Сьогодні щось робота не йшла. Просто не можна було зосередитись. Так, наче б то, день собі як день, і виспався, і не втомлений, і стресів ніяких не було й не передбачалося, і завдання поставлене, наче б то, цікаве… Я у відділі сьогодні сам, ні з ким словом перекинутись. Володимирович на виїзді, Андрій на курсах, а Микитович, наш зав, на лікарняному.
Погода за вікном сама звичайна…
― без опадів, хмарно з проясненням, вітер південно-західний, п’ять¬ ― сім метрів за секунду, температура двадцять два ― двадцять сім…― Це «брехунець» на підвіконні, вже вдруге чи втретє на сьогодні, повторює той самий нудно-стандартизований прогноз, який, втім, цілком відповідає дійсності. «Брехунцем» я його називаю за старою радянською звичкою, це вже зовсім не той масивний динамік, що стояв колись у кожній хаті чи конторі. Тепер це дешевий китайський ФМ приймач, проте, функцію виконує ту саму.
― А зараз, реклама на радіо «Ера ФМ»! Чотири вісім три тридцять два нуль один…
Тут я «відсторонююсь». Спрацьовує вироблена за довгі роки звичка – реклами я не чую. Просто увага відразу перемикається на щось інше, чи на роботу, чи на спогади, чи на будь-що. Корисна властивість мозку, інакше можна було б з глузду з’їхати від тієї реклами. Ну та Бог із нею, тут робота стоїть.
Наш відділ, днями, отримав нове обладнання, деяку офісну техніку. Але головний «приз» ― новий аналізатор спектру ROHDE & SCHWARZ! Класна штука, давно очікувана і дуже потрібна для роботи. З цим приладом рівень нашої діяльності підвищиться на порядок, ми зможемо робити те, про що раніше не мріяли, і показувати, нарешті, реальні результати вимірювань, а не вирахувані по формулі «стеля», зможемо досягти небачених успіхів... Отак. Виявляється навіть думати можна пафосно. А якщо без пафосу, то це дійсно унікальна річ. Родешварци вважаються найкращою контрольно-вимірювальною технікою в світі в галузі радіоелектроніки. Коштує вона, правда, як усе обладнання нашого відділу разом узяте, зате можливості неймовірні. Та… Все було б добре, якби це було не у нас. А у нас, як завжди, все робиться через одне місце. Серед супровідної документації відсутні опис і інструкції по цьому приладу. Чи то десь затрясли у нашому центральному київському офісі, чи їх взагалі не було. З’ясувати так і не вдалося.
Коротше кажучи, начальник поставив завдання освоїти прилад до кінця тижня. Ось цим я зараз і займаюсь. Вчора, майже увесь день просидів в інтернеті в кабінеті шефа за його комп’ютером. Ми державне підприємство, тому інтернет є тільки у начальника і у Костика, нашого сисадміна, але Костик на своє робоче місце не пускає нікого, там святая святих…А начальник поїхав у справах, тому, тимчасово, представив свій кабінет у моє розпорядження. Якби ще телефонні дзвінки не діставали. Коротше, знайшов я потрібні інструкції, але тільки на англійській мові. Шкода, що Андрій, зараз на курсах підвищення кваліфікації, він має інтернет дома , і практично в ньому живе. Я називаю його за це Залипайком. Він знайшов би більше інформації, можливо, і на російській мові. Та й англійську він знає пристойно. Я то, колись, французьку вивчав.
― Про це та інше слухайте в останньому випуску новин на радіо «Ера ФМ»…
Я люблю слухати саме це радіо. Тут багато новин, репортажів, обговорень, і взагалі повно всякої цікавої інформації, не те що на інших ефемках, де постійно бомцає якась попса. Музику я теж люблю, але хорошу, і коли можна просто послухати, і насолоджуватись нею ні на що не відволікаючись.
Але сьогодні і новини якісь нецікаві. Офіційні зустрічі, сесія Верховної Ради… О, десь бюджетникам зарплатню затримали… Добре що ми не бюджетники. Ми державне госпрозрахункове підприємство. Поки що заробляємо непогано, і для себе, і для бюджету. Тільки весь час вчитись доводиться. Нові технології розвиваються так стрімко, що тільки встигай.
