Я сиділа у старому шинку десь на окраїні зовсім невідомого мені древнього міста. Те місто було до болі знайоме, хоч і дуже далеке. Я жила у Берліні, Німеччині, однак мої коріння росли з України. Моя бабуся походила звідси, проте виїхала до Німеччини і там одружилася із німцем, моїм дідусем. Сієї осені я приїжджала сюди, аби провідати рідні місця баби Галини. Провідала, погостювала і вже бажала їхати назад, та мене затримали через проблеми із документами у котромусь Місті, яке, як я вже сказала, було старе. Про нього я відала лише те, що воно колись було повітним, мало фортецю і стримувало навалу монголо-татар. Я є не вельми сильна у історії, а особливо українських міст, тому більше сказати просто не в силі.
Поряд було багато п’яних рил, порожніх пляшок та ще багато чого такого незрозумілого й огидного. Ви, мабуть, запитаєте мене чому я не пішла звідти. Я вам скажу. Мій екскурсовод (так, я найняла екскурсовода по Україні, бо поганенько знала мову і взагалі не відала про місцевість) поквапився вирішувати питання про мій від’їзд, і наказав сидіти у тому шинку, аби потім знайти мене.
Відверто кажучи, я нудьгувала. Годинку-дві пильно вдивлялася в обличчя відвідувачів закладу, потім у маленьку дитину, котра сиділа на підлозі і перебирала квасолю, ще пізніше – на так званого бармена, який точно був євреєм, хоч мав вельми українське ім’я – Степан. Його належність до «нації, обраної Богом» вдавало надто кучеряве волосся та скрупульозне рахування кожної монети, заплаченої за випивку. Можливо, він навіть подумав, що я до нього залицяюся і тому надіслав на мій столик пляшку білого угорського вина. Я прийняла дарунок, проте одразу ж розплатилася за нього. Я вже була намірена покинути стіни сього «привітного» закладу і податися у світ за очі на своїх двох, тільки щоб не бачити тих п’яних дядьків, які віддавали останній одяг за пляшку оковитої.
Мої нестримні наміри зупинила людина, яка увійшла до шинку із гучною назвою «Бар-ресторан». То була досить непогано вдягнена, обута, причесана молода жінка. На котрусь мить мені здалося, що вона ще зовсім дитина: така непорочна та світла. Проте потім світло впало на її обручку та відбилося прямо у мої очі. Жінка наче замовила щось і попрямувала прямо до столика, де сиділа я.
- Вибачте, чи можу я тут присісти? Навколо все зайнято, а у вас – вільно.
Насправді так не було: вільних місць було приблизно чотири. Та я її зрозуміла – вона просто не бажала сідати до тих п’янюг. Хоча, які вони п’янюги? Якщо ж я сиджу тут, значить я також п’янюга…
- Так, звичайно – відповіла я ґречно.
- Дякую.
Ще хвилинку-дві вона пильно вдивлялася у мене, а я робила вигляд, що не помічаю цього. Чому не «на мене», а «у мене»? Просто у неї був вельми проникливий погляд, котрий наче просвердлював тебе зсередини, закрадаючись у глибини твого єства.
- Ви немісцева?
- Так.
- Звідки Ви? Я гадаю, що десь із Німеччини чи Франції.
- Так. Я з Німеччини.
- О! Се ж прекрасно!
Вона перейшла на німецьку мову і я відчула, наче я знову перенеслась до своїх рідних країв.
- Я вивчала німецьку мову у школі, а потім самотужки в університеті. Досить цікава.
- Так. Навіть надміру. Як Ви здогадалися, що не звідси?
- Це було легко. До цього шинку заходять виключно чоловіки. А якщо і бувають жінки, то тільки «нічні метелики» чи ті, що забирають своїх чоловіків.
- А до якої категорії належите Ви?
Я побачила як її очі стали котримись непривітними, а рухи – розгубленими.
- Вибачте, я може не те спитала?
- Ні-ні. Просто я згадала щось своє. – вона задумалася і було помітно, що ця жінка шукає потрібні слова для того, щоб сказати. Вона просто втупила свого носа у склянку, наповнену тим самим білим угорським вином. Я бува уже бажала сказати щось, проте вона випередила мене – Хочете я Вам розкажу про кохання?
- Та я навіть не знаю… - здавалось би, що вона може розповісти мені про кохання?
