Ти не приходив до мене уві сні цілу вічність.
Прокидаючись, я питала: «Чому?»
Засипаючи, я молила: «Будь ласка, сьогодні!»
Ні на питання, ні на вмовляння ти не відповідав, і не приходив до мене уві сні цілу вічність.
А сьогодні прийшов.
Я блукала лісом, як завжди, як сотні ночей до того, гукала тебе... І цього разу ти озвався.
Спочатку я почула твій голос, потім побачила твій силует, а потім... до мене наблизився ти, посміхаючись...
- Як довго, - ледь вимовила я... серце галопом вилітало з грудей.
- Пробач, - відповів ти, взяв мене за руку і повів.
- Куди?
- Мовчи...
Я мовчала... я так довго тебе чекала, що була ладна виконати будь-який наказ. Я мовчала! А ти вів мене, вів усе глибше у ліс. Темно, волого, страшно, але ж я з тобою.
- Усе! – сказав ти, зупиняючись і відпускаючи мою руку.
- Усе, але ж...
Не встигла договорити - ти штовхнув мене у прірву. У чорну, у бескінечну прірву.
Я летіла, я кричала, а ти стояв на вершині схилу і дився, і посміхався... Може, здалося, але ти навіть сміявся... Ти сміявся, а я падала.
Прокинулася.
Ти не приходив до мене уві сні цілу вічніть.
І от прийшов, прийшов, щоб вивести мене з лісу, у якому я усі ці п’ять років після твоєї смерті блукала щоночі, ти прийшов, щоб вивести мене і... зіштовхнути. Зробити зі мною те саме, що зробив із собою.
Я питаю: «Чому?»
І знову не чую відповіді... Але розумію сон... Розумію і більше не буду питати, і більше не буду благати, засипаючи.
Я тебе пробачаю і нічого вже не чекаю... ні відповідей, ні питань, ні пояснень.
Я сплю... тепер я просто сплю.