Отже, вчора я зкачані документи, прогнав через комп’ютерний перекладач і сьогодні з роздрукованими сторінками сиджу перед нашим родешварцом, розбираючи кострубатий текст, і приколюючись над неймовірними зворотами перекладу, що видала мені трохи застаріла версія Pragma: « Розмістіть палець і два пальці кругом прилучитися-вмонтований важіль врегулювання і ослабте це з повертаючим позовом. 2. Рухайте ручку уподовж, крутивши це радіально в кроках близько 12°. 3. Закрийте важіль установки натиском на зовнішній поверхні. Запобігання: Є ризик пошкодження від гострих країв і стаючи таким, що втиснув між важелем установки і ручкою.»
Абракадабра. Проте, зрозуміти нескладно, якщо перед тобою оригінальний англомовний текст з фотографіями і хоч якийсь переклад, а ще досвід і загальні знання техніки. Сьогодні, головне розібратись з заходами безпеки, а також визначити призначення фішок, кнопок, ручок, з’єднувальних кабелів і т. п. А завтра будемо вдвох з Володимировичем вмикати, і методом «наукового тику», освоювати функції, параметри і т. п.
―А зараз я представлю вам гостя нашої студії, старшого наукового співробітника кафедри біосоціальних проблем Київського інституту…― Моя увага знову переключилась на «брехунець», звучав знайомий голос ведучої, закликаючи до спілкування, і обговорення якоїсь нової теми.
― Сьогодні ми поговоримо про братів наших менших, тих що живуть поряд з нами, і є, можна сказати, проблемою нашого суспільства. Мова піде саме про безпритульних тварин, котів, собак, а останнім часом в такому становищі опиняються і інші, можливо навіть екзотичні тварини. Нагадую радіослухачам, наша розмова відбувається у прямому ефірі телефон студії двісті двадцять дев’ять…
Може і собі зателефонувати, але ж потім почнуть розбиратись куди і хто дзвонив по міжмісту з робочого телефону, та і сказати, взагалі то, нічого, так, загальні розмірковування. Краще послухаю.
― І так у нас є перший дзвіночок, ми вас слухаємо. Говоріть будь ласка!
Якась бабуся слабким, тремтячим голосом почала розповідати, як колись вона мимоволі стала свідком того, як працівники комунальних служб відстрілювали бідолашних собачок, як грубо і безжально вони з ними поводились, і все це на очах у перехожих, жінок, дітей…
Мені такого бачити ніколи не доводилось, хоч можу собі уявити, проте сумніваюсь, що можна проводити відстріл, коли поблизу діти гуляють, хоча б з елементарних міркувань безпеки. Але у нас все може бути. Країна чудес…
― Ми ж цивілізовані люди, ― продовжувала бабуся, ― не можна допускати такого неподобства, треба щось робити, якось вирішувати… Я не знаю…
― Дякуємо вам за дзвіночок, ось такі міркування. Думаю сьогодні ми зможемо почути весь спектр думок нашого суспільства по цьому питанню. Григорію Соломоновичу, прокоментуйте будь ласка цей дзвінок, а також розкажіть нам, як вирішується це питання в інших, цивілізованих країнах. Нагадую, що гостем студії у нас сьогодні…
Цікава думка. От якби наш родешварц міг знімати спектр думок суспільства. Поставив питання, а потім в режимі реального часу змалював спектр всіх відповідей, все порозкладав би по поличках, і все відразу було б ясно. І можна приймати зважені рішення. Хоча, як колись показали референдуми і плебісцити, залежно від форми постановки одного і того ж питання відповіді можуть діаметрально різнитись. Можливість маніпулювання свідомістю виключити, мабуть, не можна ніяк. Треба підкинути цю ідею письменникам фантастам.
Тим часом Григорій Соломонович розповідав, що у західних країнах це питання давно вирішене, що існують програми захисту тварин, під які виділяються кошти. Що будуються притулки, обладнані і забезпечені всім необхідним. Що тварини відловлюються цивілізованими і гуманними методами…
― Тоді скажіть, а як вирішується проблема, хм… Ці тварини ж розмножуються…
― Ця проблема також давно вирішена, і досить просто: усім самцям проводиться стерилізація. Далі вони стають спокійними, їх годують, доглядають, надають ветеринарну допомогу. До речі, деякі люди, що хочуть завести собі чотириногого друга, беруть собі тварин з цих притулків.
