Анекдот
Знайшов Іван Царевич жабу, поцілував її, і вона стала принцесою. Він її спокусив і збирається йти, а вона як заволає:
- Куди? А женитись? Батько за мене пів-царства дає.
- Нащо воно мені, що я дурень – женитись?
Тут вона знову в жабу й перетворилась.
- Корисна штучка – подумав І.Ц., і запхав її в кишеню.
І ще один:
Чоловік скаржиться колезі на тарганів. Той порадив йому крейду, а потім поцікавився, чи допомогло.
- Звичайно, сидять собі в куті й малюють.
„Я не задоволена, але все в порядку” – так описували своє перебування в санаторії майже усі його мешканці (окрім, зрозуміло, VIP-апартаментів). Поселили нас першого дня в коморі, де раніше складали зайві, тобто запасні, одіяла. Незважаючи на те, що профсоюзне щастя нам не посміхнулось, і заплатили за путівку ми своєю тяжко заробленою кривавицею. Душу, попри обіцянки турагенції, що продала нам путівки, у номері не було, тож митись з дороги довелось в рукомийнику. Причому за 5 хвилин обидві, в такі моменти не розумієш, що ті люди годинами роблять в душі. Буття визначає свідомість, а та, в свою чергу, буття, замкнене коло якесь.
На другий день нас таки переселили до нормального номера, бо якась мати з дитиною зі скандалом саме з нього виселилась. І чого б? Скоро ми довідались і про це …
А суперечки почались вже другого вечора. Вероніка збиралась стати мамою, тож спати лягяла рано, о 21.30. З таким режимом я сама ледь не стала мамою. Тому вставала я о 6.00 і йшла на море, чим будила Вероніку. Решту дня вона скаржилась родичам, як я їй докучала шарудінням кульків та нічними походами в туалет. Так людина ж жива істота, вона ж пісять хоче, – казав класик. Мене вона охрестила бой-скаутом (росту!) і не давала спати вдень, хоч часом забувала про це, і сама, зморена процедурами, кимарила, а це загрожувало їй додатковими годинами мого вечірнього неспання й неспокою.
З родичами вона спілкувалася мобільняком цілими днями з приводу та без. Чи процедуру робити, яку квартиру знайшла її свекруха, як вона за дитиною дивиться, і т. і. Але це мало просте пояснення – фірма видавала їм щомісячно по 250 грн. на перемовини. Можна й побалакати.
А мужиків в санаторії не було. Бігали дітиська з хтивими татусями, а за ними завжди слідувала матуся, схожа на суміш міліціонера і птеродактиля, і тим самим зводила нанівець усі мої потуги. От собаки неприв’язані!
Я думала про шлюб та сім’ю – знайомі поодружувалися, бо мали спільне коло друзів чи працюють разом. Дурниці, що мої батьки виняток, у них взагалі мало спільного (крім мене), але чомусь я передчуваю, що теж не попливу за течією.
Обід був огидний. „Сумна я була, сумна буду ...” – і натопталась я вже в номері всього підряд, як Шарик на помийниці. Це було у примхливій послідовності: солодка ковбаса (фе!), льодяники, дві груші, три абрикоси, слива, приблудна булочка з вечері і запилось це все капучіно з пакетика. З таким уже не всяка больниця прийме Отаке дурбецало! Один мед в стільниках, загорнутий у поліетиленову плівку, так і не потрапив до загального котла, він залишився прикрашати забацькану шухляду з розводами своїм шляхетним бурштиновим блиском. Ну просто сюрреалізм якийсь!
У номері, окрім нас, мешкали ще мурахи, які й стали приводом до термінового відселення матері з дитиною, тобто нашого щастя. Вони постійно їли мої сливи, які встигали розквецькатись швидше, ніж я їх з’їсти. Таким чином шухляди були вкриті товстим шаром мармеляди і решток мурах. Моїм наступникам буде ще гірше, ніж мені! Я почала порядкувати, і шукала, чим би повитирати в шухлядах.
- На, витри грязнотою, - сказала Вероніка, витягаючи санаторійного рушника з-під подушки. Я офігіла. Вона в нього, виявляється, сякалась і витирала ноги. Що, по-суті, те ж саме.
Але чому він був під подушкою? – крутилось в мене в голові, і я з природженої наївності озвучила це питання.
– Ну не кидати ж його на видному місці, мало хто зайде? (Правильна відповідь). І Вероніка звабливо посміхнулась.
