Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза хроніки міста вічної осені

про вівці і синю підлогу.

© Ніка Новікова, 19-03-2009
сьогодні мені сон наснився, я і вирішила його розповісти. вам. і зовсім не тому, що більше нікому. є кому, правда. навіть повно такого єкому. вам я розповідаю просто для того, аби ви знали, що може наснитись двадцятиоднорічній хронічно_самотній_гранично_щасливій вар*ятці у п*ятницю тринадцятого. ну і посміялися, чи що...

то так, іду я полем великим-великим, жовтим-жовтим, майже золотим, над ним парує спека і сонячний пилок літає важний такий. а кругом багато-багато овець пасуться. жують-жують і йдуть собі всі в один бік, навіть не дивлячись перед себе. тю, дурні, думаю, дивно, де це таке - аби вівці і золото їли?.. аж дивлюсь, посеред поля - а колосся високе, по саму шию - стоїть будинок із синіми вікнами. підходжу, з ґанку встає собі чоловік, і такий, знаєте, світлий, але не з тих, що очі пече, ні. встає і йде зі мною... дивлюсь на нього, а крізь нього на небо, і так стає мені добре, що я втомлююсь і сідаю на землю. він - поруч, сідає, ноги звішує. отак і сидимо на самому краєчку урвища. а я собі думаю: як же вчасно я втомилась, ще би крок...
- бачиш, наші вівці до урвища йдуть? то і нехай собі. бо ми з тобою із тих, що кожного дня будуть вигадувати все нові і нові поля, аби вівці ніколи не дістались прірви, - лунає.
а я ставлю ноги на спину світу і думаю, хто ж то з нас сказав?
і не можу придумати. чесне слово, не можу.

***
тісно, тісно, тісно...
я відчуваю - пора. міняти, мінятися, рости... йти?
якось трохи страшно, але... інколи просто знаєш, що так - ось він, той самий - потрібний тобі час... це коли несуттєве просто зникає. розчиняється. розмивається дощем і ти більше не дзвониш, не чекаєш дзвінків, і літер десь звідти, з і-нету, не чекаєш, забуваєш поновлювати координати, за якими тебе завжди може знайти твоє минуле, і врешті стаєш таким великим, що тебе майже не видно...

так, пора.

***
переді мною пляшка вина. кислуватого такого, знаєте, домашнього. з яблук, здається. ми робили його ще влітку. тепер от є. бачите як добре, коли щось просто є, бо ти для цього щось колись зробив.
і вино є, і настрій такий... то я і думаю собі, добре було б випити його з людьми. та такими, що з ними б воно здалося солодким. от, у поганого вина є велика перевага - воно одразу виявляє які на смак ті, з ким ти його п*єш. тому я би пила з кимсь дуже смачним. неодмінно. без жодних приторностей чи надмірностей...

або би поїхала, чи там пішла. так.
бо сидиш, відчуваєш, як у середині росте щось велике-превелике, яке от-от треба буде чимось заповнити, і думаєш, ні, не на люди, ні, не друзів, ні, не музики, ні, не розмов... а от піти, так. щоб повз проминали дерева, вулиці, будники, зелені прілі торішні трави, бруд, похований було під снігом, далі, наприклад, глинясті, побиті пляшками з-під коли, мов віспою, узбіччя, і короткі епізоди пролітаючих повз машин, а потім довга-довга дорога на схід червоних квітів у одне із тих чарівних міст, яке може говорити з твоїми очима. звісно, поруч може хтось бути. але хтось такий, хто теж знає цю мову очей і знає так само про все мовчати.
тому найчастіше доводиться ходити одній.

