3.
…Безкрайній степ укритий товстою ковдрою з темно-багряною травою. При чому, не зважаючи на дивний колір, не важко збагнути, що художник зовсім не мав на увазі осінь: такими свіжими та густими рослини бувають лише навесні. Небо на заході (чи на сході, не так просто на малюнку визначити сторони світу) пломеніє від сонця, що ледь чіпляється за край небосхилу. Та яскраві фарби чомусь не дратують. Можливо, тому, що мимоволі уся увага глядачів зосереджується не на різнобарв’ї фону, а на тендітному деревці на першому плані. Половина гілок – обпалена чи то блискавкою, чи то безжальним вогнем. Інша – вперто чіпляється за життя, пнучись вгору вузькими зеленими листочками і ледь вгинаючись від рідких, але крупних плодів, що здаля скидаються на яблука.
Біля скалічених гілок – чоловік у чомусь темному – невідомий художник не сходів витрачати час, детально виписуючи його одяг. Темним волоссям, як і канонічним чорним плащем грається вічний вітер. Рука тягнеться до скаліченої гілки, прагнучи чи то обережно торкнутися її співчутливим жестом, чи то безжально зламати, аби дерево, відроджуючись, не витрачало сили на каліку. Трохи позаду – золотокоса дівчина у світлому одязі. На її обличчі – непевність, наче вона ще не вирішила, чи їй слід зробити крок до дерева чи краще бігти звідси світ за очі …
Від банальності аж млоїть. Світло-темрява, любов-ненависть, житя-смерть… Хоч ні, останнє, все ж таки, занадто. Одним словом, споконвічний двобій, про який на кожному кроці не волає хіба що лінивий.
То в чому ж справа? У достовірності – жодного натяку на монументалізм чи підкреслену витонченість, що так полюбляють митці – з якою вітер розметав поли плаща і непокірне волосся чоловіка? Прописані легкими штрихами, ледь не натяком синці та опіки на простягненій чоловічій руці, вже й геть незвичні для канонічних героїв? Дивний вираз його обличчя, ніби хтось роками ховав біль у найдальшому закутку душі і раптово опинився без рятівного панциру насмішки над всім світом?.. То справа лише в цьому?..
- Це хто? – Лерка ледь не впустила малюнок. Виявляється, Юлька обережно визирала з-за її плеча, уважно вивчаючи не стільки папірець, скільки сестрин вираз обличчя.
- Не твоя справа! – а справді, хто? – Ну, звичайний собі хлопець, чи так герой якийсь, чи головний злочинець… Чи не все рівно? Ти, головне, не смій нишпорити у моїх речах, зрозуміло?
Юлька слухняно кивнула і тут же тихо, але із глибоким переконанням додала:
- Він – потвора.
- На себе подивися, теж мені, красуня знайшлася! – найгірше було те, що Лерка сама відчувала, що зчиняє велику бучу, причепившись до мізерного, зрештою, приводу. І навіть не збиралася зупинятися. – На себе глянь! Та якби ти до всіх не підлизувалася, то хто б на тебе навіть глянув! От підожди, одного разу всі зрозуміють, що ти придурюєшся, тоді…
На щастя, у легенях закінчилося повітря. Лєрці хоч-не-хоч довелося перервати істерику глибоким, аж до захлинання, зітханням.
Юльця не плакала. Та її погляд був якимсь дивним. Мабуть, саме таке почуття письменники позначають красивим словосполученням «не йняти віри». Так гидко Лєрка не почувала себе навіть у той день, коли лише через презирливу поблажливість вчительки фізики уникла двійки за рік. Та ось Юлі набридло вивчати розпашіле зле обличчя сестри. Вона мовчки відвернулася і… почала акуратно складати кубики до коробки.
Лєрка, наче луснула міцна шворка, миттєво опинилася у коридорі. Діставшись ванної, сунула коротко стрижену голову під кран і відкрила холодну воду. Не втримавшись, зойкнула від холоду, але щоки продовжували палати, тільки тепер не від гніву, а від пекучого сорому. От чорт, накричала на дівчисько через якийсь перемазаний фарбами папірець, так, що аж виляски по квартирі йшли, а потім вилетіла з кімнати, навіть не позбиравши свій «скарб».
