Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50907
Рецензій: 95680

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 14462, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.210.77.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Кінематографічна лірика

Мама буде задоволена_для Джонні То

© Владислав Івченко, 12-03-2009
Весна. Сонце світить яскраво, але зовсім не спекотно. Чет їде на тракторі, оре велике поле попід дорогою. Інколи оглядається, щоб подивитися, чи прямо йде. Смуга за смугою. Позаду чорна земля, попереду вилиняла стерня. В тракторі грає музика, якесь радіо. Чет наспівує знайомі мелодії. Він зосереджений на роботі, тому не бачить, як на дорозі зупиняється мікроавтобус. З нього виходить чоловік, махає рукою, потім сигналить. Але Чет знай собі їде. Помічає гостей, лише коли повертається, але нікуди не поспішає, оре, потім закінчує борозну, зупиняється, вилізає з трактора і йде до дороги.
- Доброго дня. – каже йому чоловік, який вийшов з мікроавтобусу. Високий, кремезний, у чорному плащі і сонцезахисних окулярах.
- Доброго дня. - Чет довірливо і трохи здивовано дивиться на гостя. Видно що міського, одягненого по останній моді. Що він забув у цій глушині?
- А ви не підкажете, як нам знайти Міру Бересток? – питає чоловік.
- Це моя жінка, а що ви хотіли? – Чет аж трохи розгубився, що шукають саме його Міру.
- Вона приймала участь у конкурсі найкращих покупок в мережі наших супермаркетів і виграла приз – мікрохвильову піч. Мені треба їй вручити.
- Можете залишити мені. – каже Чет, він трохи соромиться свого селюцького вигляду, джинсів у плямах, чобіт в землі.
- Ні, потрібен її підпис. Особисто. Такі правила. – каже чоловік і стинає плечима.
- Ну тоді почекайте. Вона поїхала по крамницям. Десь за годину буде. – Чет вже збирається йти до трактора, бо якось ніяково себе почуває перед цим чоловіком.  
- Вибачте, чи не можете мені допомогти? – окликає його гість.
- Допомогти? – дивується Чет, бо не знає чим може допомогти цьому спокійному і впевненому чоловікові.  
- Ви не розбираєтесь у двигунах, мій щось постукує.
- О, у двигунах я розбираюсь! Я ж фермер, я стільки їх своїми руками розібрав! – посміхається Чет і радо погоджується допомогти.
Йде до мікроавтобусу. Там тоновані стекла. Він пасажирський. Дивно, чому подарунки розвозять пасажирським, а не вантажним мікроавтобусом.
- Багато призів? – питає Чет.
- Що? – напружується гість і робить непомітний рух рукою у кишеню плащу.
- Кажу, багато призів везете? Он дивлюся, що аж ресори просіли. – Чет вказує на колеса і підходить до капоту. – Так, що тут у нас. О, дизель! Поважаю дизеля!
Він роздивляється двигун, а чоловік заходить ззаду і зненацька б'є його по потилиці невеличкою палицею, яку дістав з рукава. Чет зойкає і валиться на двигун. Гість підхоплює його, з машини вилазять кілька хлопців у чорній уніформі з гвинтівками.
- Візьміть його! Відженіть трактор у двір! – керує усім чоловік, який вдарив Чета. Командир.
Бідолаху в'яжуть, затягають у мікроавтобус, кидають на підлогу.
- Трактор не заводиться! – кричить один з людей у чорному, який вже сидить у кабіні. – Ключ блоковано! Тут, мабуть, якась система!
- Хуй з трактором! Поїхали!
Люди заскакують у мікроавтобус і рушають. Їдуть вузькою дорогою серед ланів до невеличкого будинку, оточеного садом. Тут же сарай, кілька господарських споруд.
- Автобус загнати в сарай! Цього хера в хату! Зайняти позиції!
З мікроавтобусу виплигує з десяток хлопців, усі озброєні. Двоє тягнуть Чета всередину, один відганяє мікроавтобус за сарай, інші прилаштовуються біля вікон, готують різні гвинтівки та автомати.
Командир притискає навушник.
- Шостий, ну що там?
На узбіччі дороги стоїть старий "Форд". Біля нього возиться хлопець. Наче ремонтує. Ховає голову у капот, відповідає:
- Поки що немає.
- Вона повинна скоро їхати. Пропусти її, а потім обережненько сповісти. Тільки обережно, вона дужа спостережлива!
- Зрозумів.
Командир виглядає у двір будинку, потім проходить уздовж вікон, де стоять його хлопці зі зброєю. Переступає через Чета, який потроху приходить до тями.
- Так! Нагадую всім, що стріляти тільки по наказу! Цілитися в голову! І бути зосередженим! Вона виглядає звичайною тьолкою, але вона небезпечна! Якщо ми дамо їй шанс, вона нам його не залишить! Все зрозуміло?
- Так точно! – відпочивають бійці хором.
- Тепер чекаємо. Один нехай полізе нагору, дивиться звідти в бінокль навколо. Та сучка така хитра, що може ще заїхати з тилу. Ми повинні бути готові.
Хтось із хлопців біжить на гору. У цей час Чет відкриває очі. Стогне, намагається вирватися з ременів, але вони тримають його надійно.
- Тракторист прийшов до тями. – каже хлопець, який з гвинтівкою стоїть поруч. Командир підходить до Чета, дивиться.
- Ну що, мудак, де твоя жінка?
Чет щось мугикає через пластир, яким заклеєний рот.
- Спокійно, спокійно. За кілька хвилин ти станеш вдівцем.
Чет наче в судомах, крутиться на підлозі, намагається звільнитися.
