«Ніщо так не допомагає створенню майбутнього, як сміливі мрії» –
Віктор Марі Гюго.
Розпочну цю невелику оповідь з однієї маленької, але дуже вагомої деталі – Ганна була калікою. Вона ніколи не вміла ходити. Ваду помітили при народженні лікарі й сказали, що становище безнадійне, тому бідна дівчинка навіть не намагалась – було боляче не лише їй фізично, а й батькам на серці. Усі спроби… О, вони виклика́ли цілу зливу сліз. Здоров’я втрачене… Може хтось спитає, чому так сталося? Навіть кращі спеціалісти розводили руками, адже батьки в Ганни абсолютно нормальні люди з благополучних сімей, так чому вона?..
Минуло тринадцять років. Саме стільки часу на її змученому обличчі не з’являлась усмішка. Не картинна, а справжня, щира. Не було чому радіти. Тринадцять років у тісному колі люблячих, але втративших надію батьків.
На всю простору багату квартиру пролунав співучий, неначе соловейко, дзвінок. Ганна в цей час з допомогою матері розбирала черговий розділ геометрії за 7 клас. «Зараз відчиню» – тихим голосом промовила тоненька вимучена мати і легко, мов тінь, попливла в коридор. Незабаром на вході в кімнату показалась життєрадісна дівчинка з невеликим пакунком у руці.
–Аню, привіт! – посміхнулась вона і ввійшла.
–Привіт, Яно, – оживилась маленька хазяйка, хоча її обличчя не виражало жодних почуттів – повна апатія. – Ти вже зі школи?
– Давно, я ще й додому встигла забігти. Тримай, це тобі солодкі сувеніри! – Яна, посміхаючись, простягнула пакет з мандаринами, цукерками та оригінальним печивом, а її подруга, навіть не глянувши, поклала його на гарну тумбочку з узорами.
Взагалі вся кімната Ганни виглядала пишно та яскраво: кольорові стіни та стеля, різноманітні картини, меблі з дорогих порід дерева; посеред великої кімнати, заставленої сотнями м’яких іграшок – справжній іранський килим з чудернацькими орнаментами, а широке, велетенське ліжко було, немов батут… Величезне дзеркало служило водночас дверцятами просторій шафі. Всю цю красу вночі освітлює кришталева, кольорів веселки, люстра, яка красувалась прямо над головою Яни. Ну а зараз у гігантські вікна з дерев’яними рамами мило всміхалось сонечко, даруючи кожному своє тепло і радість: ВЕСНА!!!
–Ходім на вулицю! Така чудесна погода, пташечки співають! – умовляла єдина подруга Ганни.
Проте хазяйка вперто не відривалась від свого улюбленого місця в усій квартирі – великого кутового стола, за яким грала на комп’ютері, точніше, сиділа в Інтернеті.
–Навіщо?! Щоб усі сміялися і тикали в мене пальцями?
–Чому?
–Тому! Як же інакше? Я – інвалід, а ти ще наді мною знущаєшся!
–Та ніколи б не посміла! І не кажи так.
–А як?! – несподівано хлинули сльози і потекли по гарячому обличчі Ганни. –Це – щира правда.
–Я…
–І не потрібно мене втішати. Краще гірка правда, ніж солодка ілюзія. Нічого не змінити. Це нам дали зрозуміти дуже чітко. От і доведеться просидіти все життя в інвалідному візку, спостерігаючи за щасливими.., – в цей момент дівчинка зовсім заридала, виливаючи всі свої емоції, – …подругами-и!
–Ну все, заспокойся. Я люблю тебе не за недоліки, а за плюси, які є в тебе. Не зважаючи ні на що, я завжди віритиму в тебе.
–Ти в Бога віриш? – несподівано запитала Ганна.
Яна помітно здивувалась.
–В якому сенсі?
–Ну, ти в Бога віриш? – повторила подруга.
–Якщо ти маєш на увазі великого всемогутнього бородатого дядька, що сидить десь там на небесах і вирішує, кому смерть, кому життя, хто аутсайдер, а хто чемпіон, – то ні. Я вірю в Істину, яку всі розуміють, але називають по-різному.
–А тепер запитання №2: чому в тебе все ідеально, чудово-пречудово, неначе в казці, – дівчинка-інвалід почала іронізувати, а сльози – все більші і гіркіші – потроху накочувались на червоні щоки, – а я… із самого народження… ЧОМУ?!!
–До твого відома, я колись мала поганий, просто катастрофічний зір. Довелося носити просто смішні окуляри з товстющими лінзами. Наді мною насміхалися, але я навчилася не звертати на це уваги. І я просто стала всім нецікавою. Від мене відчепились, хоча я не ховалася в домі на цілі місяці, – Яна суворо поглянула на Ганну. Та, припинивши плакати і лише зрідка схлипуючи, перепитала:
–Невже?!.. Скільки тебе знаю, ні разу не подумала б… Ти ж у класі краще за всіх бачиш! Чи може ти брешеш?
–Навіщо мені казати неправду, якщо все так і було. Спитай у моїх батьків. Так от, потім я дізналася про Секрет, віднайшла якусь літературу і почала робити вправи.
–Ого!.. А що за «Секрет»?
–Дуже скоро ти сама відповіси на своє питання. А пам’ятаєш спеціалізовану школу мистецтв у центрі мистецтв?
–Ага, казали, що туди може поступити на навчання тільки обраний, вундеркінд!..
