3.Дорога сіро-жовтою смугою повилася догори, потім різко звернула направо і уперлася в величезні ковані ворота з численними хрестами, гронами винограду і ангелами – це був вхід до Свято...ського жіночого монастиря, який мав стати Ганнусі рідним домом й захистом від гніву її батька. На ... горі, гора називалася так раніше ніж тут побудували монастир, височіла п’ятикупольна церква з срібними банями – символ величності і могутності православної церкви московського патріархату. Навкруги до підніжжя церкви тулилися гуртожиток для монахинь, іконна лавка і недобудований готель для прихожан та паломників, а внизу, значно нижче від рівня церкви, були розкидані пасіка, стайня та інші господарські прибудови. Ще нижче і трішки вбік розташувалося кладовище для монахинь. Все це з великим розмахом з’явилося тут всього лише за три роки.
Старенький ланос ледве видерся аж на самий верх ... гори, ображено гиркнув на батюшку й слухняно заглох перед самими воротами.
– Ганнусю, посидь у машині, я скоро прийду, – сказав о. Миколай й пішов у відкриті ворота.
Трохи посидівши, Ганнуся відкрила двері, опустила ноги на землю, потупцювала, ніби вагаючись – вставати їй чи ні, а потім різко встала. Невеликий майданчик для паркування машин був порожній – у будень тут небагато прихожан, а якщо й з’являються якісь, то вони, зазвичай, місцеві і не на машинах. Майданчик по периметру був огороджений невисокою огорожею, а одразу за нею – стрімкий обрив. Ганнуся підійшла до краю, глибоко, на повні груди, вдихнула чистого повітря. Пахло сухою травою, трішки смерекою, а ще свіжістю, свободою, широтою й величністю. Вперше в житті Ганнуся відчула як пахне спокій. Але хіба спокій може пахнути? Звичайно може! Хто бував тут хоч раз, той вже ніколи не забуде цього запаху. Внизу стояв густий ліс усіх кольорів і відтінків: лимонний, жовтогарячий, оранжевий, рудий, червонястий, соковито пурпуровий, оксамитово-бордовий, малиновий ібагряний, помішані темно-зеленим, і ген там, під небокраєм, синім і навіть чорним – краса така, наче хто розстелив на горах домоткану гуцульську верітку. Хоч роззувайся та й іди. Дівчина перекинула ногу через невисоку огорожку і відчула як це, коли ступаєш босоніж по грубій вовняній верітці, а вона і тверда, і аж гаряча, ніби сотні маленьких щипчиків чіпляють тебе за підошви й не дають підняти ногу – ступити ще один крок.
З воріт показався батюшка, побачив Ганнусю на краю обриву і аж підбіг:
– Ти чого тут стоїш?! – від страху він прикрикнув.
– Милуюся, отче Миколаю, дивіться яка краса!
– Ще намилуєшся… – він взяв Ганнусю за руку і допоміг перелізти через огорожу назад, – я домовився з настоятелькою, вона погодилась взяти тебе послушницею. Слухайся матушки Єлизавети, не лінуйся, не говори багато, вона цього не любить, а головне нічого про свою вагітність не базікай. Я буду приходити, провідуватиму тебе, так що не сумуй.
Отець Миколай відвів Ганнусю до настоятельки монастиря. Вона вже чекала. Така далека від релігійних порядків, дівчина подумала: «Вся чорна як ворона».
З вигляду було не зрозуміло, але з обличчя здавалося, що ігуменя Єлизавета така худа, що аж світиться. Лице з-поміж чорних складок її одягу було блідим і прозорим, й, здавалося, що воно відливає ледь синім люмінесцентним блиском, наче нічна лампа. Говорила ігуменя тихо, так: і не грізно, і не лагідно. В усіх черниць в голосі є якась ледь помітна покірність, але у Єлизавети вона дивно межувала з командирськими нотками.
– Як тебе звати, дочко?
– Ганнуся.
– До нас приходять у пошуках Бога, а не притулку. Одразу монахинями не стають, спочатку поживеш, обдивишся, а я тим часом приглянуся до тебе. Через кілька місяців поговоримо. А вам, отче, хочу сказати, що беру Ганнусю до себе в монастир лише з великої особистої поваги до вас, зазвичай відбір у нас ретельніший.