- Об'єкт поїхав. – говорить рація.
- По місцях! – гримає командир. Сам гилить прикладом Четові в обличчя. Той б'ється потилицею об підлогу і непритомніє.
Хлопці клацають затворами, ховаються за вікнами, напружено чекають.
По дорозі їде машина. Маленьке "Пежо" з тонованими вікнами. За кермом Міра. Поруч з нею, на переднім сидінні люлька з дитиною. Зовсім малою, тільки кілька місяців, ще й голови не тримає. Міра їде неспішно, посміхається, інколи торкається рукою люльки з малим, покачує її.  Коли бачить попереду старий "Форд" і хлопця, який біля нього порається. Трохи збавляє швидкість, уважно обдивляється, проїздить поруч, потім дивиться у дзеркало заднього виду. Вже не посміхається. Їде далі, потім бачить при дорозі трактор Чета. Залишений просто у полі. І нікого поруч. Бачить на узбіччі слід коліс від мікроавтобуса. Стріпує головою. Попереду невеличкий гайок, який розрізає дорога, а потім вже прямо до їх двору метрів триста-чотириста.
За кілька хвилин "Пежо" з'являється на дорозі до будинку Чета. За машиною спостерігають багатенько стволів. Машина все ближче, ось вона минає широкі ворота і вже у дворі.
- Вогонь! – кричить Командир і будинок огризається цілою хвилею вогню та свинцю, яка вмить перетворює машину на друшляк. Але та ще їде, аж поки не врізається у цоколь будинку. До неї вибігають з дверей Командир і ще кілька хлопців з автоматами. Тримають на мушці, обережно підходять, відкривають продірявлені двері.
- Блять! – лається Командир.
- Де вона? – питає хтось з хлопців, дивлячись у пустий і зрешечений салон. Командир не відповідає, він падає на землю сам. Інші хлопці не такі розумні, вони залишаються стояти і падають, коли в них влучають кулі. Куля за кулею, які розносять їм голови чи вгризаються у шию. Ті, хто залишився у домі, починають стріляти. Але вони не знають куди. Командир плазує між трупів своїх людей до дверей. Вже майже заліз, коли куля потрапляє у ногу і він зойкає від болю та жаху. Останнє зусилля, він всередині, зачиняє за собою двері. Чутно, як об них б'ється кілька куль.
- Припинити вогонь! – кричить командир. Хлопці перестають стріляти, допомагають йому підвестися.
- Що відбувається, командире? – питають перелякані. – Що таке?
- Ця сучка здогадалася, що ми її чекаємо! Я ж казав, що вона гірша за змію!
- Як вона могла?
- Могла! Вона була найкраща у цій країні!
- Що нам робити?
- Чекати!
- Чого?
- Щоб вона пішла! Чи може хтось хоче її переслідувати? – зло питає Командир. Охочих немає. Хлопці, їх залишилося четверо, кивають головами і стискають зброю. Ще четверо лежить у дворі, біля розстріляної машини. Мертві. Командир обережно виглядає у вікно і дивиться на них.
- Йобана сучка! Чотирьох поклала! Яких чотирьох! Ненавиджу! – Командир б'є кулаком по стіні.
- Вам треба перев'язати рану, кров тече. – каже Командиру хлопець з кулеметом.
- Не зараз! – Командир щось думає. Потім кричить: - Тягніть сюди того йолопа!
Чета тягнуть, приводять до тями, обливши водою з пластмасової пляшки. Він ледь приходить до тями, починає вириватися.
- Спокійно, спокійно! – Командир кілька разів б'є Чета. – Заспокойся, козел! Тепер слухай, уважно слухай! Зараз вийдеш на двір і крикнеш їй, що нам треба поговорити. Заключити угоду. Якщо вона прийде, ми відпустимо тебе. Зрозумів, селюк?
Чет киває головою.
- Ось і добре. Тільки дивися, без усяких там витребеньок! Тільки спробуй щось зробити не так – отримаєш чергу куль у спину! Зрозумів?
Чет киває головою. У нього все обличчя у крові, він тремтить. Командир знімає йому пластир з роту.
- Тепер повтори усе, що ти повинен сказати.
Чет кашляє, потім ледь видавлює з себе:
- Ви пропонуєте переговори. Заключити угоду. Поговорити з нею.
- Молодець. Мішко, Андрію, тримайте його на прицілі. Якщо щось піде не так, вбивайте на місці.
- Слухаюсь! – відповідають бійці майже хором.
- Коля, стань он біля того вікна. А ти, Вова, зі своїм кулеметом, он біля того. Дивіться уважно і не поспішайте. Якщо побачите її, то треба в неї влучати з першого разу, інакше вона вб'є вас. Зрозуміло?
- Так!
- Ну все, ведіть його. – наказує Командир, сам волочить ногу до вікна. На ньому, як і на всіх інших, квіти у горшках. – Блять! Господарочка йобана!
Чета виштовхують з дверей. Він відчуває за собою тьмяні оченята стволів.
- Кричи їй! Кричи! – підказують нападники.
- Міра! Міра! – Чет наче замислюється. Потім вирішує. – Вони тут! Вони вб'ють тебе! Тікай!
Постріл, Чет падає, поранений у ногу, ще постріли, з дверей випадають два вбиті бійця. Вони померли, стискаючи зброю, якою не встигли скористатися.
- Мішко, Андрію, що таке? – кричить Командир. Волочить ногу до дверей. – Хай тобі грець!
- Що таке? – питають бійці, які залишилися.
- Нічого! – кричить їм Командир.
- Вона вбила їх?