мабуть, якби зараз вийти, назад я була б повернулась лише у липні. і зразу кудись далі - на шипіт, шешори, далі у крим... тільки теж... не просто, а щоб говорило з очима, з серцем говорило, лоскотало душу ранковим туманом над річкою, росою на прим*ятій важкою нічною темрявою траві, запахом сіна і дрібною сіллю зірок у небесній рані – аби плакати з небом одними сльозами. збивати ноги об поламані гілки і плакати одними сльозами з деревами. аби сідати увечері десь на узбіччі, розводити вогнище, закутуватись у спальник і пити чай з якоїсь трави, вирваної туто ж, дорогою, а ранком - доки ще не зійшов туман - закусюючи волосся, аби не так голосно, забігати у паруючу річкову воду і вбирати шкірою застиглі сліди Нічного Бога, що звісно, ходив водою.
він бо завжди ходить.

…якби мене звали Дзвінкою, я би була львів*янкою, готувала б солянку і деруни, любила приймати гостей, вийшла заміж у дев*ятнадцять, народила сина і жила з чоловіком десь у горах, у наших шибках би завжди стирчало сонце, і я кожного дня, ранками, пробувала б знову і знову його відмити, а чоловік би сміявся і плескав мені на босі ноги водою з горняти...
але я не лвів*янка, і красний час урочистого провадження заміж, здається, безнадійно пропустила. тому мої ноги хоч і босі, а сухі. і я ходжу парапетами, співаючи на весь голос якихось пісень з риплячих старих навушників, тісно дружу з апатією і сусідствую з мізантропією, час від часу ховаючись від усіх, навіть від себе.

але це таке. з ким не буває.

зараз мені 21-н, у мене гарні руки: на них є 10 тонких шрамів (три на пальцях – від порізів, два – від опіків пластмасою, один – від льоду, чотири - дряпаних котами), які вміють розказати більше за мене усю. я вмію ловити рибу, люблю ходити пішки, дерева, гарну музику, сукенки і свіжі ватри, влітку постійно розтираю між пальців зелену траву, і мені страшенно боляче, коли люди наступають на зламані гілочки. інше - я п*ю багато чаю, постійно дивлюсь угору, а інколи кричу у подушку. у мене кучеряве волосся, від якого море мороки, і надто чутлива шкіра, якою я умію розрізняти кольори і звуки.
менші за мене на кілька років
носять кеди, слухають джиммі і дженіз, щиро вірячи, що чують щось абсолютне не те, що чули мільйони до них, курять або не курять гандж, люблять або не люблять тусуватись біля шевченка чи там на гоголя, або де ще, колекціонують друзів-знайомих, їздять або не їздять фестивалями у пошуках легкої радості, великого кохання і швидких шляхів зрізати свою власну довгу дорогу угору;
старші від мене на кілька років
читають розумні книжки, повільно перетравлюючи замішану на час-від-часу-алкоголі кризу переходу на зимовий час, заводять собі кишенькову обережність, ласкаво називаючи її Скепсисом, вірять у буддизм, досягають майстер-класу по самообману, при цьому критично прагнучі справжнього, мріють поїхати в індію, слухають смаковиту музику, їздять або не їздять на фестивалі у пошуках старих друзів, других шансів або втраченої радості, розкладають людей по поличках з підписами: близькі, потрібні, випадкові, чужі, зайві, час від часу перебирають пам*ять на предмет того-тієї одного-однієї єдиного-єдиної, а раптом десь був, та непомітився?
а я кожного ранку замітаю подвір*я
і мрію відновити втрачену наївність.
цікаво, скільки це може коштувати?

…якби мене звали Ревекою, ми із чоловіком тримали б величезний виноградник, від якого видно море. вдень би працювали, а увечері сідали на ґанку, пили б вино з чорних глиняних кухликів, він би брав сопілку, а я би співала солодких пісень, прозорих і густих на смак, немов наше золоте вино...

