У кожної людини свої зірки.
Антуан де Сент-Экзюпері "Маленький принц"
Хороший був час... дитинство. Важкий, але хороший. І було у нас двоповерхове ліжко. На першому поверсі справ брат, а другий належав тільки мені. Перед тим, як заснути, я завжди дивилася на зірки. Їх з мого ярусу було чудово видно, майже так само, як з другої полки потягу. Іноді я намагалася їх порахувати, іноді вишукувала цікаві сузір’я, яким давала імена («Солодка лапа», «Каляка», «Білетик»), і це були тільки мої зірки, мої зірки другого поверху.
Час йшов і дитинство от-от погрожувало закінчитися, а зірки залишалися зірками, і традиція дивитися на них перед тим, як заснути, ніколи не набридала.
Якось я залазила на свій другий ярус і... хрусь... щось там унизу надламалося. Мене обізвали пухкенькою і без жодних розмов переселили на перший поверх. Молодшому ж брати дістався мій – другий, найкращий і... зоряний.
Мені тоді було вже років так 14, напевне, не варто було переживати із-за такої дрібниці – перший поверх, другий, - яка різниця? І я б не переживала, але ж там, зверху, були мої зірки! Тепер вони дістануться брату, який, впевнена, навіть не гляне на них.
Я ледь не розридалася, лягаючи спати... знизу... Я картала себе за те, що не стала боротися за свій поверх, ненавиділа брата, батьків, увесь Всесвіт за цю несправделивість і раптом... подивилася у вікно. Небо! Величезне темне небо. І зірки. У мільйон разів більше неба і у мільярд разів більше зірок, ніж було там, на другому поверсі. Це було диво, спражнісіньке диво.
Пройшло не так вже й багато років і двоповерхове ліжко зникло, його місце зайняли диван, крісло. Брат переселився у окрему кімнату, а я поїхала з дому. Все змінилося, накраще і не дуже, але зірки... вони завжди залишаються моїми, де б я не засинала і у яке б вікно не гледіла.
