Пан Бень поспішав виконати свою щорічну роботу і був глибоко ображений зайвим нагадуванням власних обов`язків. Однак, пекельні картини, змальовані осатанілим бургомістром, гнали його вперед, змушуючи минати усі корчми і заїзди. І навіть всемогутній винний дух, що долинав звідти не міг його спинити. Корчмарі, що зустрічали його широкими усмішками та розкритими обіймами, за мить проводжали гримасами подиву. Вони не впізнавали в добродушному урядникові свого частого відвідувача, який ще жодного разу не пройшов повз них, навіть не привітавшись.
За Краківською брамою він гукнув візника і важко гепнувся в його бричку. Слід зазначити, що з шириною душі та величиною серця пана Беня могли змагатися тільки ширина його плечей та розміри черева. Тому, коли всі вищеперелічені чесноти урядника вмістилися в бричку, вона заскрипіла з таким жалем, що кінь здивовано підняв голову і насторожив вуха, передчуваючи недобре. Передчуття нещасної тварини справдились, щойно візник, сплюнувши набік, вигукнув своє «вйо».
Бричка повільно прокотилася Старим Ринком, минула костел Івана Хрестителя і, так само ледве сунучи, об`їхала Лису Гору. Високий Замок похмуро поглядав своїми стінами та вежами з-за густого мішаного лісу, що обволікав його підніжжя. Він дивився на місто зверхньо, гордий своєю неприступністю і красою…
Дорога стрімко попрямувала вгору, і бідолашній шкапі довелося непереливки. Вона хрипіла і мотала головою час-від-часу спікаючись об підступне каміння. Стривожений візник зіскочив на землю і взявся штовхати бричку ззаду. Пан Бень опинився у дуже незручному становищі. Він не міг вилізти слідом за візником, бо тоді черево потягло б його донизу, і він скотився б, як чималий валун. З іншого боку, в силу своєї доброти, слізно жалів замилену конячку, ревно голосячи і втираючи сльози.
Замкова сторожа ще здалеку почула про наближення цього екіпажу. Коли титанічними зусиллями вдалося всім трьом вибратись на вершину, кілька драбів вийшли їм назустріч. Зморена шкапа повалилася усім тілом на землю, поряд з нею розпластався візник, проклинаючи все на світі, в першу чергу зажирілий магістрат.
Пан Бень обережно виліз з брички і, поклавши перед бідолахами потрійну платню, вирішив їх не турбувати і пішов слідом за драбами. Ті провели посланця через головну браму до подвір`я замку, що потопало в багні, створюючи рай для кількох свиней. Вони могли хлюпатись майже всюди, окрім тих місць, де для людей були прокладені дошки: від брами до будинку бурграфа, звідти до пекарні і від пекарні до колодязя.
З пекарні долинав запах попелу і чулася людська метушня. Зате в будинку бурграфа, ясновельможного пана Сильвестра Білоскорського було тихо, як в могильній ямі, і ці тиша та спокій височіли над тими, хто стояв унизу. Так, наче могилу перевернули догори мерцем.
Один з драбів постукав у двері. Було чути як відголос блукає по стінах, вікнах, долинає до кожної кімнати і, врешті, досягнувши даху, вмовкає. Так, наче справді той драб постукав по труні. Коли двері прочинилися, на порозі став маленький гостроносий дідок, з діловито встромленими в боки руками.
- Чого треба? – прошамкав він.
- До його світлості, - коротко пояснив драб, вказавши на Беня.
Той зміряв посланця підозрілим поглядом і, примруживши волохате око, сказав:
- Так, так…А, це ви? Впізнаю. Ідіть за мною.
- Ви до нас з тим же, що і завжди? – на ходу перепитав дідок.
- Так, відколи його величність поклав таке зобов`язання на львівський магістрат, ми приречені щороку робити те саме…
Подумки пан Бень віддав належне спостережливості та пам`яті старого слуги, якого сам він ледве пам`ятав.
З-за потемнілих дверей чувся голос бурграфа.
- У пана аудієнція? – запитав Бень, важко дихаючи після прогулянки сходами.
- Не хвилюйтесь, - промовив дідок, - я нікого не впускав, отже у пана бурграфа один із наших привидів.
- Привидів? – не второпав Бень.
- Так, вони мають доволі погану манеру з`являтися без попередження.
- Вони… духи?..