…якби мене звали Сольою, я б одного дня зійшла з парапету, аби пропустити його, ми зіштовхнулися б на узбіччі, а тоді вже жили де завгодно, я б готувала ванну з полину, ми б постійно давали одне одному читати свої книги і ніколи б не потрапляли на ту, яку вже брали, навіть якби у кожного з нас було лише по одній. ми б постійно йшли далеко-далеко у нові міста, нові країни, нові світи і завжди залишалися б вдома...
ну, ви розумієте про що я.
вдома-двома. всього одна літера :)

отож, мені 21-н, і я вже навчилась псувати собі життя категоричністю і принциповістю. ну, може ви б це назвали перебірливістю, а хтось би навіть сказав оте улюблене: а наша галя балувана. а я би і не сперечалась, чесне слово. ну балувана, то і балувана. напевно так і є. люди дарма не казатимуть. а то і що ж це таке, коли згоден лише на оте, знаєте, що його ще вдень з прожектором не нариєш, -
на справжнє, то єсть? і як тут навчишся легко жити, коли до того вже навчився чекати лише великого-чистого-блабла, а, ну да, і щоб назавжди, само собою,
як же інакше?

…якби мене звали Нікою, я б познайомилась з ним давно, а тоді одного разу зустріла, як чужого, і з тих пір ми б уже тримали одне одного міцно, аби більше не загубитись. мали би свою маленьку кімнату у гуртожитку, грали свою дурнувату музику, від якої сусіди постійно гецали по трубах і кликали вахтерів, розмальовували стіни химерними візерунками і клеїли на них вирізки з яскравими малюнками тих місць, де ми не були, щоб потім розповідати одне одному як же добре нам там було оце побувати. ми б вмикали новини лише аби вимкнути звук і розповідати власні, ми б дивились дивні фільми, від яких у нас виникало б одне і теж бажання упасти в сніг чи кататись поручями у під*їздах, бігати вагонами метро чи пити коньяк посеред нічного мосту або курити, загорнувшись у гардини і звісивши ноги з підвіконня, лаштувати пікніки на газонах у центрі міста або читати психоделічні вірші один одному вголос, стоячи на бортику фонтана у сонячному парку. ми б ночували на горіщах страрих будинків міста, кохаючись на спальниках, що пахнуть сіном ще з минулого літа, ми б уміли бути один для одного навіть у найгустішому натовпі тих, що хочуть заглянути під чужу шкіру аби лише не дивитись під власну. а інколи ми б просто лягали на асфальт і дивились на взуття перехожих, посміхаючись однаковими посмішками,
і вигадуючи що то за люди такі у таких кумедних шузах...
це якби мені звали нікою...

але я не знаю свого імені.

***
ну от, на дворі вже темно, дзвонити комусь, йти - якось сумно, дощ... то нехай. вип*ю трохи вина, вимкну світло і подумаю собі про те, якою я буду, коли виросту.
...наприклад, можу як цьоця Емі. не в усьому, звісно. от психотропів, скажімо, я не подужаю. чесно. і все через моє хронічне бажання бачити світ у всій його вульгарно неприхованій паскудності, аби в усьому тому радіше було знаходити щось - та що там - багато - доброго. напевно, це мій особливий мазохізм. що, зрештою, не набагато краще психотропів. то хай буде 1:1, цьоцю Емі.
отже, лишиться тільки навчитись бути такою ж оксамитово-брутальною,
бо співати і бути гарною я вже вмію, так :)
...або ще дядечком Мунте можна. шалено любити себе і людей я вмію, вмію і ненавидіти самовіддано. а світ мене і так любить, то факт.
отож, лишиться тільки вирости, і я стану такою ж великою, як і він.
чесне слово, стану... вірите?

...а потім вийду заміж. і не треба так на мене дивитись, знаєте ж самі, що навіть найбанальніші речі, найпростіший фарс для родичів-друзів-рідних можна зробити чимось таким, мммм...ну, тільки для себе. дивлячись як на все це подивитись. або як вчасно закрити очі. можна і чожую долонею.