– Дякую, матушко. Ганнуся – хороша дівчина: скромна, слухняна і працьовита. Вже через кілька днів мої рекомендації будуть ні до чого, ви самі переконаєтеся, що вона достойна перебування у вашому монастирі, – батюшка Миколай схилив голову і ледь поклонився настоятельці монастиря на знак своєї пошани. Вона й собі кивнула. Ганнусі було дивно споглядати як вони відкрито лестять одне другому, й вона усміхнулася собі під ніс.
– Дочко, я їду додому, скоро навідаюся.
– Так, отче, навідайтеся і до Ганнусі додому, принесіть її особисті речі: одяг, білизну і таке інше. Монастир видає, звичайно, якщо дуже треба, але краще, щоб поки у дівчини було своє.
– Я говорив вам, матушко Єлизавето, що у Ганнусі вдома напружені стосунки з батьками, тому давайте зробимо так, я залишу вам зараз сто гривень на найнеобхідніше, а наступного разу як прийду, ще додам скільки потрібно буде, – отець підняв своє чорне «плаття» і дістав з задньої кишені новеньку сотню.
Матушка аж полагіднішала:
– Добре, тоді ви йдіть, а ми з Ганнусею ще поговоримо.
Отець Миколай подивився на Ганнусю таким пронизливим поглядом… . Його очі були повні страху за те, що Ганнуся бовкне щось зайве. І дарма він переживав, вона вже давно зрозуміла, що це не в її інтересах, та й навряд чи хтось із монахинь, чи навіть сама настоятелька Єлизавета повірять у таке.
Ганнуся оглядалася довкола, кроків за двісті від того місця, на якому вони з новою господинею її нещасної долі стояли, височів величний храм – ошатна біла споруда з п’ятьма розкішними куполами. Бляха на даху була нова і ще не встигла почорніти від часу. Натомість зараз всі куполи і куполики були вкриті сонячною позолотою, яка м’яко огортала храм наче золотим туманом. Дівчині здалося, що це церква з малюнка у підручнику з історії України за 5 клас. Вона дуже любила історію, географію і літературу: багато читала, це допомагало їй втікати з цього світу у свій власний світочок – вичитаний з книжок, а потім допридуманий і домальований її кольоровою уявою. Ще Ганнуся літала у снах, вона не просто літала, вона бачила багато країн: сніжно білі міста Туреччини, чубаті й кострубаті дахи у провінціях Китаю, височенні дзеркальні хмарочоси Токіо, старовинні замки Англії та Шотландії. Вона так яскраво бачила, і так добре пам’ятала свої сни, що їй іноді здавалося, ніби літає вона насправді не уві сні, а янголи Господні приходять до неї ночами, беруть її попід руки і несуть у мандри: то високо-високо аж попід хмари, то зовсім низько понад самою землею, то вузькими крученими вуличками; і коли вона просить, янголи зупиняються – вона заглядає у вікна, бачить людей, слухає їх розмови. Зараз вона стоїть на … горі, оглядається довкола і їй здається, що вона тут була : знає цю церкву, знає, що коли заходиш у храм, то одразу справа – маленьке віконце із заокругленим верхом, як у мультику, там продають свічки, проскуру, образки та всілякі духовні книги. Ганнусі захотілося зайти у храм, переконатися, що все у ньому саме так як вона пам’ятає.
Коли саме їй наснився цей сон Ганнуся зараз і не згадає, а може це зовсім не сон? Тоді ЩО?!!
– Ходімо, дочко, зараз познайомлю тебе з сестрою Єфросинією, будеш покищо допомагати їй пасти овець. Ігуменя Єлизавета взяла Ганнусю за плече і легенько повернула – обидві спустилися східцями у господарський двір:
– А ось і с. Єфросинія. Сестро, привела тобі помічницю. Звати Ганнуся.
Вона стояла і не знала, що сказати с. Єфросинії «привіт» чи «добрий день». З виду дівчині було років 16-18, не більше; очі були усміхнені і добрі, а куточки губ опущені вниз, тому її обличчя виглядало як клоунський макіяж. Ганнуся посміхнулася і кивнула головою молодій монахині, оскільки так і не придумала, що сказати. Як тільки матушка Єлизавета пішла, с. Єфросинія аж в обличчі змінилася: її вуста розтягнулися в широку посмішку, а очі ще більше повеселішали.
– Тебе вже прийняли на випробний термін, чи матушка ще думає? Це добре, що ти будеш допомагати мені, а не комусь іншому. Я тут вже другий рік, але молодих сестер в нашому монастирі немає і живеться мені, чесно кажучи, сумно, – нема з ким поговорити. А взагалі матушка Єлизавета не любить, щоб черниці багато балакали. Добре, що тебе взяли, вона недолюблює молоденьких послушниць.
На табуретці стояв тазик з мокрою білизною, молода монахиня чіпляла її на шнурок, натягнутий через увесь двір, оглядалася на всі боки, і все говорила, говорила, говорила… за пів години Ганнуся знала багато всього й нічого конкретно: хто скільки в черницях ходить, за чиї гроші будується храм, коли добудують ще один готельний корпус. Від тієї балаканини Ганнуся забула про батька, про вагітність, про отця Миколая. На душі в неї стало так хороше, а в серці з’явився теплий спокій і добра світла радість.
Єфросинія на якусь мить замовкла, дістала зі складок своєї чорної спідниці годинник, хапнула Ганнусю за руку і потягла сходами вверх до церкви. На третій сходинці знов заторохтіла.
– Кожного дня, о 5 годині ранку і о 5 вечора – служба Божа. Її ніхто не пропускає, лише з дозволу ігумені. Вона дуже сердиться, якщо хтось запізнюється.
На вході в церкву стояла монахиня років 45, с. Марія, поважна і сердита, принаймні так Ганнусі здалося. Єфросинія, не промовивши ні слова, шуснула у правий передній куток храму, там була дуже гарна різьблена огорожка, за нею стояв сестринський хор. Очевидно Єфросинія співала в ньому. А с. Марія була спеціально призначена, щоб навчити Ганнусю слухати службу Божу, розуміти і знати, бо саме це і є головним завданням наречених Христових – молитися за гріхи людські, просити прощення Господнього і спасіння усім грішникам. Старша сестра дала їй книжку з текстом богослужіння. Обидві стояли позаду. С. Марія штовхала Ганнусю, коли треба було хреститися, коли припадати навколішки і бити поклони. За годину літургія закінчилася і молода учениця з полегшенням перехрестилася, у прямому значенні цього слова.
Поки черниці поволі розходилися, Ганнуся встигла помітити, що справа біля самих вхідних дверей дійсно є те віконечко, яке їй снилося. «Оце так!» –подумала вона, але думка не мала продовження – с. Єфросинія підійшла в той самий момент і, як завжди, заторохтіла.
– Ну, що йдемо?
– Куди? – розгубилася Ганнуся.
– До роботи. Ти ж не забула, що ми тепер разом пасемо отару. Овець у нас багато, але це зовсім не важко, повір, вони всі за Васьком ходять, як по ниточці, так що, по суті, стерегти треба лише Васька.
– Хто такий Васько? – запитала Ганнуся, спускаючись крутими сходинками у господарський двір.
– Як хто? Головний баран.
– А скільки всього овець?
– П’ятдесят голів.
– І що ти всіх знаєш як звати?
– Ні, – наче раділа такій допитливості Єфросинія, – вони ж не всі мають клички. Ось ця, з плямистою мордочкою – Зірочка – моя улюблениця. Вона завжди коло мене крутиться, коли я читаю. А як ластиться! Зараз покажу.
Єфросинія підскочила до Зірочки, обняла її за шию, а потім схопила тварину обома руками і чмокнула просто у мордочку. Ганнуся аж скривилася:
– Фу-у-у!
Але Єфросинія не зважала, відкрила ворота кошари, – Васько перший вибіг на дорогу. Всі решта вівці всі як один підняли голови і висипали за вожаком.
– Ганнусю, зажди! – сестра Марія стояла в другому кінці двору з чимось чорним у руках. Дівчина подумала, що їй дають чорну рясу, як у всіх інших черниць: «Що, вже треба одягатися по-їхньому?». Але ні, – с. Марія дала їй стару синтепонову куртку.
– Ви аж до вечора будете, одягнися. Вечори вже холодні.
Була середина вересня, вдень надворі трималася тепла погода, але ввечері пахло морозом. Ганнуся наздогнала с. Єфросинію і обидві погнали овець попід гору.
Лікар Владислав Поліщук того дня покинув кабінет раніше. Прийшов додому і, навіть, не обідавши, сів за комп'ютер.
– Інтернет, наш рідний Інтернет. Що тут, що тут? – вдоволено мурликав він собі під ніс.
Чого Поліщук був такий радий, він сам не знав. Збудження, піднесення і передчуття чогось хорошого переповнювали його. Старенький процесор голосно загудів, він поклацав мишкою, стукнув декілька разів по клавіатурі і встав з-за столу – його Інтернет бажав бути кращим, але швидкість у 24 Мбайт за секунду була вершиною усіх сподівань будь-якого комп’ютерника у маленькому провінційному містечку. Поки «машина грузилася», лікар знайшов у книжковій шафі старий , пошарпаний словник медичних термінів і прочитав наступне вголос виразно й чітко, наче на лекції, а не сам собі:
«Гермафроди́т — організм, що має чоловічі та жіночі статеві органи одночасно. Це є нормою для таких видів, як земляні хробаки і равлики, звичайний для квітучих рослин. Перехресне запліднення є правилом серед гермафродитів, коли батьки виконують чоловічі й жіночі функції одночасно, або функції одної зі статей на якийсь проміжок часу. Псевдо-гермафродити мають внутрішні статеві органи однієї статі, а зовнішні — іншої. Реальна стать виявляється у зрілому віці, коли нормальна діяльність гормонів змушує функціонувати внутрішні органи.
В одних випадках гермафродити можуть одночасно утворювати як чоловічі, так і жіночі статеві клітини (наприклад, різні види плоских червів). В інших випадках організм спочатку функціонує як особина однієї статі, а через деякий час — іншої (деякі риби, ракоподібні). Як випадкове явище гермафродитизм спостерігається у роздільностатевих тварин, а також у людини.
Поліщук сів у крісло і задумався:
«Ганнуся може і не бути гермафродитом. За визначенням вона не зовсім підходить, оскільки зовні вона вповні нормальна дівчина. Її плечі ширші ніж хотілося би, а обличчя дещо мужикувате, але це не може бути доказом її гермафродитизму. Потрібно ще доказати, що дві пари яєчників , які я побачив через УЗ дійсно виробляють статеві клітини двох типів. І якщо це так, то як це відбувається. Може вона звичайна жінка, лише з невеличким відхиленням? Адже народжуються в наш час діти з шістьма пальцями. А завагітніла вона старим добрим способом просто не признається? Але яєчників – чотири! Чи я помилився? Де мій відеозапис обстеження, треба ще раз уважно передивитися. Ось, – не прийдеться знову її тягти до кабінету.
У всякому випадку об’єкт вартий дослідження, таке не кожного дня зустрічається. А якщо вона нова сходинка еволюції? Може я стою на порозі відкриття нової популяції безстатевих особин, у яких немає жіночих слабкостей і чоловічих амбіцій, які здатні саморозмножуватися, і яким байдужа війна статей?»
Думки захопили Владислава Поліщука повністю: він сидів у кріслі і натхненно розмірковував, пояснював і обґрунтовував своє відкриття. Тим часом на екрані з'явилися результати пошуку. Витягування і закачування забрало у Владислава багатенько часу, але було того варте: тлумачення Вікіпедії, які подавали посилання на давньогрецьку міфологію (міф про сина Гермеса і Афродіти); наукові визначення; статті про панду-гермафродита; семиноге ягня-гермафродита; гермафродита-чоловіка, вагітного своєю донечкою; про дівчинку-гермафродита, яка заробляє гроші на автошляхах Волинської області показуванням своїх чоловічих псевдогеніталій, тощо.
Одне Владислав точно дослідив – випадку, подібного Ганнусиному, наука досі не знала.
Через п’ять годин наполегливого пошуку Поліщуку вдалося знайти щось дійсно цікаве і корисне: Американський вчений Роберт Макдейн у квітні 2003 року на щорічній зустрічі Європейського товариства репродукції людини й ембріології оголосив про те, що у лабораторних умовах було створено гібрид чоловіка і жінки. В жіночий ембріон, на ранній стадії розвитку було введено одну-єдину чоловічу клітину. Через декілька днів чоловічі хромосоми розійшлися по всьому маленькому організму, таким чином вдалося штучно створити справжній організм-гермафродит. Європейське товариство відреагувало на цю подію забороною проведення подібних генетичних досліджень людини і генетичного її клонування.
«А тут і не треба нічого клонувати, природа сама створила ідеальний організм – бери і досліджуй.» – думав Поліщук, і ця думка його не покидала. Для того щоб отримати свою частину слави і прибутків треба було ще багато про що подумати, багато чого вирішити: знайти цього Роберта Макдейна, розповісти йому про свою знахідку, довести що це не розіграш і з'ясувати, що за це належить йому – Поліщуку.
