4.
І з'явилась на небі велика ознака: Жінка, зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на її голові вінок із дванадцяти зір.
І вона мала в утробі...
(Об’явлення 12:1-2)
Була середина жовтня. В лісі – сумно, лише під ногами дошелестували спогади про літнє сонечко. На галявині під лісом розтягнулась Ганнусина отара. Вівці, зазвичай, люблять поганяти табуном то в один, то в інший край пасовиська. Але так було поки с. Єфросинія пастушила сама, а зараз їх дві, вони сидять по різні боки від отари й завертати приходиться набагато менше.
Душевної дружби між дівчатами не вийшло. Може тому, що Єфросинія вже черниця? А може тому, що Ганнуся не вміє дружити. У неї якось все життя так складалося, – вона ні з ким не дружила, а з часом прийшла до висновку, що винні її батьки – це вони її не навчили. От коли в неї будуть свої діти, вона обов'язково навчить їх товаришувати і з хлопчиками, і з дівчатками.
Ганнуся подумала про діти і невесела реальність знову постала перед нею. Бідолашна заплакала – вже не ридала, не голосила, сльози просто горохом котилися по дівочих щоках й раз у раз капали на її нову-стару синтепонову куртку. Побачила, що куртка мокне під таким рясним потоком сліз і хутко взялася витирати озерце на підкладці рукавом, а потім сіла, аж усміхнулася сама собі: « Що ж я така дурна? Це тепер і рукав буде мокрий». Ще кілька хвилин Ганнуся то плакала, то сміялася, поки, втомлена такою переміною настрою, скрутилася клубочком, наче кошеня, на своїй старій-новій курточці. Спати не хотілося, просто сонечко світило так гарно... І ще, коли лягаєш клубочком, стає затишно на душі, а, втомленій життєвими перепетіями, Ганнусі саме його – спокою – бракувало, душевного затишку. Вона лежала, то відкривала, то закривала очі, а сонечко наче навмисно заглядало під її довгу густу чолку.
Прокинулася від того, що вся аж прозябала, та й не дивно, поки сонце світило куртка захищала від холодної землі, але як тільки звечоріло, і сонечко заховалося за обрій, стало аж морозно. Так буває тільки восени. Ганнуся, не підводячись, відкрила сонні очі і просто перед собою побачила білі туфлі.
– Не зрозуміла! – дівчина заплющила очі, ще раз відкрила їх, – може це сон?
Ні, не сон. Ганнуся підвелася, сіла на ноги і зважилася підвести очі вгору. Перед нею стояв молодий чоловік, одягнутий в усе біле, на плечах в нього був великий молочно-білий довгий аж до землі плащ. Волосся було теж світле з мерехтливим дрібним блиском. Він ступив крок і присів коло Ганнусі навпочіпки, взяв її долоню в свої руки. Погляд його світло-сірих очей був м'яким, а ледь помітна посмішка торкалася безколірних губів.
– Не бійся мене. Ти – жінка, зодягнена в сонце, а під ногами твоїми місяць, а на голові твоїй вінок із дванадцяти зір. Плід утроби твоєї від Господа. І дитину вродиш ти чоловічої статі, що всі народи має пасти залізним жезлом. І дитина твоя буде взята до Бога, і до престолу Його. А змій червоноогняний, великий, що має сім голів та десять рогів, а на його головах сім вінців, стоятиме перед тобою, щоб з'їсти дитину твою, коли вродиш, але ти не бійся, бо вготоване Богом тобі місце, де ніхто не чіпатиме тебе, і тисячу двісті шістдесят днів годуватимуть там тебе.
Люди мають схаменутися, підняти голови свої до небес, щоб побачити Бога, прийти до Нього з покаянням, бо недовго вже залишилося чекати.