Далі він розповів, що перші подібні притулки уже будуються і у нас, правда,на гроші спонсорів, що, якщо, ми хочемо бути цивілізованою державою, то треба вирішувати ці питання і на державному рівні, і тому подібне. Я слухав, відкинувшись на кріслі, час від часу, переключаючи увагу то на свої папери і аналізатор спектру, то на радіопередачу. Телефонували, здебільшого, жінки, жаліли бідних тваринок, як правило, висловлювали підтримку програми захисту тварин і створення притулків. Був лише один дзвінок трохи сердитої молодої мами, вона розповіла, що її дитину покусав бездомний собака, і про те, як вона потім поневірялась по поліклініках, вистоюючи з дитиною довжелезні черги. І що дитина отримала не стільки фізичну, скільки психологічну травму, і тепер вона панічно боїться усіх собак. Далі, розпалившись, вона говорила що всіх бродячих звірів потрібно винищити, і навіть, заборонити вигул домашніх собак у дворах будинків.
― Такі випадки бувають, але дуже рідко, і не можна, через один окремий прикрий випадок робити такі категоричні висновки, ― доводив свою позицію Григорій Соломонович, ― життя є найціннішим даром і, погано, що люди, уявивши себе царями природи грубо вмішуються в її процеси. Ніхто не давав нам права позбавляти життя іншу живу істоту. Тут можна довго сперечатися, але це що ми зараз робимо, є кроком до встановлення гармонії між людиною і нашими меншими братами…
Гарно чеше. Я так не вмію. І заперечити, наче б то нічого…
― Алло! Добрий день..
― Добрий день, говоріть будь ласка, ми вас слухаємо!
― Мене звати Володимир Ігорович, я категорично не згоден з вашим шановним гостем, і хочу це аргументувати.
М’який чоловічий голос звучав спокійно і впевнено.
― Так, ми слухаємо вас уважно.
― Я розумію, що ефірний час обмежений, а сказати треба багато. То я хочу висловити чотири основні тези: по перше, я вважаю, що нам не слід сліпо мавпувати захід. Вони багаті, і можуть собі дозволити багато. Усі їхні програми захисту тварин придумані не заради тварин, а заради людей. Ці тваринні притулки дозволяють їм підвищити зайнятість населення. Замість того,щоб платити допомогу по безробіттю, придумують програму, виділяють під неї державні кошти, і в результаті отримують роботу працівники цих притулків, і ще купа народу, що крутиться навколо цієї сфери, ідеологи, психологи, журналісти, юристи і тому подібне. А нам вони нав’язують свою ідеологію, щоб ми витрачали гроші на дурниці, а потім просили у них допомогу. Жили б вони так як ми — не думали б ні про які притулки. У нас вистачає проблем і без котів з собаками. У нас бомжі, навіть діти є безпритульні. І навіть спонсорські гроші можна використати ефективніше…
Мені пригадалось, як років, мабуть п’ять тому, в нашому місті по дорозі до центрального ринку сиділо щодня на тротуарі циганча, років шести. Він співав, а перехожі кидали дріб’язок у бляшанку, що стояла перед ним. Який це був голос! Потужний та чистий, як гірська ріка, його чути було на пів міста. Віддай цю дитину в добрі руки, з нього вийшов би… Куди там Паваротті… Цікаво, де воно зараз…
― По друге, ви говорили, що людина не має права нікого позбавляти життя. А скажіть, хто позбавив її такого права? Якщо ви атеїст, то згідно теорії Дарвіна, одні істоти є ланкою в ланцюгу живлення інших. А також, в боротьбі за виживання, деякі істоти повинні знищувати своїх конкурентів у певному біоценозі. Іншими словами, люди завжди вбивали тварин для їжі, або захищаючи себе, щоб не стати їжею для інших. Якщо ж ви вірите в Бога, то в більшості релігій вважається, що тварини створені для потреб людини. Наскільки я знаю, протилежної думки лише кришнаїти та буддисти. Але ці релігії нам чужі. Якщо ви один з них, то будь ласка, але навіщо нав’язувати такі погляди всьому суспільству.