- Вбила! Суко! Блядь! Курва! – кричить Командир. Дістає з кишені балончик, кидає з дверей. Балончик починає парувати білим димом, завішує усе. Командир лізу у дим, хапає Чета за ногу, тягне до себе. Той пробує пручатися, але ж в нього зв'язані руки. – Допоможіть мені! – кричить Командир.
Нарешті Чета втягують всередину, зачиняють двері. Бійців залишилося троє.
- А де Ігорьок? – питає Командир.
- Ігорьок! – звуть хлопці, але той, хто поліз на горище, не відповідає.
- Коля, злазь подивися, тільки обережно.
Коля повертається за хвилину.
- Де він там?
- Він мертвий. Куля у лобі.
- Сучка! Йобана сумка! Як я її ненавиджу! – стогне командир. Вова перев'язує йому рану на нозі. На підлозі стогне Чет. Командир б'є його здоровою ногою. – Закрий рота! Сучка! Блядь! Підораска!
- Ви вже стикалися з нею? – питає Вова.
- Стикався.
Командир згадує минуле. Він сидить у кімнаті, з пістолетом і рацією. Поруч ще кілька озброєних хлопців і якийсь дядько, що весь аж тремтить від нервів. Командир презирливо дивиться на нього і посміхається.
- Та заспокойся ти!
- Вона замочить мене! – каже чоловік, трохи вище середнього росту, лисий, у круглих окулярах. Він і сам тремтить і голос у нього тремтить.
- Тут тебе охороняє двадцять людей. І не просто пацани з пістолетами! Тут найкращі люди з GOD. Це тобі не хуйо-майо.
- Я відчуваю її. Вона поруч!
- Ну, це б добре було. Наш бос встановив за неї мільйон нагороди. Хлопці, хочете заробити мільйон? – питає командир. Бійці посміхаються. Всі зі зброєю, у бронежилетах. – Ладно, піду перевірю пости.
Командир виходить з кімнати, потрапляє у іншу, де теж люди з пістолетами і в чорній формі. Виходить в коридор. Там ще двоє. Вже з автоматами.
- Все нормально?
- Так точно.
Командир йде по коридору, щоб перевірити людей на сходах і біля ліфту. Там троє, сидять на стільцях, щось балакають.
- Все нормально?
- Так точно.
Командир уходить Повертається коридором, бачить тих хлопців, що сидять біля дверей з автоматами. Сидять, як сидять, але коли підходить ближче, то бачить, як зі стільця щось тече. Він зупиняється. Дивиться. То кров. А ось кров потекла і зі стільця другого охоронця. Командир хапається за пістолет. Потім чує якісь глухі звуки за стіною. Важко дихає, у нього скривлене обличчя. Розвертається і уходить до ліфту.
- Внизу продаються соки? – питає Командир у бійців, які біля ліфту.
- Ні, там тільки кавовий автомат.
- От жаль. Сочку щось захотілося. А як там вчора зіграли?
- Хто?
- Ну, у футбол.
- Вчора туру не було. Сьогодні.
- А хто грає?
Командир балакає з хлопцями кілька хвилин.
- Ну ладно, пішов до нашого дорого гостя. – Командир намагається посміхатися. Йде коридором. Кров вже не цибенить зі стільців, під якими чорніють калюжі. У бійців глибокі ножові рани на шиї. Командир вихвачує пістолет, клацає затвором, кричить: – Тривога! До мене!
Сміло кидається в першу кімнату. Там все мертві. Акуратні кульові поранення, здебільшого на обличчі. Стискають пістолети. Здається ніхто і вистрелити не встиг. У другій кімнаті теж всі мертві. І тут не встигли навіть вистрелити. Вона вбила всіх, вбила зброєю з глушником, бо пострілів не було чути. Об'єкт охорони лежить на дивані, наче занурений під подушку. Командир кидається до нього, піднімає з шкірку і бачить, що голови немає. Тут вбігають хлопці з автоматами, які сиділи біля ліфта.
- Ця сучка десь тут! – кричить Командир. Потім вибух. Його збиває з ніг, кидає на підлогу. Через деякий час він приходить до тями, викликає по рації допомогу. Бачить, що хлопці з автоматами вже мертві. Крутить головою.
Потім Командир на похоронах бійців говорить щось про службу та обов'язок. Потім бухає у якомусь кабаку. П'є віскі і шепоче: - Я тебе дістану, сучко! Я не злякався! Я ні хуя не злякався!
Командир сидить в домі Чета і стогне.  
- Що далі, командиру? – питає Вова, який закінчив з раною.
- Будемо чекати.
- Її?
- Хоч когось! Вона крута баба, тільки хай спробує дістати нас тут! Ми теж не пальцем роблені! Приготуйте зброю і почекаємо!
- А якщо приїде міліція?
- І що? Ми ж нікого не вбивали! А за зброю адвокати відмажуть! Міліції нам можна не боятися! Тільки хера вона приїде в таку глушину!
- А та сучка не прийде?
- Прийде! Хоча вона ж могла б піти! Просто піти, коли почула небезпеку! Але вона прийшла сюди, вбивати нас! Скажена сука!
- Командир? Що там у вас? – питає через рацію хлопець біля "Форду".
- Подзвони кому треба, скажи, що у нас невеличкий пиздець, потрібна допомога. А сам чекай там. Якщо побачиш ту суку, то вбий її! Зрозумів? – каже Командир.
- Так! Слухаюсь! – відповідає хлопець, щось думає. Потім викидає рацію подалі, сідає в машину, розвертається і жене геть. – Від тої сучки треба триматися подалі! – каже сам собі.