Чоловік у білому все говорив, а Ганнуся наче застигла з рукою у його м'яких і теплих долонях. Це тепло розливалось по усьому Ганнусиному тілу. Голос його був таким оксамитовим, що хотілося закрити очі і слухати, слухати, слухати… чоловік відпустив Ганнусину руку, підвівся і пішов у бік лісу. На його спині, під плащем, світилися дві поздовжні дуги. «Ангел» – подумала Ганнуся і знову закрила очі. Їй стало так хороше на душі, що вона знову вмостилася клубочком на курточці.
– Ганнусю! – закричала сестра Єфросинія, наближаючись, і їй нехотя, але прийшлося підвестися.
– Ти що тут заснула? Що сталося? Вівці повз тебе ген куди забрели. Ану, вставай! Пішли додому
– Встаю вже. Чого розкричалася? Мені такий дивний сон снився.
– Ще би, проспала тут дві години! – Єфросинія смикнула з-під Ганнусі куртку, – Дивись! Що це?
– Де?! – наче вернулася до реальності Ганнуся.
– Щось блиснуло і впало у суху траву. – обидві опустились навколішки і заходились шукати.
– Знайшла!!! – вигукнула Ганнуся.
– Що це? – Єфросинія ривком підскочила до подруги. – Це ж хрестик! Схожий на золотий... чогось без розп’яття. Це твій?
– Ну! Ти ж не дала розповісти. Так от: наснився мені сон, ніби я сплю, скрутившись клубочком на курточці, потім прокидаюся, а переді мною ангел…
– З крилами?
– Чекай. Увесь такий білий і гарний-гарний. Присів коло мене та й каже: «Ти, Ганнусю, – жінка, одягнена у сонце, і народиться у тебе син, що жезлом залізним пастиме усі народи. І змій вогненний чатуватиме на тебе, щоб з'їсти дитину твою, але ти не бійся, бо вготоване Богом місце тобі у пустині, де годуватимуть тебе тисячу двісті шістдесят днів». І ще він сказав, що «люди мають схаменутися, підняти голови свої до небес, щоб побачити Бога і прийти до Нього з покаянням, бо недовго вже залишилося чекати»,
потім ангел встав і пішов, а на його спині світилися два крила.
– Чого чекати?
– Не знаю, може «чого», а може «кого».
– А звідки ж хрестик, якщо це був сон?
– Значить… не сон… – Ганнуся усміхнулася сама собі.
– Зачекай, ти що вагітна?
– Виходить що так.
– А матушка знає?
– Ні.
– Треба розказати.
– Так… треба… – Ганнуся, мов зачарована, сиділа навпочіпки, міцно стискала хрестик у руці, посміхалася. – А хрестик? Що з ним робити?
– Що «що»? Заховати, щоб не загубити, і обов'язково розповісти усе матушці Єлизаветі. Вона має про все знати. Пішли вже додому.
Того вечора Ганнуся хутко повечеряла і, сказавши, що погано себе почуває, пішла спати раніше. Помилася, переодягнулася й залізла під ковдру з головою. Потім натягла свою фланелеву нічну сорочку аж на п’яти і стала голосно хухати. Згодом стало тепліше, дівчина висунулася з-під ковдри, підбила вище подушку, дістала з-за пазухи свій чудо-хрестик.
Місяць лив у вікно своє молочно-біле м'яке світло, і без того білі стіни здавалися ще білішими. Хрестик виблискував, а може й не виблискував, але Ганнусі здалося, ніби він світився і нагрівався, тому їй стало дуже тепло в долоні. Дівчина обертала в руках дорогу їй прикрасу, гладила пальчиком зверху вниз, справа наліво. Ззаду не було написано «спаси і сохрани» і розп'яття не було, чого? Це ж від ангела хрестик. Зверху були вигравіювані дві скісні риски. «Що це мало би означати?» – подумала Ганнуся, але оскільки відповіді вона придумати не могла, то повернулася на бочок і, стиснувши свій дарунок у руці, солодко заснула.
У сестринському гуртожитку була спеціальна кімната для відвідин. Меблі дуже прості: чотири незграбні табурети, такі ж масивні як великий дерев’янний стіл посередині зали, та дві лавки – попід стіною й під вікном. На вікні – густа фіранка.
