Ігор заглянув ще раз в мобільний. На дисплеї рисочка зарядки вже ледь виділялась. Ось тобі й маєш! А в неї ж Нокія, де я зара зарядку візьму, так щоб пів гуртожитка не знало, що в мене чужий телефон? І не просто чужий, а Гальчин.
Ніде... і огидні глузування хлопців вже лунали йому у вухах.
- Це вона йому сама дала.
- А ти бачив, шо дала?
- Ну подарила тіпа.
- І карточки з грошима сама купляє.
- Щоб відповідав на її дзвінки...
- І щоб приходив після першого гудка...
Це був ясний погожий день, один з тих, коли трапляються різні дива. Напруга ще з вечора висіла в повітрі, і наче віщувала, що скоро все повинно відбутись. Все – що? Напругу чули всі, але про її правдиве призначення здогадувався мало хто. Ні, стоп, жодних стереотипів, це був звичайнісінький день з довгим пробудженням, неквапливим вошканням у ванній, вмиваннячко-втираннячко-вдяганнячко, позівульки-поростульки, ну-коли-вже-це-закінчиться, і, нарешті, прийдуть Канікули. Отже, Ігор встав, вмився, і втиснувся у тролейбус, що їхав в інститут. Сплативши за проїзд він відразу впав в анабіоз. Здалеку, з небуття, долинали суперечки кондуктора з пасажирами та останніх між собою. Театр абсурду. Дощ. Важкі краплі бриніли на даху та стікали брудними вікнами додолу. Часом їм вдавалось просочитись всередину і розділити з людьми їхній короткочасний притулок. Ігор прокинувся, згадав вчорашнього іспита. Дійшла черга до Віти, вразливої заучки з другої групи. Як завжди перша. Романа Григорівна дала час на підготовку, а потім спитала, чи готова вона, Віта, відповідати. Майже як в Палаці урочистих подій питала. Віта щось писала, потім зупинилась, обвела аудиторію переляканим поглядом, подивилась в очі Романі Григорівні, сказала „так”, потім схаменулась, бо зрозуміла, що поспішила. Викладачка показала на стілець перед собою і сказала лише „прошу”. Віта не рухалась. Вона наче заклякла на місці, втупила очі у свій списаний листок і ледь ворушила губами.
- Вікторія, ми на вас чекаємо, ви готові відповідати? – повторила Романа Григорівна.
З усього було видно, що ні, але цього слова Віта вимовити не могла, і в’язка тиша зависла в кімнаті.
- Вікторія, Ви нас чуєте? Комісія чекає.
В якусь мить все затихло, потім Віта підняла погляд, скерувала його кудись у далечінь за плечила викладачів, і повільно піднесено промовила:
- Я сніжинка, я лечу, я відлітаю...
Ну й гвалт тут зчиився! Романа Григорівна відразу виклакала швидку, Віту забрали люди в білих халатах, а іспит продовжили. Ігору поставили 3, терде 3, наголосила Романа Григорівна. Цікаво, а що йому випаде нині? Поряд з ним сиділа ефектна білявка, та ні, без стереотипів домовились, на білявку він задивився у вікно, це була пампушка, шатенка з довгим волоссям. Вона вийшла, а на сидінні залишився лежати телефон. Не новий, а аж геть не сучасний. Ігор загукав „Дєвушка”, але вона не почула, двері зачинились, і тролейбус рушив. Вийду на наступній, - подумалось Ігору, а вголос він промовив „я її розшукаю і віддам”, щоб почули всі пасажири, включаючи кондуктора, - вона з мого інституту. А в голові вже вив гніздо липкий страх: Це я поспішив. Де я її тепер знайду? І нащо мені ця товста роззява? Нащо я сюди вплутався? Сидів би собі тихо ... А може, вона мені потім захоче віддячити? - і бурхлива уява пойала малювати найнесподіваніші картини. Наступна зупинка. Ігор вийшов, і попри обіцянки бігти за роззявою, Ігор пішов до інституту. Ноги самі його туди несли. Мимоволі, мов примара, Ігор витягнув телефон, звичним рухом зняв блок клавіатури і поліз відразу у нотатки. На першому місці стояло „Думки без негативу”. Ага, в езотерику впала товста, хоче врятувати світ, а сама губить телефони і жере без упину снікерси. А не така вона вже й страшна – довге волосся з рудим відливом, м’які карі очі, довгі вії – ну одна з тих, до кого можна звикнути, а потім ... закохатись? Оце мене понесло, - спохопився він раптом, я ж люблю білявок. І як наврочив – на зустріч чимчикувала староста їхньої групи Свєта, висока фігурова красуня з хвилястим білявим хвостиком і таким ніжним завитком на шийці, який весь час вибивався з хвостика, що Ігор ледве стримався, щоб ... а сама винна, одягається як ... от і верзеться всяке. І справді – рожева блюзочка в квіточки з глибоким вирізом. Звідти визирав такий же рожевий ліфчик з мереживом, не прикривали пуза модні штани з накладними кишенями на самій ... ззаду, що ледь стримувався щоб не ляснути по щоці задниці, як кажуть німці Po-Backe. А руки, як ті вужі, так і рвались до неї ...
