- Як добре, що ти – Козолуп, - з радістю промовив пан Голова, - в нашому господарстві якраз не вистачало людини з твоєю спеціальністю!
Мабуть, його можна було зрозуміти, цю огрядну й дуже солідну людину. Він з цікавістю розглядав папери щойно прибулого в господарство молодого чоловіка, очі якого світилися спочатку надією й радістю, але почали поступово гаснути упродовж слів пана Голови.
- Вибачте, може ви чогось не зрозуміли, але це моє прізвище, а спеціальність – журналіст. Вивчатиму у вас в господарстві проблеми журналізму. Там же є направлення серед паперів... – молодий чоловік блукав очима по столу, рукам, опущеній лисині пана Голови, немов шукав загублену правду. В його голосі ще побренькувала все та ж надія.
- Нічого, не мели дурниць, кожен повинен бути на своєму місці у нашому господарстві, - монотонно й впевнено втовкмачував Голова. – Ось, дурнику, дивись: я – Голова, тому й сиджу в цьому високому кріслі, в школі в нас працює Вчитель, а на фермі – Коров’як. До речі, в моєї жінки до заміжжя прізвище було Борщ, і, погодься, було б дуже смішно чекати від неї супів чи вареників. А питаннями журналізму буде займатися Тригера. От же ж, дав Бог працівничка. Таке воно, що ні до чого не притулиш, то й виконує функції принеси-подай-або-йди-й-не-заважай. А в тебе, між іншим, буде гарантована ставка.
Молодому хотілося перебити цей потік беззаперечності, але в його очах останній вогник надії вчасно погас. „Нічого, - подумалося Козолупові, - попрацюю, обітруся, а може далі все й устаткується.”
Раптом за дверима кабінету почувся якесь совання, потім шарудіння, потім гамір. І через декілька секунд почувся вереск з явними мотивами істеричності:
- Я маю право чи не маю ?!.
Двері різко відчинилися, й у кабінет увірвався дивний чоловічок невисокий на зріст, з червоною пикою й довгими, майже до колін, руками. Особливе враження справляли долоні, широкі, як сковорідки, що від нервового напруження складалися час від часу у кулаки, розміром з дві добрячих кувалди. Коли його рот розкривався, здавалося, що він затуляє всю червонопику округлість чоловіка:
- Я звідси нікуди не піду! Я маю право чи не маю? Чого вилупився? – остання фраза була поцілена у Козолупа. Той знітився й переключив увагу на пошуки хоч маленької дірки на штанях, яку в такі хвилини варто було б подовбати пальцем.
Голова підняв свою лисину разом з пронизливими зеленими оченятами і втупився поглядом у скандаліста. Потім його рот запитав:
- Пробойченко, тобі чого? Знову прізвище прийшов міняти?
Пан Голова далі повернув обличчя до Козолупа й довірливо, як своєму, почав оповідати:
- Ти уявляєш, яку тільки гадюку пригрів на своєму серці! Знайомся, найкращий слюсар господарства Пробойченко, золоті руки й дірява голова. Відчуває кожну залізячку нутром, але раз на місяць йому хочеться випити, так не те, щоб випити чарку-іншу, а увесь запас самогону села. І тоді він, щоб не мати жодних докорів свого гнилого сумління, йде до мене у контору й наголошує на зміні прізвища.
- Во-во, міняй на Пропойченка! Я маю право! – і, повернувши молодого, але вкрай приголомшеного чоловіка, - чи не маю ?!.
Слюсар, докопуючись до правди, останню фразу крикнув у самісіньке вухо бідоласі Козолупу, від чого його трусонуло, і він з маленької дірочки на штанях зробив здоровенну прорву. А пан Голова нарешті вийшов з себе, схопив зі столу прес-пап’є і заткнув волаючу пельку Пробойченка.
- Йди, з цієї хвилини ти – Пропойченко, папери владнаю сам. От, ірод, ти хоч мій інструмент оддай, - крикнув Голова вже усміхненому слюсарю, що майже бігом кинувся до дверей, витягаючи на ходу з рота жадане начальством прес-пап’є.
- Мало того, що сам дурень, - мовив далі у бік дверей пан Голова, - так ще й молоді кадри мені без амуніції залишить.