- Так, так. Хіба ви досі ні з ким із них не зустрічалися?
- Щиро кажучи, не доводилось.
- Ну, тоді маєте таку можливість.
- Та що ви, Господь з вами!
- Зовсім від рук відбилися. З`являються серед білого дня.
Старець постукав, і голос коменданта запросив його увійти. Урядник, боязливо хрестячись, переступив поріг слідом за слугою і вкляк, не сміючи поворухнутись
- А, пане Беню! – зрадів бурграф, - Гов! І нащо ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам таке роблю, коли мені набридає їхня балаканина. Ха-ха! Тоді його, як вітром здуває.
Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись все більше до думки, що бурграф і його слуга за рік часу з`їхали з глузду.
Подали гощення: вареники і пиво, що змусило його забути про всі жахи, пережиті за пів дня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило все.
- Ну, що, мій друже, готові провести опис майна його величності? – запитав бурграф, коли не залишилося жодного вареника, а в кухлі – ані краплини пива.
- Авжеж, - відповів пан Бень, втираючи губи, - це чудове пиво додало мені наснаги.
- Тільки вчора привезли ченці. Свіже, мов джерельна вода, - похвалився бурграф.
- Впізнаю, впізнаю, - вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, - бернардини?
- Бернардини, - відповів комендант, - а як ви вгадали?
- Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап`єшся, - відповів Бень, - скажіть, а його у вас багацько є?
- Та хоч топися в ньому!
- Невже?
- Бігме, не зійти мені з цього місця!
- От, якби смерть, - по-філософському промовив Бень, - то й хтів би ся втопити в пиві.
- Та, ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж ні в одну бочку не влізете
- Зате, в мій живіт поміститься цілих дві! – зареготав Бень.
Тим часом здогадливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.
- Ну, що, - сказав він по тому веселим голосом, - а тепер до справи.
- Почнемо з мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, - сказав бурграф.
- А може з гармат і пороху? – чухаючи потилицю, запитав урядник.
- Встигнемо, пане Беню, встигнемо, - мовив комендант, - дайте собі спокій.
- Так, то так, - сказав той і рушив слідом за господарем.
Вони порахували меблі та картини, скрині та годинники, що дісталися від попереднього бурграфа.
- А ще два привиди, - додав комендант, - вони живуть в моєму домі, але я не знаю де.
Пан Бень витріщив очі, але в ту ж мить з`явився слуга з пивом і він лише махнув рукою
- Привиди, кажете? Так і пишу: «Двоє душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого від чуми…»
І пошепки додав:
- Може це не вони, а я з глузду з`їхав? Пива б менше, чи що? Або більше…
Далі вийшли з будинку і рушили до кухні. Якогось дива, пан Бень вже не міг іти прямо по прокладених дошках, а тому місив обабіч них грязюку.
- Куцьки, - звернув його увагу бурграф, - запишіть, пане Беню і їх.
- Справді, - промовив той, - стривайте-но, я їх порахую…
З цими словами він, під голосний сміх кухарок кинувся бігати за свинями, а оскільки ті щоразу розбігалися в різні боки,частенько зупинявся, вишукуючи їх очима.
- Чи то так довго лічити пару куцьок? – сміялися кухарки – веселі дівчата з розхристаними і спітнілими пазухами
- Пару? – здивувався Бень, - та їх тутка двадцять, не менше
- Най буде двадцять, - гукнув бурграф, - пишіть, Беню, і ходім на кухню.
- Записав! – відповів урядник і рушив просто до дівок.
Ті, позбавлені чоловічої уваги, були раді і такому залицяльнику. Зі щасливим вереском ця зграя німф вбігла всередину. Дарма, що пузо зайняло ледь не пів кухні; в силу своєї щедрості, пан Бень устигав роздавати пестощі всім.
Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав йому:
- Скажи драбам, щоб його не рухали, але пильнували. Б`юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. Цього разу майно переписали, а до наступного знову підготуємось…
А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитя.
«…В дворі, - писав він, - свиней видимо-невидимо, незлічена кількість… Та всі, як один хитрі, що полічити їх було зась. В льосі стоїть діжка з капустою, ще одна з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердяча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було три душі. У кожної по парі персів і все таких пругких та свіжих, як молоді дині. А що в кухні було спекотно, то я міг рахувати і не помилитись.»