Хлопці позачиняли двері у кімнаті і сидять. Чекають, інколи виглядають у вікна. Її немає.
- Може вона вже пішла? – питає Коля.
- Ні, вона десь тут. Вона ніколи не уходить, допоки не закінчить справу. – качає головою Командир. Вони ледь шепочуть, але у тиші кімнати і це здається дуже гучно.
Чутно якийсь рух за дверима, у сусідній кімнаті.
- Слухай, сучко! Якщо ти полізеш сюди, ви вб'ємо цього мудака! А він же батько твоєї дитини! Чуєш? Краще забирайся звідси! – кричить Командир, побілілий від страху,  весь у поті.
Чутно, як щось котиться у сусідній кімнаті.
- Що це за хуйня? – питає Коля.
- Ми не жартуємо, сучко! – кричить Командир.
Вибух, двері з сусідньої кімнаті вносить всередину, вистрелити встигає лише Командир, але аби куди. У диму і вогні мигкотить якась постать, кілька пострілів і все закінчилось. Міра з вдома пістолетами перевіряє тіла ворогів. Кожному по контрольному пострілу у лоба. Потім вже до Чета, який привалений дверима, висадженими вибухом. Витягає його, б'є по щоках.
- Чете, Чете! Давай, приходь до тями!
Він відкриває очі.
- Що відбува...
- Немає часу! Треба тікати! – Міра біжить кудись. Повертається з пакунком, в якому гроші, кілька ювелірних прикрас і документи. Допомагає Четові підвестися. Він ще щось намагається спитати, але вона закриває йому рота долонею. Майже тягне у двір, там залишає біля стіни будинку, біжить до сараю. Чет розгублено дивиться то на скривавлено ногу, то на трупи хлопців з автоматами у руках, то на "Пежо", новеньке "Пежо", яке вони нещодавно узяли в кредит. Тепер воно все в дірках, наче зоряне небо.  
Міра виганяє з сараю мікроавтобус, на якому приїхали озброєні люди, потім стару Четову "Ниву", що залишилася ще від батька. Підганяє, допомагає всістися, потім їдуть. У гайку Міра зупиняє машину, біжить в кущі, приносить звідти колиску з дитиною. Пестить її.
- Яка молодець, все спить собі. Спокійна в тебе.
Міра ставить колиску Четові на коліна і вони їдуть далі.
Чет та Міра в якомусь домі, невеличкій дачі на околиці міста. Міра гріє воду у алюмінієвій каструлі на електроплитці. Чет стогне на столі.
- Ось, візьми. – Міра сує Чету у рот скручений в кавалок рушник. – Візьми, візьми, зараз буде боляче.
Штанина вже зрізана, відкрита рана нижче коліна.
- Ти не хвилюйся, кістка ціла, пуля вийшла на виліт, м'язи швидко заживуть.
- Звідки ти знаєш, що кістка ціла? – питає Чет.
- Ну як же? – дивується Міра. – Я ж сама стріляла.
- Що? Ти? – Чет кривиться і у відчаї дивиться на неї.
- Зачекай з питаннями. Зараз рану оброблю.
Вона ще щось чаклує, а потім починає перемотувати ногу Чета бинтом. Допомагає йому підвестися та доплигати до дивану, старого продавленого дивана ще радянських часів.
- Ось і все, відпочинь. – каже вона і підводиться.
- Не все! – Чет хапає її за руку. – Що відбувається? – він дивиться їй в очі. Вона спочатку відводить погляд, а потім дивиться йому в очі.
- Ти ж сам все бачив. Якісь грабіжники. Бандити, свавільники, відморозки. Наскочили, хотіли пограбувати.
Вона намагається звільнити свою руку.
- Міро, що сталося? – Чет не пускає її, дивиться.
- Та я ж кажу....
- Слухай, я не ідіот. – Чет би може хотів прокричати це, але він стримується. – Мила, що відбувається?
- Та грабіж...
- Міро! – це він вже кричить. Але миттєво примушує себе бути спокійним. – Міро. Я може і селюк, тупий фермер, але не настільки тупий, щоб повірити в грабіжників, що їздять по десять чоловік, з автоматами! Вони чекали тебе! Вони говорили між собою про тебе! Що відбувається, Міро? Скажи мені! Тільки правду.
Вона сідає поруч. Дивиться кудись у підлогу.
- Ти точно хочеш почути правду?
- Я мушу її почути.
Вона дивиться кудись у куток цієї невеличкої кімнати. Зітхає.
- Ну, тоді слухай. Ті люди, вони хотіли вбити мене. Але я вбила їх. Тепер ми втекли, щоб не прийшли інші люди, які теж мене схочуть вбити. Ось і все.
- Як все?
- Все.
- Але чому вони хотіли тебе вбити?
- Ти і це хочеш знати?
- Міро, ми з тобою чоловік та жінка. Я кохаю тебе. І я не знаю, що й думати.
- Може краще нічого не думати? Забути, все що було, та й годі?
- Забути? Що забути, коли я нічого не знаю!
- Може і не треба, знати?
- Міро, я так не можу! Я мушу знати, що відбувається. Чого ті люди хотіли вбити тебе?
- Через моє минуле.
- Твоє минуле?
- Так.
- А що було такого в твоєму минулому, що тебе вирішили вбити?
- Ти і про минуле хочеш знати?
- Хочу!
- Але раніше ти ніколи не питав.
- Бо я бачив, що ти не хочеш розповідати! Я любив тебе і не хотів причиняти тобі біль!
- А зараз?
- Зараз? Зараз я мушу все знати. У мене в голові від усього цього паморочиться! Але я мушу знати!