― Цікава позиція… Аргументи, безперечно, варті уваги, але...
В голосі ведучої почулись нотки якогось занепокоєння.
― Дозвольте я продовжу. По третє, чому ви вчепилися котів і собак, чому вони такі особливі? А як же свині, корови, вівці, кури, яких вбивають щодня десятками і сотнями тисяч. Вегетеріанців у нашому суспільстві не так багато, а індустрія тваринництва процвітає. Бездомні тварини хоч трохи на волі поживуть, а як же курчата бройлери, яким для життя відведено тридцять вісім днів та й то у клітці, а далі під ніж. А як же колорадські жуки, їм, мабуть ой як животи болять, коли їх травлять на картопляному полі. Я вважаю, що гуманізм по відношенню до тварин полягає в тому, що в разі потреби, знищувати їх потрібно, по можливості, швидко і безболісно… Я думаю…
Наступила коротка пауза видно наш додзвонювач збирався з думками.
― Дякуємо вам Володимире Ігоровичу, за ваш дзвінок. Так, ваші думки не позбавлені слушності, але вони не беззаперечні…
― Так, особливо про колорадських жуків, це вже згущування фарб…— продовжував Григорій Соломонович.
Даремно, цей Володимир Ігорович сказав про колорадських жуків, тепер вони переведуть все на жарт і не дадуть відповіді на справді серйозні питання. Так і вийшло. Григорій Соломонович говорив, що ці питання лежать уже в іншій площині, і ще якісь загальні фрази ні про що. Я слухав не дуже уважно, переварював у голові почуте. Потім подзвонила іще одна жіночка з дуже правильною вимовою, говорила проте, що слід підвищити відповідальність самих людей, щоб вони не викидали тварин на вулицю. Наводила відомі слова Антуана де Сент Екзюпері про те, що ми відповідальні за тих кого приручили. А ще вона пропонувала запровадити дозвільну систему на утримання тварин, тобто видавати дозволи на їх утримання після проходження відповідних курсів і складання іспитів.
Як на мене, чиста утопія, особливо для українських реалій. Ще один дзвінок був знову від якоїсь пенсіонерки. Вона розповідала, що у квартирі її знайомої проживає, близько півсотні кішок, і бідолашна жінка не може їх прогодувати зі своєї пенсії, що там злидні, безлад і сморід. І що їй терміново потрібно надати допомогу. У студії пообіцяли зв’язатись з нею після ефіру і вирішити всі питання.
― Алло, — почувся з «брехунця» уже знайомий голос. Він заговорив поквапливо, мабуть, боячись, що знову переб’ють. — Це знову Володимир Ігорович. Я радий , що додзвонився вдруге. Просто я не встиг виголосити свою останню, четверту тезу, а це на мою думку, головний аргумент.
О це так номер, я ще не чув, щоб додзвонювались двічі за одну передачу, і занімів в очікуванні, що ж такого іще скаже Володимир Ігорович.
― Так, говоріть, ми заінтриговані…
У голосі ведучої почулись нотки деякої розгубленості.
― Ви, мабуть зі мною погодитесь, що критерієм свободи людини є надана їй можливість вибору, тобто, чим більший вибір, тим більше свободи.
― Ну… так.
― В такому випадку, якщо ви вже застосовуєте поняття людського гуманізму до тварин, то який вибір ви даєте їм? Ви пробували ставити себе на місце ваших улюблених підопічних тварин? Я вам скажу про себе. Я у житті вже накохався вдосталь. Я вже маю дітей і внуків. Хоч віагра мені ще не потрібна, дружина мною цілком задоволена, та в принципі я вже і без сексу міг би обійтись. Хоч я ще не дуже старий, іще шість років до пенсії, можна ще пожити трохи. Але, коли б сьогодні мене поставили перед вибором, стерилізація чи смерть, я не роздумував би ні секунди. Я вважаю, що справжній чоловік і померти повинен справжнім чоловіком. А який вибір ви даєте цим тваринам? Ви питали у них, чи хочуть вони такого існування? Я не закликаю завтра іти і стріляти всіх підряд. Поки вони нікому не заважають, хай собі живуть. Але коли вони починають створювати проблеми, то нічого з ними панькатися. Я вважаю, що на сьогодні, це не саме болюче питання для нашого суспільства. Тепер все. Дякую.