- А, Галька телефона позичила?
- Яка Галька? – гальмував Ігор.
- Мальована, з 3-ї групи, товста така, тіпа як в Рубенса.
- Не знаю Рубенса.
- І Гальки теж не знаєш? І телефона вона в тебе не забула?
- Що? – тіки й витиснув з себе Ігор. Та чи не думає вона, що він з цією Галькою, бува, ... зістрічається? І тільки-но він роззявив рота для пояснень, як Свєтка різко кинула:
- Дивись-дивись, затягне тебе в космос, і оком не зморгнеш.
- Та ти не поняла, ...
- Не ти перший, потім не вернесся, - і з цими словами Свєта розвернулась на каблуках і з непохитністю потяга рушила до зупинки.
Ще одна не виспалась, - втішав себе Ігор, чи переїла на ніч. На те він і понеділок. А як вона розревнувалась? Невже вона ... ну да, як же я зразу не здогадався? Давно мене любе, з усієї групи вибрала. Як все вдало. В руці заважав сторонній предмет і радості поменшало. А з цьою що? Передзвонити Свєті, все пояснити, спитати, де знайти Гальку, чи, ще краще, спихнути їй цю проблему? Ігор вже якраз почв діставати свій мобільняк, щоб телефонувати, але згадав, що грошей на рахунку немає. Краще почекати, - відразу зорієнтувався Ігор, нехай вона ще понервує, щоб потім цінувала. Він мав на увазі Світу. Від цього рішеня він піднявся духом. А з цьою ж що? А нічого, хай собі лежить у рюкзаці, їсти не просить, і вмілим рухом Ігор розчахнув трактора, і пожбурив мобільняк всередину. Може, товста ще його зама знайде плітки ж ширяться швидко. Попереду була консультація та іспит, хоча нашо вона йому? Все одно нічого не робив і не робитиму. Наш вибір діван і телевізор. А нашо бабки плочені тій тітці, що в них проректор? Строга, тіпа, така, і справедлива. Га! Раптом задзвонив телефон. Ні, не гальчин. Його власний, дзвонив дворідний брат, що працював на будові і мешкав у гуртожиткуі з яким ігор вже місяць не міг зустрітись.
- Ми давно не бачились, якщо хочеш, приходь сьогодні до мене, сусіди роз’їхались додому на свято, то й заночуєш.
- Мені треба з тобою порадитись, я можу й зара під’їхати.
- Зара в мене ще діло одне є, давай на 7?
- Буду
В брата в гуртожитку проживало на той час 7 чоловік, хоч передбачалось лише 4, з 4 комфорок на кухні горіла лише 1, і це на 4 кімнати. Ставати доводилось зранку о 5, щоб випити хоча б чаю, хоча кип’ятити чай на плиті давно стало люксусом, давно пора було завести електрочайника чи завести заміну кип’ятильнику, що згорів минулої весни. А діло було так: захотіли вони якось зранку після перепою поїсти супу, в друга навіть знайшлись 3 пакетики горохового супу. Але до плити було не прорватись, і кострулі великої теж не було. Тоді вирішили набрати до рукомийника води і розмішати там суп. Розетка була одна, зусунули туди подовжувач, щоб включити 2 кип’ятильники, і включили. Постояли вони хвилин 10, вода закипіла. Прийшов час сипати суп, власник кип’ятильника казав, щоб не сипати суп, поки не виймуть кип’ятильники з води, так один Вася, що більше за всіх хотів супу, взяв і вийняв. Але не виключив. От вона оба в нього в руках і зашипіли.