І вже до Козолупа:
- Штани – то херня, минулого разу він мені з людини інваліда зробив, теж довелося прізвище міняти – був видатний мисливець Зайка, став простий інвалід Заїка. От! Бачиш, не мед воно, брате, оце високе крісло. Ну добре, зараз прийде Коров’як, він введе тебе в курс справи, а поки що зачекай у приймальні. Треба ще отому придурню документ переробити: все повинно бути по закону.
Козолуп на ватяних ногах подався до дверей, однією рукою тримаючись за вухо, а іншою прикриваючи дірку на штанях.
В приймальні було одне велике вікно і двоє дверей: одні впускали до кабінету пана Голови, інші чемно запрошували вийти к бісовій матері надвір. Козолуп відразу ж відчув принаду дверей, що вели на свіже повітря, але наказ є наказ. Тим більше, що йому хотілося справити надзвичайне враження, попрацювати творчо і перейти до роботи за спеціальністю. Отож, виходячи з цих міркувань, Козолуп сів проти вікна на лавку, що стояла біля стіни і була вичовгана сідницями відвідувачів до блиску, і почав чекати.
Найгірше в світі – чекати або доганяти, і в одному, і в іншому випадку треба вбивати час. Козолуп розглядав стіл, що стояв проти нього, і секретаря, який сидів за столом спиною до вікна, і корчив з себе надзвичайно потрібну й зайняту людину. Він перегрібав пальцями папери з такою швидкістю, про яку Ейнштейн навіть і не здогадувався, кільканадцять разів підіймав трубку телефона, стільки ж разів матюкався у неї й клав на місце, випив чотири склянки води з графина і один раз збігав до туалету.
Козолуп чекав хвилин зо п’ять, і до приймальні зайшов Коров’як, здоровань з усміхненим від відчуття власної значущості ротом. Проте, коли той розкрився, з нього випукнулися такі тоненькі, майже дівочі, нотки, що Козолуп з цікавістю поглянув на двері: чи не йде слідом за ним яка представниця жіночої статі? Але то був Коров’як, і він звернувся до секретаря:
- Здоров, Чухисрако! Сам у себе? Ти не знаєш, чого він хотів? Хоча на те він і голова, щоб людей від діла по ділу викликати.
Упродовж цієї тиради секретар кивав головою і уперед, і в сторони, і зводив плечима, а одного разу багатозначно підняв вказівного пальця догори. Так що у Козолупа про їх розмову склалося враження повної діалогічності.
Секретар встав і кивнув головою убік молодого спеціаліста:
- Ось, Коров’як, знайомся, направлено паном головою до тебе. Завідуватиме малим рогатим царством. Знайомся, Козолуп.
- Здрастуйте, власне, я, мабуть, тимчасово до вас, бо я – журналіст, направлений з області вивчати проблеми журналізму у сільському господарстві... – а очі його чогось зосередилися на червоних кедах секретаря Чухисраки.
Коров’як впевнено перебив і з радістю потряс Козолупові руку:
- Ну, нарешті, а ми ж з паном Головою все вимагали помічника, і, звертаючись до молодого чоловіка, - та не дрищи, все буде добре. Робота тобі сподобається. Кізоньки звичайно краще, ніж козли, - вони ніжніші, хоч доведеться мати справу і з тими, і з іншими. Та нічого, твоя робота – здирай з них шкіру і на машину складай. Ну, ходімо, - промовив з оптимізмом Коров’як і стукнув Козолупа по спині, начебто й несильно, але з причини ватяності в ногах, останній мало не впав.
Нічого не поробиш, дуже тонку й вразливу натуру мав Козолуп. Від цього йому було млосно, і лише на свіжому повітрі він почав приходити до тями.
Раннє літо було схоже на пізню весну, таку ласкаву, зелену й багату на тінь. На вулиці, недалеко від контори, якась дівка витягувала з колодязя відро з водою. Козолуп благаючими очима глянув на Коров’яка. Йому хотілося попити води й проковтнути оту млость, що гніздилася в горлі. Однак Коров’як зрозумів цей жест на свій розсуд, підморгнув молодому чоловікові й потяг до колодязя.
- Знайомся, Козолупе, це – Хвойда, наша завклубом. Несе у народ культуру, переплітає, так би мовити, приємне з корисним. Хвойдо, та не поспішай, познайомся, це – молодий Козолуп, буде працювати у нашому господарстві за спеціальністю...
