Так трепетно і ніжно торкнулися долоні моїми вустами і поміж пальців долями-життями потекла жага. Стриманість шептала косами-словами , відвертості скотилась по щоках сльоза. Я твої очі мию поцілунком і гублюсь у просторі небес… простелились музикою струни Божественних чудес. Тобою дишу сильно у твоїх міцних обіймах, де мене дбайливо сповиваєш хмілем. І ні початку ні кінця у Всесвіту нема, лиш запах зітканих пригод. Я вітер дмухаю у твої ніздрі. На коліна падаєш і кажеш – о, мій Господь, чого така тонка Твоя струна і музика пашить багаттям? Чого моя сльоза на Твоїх вустах – моє небесне щастя? Чого Твій стан такий жіночний, а суть – по-чоловічому тверда? Чому Ти пахнеш так природно – джерельная вода?
- Не питай, не треба, візьми мене в долоні і просто пий…
Засіяло сонце в його скронях і вологі ще вуста текли липучим медом на їх розпечені тіла.
Так народились ріки, молочні береги і трави сріблом вкриті любовної снаги. Я повторяюсь знову і завжди, вертаюсь променями сонця, каплями дощу, вертаюсь завірюхою бажань, так хлину мокро на свідомість океану і мріями на дно пісочком сяду, а може, осяду…
А на поверхні берег кинеться тікати, розколисавши водорість здійметься ввись….
Так лагідно і слушно… люблю покусувати вушко…
- Пригорнись до мене, пригорнись.
- Я не витримую Любові.
- То й не тримай. Ти зможеш, знаю.
- Відпускаю.
- Відпускай.
І тихий шелест серед листочків, чи листів лелекою, а може янголом на хмарину сів. На ту перину, яка ложем простелися край неба. Це на захід сонця, чи на схід, мій любий Боже, так на Тебе дуже схоже. :)
