У вестибюлі стояло біля п’ятидесяти учасників першого семінару для майбутніх психоаналітиків. На перший погляд усі: однакового віку, статури, статусу і навіть світогляду.
Дівчина з розкішним кучерявим волоссям нервово сміялася, худорлявий хлопець зігрівав руки, тримаючи пластмасовий замінник чашки з кавою, молода пані, у якої щойно розпочалася менструація, переступала з ноги на ногу, ледь витримуючи тягнучий біль у низу живота та неможливість присісти. Вже через півхвилини спостереження з гомогенної групи молодих людей почали вирізнятися окремі суб’єкти – хтось претендував на роль організатора, хтось – на роль бунтівника, виділилась, також, сіра маса відсторонених та пара аутсайдерів. Звичайнісенька група людей...група пошкоджених людей.
Дзвінок. Не справжній. Орієнтир - лише годинник. Стихає все: і нервовий сміх, і невимушена бесіда. Всі в одну мить розбігаються по таємничих кімнатах, за дубовими дверима яких дванадцять стільців утворюють коло.
Психоаналітична група одинадцяти пошкоджених учасників та одного пошкодженого психоаналітика. З них поки що тільки аналітик це усвідомлює. Та попереду три роки виснажливої психічної праці: копання у своїй брудній білизні, трюки на межі Ід та Его, відпрацювання майстерності захисту від нестерпного почуття болю, а часом свідоме занурення у нього.
Хто сьогодні довше протримається у цьому стані без подиху?
Через три роки, а якщо пощастить раніше, майже всі відчують себе пошкодженими: визнають негативні імпульси, едіпальні комплекси, відчуття заздрості та ненависті навіть до самих близьких людей.
Ця вдача омине лише дівчину з розкішним кучерявим волоссям – вона вийде з групи раніше за всіх. Решту об’єднуватимуть спільні розачарування, чиєсь одруження, сльози, що інфекують, плітки про сексуальні стосунки та їх викриття. І, безперечно, спільна агресія до аналітика, такого врівноваженого, всерозуміючого і абсолютно абстинентного.
Місяці. Рік. Те, що раніше „заспокоювало”, тепер дратує. Тепер їм, розумієте, необхідно все усвідомлювати. Без цього, вони не здатні приймати рішення. Всі, як один, визнають кайф проживання кожної хвилини життя, тренуються приймати агресію у собі та в оточуючих, кожен симптом хвороби перед побудовою патофізіологічного пояснення проходить крізь фільтр „непропрацьованих” емоцій.
Тепер всім отим хлопчикам та дівчатам, що так невпевнено стояли біля дубових дерев’яних дверей на початку атракціону, стало жити набагато складніше, а від того, цікавіше.
Раніше вони вважали себе „нормальними”, але говорили про це невпевнено. Тепер визнали свою „пошкодженість” і пишаються тим.
Хлопець, що на початку тримав у руках пластмасовий стаканчик...Ні, не перестав пити ту перепалену гранульовану каву. Тільки з кожним ковтком тепер розуміє, що йому це не до вподоби. А дівчина, у якої тоді був нестерпий біль, так само не вживає таблетки, щоб його втамувати. Проте, тепер вона їм не маніпулює . Щодо аутсайдерів, то і вони не перестали ними бути, власне, як і лідери. Але кожен з них зрозумів, що дарує їм ця роль.
Пройшли три роки. Аналітик зробив останній запис у своєму блокноті. Група була офіційно закрита. По країні розсипалося п’ятдесят пошкоджених. Дехто з них слухає про себе пісню depeche mode.