- Даруйте, - Козолуп почав приходити до тями, - але ж мене послали займатися у ваше господарство проблемами журналізму, направлення є , я – журналіст...
- Раз послали, значить йди. От, Хвойдо, дивись, який молодець, грамотний, принциповий, тільки-но з міста.
Хвойда поставила відро й розсміялася:
- Та я бачу, що городський. Наші у таких трусах не ходять, - і тицьнула пальцем у діромаху на штанях Козолупа, через яку виднілися зелені у яскраву червону троянду труси.
Йому було соромно, він геть забув про розірвані штани через погане самопочуття, і тому стало ще гірше.
ІІ
Через два місяці Козолуп вже соромився згадувати свої перші враження від господарства, зараз він відчував себе стріляним горобцем, який прожив аж он скільки у несамовитих умовах і , що найцікавіше, поступово до них звик.
Земля розходилася під босими козолуповими ногами тоненькими репанцями, схожими на павутину. Він давно знав, що так завжди у спекотну погоду після дощу. Баштан був красивим, неначе килим жовто-зеленого кольору, хоча килим, створений людьми, навряд чи міг відтворити природну асиметрію. Думки, сповнені філософського змісту, товклися в голові Козолупа. Він трішки захворів, йому виписали в дільничній лікарняний з діагнозом “післявчорашнього”, а тому мав час поблукати на городі, спостерігаючи цікаві явища, котрі зовсім лишилися б непоміченими, якби не діагноз та ліричний настрій Козолупа. Цьому стану сприяла випита в якості ліків від “післявчорашнього” чвертка та вигляд осінньої землі. Власне, він помітив це, коли викопав картоплю, заніс її до погреба і вийшов попалити бур’ян. Вона, годівниця, лежала перед ним, випита, висмоктана, виставивши свої сороміцькі нори, звідки вже забрали дитинчат; зґвалтована, але й задоволена, як остання вокзальна шльондра, що займається цим не заради грошей, а тому, що звикла відчувати азарт, займаючись цим специфічним видом спорту. Порно видео онлайн на http://porno365.plus
Козолуп пішов до бочки з водою. Йому захотілося змити розворушене чверткою похмілля і ту думку, що виникла на городі: “А чи не час одружитися?” Хоча слідком за нею виблискувала й інша: “Вибору немає, немає вибору, вибору... А Хвойда ?!.”
На селі справді відчувався повний дефіцит жіночого незаміжнього населення. Виключення складала тільки завклубом. До неї, як до Риму, тягнулися усі шляхи місцевих донжуанів: холостяків і одружених, ще безвусих і вже бородатих, тих, хто вперше, і тих, хто завжди... І вона приймала їх примхливо й перебірливо (маючи неабиякий досвід, набутий ще за часи навчання у технікумі в райцентрі), на повну котушку радіючи з відсутності конкуренції. Але, в перспективі, в принципі, заміж все ж таки хотілося...
Відчуваючи можливий вихід з проблемної ситуації, Козолуп вирішив усе добре “пробдумати”, як полюбляв казати секретар Чухисрака. Він знайшов у коморі заховану до кращих часів пляшку білого міцного вина, загорнув її у газетку й пішов до експерта з різних делікатних питань бабки Явдохи, що жила неподалік.
ІІІ
Пінгвіни можуть підстрибувати більш ніж на півтора метри у висоту...
(Довідка єрундита)
Бабина хата, як намальована, стояла, розвалюючись потихеньку, серед вишень, обшарпаних і старих, як і сама Явдоха. Про неї ходило немало веселих і страшних історій. Одні люди говорили, що вона – відьма, в чорта на побігеньках, інші – що святішої немає, бо допомогла багатьом в досить складних і пікантних ситуаціях. В одному сходилися всі – особистість неординарна і зв’язуватися з нею треба тільки у разі крайньої необхідності. Але ж життя саме – це вже надзвичайна ситуація і тому люди йшли до Явдохи часто, тим самим заробляючи певні дивіденди і в Господа, і в його колишнього найближчого друга.
Козолуп ще здалеку почув незрозумілий ґвалт: суміш матюків та гусячого ґелґоту. Підійшовши ближче, він побачив досить цікаву картину. Суха, низенька, зморщена, як горіх, та ще й зігнута в три погибелі бабця Явдоха в одній руці тримала за крила гуску, а іншою намагалася з силою зачинити вхідні двері, при чому голову бідної птахи залишити надворі (баба не могла різати птицю через власні пацифістські погляди і тому віддавлювала їм голови дверима).