Ігор привіз пива, у кімнаті сиділо ще 2 чоловіка з тих, що не поїхали додому, на столі ще стояла горілка. Закуску до приходу Ігоря вже всю поїли, та й було її небагато. Про всякий випадок вирішили ше раз перевірити холодильник. Він був геть пустий, ну абсолютно, цього разу навіть не було окрайця чорного хліба. І лише банка з сиром, що скис ще минулого тижня, гордо височіла на поличці. Ого!
- О, сир! – зрадів Ігор.
- Старий, буде ...
- Чого?
- Ну старий же, кажу – кинув брат і з силою затраснув холодильника. Виходи було, як завжди 2: йти спати голодними, чи бігти на автозаправку хвилин 20 в один бік.
- Ну то й що, що старий, він же не гавкає, - не вгавав малий.
- Ну то наїжся, завтра зразу скора забере. Малий витягнув банку, відкрав кришку і понюхав, потім виголосив з просвітленим обличчям:
- Надто свіжий. Зара смачно зробим.
- Дав бог родичів. Мало нема від них спокою, так ще знущається. Тоді їж, і айда спати.
- А де у вас сковорода? Олію я вже знайшов, - і ігор гордо припідняв пляшку від „Олейни”, що стояла біля смітника. Дві краплі надто темної як на олію рідини теліпались на дні.
- Це ж машинна, - сказав брат, але малого вже годі було спинити.
- Та ні, нормальна, де тут сковорода, - вже наказував він.
- От дурень впертий, - думав собі брат. Ну нехай, один раз ... і буде потім знати. От завтра посміємось. – На, - Брат витяг з-під столу і поставив на плиту сосуд, що швидше змахував на нічний горщик або летючу тарілку. Зняв кришку, на дні виявились ще 2 краплі старої олії. Радості малого не було меж. Він зсипав старий сир на сковороду і заходився його смажити, дбайливо перевертаючи і перемішуючи свою смердючу страву. За деякий час він вже вгомонився, скуштував, і з задоволеним виглядом простягнув брату ложку.
- Готово. Спробуй, - і на недовірливий погляд відповів: мій дідо мені все таке готував, давно, ще як я був малий. Взагалі йому ще треба було постояти на сонці, тоді було б найсмачніше.
Брат зрадів, що хоч один щабель їм вдалось пропустити. Заходились до страви, і тільки-но Ігор хотів розповісти про свою турботу, як брат заснув прямо на столі. Зранку він побіг на роботу, а Ігор повернувся до себе. Галька не дзвонила. Ненормальна, замість того, щоб дзвонити тричі на годину, кричати, залякувати, благати чи обіцяти золоті гори за мобільняк вона терпляче чекала.
