Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46224
Рецензій: 90328

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза you_know...

Рядки

© Роман RemiK Котик, 19-03-2009

Я починаю писати ці рядки в надії, що це допоможе розібратися мені з усією цією ситуацією. В дитинстві це допомагало, чому б і ні? В дитинстві я вів щоденник, він обов’язково був з жовтою обгорткою і там я міг усе чітко зважити. Мені здається я пам’ятаю його. Той щоденник. Саме так  - здається, адже від дитинства залишилися примарні спогади, уривки якихось образів і я не впевнений наразі, що було, а що розвиває моя уява.
Саме тому і потрібне це письмо. Я просто повинен зробити хоча б якісь висновки. Тож, що привело мене до писання? Я повинен був мати дитинство. Мені здається я його мав. Коли намагаюся щось згадати, єдине що мені спадає на думку – це дерев’яний будинок посеред гір. Ні, не якась там хижа, зроблена з необроблених стовбурів. Мій будинок, переконаний, був значно кращим. Зараз мені здається, що там все було дуже просторе та велике. А втім малим дітям завжди все здається великим, чи не так? А ще біля того дому росла ялинка. І пам’ятаю, я собі думав про неї. Дуже часто. Річ у тім, що мені хтось був сказав, що не можна мати ялинку біля дому. Ялинка біля дому означає, що хтось обов’язково у ньому помре. Чи щось таке. І я дуже довго сидів і думав про ялинку і смерть. Це все, що я пам’ятаю про дитинство. Навіть не так. Потрібно бути відвертим і сказати прямо, що я не впевнений у цих спогадах. Вони можуть бути навіяні моєю підсвідомістю, адже спогадів як таких залишилось надто мало. Їх заміняє уява. Вона їх змішує. Розбавляє. І я вже не впевнений у реальності. А втім, якщо моя підсвідомість навіює ці образи, образи гір, ялинки, дому, смерті, так чітко і ясно, що я навіть трохи дивуюсь,  то це все-таки щось означає. Має означати. Принаймні, це стверджує психоаналіз.
І ще. Звідки, у мене знання про психоаналіз? Я вчився? Напевне. Напевне так, адже знаю про нього. Я вчився в школі, адже можу писати ці рядки. Та,на жаль, навіть уява нічого не розповідає про школу. Але якщо я пишу, якщо я можу формулювати речення, вибудовувати його структуру, вести розповідь, значить я точно ходив до школи? Ні. Звідки я знаю, що це письмо здатен прочитати хто-небудь? Можливо, я просто граюся у письмо вимальовуючи дивні закарлючки? Звідки мені знати, що хтось окрім мене їх зрозуміє? А втім, якщо я сам їх розумію – це вже немало. Тобто я здатен перечитувати цілі абзаци по кілька разів точно повторюючи кожне слово. Це означає тільки одне -  я здатен читати власне письмо. Чи здатен читати його ще хтось? Напевне, так. Адже для чого потрібно було вивчати письмо, зрозуміле тільки для тебе. У цьому я зараз не бачу сенсу, а тому схиляюся до того, що я – так – вмію писати, знаю писемність та одну мову. Мабуть, для мене рідну. Чи знаю, я ще одну? Можливо, але як це перевірити? Почати писати на іншій у мене не виходить, тому візьму за доведення знання лиш однієї мови.
Навіть це уже багато, якщо спитати мене. Навіть це вже добре. Отже, я навчався. Спочатку в школі, а далі деінде. Там і почув про психоаналіз.
Де я жив? Уява малює мені сотні різних місць. Від стародавнього центру міста до хмарочосу у бізнес центрі. Я не можу бути певним, де саме я жив. І навіть якщо зараз в мене народжується це відчуття, відчуття впевненості у знанні, вимальовуються обриси квартири, переконання у їх звичності для мене, то я свідомий того, що все це можуть бути лише ілюзії. На них не варто покладатися, якщо на думку не прийшло одразу чогось певного, коли я ставив собі питання про помешкання.
Чи була в мене сім’я? Була. Я в цьому впевнений. І жили ми все-таки в місті, адже я маю багато уявлень щодо функціонування нашого суспільства, які десь в ізоляції просто не міг би мати. Отож, у мене була сім’я і навіть діти. Мені хочеться у це вірити, тому я візьму ці непевні образи щодо дітей за аксіому.
Чим я займався? Ось тут провал. Я певен, що це не було щось важливе, інакше я б згадав. Якщо людина роками працює над чимось важливим, зрештою у моїй ситуації, вона про це згадує. Чи не так? І це не було чимось взагалі дріб’язковим, я не міг клеїти все життя дурня, адже в такому разі не поставив би собі цього питання. Воно не було б для мене важливим. Тож я працював. Десь не на керівних ланках і не геть унизу, а посередині. Так мені здається. А втім, зараз це не важливо. Важливим є інше. Що останнє я можу згадати? Чи можу з певністю згадати, хоча б щось?