- Добре, я розповім. – Міра посміхається. Якось непевно, майже зі сльозами на очах. – Тільки спочатку скажи, що ти думав про моє минуле?
Чет стискує плечима.
- Не знаю. Щось погане, про що ти хотіла забути.

Версія Чета про минуле Міри.
- Чуєш, суко! Ти будеш працювати! Зрозуміла? Скільки я скажу! І будеш приймати всіх, кого я скажу! Чуєш?
Якийсь м'язистий хлопець кричить на Міру, а потім б'є її. Не в обличчя, у живіт. Вона падає на підлогу. Вона у прозорому халатику, через який видно труси. Боса. Навколо обстановка якогось дешевого борделю. А хлопець, то її сутенер. Він стоїть над Мірою і не сильно штовхає її ногою.
- Чуєш, курво! Або ти слухаєш мене, або я тебе замочу! Чи продам циганам! Ось тоді ти зрозумієш, що таке погано! Коли будеш пропускати не по десять, а по сто клієнтів щодня! Чуєш, курво!
Він бере її біляві кучери у кулак, піднімає з підлоги, дивиться їй в обличчя.
- Ти зрозуміла? Чи тобі вибити ще кілька зубів, щоб ти перейшла у мінетниці? Зрозуміла, чи ні?
Вона киває головою. Хлопець відпускає її.
- Ось так краще. Дивися, курво, ніколи не йди проти мене, бо я тебе пополам перегризу!
Через деякий час він з приятелем дивиться футбол по телевізору. Запально боліють, кричать, закінчують чергову пляшку пива.
- Сучко, принеси мені пива!
Вони приносить пляшку на підносі. Вклоняється. Хлопець посміхається.
- Бачиш, як треба дресирувати цих сучок! Стала у мене, як шовкова!
Хлопець хапає Мірин задок, мне його.
- Після футболу зробиш мені мінет!
- Слухаюсь.
- Тепер іди.
Хлопці далі дивляться футбол, сьорбають пиво.
- Якесь дивне на смак.
- Ага, гіркувати. Сучко, принеси інше пиво, це погане!
- А більше немає. – відповідає Міра.
- Хай вона сходить в магазин. – пропонує хлопець.
- Ні. Вона може втекти. Давай це доб'ємо.
П'ють далі, дивляться футбол, жеруть чіпси. Потім один береться за живіт.
- Пиздець, мені щось погано.
- Та мені щось теж.
- Пиво якесь дивне.
Хлопці дивляться один на одного.
- Сучко! – той, який бив її, кидається на кухню. Йому важко йти, Міра кидає в нього стільці, загороджує прохід столом, але хлопець проривається до неї. Тоді вона хапає заздалегідь поставлений чайник і плескає кропом. Хлопець верещить і падає. Міра додає йому чайником по голові.
- Сучко! Сучко! Уб'ю! - він стогне і плазує на підлозі. Міра чекає, поки судоми не закінчаться. Кілька хвилин агонії. Потім лазить по кишенях, знаходить ключі від хати і гроші. Потім біжить до сейфу у сусідній кімнаті. Дістає звідти ще грошей і цілу кіпу паспортів. Одягається, виходить з дому, йде до парку. Там стоять шльондри. Кидає їм паспорти.
- Ось, бляді. Якщо хочете, то можете уйобувати.
Сама їде в аеропорт, купує квиток.

Зараз Міра дивиться на Чета.
- То ти думав, що я була проституткою?
- Ну, не обов'язково. Але, щось погане і важке у минулому. Я ж бачив всі ті твої шрами.
- Ти думаєш, що то від проституції? – посміхається Міра.
- А від чого?
- Від того, що у своєму минулому я була вбивцею.
- Ким?
- Вбивцею. На замовлення. Кілером. – каже вона. Чет стогне.
- Слухай, не треба цих дурних вигадок. Я ж просив правду!
- Вигадок? – дивується Міра.
- Маячня! Ти – кілер! Смішно! Скажи, що відбувається насправді?
Міра дивиться на Чета.
- Слухай, а чому ти думаєш, що я не можу бути кілером?
- Та припини!
- Ні, дійсно, чому ти так думаєш?
- Тому що ти тендітна дівчина! Ти маленька, худенька, ти курей боїшся різати! Якій ти кілер! – каже Чет і стогне. Міра сміється.
- Ну, курей я не боюся різати, а не люблю. Я взагалі не люблю усіх птахів, вони мені огидні.
- Скажи, що відбувається, буль ласка.
- Добре. Тільки ще одне питання. Ось дивися, ти кажеш, що я не можу бути кілером. А хто тоді поклав тих мудаків? Їх був десяток, добре озброєних, підготовлених. Хто їх перестріляв, як зайців? А, Чете, хто?
Він здивовано дивиться на неї. Хмурить чоло. Вона посміхається. Сидить поруч з ним, дивиться з гори.
- Хто? Хто, Чете?
Він мовчить. Думає, кривиться.
- Хто, Чете, хто? – не відстає Міра.
- Ти? – питає він тихо-тихо і якось невпевнено.  
- Я. – теж тихо, каже вона. – Тепер ти віриш, що я була вбивцею?
- Ти?
- Я.
Чет закриває очі, лежить. Потім дивиться на Міру, вони сидить поруч і дивиться на нього. Він тягне її до себе, цілує. Вони обличчя до обличчя. Чет посміхається.
- Чого ти смієшся?
- То не ти.
- Не я? – дивується Міра.
- Не ти. – щасливо каже Чет. - Пам'ятаєш, минулого року на морі? У Судаку, тиждень. Ти ж так тоді перелякалася! Ну якій ти кілер?