Ні, ну просто мара якась. Може, краще віддати телефона по-хорошому? Ні, - казало якесь відчуття з глибини підсвідомості, я її на чисту воду виведу, цю брехуху. І взагалі, де ця брехуха, поки я тут досліджую, вона, за моїми підрахунками, вже давно б мала мене знайти. Чи вона така тупа, чи чекає, поки я сам його їй в кімнату принесу, і попрошу винагороду. До-речі, треба перевірити. Може, десь вже висять оголошення, що шукають мобільний? Та який то мобільний, одне непорозуміння. І модель стара, і розцяцькований він нестерпно. Чого варті великі намистинки, що бовкаються на ньому. Ще й напис є: Христіан Діор. І звідки в цих баб таке бажання все копіювати і прикрашатись найнеймовірнішими речами? Тут в голові у Ігора запаморчилось, і він якось недоречно згадав, що сьогодні ще нічого не їв. Все ніколи було, він же в слідчого грає. А чого б це йому перегризти швиденько? Каші б здалось наварити, подумалось відразу, але то марна справа, в них одна плита на коридор. З трьох робочих комфорок залишились 2, які вже до кінця вечора окупували змії, тобто особи жіночої статі, та ЗОЇ, змії особливої ядовитості, але то лише на перший погляд вони нормальні, а під спідницями у них ховається найсправжнісінький хвіст. Пригадую, як був ще малим, і батько розповів йому цю таємницю по дорозі в зоопарк, і так воно йому запало в душу, що по дорозі додому Ігор все уявляв собі цих хвостатих істот. Цікаво, а хвіст в них як у мавп, голий і мускулистий, чи як в ослика, з китичкою? Чи, може, пухнастий, як в котячих? Це, напевне, в кого який, от в Гальки, напевне, плямистий, як в леопарда. А може ... ні, ... ну, а може, ... як би це його перевірити ... так, може, він ... голий-голісінький? Як в ... ну не знаю кого. В Гальки, от в кого. Цю думку Ігор вирішив розвинути вже в ліжку, а зараз слід чогось перекусити, і крім останньої банки консервованих кільок в голову нічого не приходило. А ЯК же ВІН ЇХ БЕРІГ? Прощавайте, дорогенькі. Мимоволі, наче на автоматі, Ігор відкрив папку з вхідними повідомленнями. І очманів. У вхідних буди повідомлення від Галі. Ого! Це вона ще й собі сама повідомлення пише. Задавнений випадок. І таки точно, вона писала, що в неї іспити, і один з них у четвер. Тобто сьогодні. Тобто ... ого. Може, вона собі пише, щоб не забути? Чи вона календарем користуватись не вміє? Швидше за все. Тим часом Ігор впорався зі смердячою рибою і, скинувши оком на кінець коридору, куди вистроїлась довжелезна черга, покинувши всяку надію на душ. Джаз, як відомо, музика чорного тіла, а полюції – це музика тіла немитого. Аж сам зрадів зі свого жарту, хоч дотепністю не вирізнявся. На щастя, цого разу не було нікого поряд, щоб підняти на сміх його неотесанітсь. Довгожданний момент мрії про Гальчин хвіст наступив. Яка ж вона у сексі, ця товста. Це б обійняти її ззаду, ... тільки-но замахнувся Ігор, як у двері постукали. Запал пройшов. Це сусіди шукали конспекти з матаналізу.
Переглядав календар на січень, і опа! День народження старости Олени, збирались в гуртожитку о 18. На останніх рештках зарядки Ігор відкрив нотатки, і довідався про наступне: Галька хоче намалювати картину для Олени. Щоб була річечка на Вінничині, як море. Як океан.
А я? Чому б мені не намалювати картину? Я ТЕЖ для Оленки МОЖУ.
Ігор вирішив прийти непрошено. Друг Ваня не підтримав, казав:
- Ти що? Один до дєвок в кімнату сунесся?
- А шо?
- Порвуть вони тебе, як Тузік тряпку, вони ж всі відьми.
- Пішли разом, може інші мужики ще будуть.
- Тоді точно нюх натруть, Ленка дівка видна.
- Ти мені не товариш.
- А я і тобі іти не совєтую.
Іти Ігор вирішив за всіх обставин. Залишилось десь знайти картину. Де? Яку? Ігор згадав, як знайомився з дівчатами по інтернету і ходив з новими подругами гуляти на узвіз. Першим ділом подався туди. Картини виявились дорожчими разів в 20, ніж він би міг собі будь-коли уявити. В телефоні Гальки були фотки зі знайомими пейзажами, невже вона теж з Вінничини? Бородатий дядько на Андріївському пояснював йому, що ця мазанина – зеленувато-смарагдові смужки-кола на жовтуватому фоні з вкрапленням блакитного та ржево-білого - і є тим пейзажем, який він шукає. Ігор витріщився на нього з недовірою.
- Це імпресіонізм, жінки його дуже люблять. Вам же на подарунок, - здогадався той вуйко.
- Дааа, (так і стояв хвилини 3), я ще подивлюсь, дякую.
