То був не мокрий сніг, а холодний дощ. І я не плакала, а просто сумувала. А ти... стоячи під дощем, всього-навсього чекав маршрутку, а не на мене.
То були просто холодний дощ, сум та очікування маршрутки.
А я такого надумала... Дурепа.
Колись давно, так давно, що здається, зовсім то була не я, вигадала таку собі ідеальну зустріч з ідеальним чоловіком. Мокрий сніг. Неодмінно мокрий сніг. Сльози. Неодмінно гіркі сльози від колишнього розчарування. І він. Неодмінно стоїть під дощем і дивиться на мене. Чекає. Сотні років стоїть і чекає на мене. Ідеальна зустріч з ідеальним чоловіком.
Чому саме так? Не знаю... Це ж було давно, так давно, що здається, зовсім то була не я. Але ж вигадала... саме мокрий сніг, сльози розчарування і того самого... ідеального, коханого, чарівного...
Мене кинув хлопець. Не те, щоб я його дуже кохала і бажала прожити усе життя та померти в один день, ні... Але ж все одно боляче. Закінчувалася осінь. Було дуже холодно і синоптики, яким я наївно вірила, передбачали мокрий сніг. От він і пішом... так мені тоді здалося. Мене кинув хлопець і я йшла на роботу, гірко ридаючи, жаліючи себе та не знаючи, що з цим жалем робити. І ще цей сніг... мокрий та бридкий... у той момент я ненавиділа у весь світ. І раптом... ти... Стоїш на зупинці і дивишся на мене. А я плачу, я так гірко плачу, що ти... ти здаєшся туманною оманою... казковою, прекрасною, жаданою оманою. Я підходжу ближче, а ти посміхаєшся. І тут... у цей самий момент я усе розумію... І мокрий сніг, і сльози, і тебе...
Закохалася.
Злетіла.
Розчарувалася.
Впала.
Зрозуміла. Адже то був не мокрий сніг, а просто холодний дощ. І я не плакала, а ти не чекав. Омана... всього лише омана.
Пройде деякий час, я забуду... не усе, але ж деталі зітруться з пам’яті точно. Тоді й доречно буде вигадати іншу ідеальну зустріч з ідеальним чоловіком. А потім чекати-чекати-чекати оманливих обставин. Дочекатися. Захохатися. Розчаруватися і зрозуміти...