Я пам’ятаю, що грав у теніс. Пам’ятаю, що їв яблуко, зелене неспіле яблуко, таке соковите, що просто не зміг утриматися, а потім від цього мене пронесло. Але де я їв те яблуко? Коли я його їв? З ким грав теніс, програючи 15:40 з рахунком 6:6 і все ж взявши сет? Не пам’ятаю. Можливо, це і не є важливим. Пам’ятаю, що любив. Багатьох і по різному, та це відчуття, як і ненависть, можу згадати. Пам’ятаю фонтан десь посеред площі і море людей і я кидаю монетку, а мені кажуть: «Не фотографуй». А втім, може це різні спогади? Може це моя уява? Уява. Адже зараз мені видається, що все життя я займався серфінгом, байдикував на пляжах і попивав коктейлі. Уява. Адже мені здається, що я першим заліз на якусь там вершину і було дуже високо, і я був героєм, але як заліз, на що заліз, що для цього потрібно було – не пам’ятаю. А ще мені здається, що я часто сидів у ВІП-ложі на різних стадіонах, спостерігаючи за футболом. Чи міг усе це робити разом? Бути сервером, скелелазом, героєм нації… та жирним магнатом? Не думаю.
А ще я пам’ятаю, добре пам’ятаю як розчинявся в повітрі. Ну знаєте, це було так ніби в тій утробі спочатку, тільки навпаки. Було кілька людей, дитячі крики і я розчинявся. Таке відчуття було тільки два рази: спочатку мого народження в утробі і тоді. За яких обставин це було? Що сталося? Де це сталося? Не пам’ятаю. В один момент я почав розчинятися у променях сонця. Там було сонячно. І був вітер. Він пронизував мене так, наче я - пилюка. А далі… Що було далі? Я розчинився повністю чи ні? Не знаю. Чи значить це, що я мертвий? Не думаю. Я ж пишу ці рядки. Хтось має писати ці рядки… А втім це не доводить, що я й живий. Це лише доводить, що ці рядки існують і я їх пишу. Чи писав. Чи писатиму. Ці рядки доводять лише ці рядки. Їх існування. Та не мене.
Та я не думаю, що мертвий. Я існую. Я згадую. Моє тіло функціонує. Та мушу зізнатися, що коли вперше подумав про тіло, то уявив його складеним з літер. Т-і-л-о. А не з його частин. Так само р-у-к-а. Вона існує з літер більше ніж з образів. Звичайно, я можу подивитися на мою руку. Я бачу її. Рухаю нею. Та може це моя уява робить усе це? І тільки літери є справжніми. Я відчуваю літеру «Я», щоразу як її пишу. Весь мій простір зараз захований в «Я». Так само, як він захований і в «не Я».
Чи я існую? Можливо. Можливо усе моє існування в цих рядках? Адже я відчуваю «життя». Я відчуваю «смерть».
Я Є. Я Є. Я Є.
Мене немає. Мене немає. Мене немає.
Я відчуваю їх. Ці рядки. Їх протилежність. Їх тотожність. Їх відчуття. Я смакую ними.
Т-і-л-о. Д-у-ш-а. Я. Життя. Смерть. Радість.
Чи я існую? Так. Ні.
Питання відчуваю сильніше, ніж відповіді.
Єдине можу сказати напевне: моя свідомість, моя уява існують поза межами цих рядків. Адже я не записую усіх своїх відчуттів чи образів. Я вибірково і цілком свідомо складаю зі слів речення, згідно моїх роздумів. Вони не є тотожними, я це розумію. Ці рядки є ніби продовженням мене. Свідомості. Відчуттів. Вони їх окреслюють, стають їхнім втіленням, реалізацією, тілом.
Чому потрібно це тіло свідомості? Не знаю. Підозрюю, що воно не є необхідним для мене, якимось обов’язковим. Я в будь-який момент можу припинити писати і все-таки свідомість існуватиме й далі. То навіщо мені ці рядки? Вони всього лиш проектують роздуми для концентрації. Без них я заплутуюсь в роздумах, образах, почуттях. Не усвідомлюю себе до кінця. Не можу мислити в одному напрямку.  
Тож без них існує свідомість без власного усвідомлення? Можливо. Для того, щоб це перевірити варто перестати писати. Та чи буде сенс у такому існуванні? Чи буде це існуванням взагалі, якщо не розумієш того, що ти є? Не знаю.
Залишається спробувати. Був початок. Я чомусь почав писати. Усвідомлювати себе. Згадувати. Як давно це було? Чи повториться знову? Чи має сенсом до цього повертатися? Не знаю.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Сумбурно...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Вертель, 19-03-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Захар ван дер Бюйтен, 19-03-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Максим Кідрук, 19-03-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.99645590782166 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …