Ну от і все. Я тут – з тобою. Живу у мирі чи в Раю, живу тією нашою Любов’ю, яку ось вічність вже несу. Мене голубиш, любий, і дивишся неначе вперше. Ковтаєш мої губи і калатаєш серце. Воно неначе в пічці, гнітиться, зараз вже готове… і я розпечена, як завжди віддаю себе безбожно. Та ні, Божественно і мило… вмиваю твої руці і місце те, яке дбайливо і охоче горнеться до мене усім твоїм єством, не тільки тілом…
Я тебе хочу – прошепотів зненацька, майже мовчки – душу дав мені. Я влила її в чашу, випила до дна… В легкім сп’янінні, в мереживі думок, в танку непристойних почуттів оголилась серед людських життів, на коліна стала перед тобою, аби напитись вдосталь хмілю від Любові.
А зорі сипались дощем на Землю. Так вмивалася Земля. Неначе чистими сльозами – спраглими вустами твоїми і моїми ковтала присмак Сонця-Солов’я. Її ледь чутні стогони рвались на волю, як лава та розпечена в горі, так ми дуріли божевіллям знову у непорочній нашій самоті.
- Моя голубко...
- Я знаю сизий.
- Мій янголе…
- Дитя.
- Ти любиш?
- Ні, я мию тебе у водах Райського Життя.
- Течи!
- Затікаю… так ніжно палко прямо в груди, обповзаю каплями твої поля… ти тільки глянь у небо!
Посипались сніжинки стрімголов, вкрили наше тіло, яке злилось в єдине. В його долонях я, а він – в моїх обіймах, залипли.