(Да, це ж розсадник бактерій, тоді крім мурашок в шухляді завелись би ще крокодили. Чи інші мутанти... – озвучити не наважилась, як і взяти ту «грязноту» в руки).
Збори зранку нагадуали похід за три моря. Поки „вагітна” Вероніка ще спала, я підривалась о 6.30 і йшла дихать морем. Я її, звісно, будила, а вона сильно сварилась. Поки вийти, я добряче нашаруділась кульками, замками-тракторами в рюкзаку та шльопками по розбитому паркеті. Цього ранку я шукала білизну. Шкарпетки були десь загубились, імовірніше за все – у чемодані. Шкарпетки вперто не знаходились. Натомість пригадався рецепт кави „Ельжбета”. В прозору шклянку наливають по черзі:
згущене молоко
гарячий шоколад
ваніль і кориця (дуже мало)
коньяк (трохи)
Усе це слід залити в каву, нагору виносить величезну шапку піни. А до чого тут шкарпетки? А, згадала, теж мають запах специфічний.
З процедур виписали полоскання ясен – в рот запихалось щось на зразок щелепи з дірками, і з неї струмувала вода. Не в міру старанно спрямувала струю у горло і відразу ж виблювала усе, чим поснідала. Такого сніданку нам не жалько. Бо годували поганенько. Перші три дні я ретельно замовляла різні страви (парові котлети, млинці з м’ясом, кулеб’яки), аж поки зрозуміла, що страва в них пропонується одна – дешева каклета зі столової, і залежно від того, з чим її подавали, називалась і страва. Коли додати туди ще торішню картоплю чи глевку кашу, немов ексклюзивною прикрасою причепурену листочком салати чи огірка, картина вималювалася геть сумна. Хоча бували свята – давали тонесеньку напівпрозору ледь рожеву скибочку помідора. Взагалі ці японці нічого самі не придумують, ідеї черпають у інших, але потім доводять їх до абсолюту. Ось і цього разу іду коридором, де „страждущі” дивились телевізор, і вели бої за дистанційне управління, коли бачу в новинах, що японці вже продають ексклюзивні їстівні прикраси. Ну не плагіатори? І коли вони встигають по всьому світі шаритись?
Ще у Вероніки була мрія, вона хотіла, щоб їй виписали платний масаж ніг, як було в санаторії в Миргороді, усього за 2 гривні. Такої послуги в прейскуранті, як не дивно, не виявилось, а коли вона почала докладно з’ясовувати в бухгалтерії у огрядної цинічної тітки, чому саме її нема, і чи з׳явиться вона найближчим часом, то під кінець та їй порадила повернутись назад у Моршин, і коли за нами зачинились двері, кинула:
- Може їй ще десь … полизати за 2 гривні? Під супровід сміху в бухгалтерії ми вимітались з лікувального корпусу. Назавжди!
Випить зранку і решта дня вільна.
І ось у наше життя увійшов принц.
Зустрілись вони вперше на мікроклізмах – до зрошення кишок вони ще були просто духовно не доросли. Їй не можна, а він не зважився. Мікроклізма - це що? Це десь 100 мл. корисних трав, добре для геїв та одиноких панночок, хоч якась розвага. А ось зрошення – це ж ціла процедура – спочатку ретельно вичищають кишківник, на обід лише каша, вечеря і снідання відпадають, і все це супроводжується гігантськими клізмами, які сандалять усім одною грушею, про стерилізацію тут ніхто й не чув. Ну чисто як в шпиталі у бравого вояка Швейка за найяснішого цісаря Франца Йосипа. Усе має здатність повторюватись. Цього разу, попри очікування новенького, знов як пародія.
Унітази в санаторії були на диво новомодними, коли у них потрапляла рідина, абощо, там відразу проявлявся ефект кави Якобс (як в рекламі), коли після падіння краплі в чашку, в ній здіймалася хвиля у формі корони. Перш ніж зайти туди, доводилось міцно законопачувати дірку туалетним папером. Через те, що поміняли лише самі унітази, але не труби, ці чудеса цивілізації були здебільшого забитими.
Так ось, лежить вона собі гарненько з мікроклізмою. Аж тут він ломиться в двері, це ж треба, зазирнув, зараза. Спритний, освідчений, хитрий. А вона зашарілась (нижче пояса також?), бо лежала без трусарді. Цікаво, він її впізнав би знову за звабливими ямочками на сідницях? НЕ судилось. Правильна відповідь – ні, він і сам завстидався, тож не міг концентруватись на деталях – намагався охопити весь об’єкт (типово чоловік).
Коли ми ввечері після душу вилізли гуляти, подруга несподівано повернула до лежаків. Зачуяла хлопця з мікроклізм. Як не як, колективний досвід поєднує.
- Навіщо він нам треба? –нявчала я. - Там же пісок, а ми тіки ноги помили, а гарячу воду вже виключили, – і вдягнуті ми святково.
- А нерви потріпати?
- Може, нічого не вийде?
- Як не доженем, то зігріємось.
Просидівши на твердій лаві з півгодини, ми-таки привабили принца, який підгріб, коли його найменше сподівались. Запропонував скупатись, ми не схотіли, тому він пішов сам.
Він такий класний, йому було як раз до 30, і він ще не усвідомив, яке він лайно. Коли ж усвідомить, то почне це старанно приховувати. Одні мають для цього багато жінок, інші перетворюються на тирана і не терплять заперечень навіть в найменшому, вони навіть ладні на домашнє насильство, аби тільки приховати свою нездатність. Третім був Анрі: в минулий четвер, після короткої прелюдії він різко перейшов до справи, і коли вона йому сказала, що трохи не так, він розприндився, призупинився і відвернувся до стіни. Ось так! Знай наших! А потім поїхав до себе. До від׳їзду вони більше не бачились. Чим так, то люччє взагалі ніяк, - пригадались слова Веронічиної бабусі.
Коли принц повернувся, то взяв рушника, а з його кулька вилетіли презервативи. Подруга поділилась цією інфою зі мною. На Вероніку нахлинули спогади, її колишній завжди носив презерватив в портмоне, доки він аж потерся, а так і не довелось йому стати до бою. А на 8 Березня він був подарував Вероніці вібратор. Вибирав найменшу насадку, і, як зумисне, вибрав саме ту, що нею хіба в с... колупатись, і не помилився - геї пхають такі в свої отвори. От нічого йому довірити не можна. Користуватись довелось без насадки. І без колишнього.
Спати Вероніка лягала о 9 вечора, бо була наче трохи вагітна. Забігаючи наперед скажу, що ще й через 3 роки після повернення цей діагноз не підтвердився. Тоді вона від туги дико захопилась сальсою.
Стрибала-стрибала, всім було завидно,
Як вона крутилась, труси було видно.
А вечорами ми ходили купатись. Нашою сусідкою на пляжі виявилась стара балакуча тітка-сироїдка, яка вже замучила усіх своїм просторікуванням про користь всього сирого і шкоду вареного. За короткий час про це вже знала добра половина санаторію. Не минула ця лекція і нас. Коли я зі смаком стала їсти кукурудзу, щойно куплену у продавця на пляжі, тітка партизаном підлізла якось непомітно, зараз я її розумію – її тонка душа не могла байдуже спостерігати чиєїсь насолоди, і вона, по-змовницьки нахилившись до мене, доволі голосно спитала:
- От скажіть, коли Ви поїсте буряка, а потім какаєте, то виходить червоне?
Я ОТЕТЕРІЛА. Потім оглянулась. Звичайно, всі в радіусі трьох метрів кинули свої заняття: хто читав чи грав у карти, враз замовкли і повилуплювались на нас. Давно задубіла кукурудза кілком застрягла мені в горлі. Саме такої уваги вона й добивалась. Моє замішання вона сприйняла за згоду, і тому продовжила:
- От ви не повірите, але в мене ні, бо в мене чистий кишківник, і в мене все засвоюється.
- ?!
- От хочете, хочете … - вона перевела дихання.
- Ой вибачте, мені пора на процедури, перебила її я, і побігла, так і не довідавшись, ЩО ж саме вона хотіла мені продемонструвати. Хоч які процедури увечері? Втіхою мені послужило хіба те, що я не єдина з тих, хто її не зрозуміла, ще був, як мінімум, її чоловік, який так і не збагнув її і після останніх двадцяти сумісних років. Це був вагомий аргумент.
В санаторії я більше ні ногою, мені туди зась.
P.S. Наступного року ми жили у селі в Криму, неподалік заводу з качинським каберне, яке вже зранку продавали біля брами на розлив з бочки.
Я – точно не сиро-їжка, сіро-мишка, сіро-машка, сіро-мушка, сиро-попка.
Тільки ви не подумайте, що це пусті слова.
(щодуху): Я не здамся без бою! …
