Після того я ще бачила Микиту раз чи двічі... в мене не було ніякого бажання підходити до нього. Можливо, десь в глибині себе я боялась його заморозити. Не пам’ятаю, щоб в мене коли-небудь виникало подібне відчуття до живої істоти.
Дивилася на Микиту здаля, слідкувала за його поведінкою, поглядом. Він вів себе зовсім звичайно як для свого віку. Люди швидко старіють. Вся причина його палкого погляду в тому, що він сприйняв мене за людину, можливо. Хоча з іншої сторони не помічала щоб він саме так дивився на людей.
А невдовзі в тих краях наступила весна. Справді... наступила-б мені на ногу як-би я вчасно не зайнялася іншою територією, тією де вже минала осінь.
Так би мовити нібито вже зима, листя з дерев опало, люди закуються в пальта, рослини засинають, тварини починають скулитися... та ще не можу з’являтися там у всій своїй красі... ще сонце не пускає.
Як вони часто бояться холоду... Цієї зими заморозила більшу кількість людей, аніж минулої. Більшість з них так само як завжди впивалися у мене холодним скляним поглядом.
Кілька пташок та тварин випадково заморозила. Втім все майже так само, як завжди. Єдине що люди себе вважають найкращими. Дивно, чи це Микита так на мене вплинув, чи в мене знову прокинулася цікавість до людей. Вони неймовірно вперті. Спробуй-но, підстережи! Головне потім постійно вглядатися в очі. А вони все скляніють і скляніють...
Ні, обов’язково повернуся до Микити.
Буду плести на вікнах його домівки товсті гарні візерунки. Немає нічого досконалішого за мої творіння.
7
Микита кожен день вранці ходить на роботу пішки. Люди буркочуть що зима настала занадто швидко, нібито тепер багато рослин замерзне. Ну яка мені справа до рослин? Я з ними взагалі не спілкуюся. Вони постійно сплять! Немає жодної можливості зростити в товстому стовбурі конструкції з кристалів. Єдине що можливі розмови з ялинами та соснами... вони такі нудні...
Вітер приніс багато пилюки. Здається, він ображається на мене...
- Микито! – гукнула я його саме в той момент коли він хотів мовчки пролетіти повз мене.
Він повернувся до мене так, наче вперше почув мій голос.
Невдячна істота. За все літо він вже встиг мене забути.
- Що?... Що ти хочеш?
Його погляд був якимось стурбованим, розсіяним. Я засунула руки глибше в кишеню, чекала.
Микита хотів було продовжити свій шлях, та все ще сумнівався.
- Чого тобі?
- Не впізнаєш?
- Впізнаю. Я... я просто не розумію... Ем, то ти не змінила свій стиль?
- Ти про що?
- Ну... я піду... До побачення!
Він навіть посмів мені помахати рукою!
Зберу но кристали та висиплю на нього. Ймовірно він все згадає лише тоді.
Та годі, геть від нього. Мені не варто так близько цікавитися цими істотами.
Навіть тисячолітні льодовики привітніші. Моя домівка... геть не пам’ятаю як народилася я. Нібито було так все завжди... і буде завжди...
8
Я послідкувала за Микитою. Розсипалася на сніжинки, аби не звертати на себе велику увагу. Він невдоволено поглянув вверх, потім натягнув ворітник пальта якомога вище на вуха. Йшов зігнений, але вперто, долаючи хмари падаючого снігу. Вітер вчасно прилетів, почав задмухувати кристали в обличчя. Та все якось поглядав на мене. Що? Вітер помовчав і втік далі, хоч не переставав й надалі гратися снігом.
Микита прийшов до великого будинку, з гарними сходами.
Щойно він з задоволенням підбігав до дверей, я з’явилася перед ним у всій своїй красі. Отетерів, оглянувся, поп`ятився назад як ошпарений рак. Він чекав неприємностей.
- Ви її бачите?
На сходах не було більш нікого, хоч по тротуару туди-сюди шмигали люди.
- Будь ласка. Мені... слухай, я нічого не... я...
Схватила його за рукав.
Микита зігнувся, подивився на мене великими очима.
- Хочеш, я тебе покатаю?
- Т-так...
Схватила за одяг й понесла вище під хмари.
Не минуло й кількох хвилин, як Микита став хукати на долоні.
- Ти сам погодився. Ти мені подобаєшся.
- Пусти, будьласка!
- Ось і є герой.
Тут льодові голки дужче впивалися в тіло, аніж при землі. Микита зблід, хоч трохи заспокоївся.
Я висадила його на дах найвищого хмарочоса в цьому місті. Присіла поряд.
Звідси землю практично не було видно. Лише срібна бархатиста хмара внизу, сіре небо.
- Тут так гарно... не помічаєш?
Микита потихеньку відходив від мене. Побачивши що я знову дивлюся на нього, він кинувся тікати.
- Нікуди ти не втечеш.
Завмер на місті як льодова фігура.
- Я, звісно, не можу з вас знущатися якщо ви не потрапили до мене завдяки деяким обставинам.
Підійшла до нього впритул. Очі були скляні, руки-ноги не рухалися. Проте я прекрасно відчувала що Микита живий.
- Ти мені подобаєшся. А я тобі?... Мені не подобається коли про мене забувають. Звісно, ви всі так полюбляєте весну... Та я також маю право на це.
Прилетів вітер. Вглядався мені в обличчя: „Відпусти ти його нарешті”. „Я не зупинюсь, допоки не пізнаю його.”
9
Можливо, іншим це буде дивно, проте я все одно потоваришувала з Микитою. Він виявився неймовірно підозрілим. Часто навіть намагався заховатися від мене за гарячим каміном. Звісно, я гарячі каміни не полюбляю. Ось лише виключені. Він став краще турбуватися про себе аніж раніше. Принаймні мені так думається. Бо вже ніколи не виходив на вулиці вдягнений нашвидкуруч. Його друзі почали потихеньку відокремлюватися від нього. Та це не на довго.
Ми йшли парком, довелося, що правда, вмовляти Микиту піти туди.
Він не бажав розуміти що я нічим не можу йому допомогти в його справах.
То що ж, цим людям повік не зрозуміти багатьох речей.
Микита нічим особливим не відрізнявся від інших.
Та все-ж я йому подобалася.
Що правда мою ватяну куртку та шерстяні колготи він терпіти не міг.
Але я йому однозначно подобалася.
- Слухай. Ось ти стверджуєш що не має на Землі нікого схожого на тебе.
- Я один-єдиний. До того ж ти кажеш що віриш усім.
- Знаєш, я прекрасно відчуваю що ти так думаєш.
- Вмієш читати думки?
- Ти, я зупинилася, ти хочеш мене обійняти...
- Ти казала, що цього не можна робити.
- Казала, але тепер... ти ж бачиш що можеш розтопити мене.
- Отаке. Парниковий період наближається. Ні.
Я опустила голову.
- Ні. Я... я ж можу тебе поцілувати.
- Не можеш.
- Хоча-б один-єдиний раз! Ну? Ти розстанеш?...
- Гаразд.
Він ще ніколи не мене так не дивився, хіба... хіба що при нашій першій зустрічі. Ну ось, нарешті... Його гарячі губи торкнулися моїх. Очі заскляніли дуже швидко. З легень вирвався хрипкий останній подих.
Так, зиму ніхто не любить. Окрім цього...