- Все одно до мене повернешся, за ціну домовимось.
Насилу його позбувся. Намір визрів миттєво. З фарб треба було кілька основних тонів типу зеленого, решта можна було створити за допомогою змішання їх один з одним та з білим. Білого взяв 2 тюбики. Ше прихопив пензлика, рамку та білого паперу. Взагалі, треба б полотно, але зійде й так. На крилах ледь домчав додому. Швидкими мазками розподілив фарбу по папері. Тут в нас річечка, і брудно-синя риска потяглась через всю площину. Тут садочок, і купка зелено фарби відразу опинилась біля річечки. Тут, значиться, квіточки на деревах, - від напруги Ігор аж висолопив язик. Дурні білі-рожеві квіточки вперто не хотіли бути білими, через нанесення їх відразу на мокру зелену фарбу вони отримали сірувато-салатовий відтінок, наче б їх хтось вже закидав болотом. Спочатку Ігор засмутився, але потім подумав: Нічого, хай підсохне, потім ще наведу. Імпресіонізм допускає. Переучений друг Петя, який замість менеджера хотів бути архітектором, зненацька заскочив його за цим заняттям і сильно засумнівався, чи це щось дасть. „Ти б ще зліпив з глини пелюстки, і наклеїв зверху, як в добу Барокко, коли в Янголів допускались виступаючі частини тіла”. Цієї можливості Ігор теж не відкидав, а іронічного тону не помітив. „Дякую, мо потом”, - кинув безтурботно. Скільки він всього знає, але ніякої з тої науки йому нема пользи – згадалась йому фраза матері, сказана про батька, сільського агронома з двома вищими освітами. Дурним чином згадалось і наступне речення: - Ти, сину, навчись чогось для жизні... Як далеко він відійшов від цих материнських наставлянь. Знала б вона, що замість довбання з основами економічних теорій та статистики він розвозить фарби по папері. Ну, це теж в житті може згодитись, - тішив себе Ігорко. Знати б тіки, нащо? Ну ось, я ж слідчий Шерлок Холмс, я переслідую небезпечних злочинців. Щоб вписатись в їх колектив, мені треба притворитись художником. Дааа, - Ігор кинув критичного погляда на полотно, потім у дзеркало, тут вдавай – не вдавай, різнобарвні розводи підсохли, і все виглядало на дорогу після дощу. Виглядає, як пів дупи з-за куща, як кажуть поляки. Все озеро після цих маніпуляцій набуло чи не крокодилового відтінку. – А ось і він сам, оно хвіст визирає, - вів Ігор далі з собою німий діалог. А шо? Нічого, крокодиловий колір плавно переходив у колір каменя хризопраз, а простіше розбавленого у воді хлорофіліпту для полоскання, хто слабував на горло, знає. Був там і колір зеленого агрусу, і весняної трави, і кислотних шнурівок, що були модні у 80-х, і десь навіть визирав колір зеленого папуги, зелених парканів і балконів, алое і каланхое, брюсельської капусти і броколі, і навіть колірабі, черевиків клоуна і капелюха мисливця, мухи Це-це і півня, мармеляди й льодяників, парфумів й абсинту. Ще?
- Петь, а що робити з квітами? – обережно спитав Ігор. Петя натхненно щось читав, через хвилину одірвався, і очманів.
- Ну що ти зробив? Різко підвівся, підбіг, вирвав пензля, і почав наносити грубі імпресіоністські мазки тією ж зеленою фарбою (Ігор взнав вже пізніше, що це так називалось), в цю хвилину він заволав:
- Обережніше, це ж картина все-таки.
- Тоже мені х-хун-д-д-ожжжжник, як з с... дудка, - сказав Петя з придихом і далі продовжував наносити рельєфні мазки. Зайняття йому явно сподобалось, останній штрих, і він відійшов на метр. Задоволено посміхнувся. Нічого так, тіки шар фарби троха затовстий чрез різних тут народних майстрів. Петя теж обережно наблизився. Як і в того діда на Узвозі, на папері було багато різних кольорових рисок смарагдового кольору, які з певної відстані зливались в дерева, квіти, галявину і річечку.