–Я вже тиждень, як там навчаюсь.
–Це немо…
–Все можливо, повір, – підморгнула Яна подрузі.
–Чому ти досі…
–Не думаю, що для тебе це так важливо.
–Ще й як важливо!
–Дякую, – знову посміхнулась Яна.
–Як у тебе вийшло?
–Виявляється, легко! А тепер я скажу тобі одну річ. Я знаю, якщо ти віриш в себе – то це доля твоя; абсолютно все залежить тільки від тебе, твого настрою, твоїх бажань… І не бійся мріяти, «той, у кого вистачить сміливості захотіти, може змінити своє майбутнє». Налаштуйся на позитив, ну, скачай з Нету кілька комедій, частіше слухай улюблену музику і взагалі займайся тою справою, що приносить тобі радість.
Ганна застережливо поглянула на Яну і та вмить поправилась:
–Добре, хочеш, дам цікаве завдання?
–Яке?
–Дивись, – дівчинка відкотила ліву штанину світлих джинсів і вказала на кольорові ієрогліфи:
要求
–Вау!
–Правда, прикольно? Це по-китайськи: «виповнення бажань».
–І діє?.., – тихим недовірливим голоском пропищала Ганна.
Тут у Яни зародилась неймовірна ідея.
–Ще б пак! – щиро усміхаючись, відповіла дівчинка. –А тепер слухай мене уважно: відтепер кожного дня ти будеш робити різні вправи для ніг, можеш придумати сама, аби тільки вони були силові.
–Ти що! Я ноги відчуваю тільки зрідка, а коли це трапляється, знаєш, як боляче?!
–Нічого! Завдання: намалюєш велику копію цих ієрогліфів і постійно намагайся дивитись на них, думати про них, відчувати їх! Після кожного тренування (почнеш з маленького, потроху збільшуючи навантаження) малюватимеш нову, зовсім не схожу на попередню картинку ці ієрогліфи. Та щоб подіяло, постійно думай ними: все вийде, все чудово!!!
–А якщо ні? Найкращі лікарі країни нам відказали, навіть у Німеччині розвели руками!
–От якщо так казатимеш, то нічого й не вийде! Де вогник боротьби?! Ти ж навіть не спробувала!
–Ми все перепробували…
–Гаразд! Сьогодні ввечері перешлю тобі на комп’ютер свою дитячу фотографію з отакезними лінзами! – Яна все показала смішними жестами і Ганна знову повеселішала. –Тоді зробиш, як сказала?
–Ну…
–Спробуєш?
–Добре, тільки заради тебе, подруго. Ти ж знаєш, я робитиму це в тисячний раз.
–Такий буде вперше…
–Дякую тобі!
–Спасибі тобі, що ти є!
І вони міцно по-дружньому обнялись.
–І не забувай усміхатись, «усмішка – повітря, яким душа дихає»!
…Минув рік.
–Так, потихеньку, потихеньку.., – Яна підтримувала подругу тільки за руку, а та, самотужки підвівшись з набридлого інвалідного візка, йшла усміхнена по алеї. Ганна, неначе полярна зірка, сяяла і приковувала до себе увагу оточуючих; це вони були навколо неї, тепер вона – посередині всього! Тепер вона була хазяйкою своєї долі, а не доля – її! Радість широкою веселкою переливалась над Ганною і їй захотілося ходити, стрибати, бігати, здавалося, цілу вічність. А навіщо відкладати, коли це можна зробити прямо зараз!
І вона закружляла в танці мрій, не припиняючи сміятись. Ганна відчувала себе власницею всього світу! Такого таємничого і простого…
Аж раптом щаслива дівчинка відчула удар зі спини і впала, лише злегка подряпавши руку. Рана навіть не пекла! Подумаєш, не те, що чотирнадцять років візка-в’язниці! Проте останній рік – це була справжня боротьба, із самою собою! Але перемогла Істина, яка є не тільки всередині Ганни… Зазирніть до себе в душу!
–Сергію! Чи ти здурів?! Якого беня ти налетів на неї?! – заверещала Яна, підбігаючи до подруги.
–Вибачте, чесно, не побачив, я там… Ганно, пробач, – промовив хлопець, допомагаючи дівчинці зі свого двору. Давненько він її вже не бачив! –Все в порядку? – швиденько запитав він. Але ці слова були звернені не до цієї, а до іншої Ганни, злюки-інваліда, що ненавиділа всіх, бо вони могли все, проте вона – ні.
Та коли Сергій заглянув у її життєрадісні вічі, коли довго розглядав щасливу усмішку – щиру, живу, – одразу перепитав лагідним голосом:
–Точно нічого не болить?
Ганна скоса подивилася на дитячу рану.
–В такому разі.., – і хлопець взяв дівчинку на руки і поніс її вздовж усієї алеї. Дехто тикав на них пальцем, а хтось просто заздрив. Проте обом одноліткам було абсолютно все одно!
–Не буду заважити, – немов сама до себе промовила щаслива за подругу Яна. –Ех, ВЕСНА!!!
Зелень радувала око, а весняний цвіт задурманював голову. Та двоє голубків ще довго спілкувалися осторонь від усіх.
Яна вдихнула повні груди свіжого прохолодного повітря і пішла куди ноги несуть, поринувши собі в думки. Аж раптом вона підняла голову і, вдивляючись у ясну блакить, сказала:
–Ну що, дякую Тобі! Без тебе я б не впоралась!..