Ні, мабуть, мала таки не поскаржиться матері. А от хлипати тихенько в кутку кімнати чи розмазувати сльози під ковдрою – на це її стане. Доведеться миритися, купувати морозиво чи заборонену мамою сахарну вату, тягтися з нею на карусель або читати на ніч казку.
Жоден із перерахованих пунктів не викликав захоплення. Та сяк-так витираючи стемніле від води русяве волосся та натягаючи улюблену білу майку й запрані до білизни домашні джинси, Лєра так і не знайшла іншого виходу. Тому, тяжко зітхаючи, попрямувала на кухню – готувати сніданок. Двері до дитячої кімнати виявилися щільно причиненими. Схоже, у малої таки почав прорізатися норов, та ще й у найменш вдалу для цього мить.
Звісно, очікувана записка виявилася там, де й годиться – якраз посеред дверей холодильника. Тож перш, ніж залізти до середини, аби уточнити майбутнє меню, Лерка сердито пожбурила зіжмаканий аркушик у відро для сміття і голосно повідомила, що вона не наймалася у няньки. У відповідь почулося співчутливе гудіння холодильника. Та грюкіт зачинених дверей…
4.
У голові вихором метнулися жахіття із кримінальної хронічки навпіл із маминими повчаннями: «Одна співробітниця розповідала…». Ні, дурниці все це.
Лєрка, намагаючись не шуміти, спробувала змінити вкрай невдалу позу. Та швидше можна повірити у привиди, ніж у злодіїв, здатних нечутно відчинити вхідні двері. Мама, залишаючи дівчат самих, зачиняла двері не лише на звичайний, а й на нижній, надто тугий замок. Відчиняти який щоразу коштувало Лєрці чимало зусиль. Уже не кажучи про те, що інколи замок майже вигравав двобій із нею і мав на своєму рахунку кілька зламаних нігтей.
І навіть якщо у квартиру таки хтось забрався і застиг біля дверей затамувавши подих і прислухаючись, чи вдома господарі, то скільки ж він може так стояти? Чомусь від таких роздумів стало ще страшніше. А тут ще уява послужливо підказала Лєрці ще одну можливу небезпеку. От спаде на думку Юльці, що це ввернулась мати… Щоправда, раніше за малою не помічалося надто сильних вибухів почуттів до батьків. Та Лєрка раптом ясно пригадала, як сама у її віці, особливо посварившись з подругами чи образившись на виховательку в дитсадку, зривалася зі стільчика та виглядала до коридору на кожне гупання дверей, сподіваючись, що мама прийшла за нею не ввечері, як обіцяла, а просто зараз… Так-от, ображене дівчисько вискакує у передпокій і…
Змахнувши з чола краплини липкого холодного поту, Лєрка змусила себе висунутися до передпокою.
Нікого.
«А ти, подруго, кого сподівалася побачити? Вихідця із паралельного всесвіту чи повний передпокій незваних гостей?», - досвід підказував, що іронія – незамінна річ у тих випадках, коли від страху хочеться згорнутися калачиком і перечекати, поки серце не перестане калатати так голосно, немов старий будильник, а часу на те, аби піддаватися страхові, просто немає. Потрібно діяти саме у цю секунду і не на мить пізніше.
Насторожено прислухавшись, Лєрка майже безгучно ковзнула коридором, оглянула передпокій. Сунулася до батьківської кімнати, яка при гостях незмінно називалася вітальнею. Постояла під дверима дитячої кімнати. Звідти не долинало ні шереху. Проте, ігри Юлі рідко були галасливими.
Так, приїхали. У неї просто галюцинації. А сестра, певно, тихцем нарюмсавшись, заснула просто посеред килиму. Тепер доведеться не лише заспокоювати ображену малу, але прасувати пожмакане платтячко.
Дивно, невже двері їхньої кімнати завжди відчинялися так тихо, без найменшого скрипу? Чорт, та що у неї з нервами, якщо дратує навіть тиша?
- Юлю, слухай-но… - неголосно, аби не злякати ще більше і водночас намагаючись зобразити глибоке каяття, почала Лєра, мимохіть озираючись: куди це забилася Юлька?
І запнулася на півслові. В кімнаті, крім неї, нікого не було...