Ця незрозуміла екзекуція настільки сильно вразила ще не зовсім зачерствілу під впливом козячих трупів душу Козолупа, що він ледь не випустив дорогоцінну пляшку з рук і з криком “Свободу перелітним !..” кинувся до дверей. Стара від несподіваного зовнішнього втручання втратила контроль над створінням, що билося в істериці, і з усіх чотирьох гепнулася йому на спину. Гуска відчула тяжкість бабиного тіла і приплив пташиного адреналіну до крові, зрозуміла, що скоро взагалі може втратити останню до краплини і рвонула до виходу з усієї сили своїх ластовидних лапок. Явдоха сиділа на гусці, як середньовічний лицар на коні, вчепившись за шию сердешної птахи, намагалася втриматися в сідлі й показувала родео найвищого ґатунку. Колишня задоволена життям і собою свійська з усіх сил хотіла тепер бути перелітною. З її здавленого горла виривалися звуки, схожі на кінське іржання, в якому крізь загальну паніку й істерію пробивалися нотки приреченості. Ситуація була б доволі комічною, коли б Явдоха не билася головою об одвірок. Козолуп кинувся до них і вплівся в клубок, виплутатися з якого коштувало немалих зусиль та тривалого часу.
Через півгодини баба й Козолуп сиділи на погрібнику, як два сфінкси, а біля їх ніг конала розчавлена птиця. Поруч у калюжці білого міцного лежали купкою склянки.
- Ну що, грінпіс хрінов, довів живу природу до канцура? – підступно й до певної міри риторично запитала Явдоха, нарешті порушивши тишу. Вона констатувала даний факт з якимись металевими нотками садизму, буцнула ногою напівдохлу гуску і поцікавилася:
- То був могорич?
Козолуп, що замріяно ковиряв паличкою склянки, так само замріяно й відповів:
- Могорич.
Баба Явдоха звикла, що до неї приходять не з порожніми пляшками, а з якимись просьбами, тому не поспішала влазити в душу прохача, а чекала, коли туди пустять самі. Та Козолуп мовчав, як риба, і стара – тертий психолог – почала процедуру:
- Хвойда?
- Хвойда, - погодився Козолуп.
- Хочеться?
- Хочеться, - знову погодився Козолуп.
- Надовго?
- Назавжди.
- Мало, - сказала Явдоха, показуючи пальцем на розбиту пляшку.
- Більше немає, - розвів руками Козолуп і філофоськи додав: - І вже не буде.
- Ну, ходімо до хати, спробую тобі допомогти.
- А гуска?
- Хай додихає.
У бабиній хаті було чисто, пахло приємним і спокійним. Єдине, що додавало дискомфорту – якісь шуми, шарудіння, цокання, тихеньке хрюкання. Козолуп відчував, як цей набір звуків починає його розбирати на запчастини.
Посеред сіней вилизувався величезний, впевнений у своїй силі, чорний кіт. Він на хвильку підняв на Козолупа, що лячно переминався з ноги на ногу, свій різноокий погляд і, перекинувшись, почав демонстративно шліфувати символ власної котячої гідності.
Явдоха звернулася до нього:
- Що, Дормидонте, я не помилилася? Діагноз точний?
- Ти ж бачиш – ядра вилизує, - відповів за кота Козолуп.
- Припустімо, це ще нічого не значить, - прокрякав Дормидонт. – До вашого відома, гігієна ще нікому не зашкодила.
Козолуп відчув, як його очі збільшуються до розмірів двох добрячих перестиглих динь, але Явдоха сунула під ніс пучок якогось пахучого сіна, і тому одразу ж покращало.
Вражало, власне, не те, що кіт говорив (від похмілля й двері в Козолупа розмовляли), а оточення, так би мовити, антураж. Хата зовні виглядала нікчемною розвалюхою, а зсередини здавалася ледь не футбольним полем за розміром.
– Сідай на ослінчик, – чи запросила, чи наказала баба.
Козолуп покірно вмостився на нього. Навпроти стояло величезне трюмо з потьмянілим від часу дзеркалом.
– Ще одного дурня привела, – верескливо скрипнув ослінчик, – і все на мою нещасну голову!