Отець Миколай уже сидів на лаві під вікном, коли Ганнуся ввійшла. Вона мала надію побачитися сьогодні з мамою. Але зраділа і такому гостю.
Може й краще, що саме він прийшов саме сьогодні, бо дівчині хотілося розказати комусь про своє видіння, про хрестик, про те, що Бог дав їй знак, а батюшка був першим вдячним слухачем і порадником у її житті.
– Доброго ранку, Ганнусю. Ось... вирішив зайти провідати тебе.
– І вам доброго ранку.
– Як ти, дочко. До тебе тут добре ставляться?
– Так, отче. Я така рада, що ви прийшли. Зі мною таке вчора сталося.
– Що саме? Розповідай. – отець Миколай взяв Ганнусю за руку й вони обоє сіли на лавку під стіною. Дівчина запиналася, довго не могла почати свою розповідь. Отець приголубив свою підопічну, взяв її руки у свої.
–Не хвилюйся, Ганнусю. Що сталося?
– Вчора, коли ми з Єфросинією пасли овець, я заснула, і мені приснився сон, ніби до мене приходив ангел Господній. Він сів навпочіпки за крок від мене, взяв мене за руку й сказав, що я жінка, зодягнена у сонце, що я вагітна , що у мене родиться син, який пастиме залізним жезлом усі народи. – Ганнуся детально розказувала отцю Миколаю про своє видіння, а він сидів, не моргаючи. Дівчині аж стало страшно від того його виразу обличчя.
– Доню, може це був усього лише сон? Ми з тобою говорили про це нещодавно, от тобі і наснилося. Чого ти думаєш, що це був ангел?
– Знаєте, отче, я спочатку також сумнівалася, але він залишив мені ось що. – Ганнуся дістала з-за пазухи золотий хрестик без розп'яття.
– Хрестик? – запитав батюшка спантеличено, – чому без розп'яття?
– Тому що Син Божий був розіп’ятий за гріхи наші, а вже близиться той час, що кожен відповідатиме перед Його лицем за свої власні провини сам. Цей хрестик – це попередження про те, що Він вже не серед мертвих, а серед живих. – звідки воно взялося в ганнусиній голові? Вона й сама здивувалася, ще вчора ввечері хрестик був для неї таємницею, а вже сьогодні вона ніби прозріла.
– Це ангел тобі так сказав?
– Ні, він не казав, я сама знаю.
– Ти впевнена, що бачила саме ангела, а не когось іншого.
– Ангел він – точно, коли він повернувся до мене спиною, я побачила два сяючі крила під його плащем.
– Як це?
– Ну, вони світилися багатьма маленькими вогниками.
– І що він полетів?
– Не знаю, я заплющила очі, бо подумала, що це сон. І мені стало так хороше на душі, що я захотіла... Потім сестра Єфросинія розбудила мене.
– А вона його бачила?
– Кого?
– Ангела.
– Ні, напевно, вона б мені сказала.
– Може це все тобі дійсно наснилося? А хрестик сама Єфросинія і підкинула. Покажи ще раз… – отець Миколай протягнув руку долонею догори.
– Навіщо їй, отче, таке робити? – Ганнуся не розуміла з якою метою можна було розігрувати такі жарти.
– … напевно, що не вона, прикраса золота велика і дорога – їй не по кишені… – говорив сам до себе батюшка Миколай – ти про ангела розказувала с. Єфросинії?
– Так.
– І що вона?
– Сказала, треба розповісти про все ігумені Єлизаветі.
– І ти вже…
– Ні! – перебила Ганнуся.
– Правильно. Я сам з нею поговорю. Іди в свою келію, полежи треба себе берегти. А хрестик нехай завжди біля тебе буде.
Ганнуся пішла. Миколай ще трохи посидів, потім встав і поважно вийшов з кімнати відвідувань.