Темна набережна. Чет та Міра йдуть обійнявшись. Чет трохи не тверезий, зазвичай він мовчазний, але коли трохи вип'є, то любить побалакати. Щось верзе про компост і правильне удобрення ріллі, коли їх перестрівають якісь хлопці. П'яні, грубі, лаються. Міра ховається за Чета, вона перелякана. А він робиться спокійний. Він ріс у селі, служив в армії, ганяв крадіїв зі своїх полів. Бився не раз. Дещо на цьому розумівся. Міра просить відчепитися від них, але хлопці від її голосу тільки збуджуються. В неї ж такий голос! Кидаються на них. Чет лупить першого в живіт кулаком, потім кидається на другого. Падають, котяться по ще теплому після денної спеки асфальту. Чет менш п'яний і Чет з коханою жінкою. Він видирається нагору і починає бити хлопця. Підбігає Міра, вона так схвильована, відтягає його.
- Пішли звідси, пішли!
Чет згадує той випадок. Добре пам’ятає її хвилювання.
- Ти ж тоді злякалася. Тих п'яних урілів. А я з ними розібрався. Ти не кілер!
- Там був ще третій. – каже Міра.
- Що?
- Третій. Тих покидьків було троє, якщо пам'ятаєш. З двома ти більш менш впорався, але куди подівся третій?
- Він, він... Він лежав, поруч, на асфальті! – згадує Чет.
- Правильно, але хто його туди поклав? – питає Міра.
Набережна. Хулігани кидаються на них, Міра бачить в руці одного з них ніж. Бере його на себе. Хапає руку, вивертає, валить обличчям у асфальт, плигає зверху, хапає голову. Одна рука на підборідді, інша на потилиці. Різкий рух, тріск і хлопець зі зламаною шиєю вже б'ється в судомах. Поруч Чет б'є іншого нападника, Міра підбігає і відтягував. Швидко ширяють у ніч.
- Ти? Ти його поклала?
- Так. В нього був ніж і він був самий небезпечний. То я зламала йому шию.
- Що?
- Зламала шию. Це легко. І надійно, щоб вже не рипнувся. – спокійно каже Міра.
Чет хапається за голову, закриває очі і стогне.
- Це пиздець! – видихає він.  
- Чете, не треба, тут маленька.
Чет тихенько виє. Хвилину чи дві. Потім замовкає. Лежить.
- То ти кілер? – каже нарешті.
- Кілер. Про мене навіть в газетах писали. І в "Житті по-справжньому!" про мене розповідали. Вони називали мене Біла вбивця, може пам’ятаєш?
- То ти?
- То я.
- Ти ж темно-русява!
- Ну, змінити колір волосся то не проблема.
- Ти – Біла вбивця?
- Так.
"Криваве вбивство на банкеті", "Стриптизерка, що танцювала смерть!", "Смерть їй до лиця!", "Жахливе вбивство з кривавим еротизмом". Все це заголовки газет. Якийсь ресторан. Вибране товариство, кілька десятків чоловіків. Щось їдять, кажуть тости на честь іменинника, перехиляють чарки. Іменинник, дід років за шістдесят, сидить у голові столу, в оточенні кількох охоронців. Охоронці ще стоять на вході і біля вікон. Навіть біля оркестру музикантів кілька охоронців. Тут у зал ввозять величезний торт. Підвозять до іменинника, зненацька з торта вистрибує Міра, на якій з одягу самі тільки лелітки. Починає танцювати, всі захоплено дивляться на неї. Вона витанцьовує біля іменника, вона така красива, що всі збуджуються. Посміхаються, коли бере ніж, наче наміряється той торт різати. Коли зненацька б'є іменинника у шию. Фонтан крові.
- Це ти вбила отого банкіра? Ти була неозброєна, проти двох десятків охоронців! – згадує Чет той злочин, про який так багато розповідали.
- Ну, неозброєною я була дуже недовго. – всміхається Міра.
Ось вона плигає за спину одному з охоронців, вихоплює його пістолет. З іменинника все фонтанує кров, хтось з охоронців починає стріляти. Міра прикривається охоронцем і стріляє сама. Всі кричать, гости лізуть під стіл, гола Міра тягне за собою вже мертвого охоронця, прикривається ним і продовжує стріляти. Коли набої закінчуються, бере пістолет у ще одного охоронця. Починає зненацька стріляти з-під столу. З двох стволів. Охоронці стріляють, потраплять у гостей і падають, коли кулі Міри влучають в них. Раз-раз і мертвий. Останній постріл, Міра вилазить з-за столу. В неї трохи поранено плече. Не звертає уваги, виходить з зали, йде коридором до кладочки. Розв'язує справжню стриптизерку.
- Подруга, краще тікай звідси подалі.
Саму уходить.
- Ти вбила тоді сімнадцятьох! – каже Чет.
- Брехня. Менше. Охоронці перелякалися і почали стріляти аби куди. Влучали самі в себе і в гостей.
- А чим завинив тобі той банкір?
- Нічим. Це ж робота. Я отримувала замовлення і виконувала його. Ось і все.
Чет відкидає голову і починає вити. Цього раз гучніше. Прокидається дитина, починає плакати. Міра бере її на руки, вколисує. Чет дивиться на жінку.
- А тих дітей ти теж вбила?
- Ні.
- Але всі ж казали, що то ти!
- Менти прикривали свою сраку. Вони ж думали, що я всередині, пустили газ. Ну, як в "Норд-Ості". А мене там давно не було. Були діти. І вони померли від того газу. А менти почали казати, що це я їх отруїла. Дебіли! Навіщо мені це робити?
