Життя нам дане для того, щоб пізнати його…себе…не боятись і вчитись бути собою, бо всі ми по-своєму досконалі. І ні в якому разі не сидіти, склавши руки, скаржитись на життя, в очікуванні того, що колись буде краще…можливо…Ми самі будуєм своє сьогодення з того, що маєм. Просто варто сприймати все, як належне і у всьому шукати плюси.
Ми не завжди це усвідомлюєм, тому і тікаєм у світ ілюзій, депресій, наркотиків і спиртного. А чи варто?
Лірика кровопускання
Чомусь я регулярно повертаюсь до тебе…
Щоразу як мене охоплює ненависть…
Заздрість…заздрість твоїй байдужості,
Що пробуджує жагу до помсти!
Помститись…
Щоб довести, що я живу, функціоную…
Без тебе!...
Але чи цікавить тебе це зараз?
І чи потрібно це мені?
Потрібно…щоб довести
Незламність власної особистості,
Змогу піднятись з колін тоді,
Коли затерпші обезкровлені м’язи
Вже не дають цього зробити,
Коли приниженням борешся за кохання,
Хапаєшся за залишки безпідставної надії.
Насправді ж, змагаєшся проти свого кохання тим,
Що борешся за нього.
Чомусь здається, що навіть, якщо ти повернешся
(чого ніколи не буде напевне,
Бо тобі давно байдуже)
Мені буде смішно…я сміятимусь,
Знов ж таки, через бажання помститись.
А потім буду плакати
Від нікчемності безсилля
І ненависті…до самої себе.
Бо єдина людина, яка заслуговує ненависті і помсти –
Це я! Моя величність Я!
Заслуговує…і отримує…
Знов ж таки від мене.
Самознищення…спричинене болем і втратою сил,
Які стимулюють боротись за життя.
Life is a struggle: struggle for life or against it!
It is so hart to look in your eyes
Without a shadow
Of my lifeless love
My soul is scarred
By your sharpest lies
I’ve opened my eyes
And now I know
That my feelings had something below
A blindness…
The foolish way of seeing
Illusion of passion
An image of dreaming
An emptiness of thinking
The bloodiest occasion
Everything in the world
Was created to die
Even illusions
Can melt anytime
The truth makes heart to cry
So, if you lie
To protect yourself
From my hate
Remember, it will born the challenge
Inside me,
That will reshape
My love into careless
So, in this way you will die…
To me…
Критична точка байдужості
Я пофігіст!!!
Глибокий і потужний пофігізм огорнув мене з голови до п’ят, через пори шкіри проник до всього організму. Через канали свідомості, заволодів душею, почуттями і розумом.
Я паралізована. Тілом-душею! Я нічого не відчуваю: ні щастя, ні горя, ні радості, ні болю.
Невже це добре?
Невже це справді те, чого я хотіла?
Можливо…
Моя тонка творча натура розівчилась відчувати. Я мислю, але холоднокровно.
Мій пофігізм перекриває кисень моїй креативності.
Нічого не хочу.
Частина мене померла.
А може просто спить?
Отакий я, впавший у зимову сплячку, митець.
Прийде весна і все зміниться.
Сорок хвилин на шляху додому
I’m walking down the street…
Валить клятий дощ…в моїх черевиках потоп. В голові, зрештою, також. Порожнину, де взагалі-то має бути розум, наповнила в’язка сиропоподібна рожева речовина, яка заміняє мозок щоразу, коли я закохуюсь! Ненавиджу цей стан. Особливо зараз, коли усвідомлюю, шо це черговий глюк, і шо я з ним не буду, навіть, якщо ми обоє цього хочемо…бо така вже я є: не можу навчитись не псувати життя собі, то потрібно хоча б не руйнувати своєю присутністю життя інших. Він не вартий того, щоб я тріпала йому нерви. Не вартий так само, як і всі попередні.
Я з ним бути не можу…можливо через ті ідіотські травми, які залишились від того глибокого розчарування, яке нагадує про себе щоразу як я намагаюсь почати життя спочатку…без нього…
…on the boulevard of broken dreams…
По шнурівкам вода затікає в кросівки. Від вологи судомить пальці…Штани прилипли до ніг…гетри також намокли…і толку з них, бо всі дурні травми балерини, якої з мене не вийшло, даються взнаки!
…and I’m the only one…
Повз мене пройшла дівчина мого найкращого друга. Пройшла і не впізнала. Зараз мене важко впізнати: в капюшоні, промокша до нитки і з чорними кругами розмитої туші під очима. Вона бліда…схожа на смерть. Невільна коханка власного іміджу, обмотана павутиною власної брехні…Така її вже роль. Вона сама вірить в свою брехню. Вона не може інакше. Вона ікона, вона досконала…для всіх…окрім себе, маленької дівчинки, яка никає тунелями ілюзій в пошуках щастя…
Вона завжди мені подобалась…ми з нею схожі…
Я така ж…
Бранка своєї брехні. Але я не намагаюсь когось вразити…я виживаю. Просто, це єдиний відомий мені спосіб, який рідко мене підводить…
Я стою посеред трикутника: три вершини…три піки, пов’язані з цим ідіотським сопливим коханням…
…and I walk alone…
Моє минуле, яке пам’ятається розбитими руками і знекровленим серцем моєї мутнуватої душі…
…read between the lines of what’s
Fucked up and everything’s alright…
Проїхали! До цього болю я більше не повернусь!
