9. Коли темрява розсіюється, а світло слабне – у янгола з’являється обличчя.
Всі ідеали рано чи пізно зникають, розсіюються...або вмирають.Так було з нею…з нею так було завжди.
Вона свято вірила в одне, а потім воно виявлялось іншим. Вона бачила щось, а потім воно виявлялось міражем. Вона щось чула, але потім це виявлялось галюцинацією. Вона щось відчувала, але…
…відчуття її були справжніми, але вона рідко могла їх розпізнати.
Той день був лише одним днем в періоді, коли всі ідеали вмирали, коли всі мури слабшали і рушились, коли двері відчинялись, а відкритий простір кам’янів, загороджуючи шлях, коли все стало з ніг на голову, коли сон починав розсіюватись, а очі відчинятись, коли чорний туман ілюзій змінювався яскравим сонцем реалізму, коли вона починала розуміти всіх, а головне себе, коли вона знайшла те, що шукала…
Це був лише день…
День, який застав її на шляху. На довгому шляху до себе.
Шлях тим часом пролягав по шумній і загазованій вулиці Городоцькій, куди життям занесло Офелію. Кілька днів тому вона добряче змерзла, чекаючи ввечері на Марту,яка на двадцять хвилин запізнилпсь.Тому зараз вона бігала від магазину до магазину в пошуках одноразових носовичків(«шмаркачок» в народі).
Збиралися хмари на дощ , а навпроти неї йшла похмура постать дівчинки у рожевому. «Побий мене грім! Іннуся!»-осінило Офелію. «Вітатись, чи зробити вигляд, шо я її вперше бачу?Вона ж тоді так і зробила…коли з Дімою тусувалась піл універом.»
«Рожева примара» плакала.Офелія ненавиділа, коли хтось плакав. Навіть, коли це плакала Брітні.
-Шось сталось?-по інерції спитала вона Інну і подала пачку носовичків.
Дівчинка підняла червоні(нібито від перцю) очі. Трохи подумала і взяла пачку.
-То шо сталось?Мобілку в маршрутці вкрали?-намагалась вгадати Офелія. До речі, крім мобілки їй в голову нічого не приходило. Ну з якої причини ще б могла плакати пустоголова Брітні. Ця , в свою чергу, вибухнула драматичною істерикою.
- Якби ж то мобілку…-пережовувала вона(принаймні звук був такий, як в старого магнітофона, який зажував плівку)-…мене хлопець кинув!
Офелія обійняла Інну, яка навіть не пручалась.
-Подумаєш, мене також хлопець кинув і шо мені тепер…повішатись?
За двадцять хвилин Офелія змогла затягнути Інну в свою улюблену кав’ярню і замовила по порції морозива.Вона знала, шо Брітні його обожнює, хоча сама його ненавиділа.
-А я завжди хотіла з тобою подружитись…-зовсім щиро сказала Інна. Офелія колотила в мисочці юшку, яка колись була морозивом. І пусто дивилась в нікуди. Цей «мертвий» задумливий погляд вона перейняла в Діми. Їй було не по собі. Вона згадала як завжди ставилась до Інни: вороже і лицемірно. Хоча жорстокою, лицемірною, підступною, егоїстичною завжди вважала Брітні. А хто тоді вона? Хто тоді Офелія? У Інни завжди було виправдання: бажання сподобатись і надмірна недостача сірої речовини. Вона не була розумною, хоча і дурною не була.Якось же вона змогла згуртувати навколо себе людей, завоювати в них авторитет, врешті-решт відбити атаки Діми і Офелії!!!Вона була хитра…але не розумна…далеко не розумна.-…чесно! Просто я була мала і дурна! Ревнощі…розумієш, я збісилась, бо ревнувала тебе до Олега. Перше кохання ніколи не буває щасливим…Я була не права і зараз мені дуже соромно.
-Мушу сказати, шо я поводилась не краще за тебе. Так мені і треба. Я заслужила. Наступного разу буду знати. І те, шо Діма мене кинув я також заслужила.
-А мені Діма сказав, шо ніхто нікого не кидав, шо це було спільне рішення, шо вам просто обом треба подумати.