Міра говорить тихенько, годує дитину своєю невеличкою груддю. Потім трохи вколисує її, цілує, мала посміхається, а потім вже спить.
- Справжня соня. Поїла і спатоньки. Майже не плаче. – посміхається Міра. Чет дивиться на неї.
- А той випадок, на пароплаві?
- Ти добре знаєш мої справи.
- Про тебе ж був цілий випуск "Життя по-справжньому!". Я його кілька разів дивився.
- На пароплаві все було просто.
По Дніпру пливе пароплав. Десь вище Києва, бо на обох берегах ліси, людської присутності не видно. На пароплаві багато охоронців. Кілька на носі, інші спостерігають за бортами, по кілька у дверей, що ведуть в середину, ще кілька біля рубки капітана. Пароплав неквапливо пливе по течії, коли попереду стає видно червоний матрац, на якому лежить дівчина. Матрац потроху виносить течією за буйки, як раз у фарватер. Один з охоронців дивиться в бінокль.
- Якась білява сучка на матраці!
- Взяти її на приціл. – командує хтось.
- Та то ж просто дівчина. – намагається влізти капітан.
- Веди корабель! – командують йому. Всі дивляться за матрацом.
- Давайте я посигналю, щоб вона відпливла. – пропонує капітан.
- Не можна, зараз в кают-компанії урочистості, наказали, щоб все було тихо.
- Та ми ж її можемо роздавити! – дивується капітан.
- Ні. Вогонь. – наказує начальник охорони. Кілька тихих пострілів зі снайперської гвинтівки з глушником збивають дівчину у воду. Вона тоне, слідом за нею і пробитий матрац. Капітан ошелешено дивиться на це все.
У кают-компанії сидять декілька десятків чоловіків. Здебільшого бандитського вигляду. У голові столу портрет в чорній рамці. Кримінальні авторитети поминають нещодавно загиблого товариша. Зненацька вибух. Корабель весь здригається, починається паніка. Чоловіки вибігають на палубу.
- Пробоїна по лівому борту!
- Ми тонемо!
Пароплав наштовхнувся на міну. Велика дірка в яку ллється вода. Бандити кидаються до рятувальних шлюпок. Дві топлять, бо не вміють спускати. У інші дві сідають авторитети і охорона. Поспішають до берега, бо пароплав, вже нахилився і ось-ось почне тонути. Команда з капітаном залишилася на мостику.
- Тут глибина не більше семи метрів! А у нас місток на висоті десяти. – заспокоює капітан переляканих офіціанток, яким також місця в шлюпках не знайшлося.
Човни швидко гребуть до берега, коли постріли. Хтось винищує хлопців в шлюпках чергами. Бандити з човнів намагаються відповідати з пістолетів, та це їм не допомагає. Хтось вибиває їх чергами, наче кеглі. Потім одиночними дістає тих, хто встиг плигнути з човнів у воду.
- Це легко було. Я на дереві сиділа і знай собі чпокала їх, як у тирі. За дві хвилини поклала усіх. – згадує Міра. Ось вона на дереві, у камуфляжі і стріляє по чоловікам, що борсаються у воді. Стріляє дуже влучно. На шлюпках лише трупи, живі намагаються пірнати, але як тільки з'являються, щоб схопити повітря, їх вже чекає куля, а то і дві. Команда з пароплаву, який, нарешті, сів на дно, перелякано спостерігає за тим, що відбувається.
- А що то за дівчина була на матраці? – питає Чет.
- Та бозна. На іншому березі пляж невеличкий був, мабуть, якась відпочивальниця. Розморило на сонці, заснула на своєму матраці, її і понесло до фарватеру. А ті ж хлопці перелякані були, мене чекали, подумали, що то я так ідіотські до них наближаюся. І вбили.
- Скількох ти тоді?
- Двадцяти одного. В газетах писали, що майже тридцять, але то брехня. Частина самі втопилися, коли зі шлюпок плигали.
- За що ти їх?
- Та ні за що. Кажу ж, що просто робота. Завдання. Мені ставили, я виконувала. – вони знизує плечима. Така маленька, тендітна, ніжна. Чет дивиться на неї зі сльозами на очах.
- Я не можу повірити.
Вона знову знизує плечима.
- Але чому ти зі мною? – він дивиться їй в очі.
- Я зав'язала.
- Зав'язала?
- Так. Хотіла десь добре сховатися. Думала про закордон. А потім ти допоміг мені з підбором.
Він пам'ятає її безпорадний вигляд на львівському вокзалі. Тримала в руках черевичок, приставляє до нього зламаний підбор. Чет був у Львові на семінарі по новим технологіям оранки. Дуже цікавий семінар, повертався задоволений. Тут вона. Він побачив і аж серце затремтіло. Він наказав собі заспокоїтися. Він же розумів, що оця лялечка не для нього, для звичайного фермера з Вінниччини. Сказав собі, що просто допоможе. Купив спочатку їй гумові капці, потім збігав з черевиком у майстерню на ринку біля вокзалу. Міра пригостила його кавою. Так вони і познайомилися.
- Той підбор, то була хитрість?
- Ні. У колишніх кілерів теж ламаються підбори.
- Але. Але. Ось ти, як ти могла погодитися жити в якійсь глушині?
- Мені подобався твій будинок. Там було добре, я заморилася від міст. До того ж ти. Ти мені теж сподобався. Я вирішили, чому б і ні.
- І стала з кілера домогосподаркою?
- Ну, ти ж знаєш, що домогосподаркою я не стала. Принаймні доброю.
Він дивиться на неї.