- А місток нащо? – почав було протестувати Петя.
- А ти Ренуара бачив? А Мане з Моне?
- Маню бачив, і цих бачив, напевне, - спробував відбрехатись Ігор.
- Нічого ти не бачив, кажи спасіба, як не знаєш правил жанру.
Так би вони й посварились, якби не прийшов Ваня, який від цього видовиська спочатку онімів, а потім сказав, що все це мистецтво – повна фігня. От його новий вітчим працює в театрі, і він оце вже раз 5 ходив безплатно. Так нічого харошого там нема, всі тіки кривляються, і хочуть, щоб я їм вірив. А я не дурень, я їх всіх розкусив.
- Ну і сидіть собі, реалісти забиті. У вашому селі галерей, понятно, нема, я розумію, а то би твоя мати вийшла заміж там за сторожа, і ти б туди теж 5 раз безплатно сходив, і тобі б не понравилось.
А Ігор тим часом думав про слова матері, хоч він і не товк задачі зі статистики, він хотів, але не вмів малювати, і, як справжній менеджер, знайшов того, хто справився на ура. УРА!!! І промирливим тоном пробуркотів: Вань, це ж імпресіонізм, це так нада, а сам про себе згадав слова старого з Узвозу, що жінки цей самий імпресіонізм дуже люблять. Ще б жінки про це знали...
На Гальчин мобільний Ігору прийшов смс від Олени: - Так ти сьогодні будеш в 5?
Він не зчувся, як його пальці спритно клацали відповідь: - Аякже
От же вони здивуються, а він ще й картиною прийде, кращою за Гальчину, тим самим перетягне на себе увагу і Ленка ще й сама за ним буде бігати. Про усілякий випадок Ігор ще купив рожевих гвоздик, щоб вони вже докінця вечора не оговтались. Ледь долаючи тремтіння в руках та колінах, він закріпив картину в рамі, в другу руку взяв квіти і почимчикував дивувати світ. Вже в Оленчиному коридорі він зупинився і прислухався. Звідкись долинав дівочий сміх, і ... йому вчувався низький чоловічий голос.
- В мене параноя, а що, навіть, якщо й будуть інші хлопці, це ж добре, не буду почуватись так сковано.
Проте це зовсім не входило в його плани. Ось і дері, Ігор сміливо увійшов, побачив Олену і забув про все на світі. За якусь мить він спромігся її обійняти, поцілувати у щоку, хоч збирався в губи (не все зразу!), і простягти їй свій шедевр. Раптом він почув з-за спини чоловічий голос: - А це хто? Він обернувся. Яким же було його здивування, коли у кімнаті він побачив крім 5 дівчат ще й дорослого мужика. Мужик зразу на нього витріщився, зміряв з голови до ніг і теж застиг в очікувані. На підвіконні стояли шикарні троянди, на тумбочці – новий телевізор. Ігор мало не провалився крізь землю. Він почувався повним ідіотом зі своєю картинкою.
- А ось і він, а ми тебе чекаєм, - першою опритомніла Олена.
- - Тепер вже можна і до столу сідати. Це Ігор, - сказала вона Мущині, хлопець Галі, а це Міхал, мій хлопець.
Мущина передихнув з полегшенням, дружньо потиснув Ігору руку і цілий вечір підливав йому горілки. Не встиг Ігор і слова сказати, як його посадовили біля Галі наче це саме собою зрозуміле. Він холодно привітався з Галькою і спитав:
- А як ви знали, що я прийду?
- Так ти ж сам підтвердив по смс, - і Галька лукаво посміхнулась.
І тут Ігору стало зрозуміло, що це не він їх, а вони його розіграли. Який лопух!!! Велика кількість алкоголю допомогли Ігору забути на час про свою ганьбу.
Вечір пройшов у дружній атмосфері. На прощання Ігор протягнув Гальці її телетфон.
- Може, нехай буде в тебе, ми ж завтра збирались в ботсад, - непевно пронявчала Галька.
- Я собі твій номер переписав, - несподівано видав себе Ігор, поклав на столик її телефон, розвернувся, і помчав геть ...