-Шось ше казав?
-Казав, шо ти сама не знаєш, чого хочеш.
-Я це і сама знаю.
-По-моєму, тобі треба до нього повернутись.
-Я намагалась з ним поговорити, але він не хоче більше слухати мої дурні розмови.
-То просто захисна реакція. Він боїться себе видати, показати себе з середини…
-Ого! Умну вещь толкнула, подруго!Не знала, шо ти на таке здатна.
-Та я серйозно. Він так тебе любив в дитинстві. Згадай, як він за тебе хвилювався!Та він молився на тебе!Так зворушливо.
-Перше кохання ніколи не буває щасливим…
-От бачиш! Тоді ти не оцінила його почуттів, тому,коли життя дало йому другий шанс, то він став обережнішим. Він наче сховався у панцир.
-У фігію від тебе!
-Він дуже хвилюється через те, що,можливо, завдає тобі болю. Він старається тебе оберігти…
-Мій янгол-охоронець!-Офелія посміхнулась.
-Тільки без крил і без німбу…
-І без обличчя…
-Шо?
-Без обличчя…Ні…з обличчям.Просто я не хочу його побачити. Боже, яка я дурна!
-Ви з ним дуже схожі. Ви себе однаково поводили ,коли прийшли в наш клас, хоч це і було в різний час…і зникли…однаково: раптово і без пояснень. В вас і зараз багато спільного. То відчувається!
-Ти якась мудріша стала.
-Я почала читати різних філософів. А ше Фройд на мене вплинув.-широко посміхнулась Інна. Нарешті зрозуміла дівчинка, що найголовніше – це розум. Він, на відміну від популярності, не зникає!
- Який Фройд, той шо б плакав.
-Ну не Зігмунд же!
-… той двій хлопець ідіот!!!...якшо тебе відпустив…
-Знаєш останні новини?-сиділа в під’їзді на підвіконні Аня і курила.
-Та шось я дуже від життя відстала…-відповідала Офелія,сидячи на сходах і зморщуючись від надмірної кількості сонячного світла.
-Наш спільний друг(і твій екс-бойфренд) Дімон не буде подавати документи в універ( бо раз ти його кинула, то йому нема шо робити в Львові) і валить до Варшави.
-І шо?
-Ти з ним не поговориш?
-Про шо?
-Про вас.
-Нафіг?
-Нафіг?Бо ти його кохаєш,ідіотко!І він тебе, просто Діма така людина,яка почуттів не виказує.Він боїться.Так життя склалось.
-Як склалось?
-Так склалось?Думаєш,легко жити після того,як тебе батьки відправляють до психушки.Він же лікувався в Німеччині, бо батьки повважали його пристрасть до різьби по руках суспільно небезпечною.Знаєш,чьо він собі вени різав?Бо сказав,шо якшо його не заберуть з такого собі санаторію для психів, то він жити не хоче…
-Забрали?
-Забрали!Бо він цілком нормальний,без всіляких там здвігів.
-Мені він казав,шо вени різав…
-…через дівчину.Він так всім каже!Розумієш…він дуже чутливий і дуже замкнений в собі…
-Аж занадто замкнений!А такі люди найбільше схильні до самогубства, наркоманії,алкоголізму…
-Давай не будем!Сама вени собі тяла!Скажеш,також замкнута в собі?Аж ніяк. Вічно всіх дістанеш:мені галімо, в мене глюки,я божеволію, мене ніхто не любить, всі на мене забили, всім пофіг, я самотня, мене всі ображають, моя мама мене кинула, тато вдома не появляється, кидаю курити, бо в мене галюцинації, сусіди захарили, музику не дають слухати, шо ті психологи від мене хочуть…Всі знають про твої проблеми.Вічно всі знають про твої проблеми, бо твоя егоїстична натура мусить всіх ними нагрузити.Тіпа,в мене проблеми,хай всі інші помучаться!Ти не думала,шо ви просто дуже схожі.Ви-два впертих барани.Може затупиш свої ріжки і підеш на переговори?
-Звідки ти знаєш про дурку і…
-Мій тато працює з Вадимом,його екс-вітчимом,а він Дімку ненавидить.
-IT IS A SMALL WORLD!!!Бля’,я думала,шо то Львів,а то велике село.Дай закурити.
- До речі, він після пожежі кілька тижнів лежав в реанімації. Тебе виписали через два дні після того, як виписали тебе…
Цей світ – це світ ілюзій. Він побудований на уявленях і вигадках. Така вже його реальність!
Я живу в якійсь темряві. З закритими очима.
Крім того, я не живу. Навіть не впевнена, що існую. Моє життя обірвалось ще того мокрого зимового вечора, коли моє відображення розбилось у дзеркалі.
Все мало б закінчитись сьогодні .Діма взяв квитки до Варшави, в яку їхав назавжди. Їхня з Офелією історія була перекреслена, розірвана, але не спалена. Жоден з двох ненаважився все спалити, в кожному з них жило почуття. Воно жило в сльозах Офелії і в ранах Діми, залікувати рани і висушити сльози якось нікому не вдавалось.
Діма повільно спаковував свої речі. До від’їзду потяга залишалося дві години. Таксі він вже викликав.
Раніше він завжди летів літаком або їхав автобусом, цього разу він купив квитки на поїзд.
В сорока хвилинах від помешкання Діми, в своїй кімнаті ,на підлозі сиділа Офелія,яка пила противний зелений чай без цукру і переглядала шкільні фотографії.За сімнадцять років свого життя (одинадцять, з яких вона провчилась в школі) Офелія вперше пройнялась почуттям чогось втраченого. Ні,повертати щось,повертатись кудись або переживати заново вона не хотіла. Вона згадала як багато хотіла вона зробити, як багато пережити, але як багато в її житті є речей на які вона не зважилась, для яких вона була заслабка, як мало є в світі речей, які не можливо повернути, які не можливо виправити…Вона втратила набагато більше, ніж хотіла,втратила набагато більше, ніж думала. Чомусь вона завжди розуміла і усвідомлювала все, коли було вже досить пізно. Ця думка її також навідала.
«Невже завтра на мене найде нове усвідомлення? Невже я завтра знов щось втрачу? Нєєєє-а!Я втрачу вже сьогодні, але зрозумію це тільки завтра!»-так думала вона, так було насправді.Варто було б підхопитись і закричати «еврика!». І вона підхопилась,але підхопилась, бо зацвірінькав телефон.
-Ти усвідомлюєш, шо ти робиш? Офеліє, сонечко, я тебе дуже люблю, але ти – дура!!!!-кричала в трубку Марта.
-Марта заспокойся.
-Ти ідіотка. Ти ж його любиш, і він тебе кохає…
-Він мені такого не сказав!
-Але і не сказав, шо не кохає.Піднімай свій жирний зад і тусуй на вокзал. Я взнавала.Поїзд до Варшави відправляється через дві години…
-Я йому не потрібна!
-А ти в нього питала?Поговори з ним. За кохання треба боротися.
-Ти сама мені казала, щоб я збилась.
-Я багато казала…поговори з ним.
-З ним не можливо говорити.Тим більше…я не можу.
-Напиши йому лист.
Вона стояла на пероні Львівського вокзалу, біля одного з вагонів потягу, на якому висіла табличка « Львів-Варшава». Маленька невисока дівчинка з чорним до плечей волоссям і великими карими очима. На ній була чорна кофтина, синя спідниця поверх подертих джинсів, десятки ланцюжків і браслетів на зап’ястях і величезний срібний хрест в руках. В іншій руці був акуратно складений шмат паперу. Вона шукала Діму.
-Офелія?-почула вона з-за спини. Чомусь цей голос завжди звучав саме з-за спини.
Вона розвернулась до нього обличчям. Підійшла і простягнула складений аркуш.
-Прощавай! Я бажаю тобі всього найкращого!-якось невпевнено і нещиро прошепотіла Офелія. Вона припіднялась на пальці щоб поцілувати його в чоло. По обличчю Діми сковзнула сльоза. Сльоза Офелії. Далі вона розвернулась і пішла. Пішла, щоб назавжди зникнути з його життя,але з надією,що Діма їй не дасть цього зробити.
«Я не заплачу. Я не буду. Я сильна. Так має бути.»-переконувала себе Офелія. До від’їзду поїзда залишалось тридцять хвилин.
Діма розгорнув пом’ятий аркуш. В записці не було ні звернення, ні підпису.
Знаєш,в мене є одна дурна звичка: всі думки, почуття і емоції записувати на папір. А який понт писати, якщо цього ніхто не читає? Тому сьогодні своє зізнання я адресую тобі. Така собі сповідь у формі листа. Так що маю до тебе прохання: порви на дрібні шматки і спали його після того, як прочитаєш, бо це звичайний біль, а біль треба знищувати.
За час, що ми не бачились, і я,і ти пережили чимало. Кожен з нас дуже змінився. В мене і досі таке враження, що я тебе не знаю. Я не знаю, який ти, що відчуваєш, ти сховався в якійсь дивній кімнаті за залізними дверима і сотнею замків. Ти не хочеш мене впускати в середину. Просто деколи привідчиняєш двері.
Знаєш,чому ми розійшлись? Бо я невпевнена в тобі, я не можу тобі довіритись. Я шукала в тобі друга, людину, яка зрозуміє мене і вислухає, але не знайшла.
Я не розчарувалась, але краще б я це зробила…
Знаєш, колись я була божевільною. Я бачела ангела. Потім я вирішила, що ангел - це витвір моєї уяви, що він-втілення мене. Певний образ. Такий собі ангел з поламаними крилами ,який опинився десь між небом і землею…Все це бздури! Ніякий я не ангел. І крил в мене не було. І ніхто їх не ламав і мене не ламали. Мене не можливо зламати. Я занадто м’якотіла: мене легко поранити, але мої рани заживають ще легше. В цьому моя сила, моя незламність.
А от тебе щось добряче покоцало,сильно травмувало і зламало. І рани твої кровоточать при кожній нагоді.
Я розумію, що зараз вже пізно, але краще пізно, ніж ніколи. Можливо разом ми не будем, але я хочу щоб ти знав про мої почуття.
Найстрашніше для мене-це втратити тебе. Хоча, яке «втратити», якщо в мене тебе ніколи не було? Не знаю чому, але я досі впевнена, що тобі не байдужа! В протилежному випадку я б тобі не писала.
Я заплуталась,я не знаю чого ти хочеш. Ти мене кинув, але не відпустив. Тримаєш мене на короткому повідку при собі.
Ти-моя кара Божа.
Кохання до тебе - моє дев’яте коло пекла. Найважче. Найважче, бо воно нескінченне. Справжнє коло, без початку і кінця, замкнуте. І я хожу по ньому, щоразу відчуваючи той самий біль, який не покидає мене. Вихід має десь бути. Десь, між язичками полум’я, але я його не бачу.
Ти - мій наркотик, але і від наркозалежності лікують.
Я лише хочу знати, потрібна я тобі чи ні. Я хочу щоб ти зник з мого життя, відпустив мене, або був зі мною… Але я хочу, щоб і ти цього хотів.
Вибач за все!!!
Вона б написала більше,але часу було мало. Від вокзалу вона пішла до парку біля університету. На центральній алеї вона вперше бачила ангела, на центральній алеї вона бачила Діму, який згодом наздогнав її біля Вірменки.
Вона сіла на спинку лавки. Вона не плакала. Вона не думала. Вона не відчувала свого тіла.
В руках у неї щось було. Клаптик паперу. Кусок від того листа, колись адресованого ангелу. Першого листа. Все що від нього лишилось. Але там не було її тексту. Там була відповідь. «Життя – це ілюзія в будь-якому випадку. Деколи, щоб знайти себе в ньому, треба його пройти. Можливо…померти. Я радий, що ти нарешті все зрозуміла.»
По обидва боки були клени( ніяких вишневих дерев).
Під ногами була бруківка( ніяка не мозаїка).
Світив місяць. Він був повним.
Був червень, але погода була квітневою. Літо видалось холодним.
Холодний і сильний вітер доносив звідкись запах вишневого цвіту.
Десь дзвеніли дзвони православної церкви( Вночі?У Львові? Православна церква?) Пахли ці ідіотські вишні, яких тут ніколи не було!
Глухий голос з-за спини:
-Офелія?
З-за спини. Чому завжди з-за спини?
Офелія обернулась. Він йшов до неї.
Вона вперше звернула увагу на те як він сутулиться.
«…ці обов’язкові ангелькі крила були абсолютно лишніми, вони надавали йому якогось жалюгідного, безпорадного вигляду. Стирчали з-під лопаток, наче сухе старе мертве гілля з молодого, свіже посадженого весняного і квітучого деревця.Вони змушували його спину сутулитись, гнули тіло до землі…»Але крил у нього не було давно. Він сутулився через звичку або через те, що часто носив важкий наплічник.
Місячне проміння освітило його і коли він підняв голову,то риси обличчя зливалися і розгледіти їх було не можливо, але Офелія давно знала деталі його обличчя напам’ять.
На ньому була жовта футболка і подерті джинси( на ній також були подерті. Така собі панківсько-хіпова деталь). В руках він ніс черевики. Діма натер ноги, тому йшов містом босяка. Стопи зникали в траві( наче провалювались крізь землю).
Довге світле волосся, м’якими хвилями спадало на плечі.
В нього була міцна атлетична тілобудова. Йому було вісімнадцять, але виглядав він набагато старше і мужніше.
Очі в нього були не блакитні, а все-таки зелені. Просто кохання Офелії до нього було світлим і чистим ,як весняне блакитне небо.
Він сів біля неї(дивно,колись він тут сидів і кликав Офелію, яка зі страхом підсідала до нього).
-Привіт!-сказала Офелія.
-Привіт!-відповів він.-Нічого, що я сів біля тебе?
-Та ні, нічого.
-Ти більше не лякаєшся ангелів…і чортів не лякаєшся.
-І не лякалась. Все життя я боялась лише себе. Всі мої проблеми були створені мною.
-Не всі.
-Більшість.І мені соромно, бо я дурна.
-Ти дуже швидко говориш.
-А нашо втрачати час на повільні розмови?
-Час-це все,що у нас є.Все,що дано Богом. Все решта ми робим самі.
-То чому ти з’явився? Щоб мені допомогти?
-Це ти мені допомогла. І собі також.
- То чому ти з’явився?
-Бо ми потрібні одне одному.
-Тому ти і не поїхав до Варшави?
-Там я знов перетворюсь на пошарпаного ангела, який ріже собі руки, коли йому погано. На слабкого жовтого ангела…
-Чому жовтого?
-Знов задаєш забагато питань. Жовтого,бо це колір пригнічення, колір осені, колір депресії.
-Хто ж ти, врешті-решт?
-Я - це ти.А ти-це я. Я казав,що ми пов’язані. Брехня. Ми – одне ціле,як банально це б не звучало.
-Ти читав мою записку?
-Так.
-І?
-Нарешті ти все зрозуміла. Нарешті покинула той світ ,який завис між самодуром і реальністю і спустилась на землю .
-Тепер ти зникнеш?
-Лише з тобою.
-Куди?
-Куди завгодно. Пішли?
-Кудизавгодно?
-Саме туди.Але пообіцяй мені одне: ми ніколи нікому нічого не будем доводити. Давай довіряти одне одному?
-І бути самими собою…
-І ділитися всім між собою, розуміти одне одного і нічого не приховувати…
-І не придумувати собі проблем. Не псувати собі життя і не дозволяти робити це іншим.
Вони піднялись з лавочки, взялись за руки і пішли вниз алеєю.
Не було більше ні ангелів, ні поламаних крил, ні крові, ні шрамів, ні сліз, ні дзвонів, ні вишень…
Можливо, вони померли. Жити далі сенсу не було. Жоден з них цього не хотів. Вони побажали поставити крапку, щоб більше не було болю і розчарувань, щоб запам’ятати лише ту єдину щасливу і останню мить.
Вони не могли залишитись, щоб жити далі. Просто, давно нема тих людей, які були їх прототипами.