― Що ж, дякуємо вам Володимире Ігоровичу, дуже несподіваний аргумент…
В голосі ведучої знову почулась впевненість, і як мені здалося, прозвучали нотки захоплення.
― Шкода, що час нашого ефіру майже вичерпався, однак я вважаю що ставити крапку у нашому обговоренні ще рано. Проблема виявилась складнішою, ніж вона бачилася спочатку. Як ви гадаєте Григорію Соломоновичу? Будь ласка підсумуйте коротко нашу розмову…
Але я вже не слухав. А справді, який би вибір зробив я. Враз якось дуже реалістично виникли в моїй уяві дуло рушниці, приставлене між очима, і гострий, кривий, блискучий ніж, нижче живота. Серце часто забилось і на лобі виступив холодний піт.
Тьху-ти. І чого це я так перейнявся. Це ж тільки навіювання. Я вийшов у коридор. До кінця робочого дня залишалась майже година. Ні, треба зняти стрес. Заглянув у кімнату водіїв. Там одиноко сидів Женік Романчук, водій форда, нашої пересувної лабораторії. Він недавно з виїзду, чекав закінчення зміни і гортав свіжий номер «За рулём». Ми з Женіком часто їздили разом по всій області, були майже однолітками і відносини між нами були товариські, без будь-яких субординацій.
― Ти коли машину на стоянку поженеш?
― Зараз буду їхати, хвилин через десять.
― А додому не дуже спішиш.
― Та ні.
― То може зайдемо по пиву?
― Давай.
― То чекай мене біля машини, я тільки Мироновичу скажу.
Миронович — наш заступник, душевний чоловік. Ніколи не відмовляє, якщо треба раніше відпроситись. Та ми і не зловживаєм. Частіше доводиться перепрацьовувати, особливо коли їздимо по підконтрольних об’єктах.
…
Ми сиділи за столиком біля відкритого вікна у червоному наметі, розмальованому рекламою «Чернігівського» , смакували пиво «Zeman», нашого місцевого пивзаводу і загризали сухариками, зі смаком лосося. Відвідувачів було мало, ще не вечір… Ще по дорозі до стоянки, я розповів Женіку про радіопередачу, про Володимира Ігоровича і про викрутас моєї уяви, що і спричинив мої хвилювання. Ми взяли по п’ятдесят і по пиву. Хміль зробив своє і тепер недавні переживання не сприймались так драматично. Настрій піднявся, ми перекидались жартами, Женік закурив.
― Йди сюди Сірко!
За вікном стояв волохатий, незрозумілої масті пес і дивився на нас зацікавленим поглядом. Женік всіх незнайомих собак називав Сірками. У нього в бардачку завжди лежав чи окраєць хліба, чи пиріжок, і на кожній стоянці до нашої машини підходили місцеві собаки, чекаючи гостинця. Він завжди їх пригощав, а потім розмовляв з цими довірливими створіннями і отримував від цього велике задоволення.
— Тримай сухарики.
Він сипнув Сірку залишки нашої закуски. Сірко неквапливо позбирав сухарики і знову глянув на нас якось байдуже-ліниво. Видно, не тільки ми тут його підгодовували.
— Що? Не голодний? То біжи ховайся, а то зловлять тебе гицлі і яйця виріжуть.
—І не будеш мати що лизати, у вільний від роботи час.
Ми голосно засміялись, а Сірко якось невдоволено гавкнув, у повернувся до нас хвостом, може зрозумів наші грубі жарти. Ми знову засміялись.
—То що, розбігаємось? А то ще дома є деякі справи, та й на завтра треба мати свіжу голову, будемо з Володимировичем нашого родешварца заводити.
― Заведеться! Куди дінеться?
Ми допили залишки пива і вийшли з палатки.
― Ну, пока, не забудь завтра на роботу прийти.
― Ти теж. Пока.
Ми пішли кожен у свій бік. Десь на півдорозі до зупинки я озирнувся. Сірка біля палатки вже не було, а на його місці ходив місцевий бомж Гоша, в брудному, безглуздому, колись білому плащі, і заглядав попід вікнами, чи не залишив бува хто склотару.