- Послухайте, будь ласка. Ви ж і так тут на довго засіли.
- Добре.
Я погодилася, хоч була не в захваті від сієї пропозиції. А моя супутниця почала розповідати:
- Інколи набагато легше розповісти усе котрійсь незнайомій людині, ніж комусь рідному і близькому. Є велика ймовірність того, що ви більше ніколи не зустрінетесь. А якщо і зустрінетесь, то буде набагато легше дивитися у очі комусь чужому і знати, що він відає вашу таємницю. Хай навіть той незнайомець розпатякає всім про вас, та це буде щось незначне у порівнянні з тим, коли рідна людина розповість те саме усім.
Мені казали, що кохання не приходить до тих, хто цього бажає. Воно наче на зло приходить до тих, хто того не хоче і не прагне. Деякий час я щиро жадала кохання. Я благала Бога, аби Він змилосердився і послав на мене те неземне «прокляття». Та Він мовчав… Було таке враження, наче Йому все одно до мене і мені подібних. Він наче бавиться зі мною… Просто бавиться…
Однієї зоряної ночі я загадала бажання. Воно було до болі простим та передбачуваним: я хотіла, щоб мене хтось покохав. Так просто і банально – покохав.
Минали роки я вже навіть забувала про те, чого так нестримно бажала. Я просто жила з розумінням того, що я ніколи і нікому не сподобаюся. Мене ніколи ніхто не покохає. Так, погоджуюся, що так жити важко. Почасти навіть неможливо. Так, мені було паскудно та неабияк неприємно слухати розмови про кохання. Душа розривалася, а серце стискалося ще дужче. Мені казали, що під час навчання у школі та у виші я точно у когось закохаюся. Проте того не було. Не було!
Бували такі дні, що я аж здригалася від самотності. Мені навіть марилося, що я помру старою дівою, так і не скуштувавши п’янкого присмаку кохання. Тоді я просто гірко плакала, а потім намагалася відганяти від себе сі думки.
Коли я вже закінчила навчання в універі (я навчалася на театральному факультеті по класу режисури), я прийшла влаштовуватися до театру на роботу. Мене, у зв’язку з деякими причинами, не взяли. Проте я не опустила руки. Я пішла влаштовуватись до нашого міського Будинку культури. Там мене прийняли зі щирою душею. У тому таки будинку працював аматорський театр. На той момент в ньому не було керівника, адже вона пішла у декретну відпустку. Мені запропонували взяти над ним опіку, доки режисер не повернеться. Те я і зробила. Запитаєте де тут кохання і при чому воно? Зачекайте, зараз буде.
На той момент мені тільки-но виповнилося 26 роки. Не мало і не багато. Якраз нормально.
Я знайшла номера телефонів старих учасників театру та зателефонувала їм, аби назначити зустріч. Прийшли, скажу вам, усі. Ми познайомилися і виявилося, що вони хочуть працювати і ставити п’єси. Ми почали роботу.
Ви не уявляєте, яке то щастя мати власну трупу і займатися режисурою! Я знову жила і не бажала навіть слухати про те, щоб вийти за когось заміж. Я нарешті вилікувалась від бажання мати кохання! Уявляєте?.. Та чи таке буває, адже кожен з нас прагне, щоб його серце мало щось усередині. Мабуть, то я така унікальна…
- Унікум.
- Точно. Так от. Все було нормально, все було чудово. Десь через два місяці до нас приєднався ще один аматор. Його звали Коля. Микола. Я ж його кликала Мілош. Дещо на сербський манер. Коля був прекрасною людиною, хоч і мав гострий язик. Дехто його не любив, бо він казав тільки те, що думав і про тих, кого думав. А в цілому він залишався для мене найприємнішим з усіх.
У Миколи був прекрасний голос. Коли говорив, я аж літала десь далеко. Такий досить сильний та приємний голос справжнього чоловіка. На той момент йому було лише 17 років. Він навчався у 11 класі. Бажав стати священиком чи істориком. Тоді він ще не знав. Як Ви вже здогадалися, я закохалась. Мені самій було дивно. Просто одного дня я прийшла додому і усвідомила се.
Коля завше соромився підійти до дівчини, а особливо до мене. Саме се давало мені змогу вірити у те, що і я також подобаюся йому. Хоча я і без того свято вірила у те, що я йому небайдужа. Одного разу Мілош зізнався мені, що я йому подобаюсь і що він би хотів зі мною зустрічатися, проте се є неможливо, бо я б ніколи не погодилася мати щось із таким малим, як він. Саме тоді він мене розсмішив і налякав не на жарт. Я бо дійсно покохала такого малого, як він. Я ж справді не могла вже і жити без нього. Саме тоді я сказала Миколі, що він дуже глибоко помиляється і що саме він є моїм коханням. Бачили б Ви його очі! Які то були очі! Ви колись бачили очі закоханої людини?
- Не знаю. Мабуть, що так.
- Я також гадала, що раніше бачила їх, та я глибоко помилялася. До глибини Маріанського жолоба я була неправа. Саме тієї миті я збагнула, що я ладна віддати ціле життя за його лагідний і люблячий погляд.
Ми з Колею розуміли, що ані його, ані мої батьки не привітають наш з ним вибір. Я якось запитала маму чи вона не була б проти, якщо б мій чоловік був би молодший від мене майже на 10 років. Вона тільки засміялася, а потім сказала, що я б була за стара для нього. Те саме сказали батьки Миколи. Ви знаєте, саме у ту мить я відчула, що я насправді є старою. Я насправді є стара кляча! Боже,… Бачили б Ви мене тоді. Я плакала настільки сильно, що весь Будинок культури збігся заспокоювати мене. Так, вони здогадалися, що я закохалася, однак не мали і гадки у кого.
Одного зимового вечора хтось постукав у мої двері. Хоча ні. То радше був сильний гуркіт. Я поквапилася відчинити. На порозі стояв мій милий Коля. «Що ти тут робиш?» - запитала я його. А він мені: «Я пішов з дому. Мене радше вигнали. Я розповів усе своїм батькам. Мати сказали, що не бажають бачити тебе біля мене. Я ж сказав, що не бажаю бачити їх». Я не буду казати Вам чим ми займалися потім – Ви самі здогадались.
Розумієте, ми тієї ночі були настільки щасливі, наскільки це взагалі можливо. Тієї ночі ми кохали один одного так сильно! Так пристрасно!..
Жінка замовкла і опустила очі. Я побачила, що з них стікають сльози. Такі солоні сльози. Мабуть, сльози кохання.
- Коля не повертався до дому. Я і не хотіла, аби він повернувся. Я навіть не боялася, що він є неповнолітній і що я можу понести через се покарання. Я не боялася нічого. Хоча ні… Я боялася втратити свого Миколку. Мені здавалося несправедливим те, що хтось забере у мене те, чого я так чекала і те, що я так плекала у собі.
Я з нетерпінням чекала того моменту, коли у нього нарешті буде День народження і тоді ми зможемо побратись. Власне ми дочекалися того. Ми розписалися наступного дня після його іменин. Ми були щасливі!!! Його і мої батьки незмірно не хотіли того і злилися, вимагали, аби ми розірвали шлюб. Лише батько Миколи був не проти. Він навіть допомагав нам оскільки мав змоги. Саме завдяки йому Коля зміг закінчити навчання і отримати диплом. Микола став істориком. Він буквально ріс на моїх очах, ставав мужнішим та прекраснішим. Дивно було те, що я не ревнувала його ні до кого, а він злився, коли бачив, що хтось є біля мене. У ті моменти він кипів від злості і ненависті до того чоловіка. Він ладен був роздерти його, тільки щоб він відійшов від мене.
Після того він сварився зі мною. Миколка вимагав того, аби я більше не спілкувалася із чоловіками і взагалі забула про них. Та то було миттєве запаморочення глузду. Після сварки він пригортав мене до себе і міцно стискав у своїх обіймах. Він мене кохав. І я його кохала.
Та ідилія продовжувалася недовго. Десь через 6 місяців після того, як Коля почав працювати в інституті, він завів роман зі студенткою-першокурсницею. Згодом вона завагітніла і народила дитину. Та то було згодом. Микола мені нічого не казав. Навіть не натякав. Річ у тім, що я не можу мати дітей.
- Боже… Це ж жахливо.
- Так, я знаю. Ми хотіли зробити операцію, взяти дитинку з дитдому. Та ніяк не наважувались. Я була більш, ніж впевнена, що він піде до тієї, та він не пішов. Він мене кохав. І я се знала. Якимось дивом та дівчина віддала йому дитину. Я сама достеменно не знаю чому. Її одногрупники казали, що мій Микола заплатив їй за немовля. Я не знаю…
- І що з дитиною?
- А, з Ростиком? З ним все прекрасно. Він любить мене, наче б я була його рідна мати.
- Кажуть, що не та мати, що народила, а та, що виростила. А він знає, що Ви не його рідна матір?
- Знає. Я йому одразу все розповіла.
Все було настільки прекрасно, наскільки то буває лише у книжках. Лише у них можуть писати про вічне кохання і незламну віру те, що ви будете жити довго і щасливо, і помрете в один день. Власне так воно і є. Я кажу про смерть.
- Тобто?..
- Мій Микола помер. Недавно… Мій Микола помер виходячи із сього шинку п’яним. Коля почав пити і залишати нас з Ростиком самих. Він казав, що йому потрібно відпочити від усього. Так, я знаю, що то є безглузда смерть і що він сам винен у тому. Однак… Тут поблизу міська мерія, а там самі знаєте, що нема міри ні в чому. До мене доходили чутки, що його могли збити автомобілем, і тому я приходжу сюди кожного дня, аби знайти свідка того, що трапилося із Миколою. Та мені ще до сих пір не вдалося нічого вияснити до кінця.
Ви знаєте, коли Микола йшов я не знаходила собі місця. Я гадала, що він знову зробить вагітною котрусь дівчину і знову покине її. Я не боялася, що він кине мене і що навіть забере сина. Я боялася, що він зробить боляче якійсь дівчині. Просто я знаю як то болить і тому не бажала, аби те знали ті дівчата.
Краще б він мав іншу, ніж помер! Та що вже зробиш… Нічого. Нічого… Бідний мій Микола. Бідний…
- Як же Ви живете?
- Так і живемо. Я вірю, що у Ростика все буде добре, і він у се вірить. Ви знаєте, інколи мені здається, що якби Мілош не зв’язався зі мною, він би зараз був живий. Він би зараз кохав когось іншого і був щасливий, а не мертвий.
- Як Ви змогли пробачити йому те, що зрадив Вас?
- Він не зрадив. Я його прекрасно розуміла. Мало того, що я старша від нього, то ще й не можу мати дітей. От халепа! Для більшості чоловіків у шлюбі головне не секс, а його кінцевий продукт – діти. Чоловік хоче посадити дерево, виростити сина і збудувати будинок. Зі мною він не мав нічого. Се було до болі сумно.
- Про мертвих говорять добре, або взагалі ніяк. Але я б не пробачила ніколи. Для мене то є занадто сильно – зрада.
- То Вам зараз так здається. Я коли побачила Ростика, в мене все перевернулося. Я не знала як то бути вагітною і як то народжувати. Та я, поглянувши на нього, усвідомила усе. Розумієте?..
Як на зло до шинку влетів мій поводир і миттю направився до мене:
- Ми повинні негайно їхати, інакше нас не відпустять.
- Але ж…
- Їдьте. Їдьте, може вам усміхнеться кохання?
Я посміхнулася і обернулася до вішалки, аби узяли своє пальто. Я хотіла залишити тій жінці свою візитну картку, щоб вона зверталася до мене, коли вона потребуватиме цього. Я повернулася,… та за столиком уже нікого не було. Нікого…
- Слухайте, - звернулася я до свого екскурсовода – тут сиділа жінка. Де вона?
- Тут нікого не було.
- Ви впевнені?
- Абсолютно.
- Виходить, що я напилася до чортиків?...
- Не знаю, але ходімо, бо запізнимось.
Ми вийшли з шинку і я побачила, що моя співбесідниця переходить дорогу, а прямо на неї їде машина. Та вона прозора…
- Будьте пильні, панно Ханно! Можливо Ваше кохання зовсім поруч!
Крикнула вона мені в оточенні двох таких же напівпрозорих людей – чоловіка і дитини, і зникла разом з ними.
Надворі вже було досить темно. На небі горіли ясні зірки, сповнені чогось лагідного та світлого. Я просто проїжджала тим Містом і зовсім випадково виникли проблеми з документами. Про те Місто я відала лише те, що воно колись було повітним, мало фортецю і стримувало навалу монголо-татар. А вже пізніше дізналася, що ньому можуть дуже сильно кохати, не зважаючи на заборони та правила…