Козолуп від несподіванки підскочив так, що не снилося й Бубці, гупнувся лобом об дзеркало, на що те образилося і почало знущатися над відображенням: витягло вуха й ніс, роздуло дадзеркального Козолупа, як тригериного кабана.
Дормидонт, що спостерігав за цим дійством із сіней, цинічно посміхнувся в свої котячі вуса і проречив фразу, сповнену таємного змісту:
– Раз воно спрацювало, значить, можна запускати!
– Підходиш, любчику, – азартно підтвердила стара.
Кого запускати й куди, Козолупові вже було до одного цілком конкретного місця, він бачив себе шісткою у грандіозному пасьянсі Явдохи і почав відчувати зрадливу слабкість у нижній частині живота. „Пити досить!” – твердо вирішив для себе горе-жених.
– Страшно? – задала дурнувате питання баба. – А навіщо ж прийшов? Сідай, не бійся, я їх заспокою.
Козолуп сів. Цього разу ослінчик змовчав, а дзеркало поволі принишкло й почало транслювати дійсність.
Баба знову щось сунула під ніс бідоласі та наказала вкрадливим до нудоти голосом думати про Хвойду.
Наказ є наказ! Це раніше козаку наказ – тьху, а зараз – майже святе (не тільки втрачалися святинки в українця у ході історії, а й здобувалися), а як наказ ще й на папірці! – то він ставав предметом поклоніння й трепетного ставлення до себе... хоча: думати, так думати.
А в голову парубкові лізло одне казна-що: від голих-голісіньких баб, що бачив колись на картах в електричці, до миршавенького попа, що хрестив Козолупа в п’ятнадцять років, а далі понесло. І замріявся Козолуп! І згадав юнацькі походеньки, першу пляшку, конспекти з журналізму, червоні кеди Чухисраки... А світлий образ Хвойди потонув у роз’ятреній душі. Словом, казна-що.
І замріявся Козолуп...
Таке вже воно було якесь недоладне з самого дитинства: обкльоване, обпльоване, затюкане, обдурене, обкурене, а як надумає співати – неначе перед Великоднем причащається: чоло розходиться, очі яснішають, навіть подих вчищається від перегару. Та хоч би ж раз завів! Здебільшого тільки мріяв як, інколи навіть майже наважувався...
Е-ех! Солов’ї від заздрощів перегризлися б...
Якби, звичайно, завів...
А в дзеркалі тим часом замрячило, замигало, пішло хворостиною по картинці. Від нього повіяло солоним і спекотним: чи то морем, чи Явдошиним сіном. Козолуп побачив зникаюче зображення, потім – пітьму задзеркальну, густу, насичену потойбічним. І десь далеко-далеко, у глибині, – яскраву цяточку, що повільно наближалася. У бідолахи промайнула недоречна думка: „От, глядь стара, таки уграла козака! Оце ж, мабуть те, що люди бачать перед смертю.” Він змирився з усім після того, що вже бачив у Явдохи, нічому не дивувався, бо все ж таки був сучасною людиною, яку здивувати можна тільки одним – дуже великими грошима на халяву.
А цятка наближалася, перетворювалася на пляму від свічки в руках якогось довганя, точніше, силуету, що був ще темнішим, ніж пітьма навколо нього. У вухах почало плямкати: з одного боку – тиша, з іншого – плямкали кроки, неначе чиїсь босі ноги йшли по липкій грязюці, вкритій шаром води. Козолупові подумалося: „Не наша земля, наші чорноземи так не плямкають!”
Нарешті силует зі свічкою підійшов настільки, щоб його розгледіти. Власне, можна було помітити тільки риси обличчя, вродливого й досить тонкого як для чоловіка, і міцні руки, що тримали на рівні грудей свічку. Коли він наблизився до поверхні дзеркала, то простягнув руку Явдосі, що бурмотіла прибулому якусь геть недоречну в такий серйозний в житті будь-якого Козолупа момент маячню.
Стара спочатку кивала у бік Козолупа, потім почала некультурно тикати пальцями. Поступово ці маніпуляції почали складати певний ритуал. В кінці кінців руки Явдохи сплелися в незрозумілу мудру, ледь схожу на класичну українську дулю, і після паузи вона наказала, крикнувши різко:
– Відчини, тварюко!
Від її вереску силует зригнув і зарябив.