- Слухай, мені треба все це обміркувати. Сприйняти. Зрозуміти. Зараз у мене голова пухне від усього.
- Чете, в тебе буде час про все це подумати.
- Що ти маєш на увазі?
- Мені треба буде поїхати.
- Куди?
- Завершити одну справу.
- Яку?
- Важливу.
- Це якось пов'язане з твоїм минулим?
- Так. Я хочу остаточно розв’язатися.
- Як це?
- Я думала, що втекла від свого минулого, але воно ось нагадало про себе. Тепер я хочу остаточно з ним попрощатися.
- Що це значить?
- Це значить, що мені треба вбити одну людину.
- Вбити?
- Так, вбити. Він дуже багатий і впливовий. Колись я дуже налякала його.
Великий готель у центрі Києва. До нього під'їздять кілька великих чорних машин. Виходять чоловіки в костюмах і з мікрофонами у вухах, старанно оглядаються. Вони охороняють Боса, невеличкого, товстого, неголеного, який тримає в руках дипломат. Оточили його колом і йдуть в готель. Швейцари їм вклоняються, підбігає менеджер, який каже, що дуже радий бачити дорого гостя. Підходять до ліфтів. Біля одного вже стоїть два охоронця, але Бос повертає до іншого, біля якого стоїть білявка у чорній короткій сукні. Бос посміхається, коли дивиться на неї. Стає поруч, роздивляється її. Білявка поправляє свою високу зачіску і дивиться на нього наче оцінює. Двері ліфта відчиняються Бос робить жест, щоб білявка заходила. Йде за нею і ще три охоронці. Інших залишає, щоб в кабінці не було дуже тісно.
- Як тебе звати? – питає у білявки, в якій неважко впізнати Міру.
- Мене? – перепитує вона і оглядається.
- Тебе, красуню, тебе.
Двері зачиняються. Ліфт починає рух. Міра сміється, хрипко та збуджуючи, рукою наче знову поправляє свою височенну зачіску. Потім вихоплює з волосся лезо і б'є першого охоронця. Вони не встигають навіть схопитися за пістолети, не те що вже вистрелити. Ось стоять Міра і Бос, обидва у крові. Бос тремтить.
- Віддай мені дипломат. – каже Міра.
- Н-н-н-не можу. Він прикований. – Бос показує, що дипломат наручниками прикріплений до руки.
- Ключі є? – питає Міра. Бос киває головою, що немає. Він моргає оком, в яке потрапила кров одного з вбитих охоронців, що осіли по стінах. – Немає? Ну тоді не пощастило тобі.
Вона збиває Боса з ніг, валить на підлогу і починає різати лезом руку. Бос починає кричати, тоді вона пхає його обличчя в тіло одного з убитих, щоб не так чутно. Коли двері ліфта відкриваються, Міра виходить, тримаючи в руках дипломат зі скривавленими наручниками. Двері зачиняються, в ліфту плазує у калюжі крові Бос.
- Сучко! Сучко! Сучко!
Ліфт їде далі.
- Після того він поклявся, що помститься мені. – каже Міра Чету. - Я думала, що сховалася від нього, але він якось знайшов мене. Тепер я вимушена вбити його, щоб ми змогли спокійно жити далі.
Чет втупився у підлогу і мовчить. Не рухається. Він як скам'янів.
- Ми побудемо тут кілька днів. Десь через тиждень я поїду до нього і вб'ю. Іншого виходу немає, бо він шукатиме і знайде. Я не хочу ризикувати ані тобою, ані маленькою. – каже Міра.
Чет мовчить. Він як неживий. Сидять у тиші годину чи дві. Міра міняє дитині памперс.
- Ні. – каже зненацька Чет.
- Що, ні?
- Ти не поїдеш. Поїду я.
- Куди?
- Вбивати ту людину.
- Чете, що ти верзеш!
- Дитині потрібна матір! А я чоловік, я повинен захищати свою родину!
- Чете...
- Я поїду і вб'ю його! Я так вирішив! Ти потрібна нашій донечці! – він все дивиться у підлогу, зчепив зуби, стиснув кулаки. Міра вичікує кілька хвилин.
- Чете, ти б пустив мене орати поле?
- Що?
- Ти б пустив мене орати поле?
- До чого це?
- Пустив би чи ні?
- Ні, ти ж не вмієш!
- А ти вмієш вбивати?
- Слухай, натиснути на гачок я зможу...
- Чете, натиснути на гачок, то лише невеличка частина того, що треба вміти! А вислідити! А розібратися з охороною! А відійти! Чете, вбивати це теж робота, яку треба вміти виконувати!
- Міра, я...
- Послухай мене, Чете! Ти кажеш, що дитині потрібна мати і ти правий. Але батько дитині потрібен теж! Якщо ти підеш на справу, ти загинеш!
- Чого ти так думаєш?
- Бо у тієї людини дуже професійні охоронці! Скоріше за все, ти навіть зброю не встигнеш витягнути, як тебе уже покладуть! І тоді мені прийдеться все одно робити свою справу! Але я не хочу втрачати тебе!
- Міро, я...
- Чете, ти завжди мене вчив, що треба приймати дорослі рішення! Не витісняти проблему, як мала дитина, що ось хочу так і ніяк інакше, а приймати правильне рішення! Правильне рішення, в цьому випадку, щоб справу зробила я. Бо я це вмію робити, можливо найкраще в країні.
Міра сідає поруч і цілує Чета.
- Любий, повір, так буде краще.
(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Лірична фантастика

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Тата, 14-03-2009

Головне- це...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 13-03-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.62370085716248 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …