Знамена віри... Стяг, що майоріє над кожною людиною. Крила фраз, молитов, відчуттів правоти. Остаточність правди. Така собі субстанція остаточності й непохитності. Роздуми над... Враження від... Палаючі краплі, що падають зі смолоскипів. Жертовні вогні. Запахи згоряючих людських тіл, тихий шепіт їх же душ, тріск сторінок знищуваних книг. Малярство на простирадлах, фіглярство навколо понять. Натовп із піднятими догори руками. Пальці їх скручені в старовинні чи то мудрі дулі, чи то дурні мудри. Купи сміття, лахміття думок. Вічне западло, щоразу підступніше й агресивніше. Гумор, приречений на трансформацію у сатиру. Сатира, що не дожила до трансформації у гротеск й завонялася. А далі – стьоб...
Кам’яна баба. Цивілізовані трипільці, що народжуються, проживають, інколи вмирають. Хто знає, що виникає чи трапляється раніше?
Во, бля, занесло...
А зустріч та була випадковою тільки на перший погляд, так може видатися, якщо не думати. Так, вони зустрілися, і чи це – доля? Вона! Доленька, про яку співали раніше й намагалися задобрити. А він чи знав, чи гадки не мав, що вона така рум’яна й цнотлива до інших, йому, придурню, віддалася, раз і назавжди відкрила всі свої шпаринки й цікавинки.
Темний простяг руку, доторкнувся до межі дзеркального і потягнувся до Козолупа. Того було вже недостатньо мало самого для себе, але він все ж побачив, як пальці силуету й рука його дивовижно вивернулися кістками, жилами, кров’ю назовні, а шкірою навпаки.
Вказівний обрубок тицьнув у бідолаху і поманив до себе.
– Йди, - крикнула Явдоха. – Все, що буде, треба буде, людям буде, вже було, як-небудь йшло, потім розминулось, далі побрело. Маєш нагоду увійти в ту воду, якої ніколи не було й бути не могло. А може ж, просто може, бо ти можеш, як я змогла, бо дірка ця йде тільки з нашого села...
Козолупа під зад настирливо кпиняв ослінчик і він устав, потягнувся, зробив крок і опинився поряд з чолов’ягою по той бік бабиного дзеркала, скло якого стало тьмяніти, перетворюватися на чорну кам’яну брилу. Останнє, що встиг там побачити Козолуп – надзвичайної краси й свіжості молодицю з дитям на руках. Тільки в очах дитини іскрилося забагато любові до світу (як для такого віку) та якоїсь котячої гідності.
А там, за дзеркалом, було зовсім не темно, а якось сіро. І в руках у чоловіка була не свічка, а смолоскип.
– Радий вітати, - буркнув у бороду той. І через хвилину додав глибоким хором:
– На нашій землі.
Козолупові здавалося, що його власний голос перелякає всіх навкруги і його першого насамперед, тому він мовчав.
– Мене у вас звуть Харон, а тут – Он-Хер, а ще На-Хер, а іноді – Хер-ма. Це від настрою місцевих залежить. Я – гідом працюю, хоча гадом буду, гідрою хотілося б, так всі навколо осточо... набридли, словом.
В таких випадках у героя мали б виникнути певні запитання...
Але – стоп: по-перше, вперше автор визнав, що Козолуп – герой, по-друге, які в хера (пробач, друже!), в героя можуть бути в такій ситуації запитання. А по-третє, вони мають з’явитися у тертого читача. Та тут настав час вередувати автору, який давненько такого не зустрічав, тож його слова такі: „Нічого пояснювати не буду, дійди до всього сам, дурнику!”
А ще автор мусить зізнатися: заносить конкретно і далі буде. А коли він вже майже вирішив умовно називати своїх бідолах героями, то повернемося, нарешті, до них.
Раптом буквально поруч тишу (а до цього була саме тиша) пронизало декілька пронизливих істеричних криків, потім далі, далі і покотилося.
– Так у нас півні зранку кричать, - гупнув ні з того, ні з сього Козолуп і здивувався: голос не змінився, навіть став впевненішим, ніж зазвичай.
– Не звертай уваги, у нас щовечора кликуші так кукурікають, ніч починають з пророцтва. Тобі, можливо, ще цікаво буде їх послухати, бо місцеві, хто тут давно, всі їх пісеньки знають напам’ять.
– То що на нас чекає попереду? – лячно запитав Козолуп.
– Кожному – своє. На них, – Хер-Он показав на розкидані довкола хати, будинки, палаци, палацики, словом, споруди, - СУД. А на тебе – шлях. До СУДУ.
– То навіщо я тут? – нервово спитав Козолуп.
– Ви подивіться, який швидкий. Між іншим, я вже четверте тисячоліття шукаю для себе відповідь, а ти хочеш через п’ять хвилин все знати. І потім, невірно ставиш питання. І невірно, й не по порядку. Не навіщо, бо це потім. Спочатку – де? Ходімо, вип’ємо.
ІІ
Найцікавіше, що він усіх тут знав!
Козолупові полізли в голову думки.
Чого воно так?
Люди, найкращі в світі. Може, найзліші в світі...
Бо чого воно так?
Це неправда, що нічого ніде не дівається. Зникає людяність, чесність, свята простота. Зникає Україна. А чи була вона?
Бо і те, і се... П’яте, десяте...
Була...
Ні, була...
Вона була...
Була. Дієслово минулого часу. Себто, це слово діє, але тільки у минулому.
Завурдалачили, обвампірили, завітрили, загуло й минуло. Захід лишився заходом, схід лишився сходом, як і пророчив Кіплінг. І тільки середина, що мала б бути золотою, середина, де ні сходить, ні заходить сонце, лишилася ні з чим. Ні, з талантом, моїм талантом. Зажадаю собі фарту, але не цього треба прагнути, а твердолобості. Побажаю собі того, чого ніколи не буде, але чого б дуже хотілося. Побажаю собі ідеології вголос і злякаюся власного рику. Походжу по дорозі, потопчу життя, зрозумію врешті решт свою велич і застряну в комплексі меншовартості. Обсмоктані до білого блиску кісточки Шевченка набили оскомину навіть найкращим, найзлішим. А я – не вони. Покірний і бунтівний, я намагаюся бути гнучким і іноді аж в голові паморочиться від швидкості власного вигинання.
А за це – вигнання. Вигнання у цинізм і ортодоксальність. Сальність деяких висловів сучасності породжена цинізмом минулого.
Моя совість – остання можливість мого народу вимолити прощення за пролиті криваві моря. І тому я мовчу. Нехай мене знайдуть і відкриють чужі люди, а далі поставлять пам’ятник непомітному Українцю, а не пропитому хохлу, рядженому в дівоче вбрання.
Народ, що втомився жити. Це ми. Дуже давно ми живемо, і від цього втомилися. Захекані, плюнули на власний авторитет.
Та все ж колись воно було, оте колись... Ні, нічого не було, бо про минуле пам’ятають тільки ті, хто його знає в обличчя, всі інші поважають теперішнє, воно тепліше й ближче, хоча самі не розуміють Істину: теперішнього немає, бо немає пісні, душі, сили. Бо втомилися...
Вмилися і поголили голови хлопцям-рекрутам – і втратили вони силу свою. Витерлися і відтяли коси дівчатам-красуням – і втратили вони цноту свою. А у сусідів князь бісів Петро відшматував бороди – і втратили вони совість свою...
До Козолупових вух почали долітати слова досить гучної розмови.
– Отакі справи, Педро, - казав захмелілий севільською сивухою козак Мамай. – Виштовхали мене у шию.
– Та я ж не Педро, а Санчо, - нагадав смаглявий підтоптаний гішпанець.
– Ти мене слухай, гниди шматок. І не пащекуй, а запам’ятай: найкраща їжа – сало, найкращий друг – кінь, – увінчаного оселедцем козарлюгу понесло в учительство. – Кінь, дурна твоя макітро, а не якесь довговухе лайно. Дивись на мене, за сулію твого поганого пійла віддав я свою гаптовану свитку, а раз на ногах ще стою, то знову візьму цих побовтюхів, ось – на, сю сережку побратим Голота з вухом у такого оце, як ти, татарського мурла відтяв. Пам’ять, та й не жаль... А коня – ні...
Санчо вже не радий був, що зв’язався з таким нудним зайдою і тому, схопивши протягнуту золоту сережку, весело побіг до корчмаря, чи то як їх тут, у бісовій матері, звуть, у їхній Гішпанії.
„Більше висьорбає, швидше звалиться”, – радо подумав Санчо, несучи назад добряче барильце найміцнішого вина.
Коли він підійшов до столу, то побачив свого співрозмовника в дрімоті. Свічка добре освітлювала незрозумільця. Санчо, що мав таки шкодливий характер, почав прикидати, що б поцупити з нього на довгу й міцну пам’ять. Один вус козака був заткнутий за вухо, інший боровся з могутніми вітрами, які виривалися з провалля рота з таким клекотом, що сусіди поспішили відсісти подалі. На голому торсі нічого, на грудях – хрест срібний, православний, у волохащах заплутаний. Смикнеш – ще чого доброго прокинеться. „О, сі !..” – Санчо радо помітив шкіряний, шитий срібними нитками пояс, тихенько потягнув його до себе, і раптом... якийсь йолоп задув геть усі каганці! Щоправда, тільки для Санчо.
Козолуп підсів до козарлюги й запитав:
– То хіба це Іспанія?
– А біс його знає. Як на мене – то Вкраїна. Не встиг захмелілий народ задрімати, як його вже обібрати хочуть, – зосереджено бурчав Мамай, котрому вже однаковісінько було, хто перед ним.
Козолупові здалося, що він відчуває силу волі козака, якою той намагається, як шаблею, розігнати натовп зелених бісенят.
– З ними завжди так. Лізуть у розмови порядних людей, як злякані.
– То все ж таки, це – Іспанія? – ще раз спитав дотошний Козолуп.
– Ти диви, який... – спробував здивуватися козак. – Та для кожного, хто тут є, ця дірка – своя батьківщина. Он для Педро – Іспанія, для мене – Вкраїна. Ондечки турки сидять, для них – Туреччина, бачиш, не Єгипет чи Кроація, виходить, їм не однаково, хоч і турки.