…Check my vital signs to know I’m still alive…
Моє теперішнє, яке не відходить у забуття. Відмовляється, нагадуючи про себе есемесками о третій ночі…Туди я також не хочу!
And I walk alone.
І моє невідоме…До болю схоже на мене, яке манить і приваблює своєю невідомістю і недослідженістю…
Я боюсь, що вже його відштовхнула…
And I walk alone.
And I walk alone.
And I walk alone.
Відштовхнула…Як і всіх решта.
Я не хочу, щоб мене кохали…Я не хочу кохати…Я хочу розуміння!
Я хочу, щоб мене хтось взяв за руку і вивів з цього темного лабіринту розпачу…
…sometimes I wish someone of there will find me
Till then I walk alone.
Сама, щоб більше нікому не завдавати болю, завдаючи ще більше шкоди собі…але себе не шкода…
Пісня закінчилась…А небо і досі плаче…
Плаче за мною…
Але колись я повернусь…
І ше раз про соплі
Кохання…просто поступово захоплюєшся людиною, прив’язуєшся до неї, а якшо та відповідає тобі взаємністю, то виходить такий собі союз. А часом поведінка одного і потреби іншого можуть взаємоіснувати і взаємодіяти, без різних там «неполадок». Тоді більше нікого і не треба. Виявляється, нічого тут магічно-містично-духовного нема. Просто-напросто, елементарна механіка.
Механіка гормонів. Механіка психології. Механіка поведінки. Механіка почуттів.
Все елементарно як 2+2.
Ніяких тобі половинок. Просто лотерея. Гарна комбінація генів обох партнерів – і виходить чудовий мирний союз, який починається пристрастю і продовжується банальною інерцією.
От так…сумно.
Я так думаю…я думаю так…я думаю, що воно так є…але не вірю!
Open your eyes! The world is so simple! Belief and Hope are the main problems of it. They always get us down in the world of DISSAPOINTMENT.
Реквієм
Таке враження, що зашморг душевного болю поступово послаблює горло. Проте, дихати і далі боляче. Ненавиджу свою схильність до саможаління. Ненавиджу той потік депресивних думок, які тортурують мою голову, ту тьму слів, які терплять мої друзі і знайомі. Бо мене не цікавить, чи хочуть вони мене слухати. Я навіть не ображаюсь, якщо вони в той момент думають про те, що готувати на вечерю і, де дістати гроші на новий сіді-плеєр. Мені просто треба виговоритись…виплакатись. В середньовіччя всі хвороби лікувались кровопусканням. Вірили, що інфекція виходить з кров’ю. Я також пускаю кров. Якусь таку невидиму, кров моєї свідомості. Мої погані емоції витікають. Але мені не краще. Знекровлений організм погано функціонує. Я відчуваю втому до життя, до існування. Я нічого не хочу. Я нічого не можу. Я хочу лише спати. Спати. Спати і набиратися сил. А прокинутись, коли це все скінчиться. Коли все буде позаду. Тоді буде легше. Колись буде легше. Колись буде краще. А якщо не буде? Все одно треба жити далі, бо раптом…
Я пишу дурновату статтю про депресію і в мене шалене бажання розбити ту ідіотську клавіатуру, зґвалтовану моїми сопливо-сльозливими реченнями. «Діти з благополучних сімей більше схильні до агресії і депресії…» - поступово висвічується на моніторі. І правда, я тут сиджу і страждаю. Чому? Бо це єдина проблема, яка в мене є. А діти в Африці не плачуть, коли не можуть забути колишнє кохання, бо в них немає води, в них немає їжі. Через розбите серце не плачуть жителі знесеного землетрусом міста, - вони не мають, де жити. Біженці не оплакують розбиті дитячі мрії – в їхній країні йде війна.
А я плачу через все це! Бо я егоїстка! Я не хочу усвідомлювати, що в світі є набагато важливіші проблеми. Більше того – в мене , взагалі, проблем нема!!!
Це все виводиться на монітор. Останні кілька абзаців я виділяю і натискаю Backspace. До чого в статті про депресію мої висновки, пов’язані з недостойними стражданнями?
Десь тут маленький перелом мого світобачення. Я писала гімн душевному кровопусканню…А написала реквієм колишньому коханню. КОЛИШНЬОМУ!!!
Вінчі
На шляху до весни 2006-го, протираючи непідігнуті штани об львівський асфальт.
