Заповзають до кишень. Перебираючи рукою у кишенях запальнички, візитівки, презервативи, знаходиш їх. З’являються неочикувано. Наче дуже кохані родичі без попереджень. Дзвонять у двері підсвідомості і кажуть: “Здрастє я ваша тьотя, точніше ваші спогади”. Ти запрошуєш – на кухню. “Чаю?” – запитуєш. Потім кволо посміхнешся, якій чай коли приходять спогади.
Рвані кеди. Мають запахи того кайфово-довбаного літа. Легко носилися, правда при дощі швидко мокли.
Дощ. Мокрі забігали до теплого під’їзду. Музика крізь модні телефони. Сусідка Вєталя виносить каву. По тілу розпливалось задоволення. Брехні.
Брехня. Солодка, але однобічно. Сміх твій красивий. Мій сміх крізь душевний дощ.
“Я люблю з цукром” – кажуть спогади. Посміхаються.
Посміхалася. Ставало так легко. Цей під’їзд став моїм раєм. Навіть після того заходжу до нього. Сиджу на сходах. Сусідка виходить і наливає каву. Мов моя фея.
Продавщиці ганделиків знали мене в лице. Та на ім’я теж. Моя бідна печінка страждала разом зі мною.
Вірші. Писалися для тебе, попри те, що ти їх не прочитаєш ніколи. По-перше я тобі їх не дам. Як ти мені не давала. Лом від своєї душі. Так загалом не давала.
Квола посмішка. Дуже-дуже солодкий чай.