тоді у мене напевно би з*явиться дім, (до якого з часом ми неодмінно зробимо широку стежку для добрих людей і теплого південного вітру), і два горнятка, з яких ми будемо пити свої золоті чаї,
ми будемо працювати і втомлюватись до синіх чортів, аби вернувшись додому, мовчки слухати пульс одне одного і ледь тріскучий старий вініл, ми любитимемо людей ну десь пару разів на тиждень - аби не перебрати тієї любові, бо скисне ж, а потім тікатимемо від усіх дорогою на схід червоних квітів, аби десь серед дерев, далеко-далеко від усього розводити ватру, варити глінтвейн і розтирати одне одному вином і олією зсудомлені від важких наплічників і надмірної краси в*язи.

ще, я думаю, ми будемо з тих, що змогли б убити. разом.
ні-ні, ви не думайте, ми цього звісно не робитимемо,
але могли б... бути настільки глибоко один в одному, що злість і добро у наших венах просто перемішались, ми б перестали розрізняти де чиї руки, де чиї думки, де чиї очі, де чиї слова, і в одну з митей, відчувши у собі одне на двох бажання, ми могли б убити, і це нічого б для нас не змінило, бо до того ми давно б уже знали, що людина ладна до чого завгодно. і нам було б вже просто байдуже все інше,
абсолютно усе, що лишається поза нами.
важливим би лишилось тільки те,
що в нас.
одне для двох.
спільне.
єдине.


***
а поки я ще мала, і тебе немає,
я просто посиджу отут, і поговорю з тобою,
аби і тобі було не так самотньо чекати, доки ж я нарешті наважусь з*явитись у твоєму житті.
і доки ти нарешті сам прийдеш у моє.

знаєш, мені зараз важко,
знаєш, я затиснута цими стінами,
і навіть цими людьми так сильно, що інколи хочу зникнути,
знаєш, я більше не вірю у слова,
знаєш, я думаю, що лишаю по собі занадто мало доброго, а хотіла б більше,
а ще я щосуботи приходжу в парк до Успенського собору і чекаю там.
тебе?
знаєш, інколи я дуже боюсь ходити темними вулицями,
у мене хронічно мерзнуть руки, коли я стискаю долоні на руків*ях залізних огорож,
знаєш, я страшенно хочу втекти, коли розумію, що із усього у мене немає
лише тебе
і мені від того зле.
але нічого не заліковує насправді,
ні вино,
ні втечі,
ні безкінечна писанина,
ні розмови,
...
і останнє.
давно хочу тебе дещо запитати.

бачила недавно фільм, його ще вручну знімали, ну, знаєш, це коли знімають без штатива, тягаючи камеру в руках, а від того виникає химерне враження такого собі хоум-відео. прийомчик той ще... одна із геніальних штук, вигаданих геніальними режисерами - маніпуляторами. ну, пам*ятаєш, я казала - в кожному з них загнувся як мінімум один світовий диктатор...

...у фільмі померла жінка, гарна така, молода, чиста - майже прозора. я ще подумала - ти б неодмінно звернув увагу на її руки – аж злочинно гарні, білі, розписані ледь видним візерунком блакитних венок. з нею поряд була її мати і хлопець. і  вони почали плакати. дуже сильно. першою –  матір. опустилась на підлогу - а вона у лікарні синя-синя, ну як небо літом, пам*ятаєш?, і ще світло флуорисцентне на ній такими калюжами розтеклось - прямо тобі хмари... а тоді і хлопець. відійшов у інший бік кімнати і теж – ридати... сумно від такого стає, чесне слово. якось аж дуже сумно. а я подумала зразу: ну чому люди помирають, хіба вони не можуть жити вічно? і хто їх такого дурного навчив, що не можуть?
таке і думала. а ще думала, що якби ти був поруч, я би, звісно, поклала голову тобі на коліна, аби сльози затікали у вуха, ти б гладив моє волосся, думаючи про те, хто б із нас помер першим, якби помер інший... а я б тебе запитала:
якби то був ти,
ти теж відійшов би,
чи обійняв матір?

скажи, будь ласка...
для мене це дуже важливо.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

коли я логінюся на цьому сайті...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Роман RemiK Котик, 20-03-2009

Якби я був "ВІН",

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 19-03-2009

Дельфіни, вівці і туман

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 19-03-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74089002609253 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …