8.А я не вмію жити щасливо!
Прийшов цей день, якого вона чекала одинадцять років. Цей спекотний травневий день, коли у більшості львівських школах верещав,калатаючи язичком об стінки з невідомого сплаву невідомих металів, жахливий, по-святковому обмотаний стрічкою, дзвоник. Він, типу, був останнім. Головним чином для Офелії і її однокласників.
Вона стояла на подвір’ї школи, змучена і невиспана, під руку з бовдуром( як вона чомусь вважала) Толіком, в білій спідничці, які підіймалась від кожного подуву вітру, в білих на каблуках босоніжках( Боже, який сором!!!) і в білій сорочці (зате в оливкову і сіру смужку). Важко було не лише Офелії, бо позаду стояла Марта з білими бантами на голові і Свят, запакований в строгий смугастий костюм і здушений краваткою.
Чувак з паралельного класу тягав на плечах чималеньку першоклашку, дочку біологічки. Чому завжди вчительські діти?
Директриса півгодити театрально читала свою промову, дев’яносто відсотків якої були присвячені Помаранчевій революції і новому, свідомому поколінню українців, які виведуть державу зі всіх можливих криз. Так бо воно! Розігнались! Так і виведуть, як всі попередні покоління, тільки б гірше не було.
Все те саме і трошки більше пані директор розповіли і на «останньому уроці», чим безмежно дратували Офелію, яку і без того дістав цей весь «кардибалет» з бантами, квітами і підготованими заздалегіть промовами.
- А ця дурепочка Інна мабуть отримала медаль…- вже сидячи в кафе і наливаючи в склянку вино з паперового пакета, сказала Офелія.
- Ну і шо!-зневажливо подивилась Марта.- Зараз медалі заслужено роздають рідко, та й за ті треба заплатити, тому і при вступі в універ на то уваги ніхто не звертає. Та і на фіга та медаль? Повішаєш на стінку, шоб мама з татом могли похвалитись сусідам і родичам, які солодко позіхають, а потім кажуть: «І скільки ви, куме, за ту цяцьку заплатили?», а потім будеш довбати своїх дітей, типу, твоя мама школу з медаллю закінчила, а ти бовдур…Короче, як зараз мої мама з татком роблять.
- Як моя мама робила…Міс Досконалість, прости Господи, най земля їй буде пухом.
- І кому від цього легше?
Офелія похитала головою.
- Якась ти не весела! Ворушись!!!!!Офеліє Павлівно, цей дурдом закінчився!
- Скоро новий почнеться. Знаєш…я не хочу дорослішати. Може, тому шо дитинства в мене толкового не було…але…все ж могло бути інакше! Я могла б не змушувати півсвіту мене ненавидіти. Могла б не чекати, поки все зміниться, а брати ситуацію в свої руки. З підручного матеріалу ліпити своє життя. Не вважати це все дурдомом, не тікати від нього, а просто сміятися над своїми проблемами. Проганяти собі…Подивись на Свята, Сержа, Толіка…вони ходили до школи, бо там їм було весело. Вони зривали уроки, вчителів виводили, перлися зі всього і всіх, а ми…Ми тікали. Я,особисто, вважаю, шо втратила багато. В кожного є якісь спогади пов’язані зі школою. Приємні спогади. А в мене! Інна, Едік, пришелепкуватий вчитель з історії і наші з тобою прогули. Про Ковель мовчу, бо там мене взагалі не вважали людиною!!!
- Але ж в тебе є Діма!!!
- Діма…В тебе не буває такого…ну…коли хлопець шалено в тебе закоханий, мало не молиться на тебе, а тобі натомість хочеться витирати об нього ноги?
- Діма став половичком?
- Ні, не Діма.Проте, він також. Як тільки я когось добиваюсь, то одразу втрачаю інтерес до нього… Я кинути його не можу…
- Ти хвора?!
- Я з ним поводжусь, як з іграшкою, я тупо над ним знущаюсь: видзвонюю, влаштовую істерики і сцени ревнощів…
- На фіга?!
- Я хочу, шоб він розчарувався і сам мене кинув.
- Ти хвора. То просто манія! В тебе манія руйнувати все, шо ти будуєш протягом великого відрізку часу. Ти ж казала, шо любиш його!
- В тому вся проблема, що люблю. Дуже сильно. А він мене ні, принаймні не так сильно. Я віддаю йому занадто багато, а компенсації не отримую, тому чахну, задихаюсь! Рано чи пізно він знайде собі щось краще і зникне з мого життя. До того часу я можу до нього сильно прив’язатись. Я цього не переживу. Я слабка!
- Ти б себе послухала! Ти такі нісенітнеці плетеш!
- Мені не треба було … чому ми просто друзями не залишились?
- З чого ти взяла,шо він тебе не любить?
- Та про це кожен його крок світчить! Те, шо він якось домовився зі мною зустрітись, а сам пішов пити з Олегом. Вчора я їх з тою дурою Інною зустріла! О’К, вона зробила вигляд, шо мене не знає, але він також повівся так, ніби ми не більше, ніж якісь там сусіди або колишні однокласники! А я ж його дівчина!!!
- Скажи йому, шо тобі це не подобається.
- Я казала, але будь-яка моя з ним розмова, за звичкою, переростає в істерику.
- Він ше міцний горішок. Якби Ігор мені істерики влаштовував, то я б давно його послала, тому тобі варто замислитись над тим, шо він дійсно до тебе не байдужий.
- …я цього і добиваюсь…
- Хочеш його перевірити?
- Хочу, шоб він мене послав, тоді я зі спокійною совістю розвернусь і піду.
- Ти ж не хочеш його втрачати!
- Не хочу.
- Ти сама знаєш, чого хочеш?
- Я заплуталась.
- Заплутуватись в собі – це тупо! Скажи йому все.
За кілька годин вона знов почала йому видзвонювати. « Мені треба поговорити з тобою. Негайно!!!»- кричала в трубку Офелія. Діма тільки покірно погоджувався і за двадцять хвилин прибув до назначеного місця.
-Я слухаю. – холоднокровно заявив він. Його вуха вже були приведені до боєготовності вислуховувати черговий маразм, який заготувала Офелія.
- Я так не можу!Я більше так не можу! Чому ти мене ігноруєш?Я ненавиджу, коли мене ігнорують! Особливо, коли ти це робиш!Ти ставишся до мене, як до непотребу…
-Я ставлюся?Це ти так до мене ставишся!
-Не перебивай! Ти мене не поважаєш! Я взагалі тобі не потрібна…
-Якби це було так, то я б сюди не прийшов…
-Я тебе зовсім не розумію!
-Мене не треба розуміти.
-Ми дуже різні.
-Занадто різні. Ти мене не зміниш.
-Я також мінятись не хочу.
-А чого хочеш?
-Розійтись!
-Шо?
Офелія відчула, що сказала щось не те. Потрібно було якось виправляти ситуацію:
-Ти мене любиш?
-Я не знаю.
-А я знаю.Я кохаю тебе, тому вирішувати не можу.Останнє слово за тобою.
Вона молола нісенітниці, хотіла сказати зовсім не те, але чомусь вона рідко робила те, що хотіла. Зараз їй ставало страшно. Він не буде боротись. Не повинен. Це вона бореться все своє життя не відомо за що.
-Яке слово?-вирішив уточнити Діма, хоча й без того давно все усвідомив. Він сперся на стіну позаду себе і намагався не дивитись на Офелію. Неозброєним оком було зрозумілим, що він над чимось роздумує. Часу на роздуми вона вперто йому не давала.
-Я тебе відпущу, якщо хочеш.ЯКЩО ХОЧЕШ!!!
-Хай буде по-твоєму. Залишимось друзями?
І він кинув якийсь випробовувальний погляд. Тепер вже її перевіряли на міцність. Його очі кольору абсенту гіпнотично і незворушно світили в темряві, не відпускаючи погляд Офелії. Їй хотілось плакати. Вона останнім часом багато плакала…чомусь. Але треба було витримати до кінця.
-Залишимось…-прошепотіла вона, а за мить кинулась йому на шию.-Я кохаю тебе.Хай я остання ідіотка…
-Вже пізно. Тобі треба додому.
Він мене кинув…Ні…це я змусила його мене кинути.Змусила,бо не наважилась зробити це сама.
Я просто не залишила йому вибору.
Але чомусь я не шкодую.Ніпрощо не шкодую.
Я шукала в ньому друга.Друга,який в мене був п’ять років тому.
Але його більше нема.Нема того маленького хлопчика,який підтримував мене, жив під моїми вікнами,захищав мене, шукав мене,коли я заблукала…Нема і не буде.Він похований у глибокій могилі темної душі красивого молодого чоловіка,але холодного ,жорстокого і втаємниченого.
Я шукала в ньому друга і не знайшла.
Він не той,кого я шукала,тому…я не шкодую про свій вчинок.
Вона йшла вечірнім містом, відфудболюючи камінці і сміття, яке попадало під ноги. Поряд йшов Свят і бурмотів під ніс «…Ти до мене не ходи, не дзвони,коли я бачу сни, коли я бачу сни…».Якби Святослав мав слух, то це би можна було б назвати піснею.
Шось велике наштовхнулось на Офелію.Цим «шосьвеликим» був Олег.
Свят:Ти лось, дивись під ноги?
Офелія:Спокійно.Це Олег, а це Свят(мій однокласник). Привіт.
Олег:Як ся маєш?
Офелія:Жити можна.
Олег:До Діми назад не хочеш?
Свят:Ти шо і його кинула?Я ж казав, шо вона всіх кидає…
Офелія:А він?
Олег:Якби хотів тебе повернути, то різав би собі вени.Ге-е-е-е!
Офелія:Ха-ха,як весело!
Олег:Ну ти ж його знаєш.Не хвилюйся, він цим не перебивається…Добре.Я спішу.Па!
Коли Олег відійшов на кілька метрів:
-От с-сука!-психонула Офелія.
-Хто?-відволікся від співання пісеньки Свят.
-Олег сука!Вічно весь настрій зіпсує.
«Я буду кохати його доти,доки буду дихати.Я почуваю себе щасливою людиною:з одного боку,я-цілком вільна людина,а з іншого-моє серце зайняте,тому немає певної душевної порожнечі,яка травить життя і руйнує свідомість.Є людина,якій я можу присвячувати свої почуття,спрямовувати свою позитивну енергію.Є заради кого жити!
Я не можу його розлюбити,він,наче рідний,наче частина мене,наче в ньому тече моя кров.Він був правий,покохавши людину один раз,прив’язавшись до неї,розлюбити її не реально.
Якась жахлива пустота всередині. Велика незаповнена порожнеча, стінки якої кровоточать і завдають болю. Біль потрапляє в судини і розливається по всьому тілу, здавлюючи душу і пригнічуючи мозок.
Вмирати не хочу. Занадто рано. Хоча…Порішила би себе! З радістю, але, холера, життя – це інтригуючи книжка, заплямована нудними описами і купую непотрібних речовин, але кинути її не можливо, бо цікаво чим все закінчиться.
Він мене не відпускає, не хоче відпускати. І далі тримає мене за руку. Власне, я не впевнена, що відпустила його! Може саме в цьому моя проблема?!
Я сама його не відпускаю. Не хочу його відпускати. Заповнюю ним (хоча б частково) ту болючу порожнечу.
Зараз ми друзі(так ми домовились і,як бачу,відносини в нас зовсім не натягнуті)Нехай так. Я це часто говорю,але скажу ще раз : «Справжнього друга втрати не можливо!»
Будемо ми разом чи не будем,покаже час,а зараз я не хочу про це думати.Не хочу загадувати на перед.Як би не сталося,так буде краще…
В будь-якому випадку нам обом потрібен час.Йому - щоб усвідомити,чи потрібна я йому,більше того,щоб «вирости» для будь-яких більш-менш серйозних стосунків,мені ж - щоб зрозуміти,чи справді я не зможу без нього прожити,чи справді я не зможу покохати когось більше…»
Життя не стояло на місці ,тому треба було щось робити. Існувати далі, неозираючись в минуле. Офелія це чудово розуміла, тому робила надприродні зусилля, щоб забути Діму і крокувати вперед.
«Коли то вже остаточно закінчиться?Мої з ним стосунки тривали якийсь місяць, алеЮ тим не менше, вирили в моїй душі глибочезну яму, покрамсали мозок спогадамиі покалічили серце почуттями.
«Її кохання ілюзія…» І моє кохання таке. Вигадане і несправжнє, як і все в цьому житті. В першу чергу тому, що об’єкта, якому я поклоняюсь, насправді не існує. Я сама собі його вигадала, сама собі написала. Він – образ!!! Всього-навсього. Створений на основі реального об’єкту. Ой, бідна моя душа дівоча!»
Вона випадково зустріла Антона на вулиці і зрозуміла, що між ними вже немає тієї натягнутості, яка була раніше. Тепер важко було розмовляти з Дімою.
Антон між іншим, намагався підбити Офелію йти на рок-вечірку. Добила цю справу Міра.
«Не варто було йти на ту кляту вечірку з однієї єдиної причини:ТАМ БУВ ДІМА!!!Там був Діма, я, Міра і купа хлопців, більшість з яких я бачила вперше, крім того, Антон – моя колишня пристрасть і Юра – хлопець, який по вуха в мене закоханий, якого я нагло використовую, який це усвідомлює і який все мені пробачає через свою доброту і ту ж саму любов до мене.
Я на сто відсотків знаю, що він мене кохає. Я знаю, чую, бачу, відчуваю. Це все, чого мені так бракувало в стосунках з Дімою.
Колись мій знайомий Стас казав, що набагато краще, коли кохають тебе, ніж коли любиш і мучишся ти. Не правда. Не в моєму випадку! Краще вже я буду кохати!Без взаємності, без компенсації того тепла, яке я спрямовую своєму обранцю.
Він мене дратує. Дратує своїми почуттями, своїм поглядом, голосом, словами, рухами, дотиками.
Він мене ідеалізує. І це мене ще більше бісить. Він ідіот! Я його використовую, а він все пробачає. Прибігає щоразу, коли я його кличу!
Мені не приємно дивитись йому в очі. Я не люблю дивитись на нього. І це тоді, коли на Діму я могла дивитись годинами. Спостерігати як «бігають» його очі, як рухаються його губи, коли він розмовляє і посміхається, як розвівається його волосся, як змінюється міміка, як напружуються і розслабляються м’язи, коли Він рухається!Я ловила кожен його подих, кожен рух. Я насолоджувалася кожним дотиком…
З Юрою я постійно переповнена почуттям вини. Я боюсь його.»
Так от, повне безвихіддя: розважатися з кимось з хлопців – це образити почуття Юри, розважатися з ним – дати йому надію. Крім того, Діма може подумати, шо я намагаюсь довести йому, що забила на нього. Можна сісти за столик і втикати на публіку. Тупо! Можна піти додому. Двічі тупо, оскільки я відвалила за вхід двадцять гривень.
Шо я завжди роблю, коли ситуація безвихідна? Ріжу вени…Ха-ха! Ніфіга!Я напиваюсь!»
І вона напилась( текіла-пиво-текіла-пиво-горілка «Золоте поле»-миргородська-альміна(фе!!!)-пиво. Останнє пиво було лишнім, але шлунок в дівчинки міцний)…А далі пішли «дикі танці» з Антоном, чомусь саме з Антоном. За цим всім з куточка спостерігав Діма, який потягував цигарку за цигаркою.
Потім було ще одне пиво і… все непотрібне виблювати(як каже Ірена Карпа). Добре, шо близько були туалет і Міра.
За деякий час дівчата сиділи на підлозі в WC. Міра знала, що лізе не вчасно з подібною розмовою, але стриматись не могла:
-Знаєш…я тобі скажу дещо, але не ображайся.
-Угу.
-Тобто спитаю…Я от зараз на нього дивлюсь…Офеліє, він не байдужий до тебе…
-Припустимо, я це знаю…
-Але якщо він тебе кохає і ти його (не відпирайся, я це стовідсотково знаю), то чому ви не разом?
-Чому не разом…Бо постійно намагаємся зробити одне одному боляче.
-Типу?
-Він мене сьогодні ігнорує, бо знає, що я буду біситись, я напилась і клеюсь до Антона, бо бачу як він нервово курить за два метри від мене.
-Поговори з ним.
-Дурна ідея.
-Спробуй. Шо ти втрачаєш?
-Ніфіга не втрачаю.Завтра все спихну на те, що була п’яна.
Необхідні слова вже давно засіли в голові Офелії і пошикувались в речення. Думки вже не вміщались в голові, тому треба було виговоритись. І сказати все не Юрі, Марті, Мірі і теде, а саме Дімі, головній причині і проблемі.
Проблема стояла на вулиці і відкривала чергову пачку цигарок.
-Від твоїх легенів щось ше залишилось?- пролунав знайомий, але злегка зірваний( кричала багато) голос Офелії. Діма дивився в одну точку, десь навпроти себе, але погляд був пустим, в руці нервово теребив целофан, в який колись були загорнуті цигарки, пальці іншої руки клацали запальничкою.
Офелія спостерігала його профіль( такий строгий, але такий досконалий), вкотре розуміючи, що божеволіє від цього хлопця.
-Чому ти прийшла?- порушив він тишу.
-Хочу поговорити.
-Я вже все сказав.
-Ми домовлялись, що будем друзями…Чому ти мене ігноруєш?
-Ти мене дістала!Я тебе ненавиджу!Я не хочу тебе бачити!!!Зникни з мого життя раз і назавжди!- Діма перейшов на крик. Розвернувся і пішов…вниз вулицею.
Сльози покотились по щокам Офелії, малюючи тушшю чорні доріжки.
-Це все постп’яна депресія.-прошепотіло нікчемне створіння, зламане власним коханням.
Постп’яна депресія пройшла, Офелія прийшла додому і усвідомила, що Паша вже другу ніч не ночує вдома. Може навіть більше, але дві ночі точно.
Психіка її добряче розхиталась. Нерви також втратили свою чутливість, інакше, чому вона навіть хвилюватись не могла?
«Кльово! Щей він кудись подівся! До повного щастя мені не вистачає залишитися круглою сиротою. Взагалі совісті не має! А якби я дві ночі вдома не ночувала, щоб він робив?...Щоб він робив? Шукав би мене. Правильно треба його пошукати. А зараз спати. Зранку іспит з літератури. Останній. Як я його здам?
Маю надію, що Паша завтра об’явиться.
Спати…спати…спати!»
З бодуна іспит здавати мало б бути не дуже весело, але чомусь таким людям, як Офелія завжди щастить: не встигла вона почати свою розповідь про ВАПЛІТЕ, як її улюблена вчителька вписала «12балів» і сказала, що досить, що вона давно знає Офелію і її любов до літератури.
Така халява настрій дещо підняла, але нахабне ігнорування Пашою свого помешкання одразу компенсувало таке підняття духу.
Його номер був поза зоною, в крамниці був лише Володя, який чомусь помітив відсутність Павла тільки тепер, але одразу зголосився допомогти і повис на телефоні.
«Пашка б не пережив, якби дізнався, який він, виявляється, не помітний. Але для мене він, на приклад, дуже важливий, тому я його знайду. Сподіваюсь, він живий.»
У дівчинки була лише одна-єдина фобія (дивно як для такої психічно неврівноваженої дівчинки). Вона не переносила громадського транспорту, особливо, тісних, задушних влітку, маршруток. Кожні п’ять хвилин в «пижику» відбирало в неї десь двадцять хвилин життя. Здавалось, що така дрібниця, як транспорт не повинна б нервувати таку пофігістичну (через величезну купу нескінченних негараздів) людину.
Вільних місць не було, не було й за що триматись, троє п’яних рагулів гнали з порядної сільської абітурієнтки, жарти їх були вульгарними і образливими, але дівчинка цвіла і пахла; в чувака, який стояв поряд з плеєра доносився писк групи «Фабрика» про Льоліка-Боліка, той самий чувак постійно вставав на ноги Офелії, тому вже за дві хвилини їхнього сусідства, дівчинка його зненавиділа.
Звільнилось місце і близько п’яти чоловік кинулись до нього, відпихаючи одне одного. «Жалюгідно!»-подумала Офелія. На крісло,як на трон опустився якийсь хлопака, який з переможним виразом обличчя ,гордо дивився на своїх суперників. Але його пихатість зникла одразу після того, як в маршрутку зайшла бабця, яка нависла над ним і постійно постогнувала,але чувак вдавав, що дуже зацікавився пейзажем за вікном. Врешті-решт якась кліматозна тітонька накричала на нього і зігнала з чесно вибореного крісла, куди одразу ж всадилась бабуся, перегородивши дорогу вагітній дівчинці.
В старій квартирі Пашки не було. В дворі Офелія побачила Олега, але зробила вигляд, що читає есемеску. Дії Олежика були аналогічними.
Його знайомі з вернісажу також його не бачили.
Офелія вирішила йти в сторону крамниці.
«Я завжди думала, шо мама мною не цікавиться. Я її завжди в цьому звинувачувала.А я ж також не знаю з ким спілкується мій тато, в яких кав’ярнях і кнайпах він зависає, де він лазить вдень і вночі.
А я ж відповідаю за нього. Ще більше, ніж він за мене, бо він старший тільки віком…Труба дзвенить…Юра.І чому мене це не дивує?»
-Привіт!
-Ахой, Юрко-дурко!
-Як ти після вчорашнього?
-Ги! Здала екзамен на «12»!
-Це тільки ти перед іспитом можеш піти на вечірку…
-І набухатись до чортиків!
-Що він тобі сказав?
-Хто?
-Досить!Я бачив,як ти плакала.
-Сказав, що ненавидить.
-Він тебе не вартий.
-Він мене?Ні. Це я його не варта. Я паскуда, але не варта того болю, який він мені завдає! Хоча…я не впевнена, хто з нас завдає більше болю…і кому.
-Я впевнений, що є людина, яка б віддала все для того, щоб бути з такою дівчиною як ти.
-Ги! Я навіть знаю таку людину!
-То може тобі варто спробувати побудувати якісь стосунки з ним?
-Юрка,я тебе дуже люблю, але не так, щоб бути з тобою. Це мій вибір.Моя дорога. Мій шлях. Слухай, в тебе в дитинстві були уявні друзі?
-Та…ні…
-От прикинь, ні в кого з моїх знайомих не було, а коли дивишся американськи мультики і фільми, то здається, що уявний друг є в кожної другої дитини…От дурні піндоси! А знаєш, в мене був уявний друг, правда вже в дорослому віці. Я думала, що в мене є друг, а в мене був…я не знаю, ким він був для мене. Але то не ти. Ти справжній друг, хоч і закоханий…А ще я бачила ангела, але він був справжнім…Я в це вірю…Я божевільна, правда?
-Трошки!Але це тебе не псує.
-Окі!Бувай!Мені ще треба подзвонити.
«Зате кількості психологів,які працювали зі мною позаздрить кожна американська дитина.Ги!Знов телефон!»
-Сонце, ти знаєш де твій тато?-жваво закричав Вольдемар.Його тон подобався Офелії, бо це світчило про те, що її татко ще досі живий.
-Уявлення не маю.
-Атрезвітєль!Менти знайшли в нетверезому стані.Знаєш таке?
-Агу!Наша міліція нас береже: Безплатно катає, безплатно стриже!Витвережувач!Круто.Я зараз до тебе прийду.
-Я тебе чекаю, а тоді ми по нього поїдемо.
Сонечко вже наближалось до обрію, а Володя вивів на вулицю щось незрозуміле, віддалено схоже на Павла.
-П’яний ходив по вулиці.!Круто!І шо мені з тобою робити?Пишатись чи розчаровуватись?-стрибала біля Володі і Паші Офелія.
-Тепер ми варті одне одного, хоча до тебе мені далеко.-пробурчав Павло.
-Чьо ти такий злий?Я не знала, шо ти п’єш.
-Я й сам здивований.
В машину вони його посадили, додому відвезли і в першу чергу відправили до ванної.
За півгодини кудлате брудне створіння, від якого жахливо пахло стало більш-менш подібним на Павла Вишка.
Володя:Ну як там?
Паша:У ванній?
Володя:Нє.
Офелія:Та не дуже затишно.
Володя:А ти звідки знаєш?
Офелія:Ги! Люблю читати Іздрика, а він майже в кожній книжці від алкоголізму лікується! Ги!
Паша:Прикольний чувак, Іздрик.
Офелія:А мамі не сподобався.
Паша:Мамі не подобалося все, шо подобалось тобі…і мені.
Офелія:Та…
Володя:Як ти туди попав?
Паша: Ви…Холмс і Ватсон. Налийте мені чаю! Не пам’ятаю як я туди попав.
Офелія:Ти ж не п’єш?
Паша:Не п’ю.До речі, виявилось, я не дуже буйний, коли п’яний.
Володя:Ну то ми нічого не пропустили, а я вже боявся, що так і не побачив, як п’яний Пашка товче пики правоохоронцям, або, ще краще, б’є посуд і перевертає столи в ресторані!
Вольдемар замріяно дивився на чайник і з божевільною посмішкою a la Роман Віктюк під час візиту геніальної ідеї.
Офелія:Як можна піти в запій, якшо не п’єш?
Паша:Можна! Нє…не можна. Я не ходив в запій…А шо я тут тобі пояснюю!Як ти з батьком розмовляєш! Деякі діти моїх знайомих звертаються до батьків на «ви» і з опущеними очима.
Офелія:Ну ми ж з тобою друзі?
Паша:Авжеж, друже-бобер.Дозволяю тобі сьогодні зі мною курити.
Офелія:Я кинула.
Паша:Молодчинка.
Володя:То чьо ти запив?Мені хтось пояснить?
Паша:Бо в свої сорок з лишнім нічого толкового не зробив і нікому не потрібен!
Офелія:Мені потрібен…
Паша:Тому почала мене шукати мене лише через три дні…
Офелія:А звідки я можу знати, шо ти вдома не ночуєш, якшо ти йдеш з дому, коли я сплю і приходиш,коли сплю.Якшо розібратись, то і я тобі не потрібна!
Паша:Я багато для тебе роблю…
Офелія:Безперечно.Може тобі з психологом поспілкуватись?Можу когось порадити.
Паша:Вибач!
Офелія:Та…всеодно ти найкращий. Ніколи не кричиш, ніколи не забороняєш. Ти прикольний тато, хоча б тому, шо робиш вигляд, шо мені довіряєш.
Паша:Справді довіряю.
Офелія:Якісь висновки будеш робити?
Паша:Обіцяю, шо більше так не буду.
Офелія:От і чудово!
«Мене все дістало,абсолютно все,мене дістало життя без нього.Поряд з ним,але без нього.Я щохвилини відчуваю тепло його шкіри на своїх губах,ласку його рук і запах його волосся.Я вкотре втрачаю розум.Втрачаю розум через нього.Якби він тільки знав,як потрібен мені зараз,сьогодні,завжди!!!
Я кохаю його!
Я хочу його:його розум,його душу,його тіло!!!
Я намагаюсь усвідомити,що він мені не потрібен,що він не той,хто мені потрібен.Я намагаюсь…Я усвідомлюю,але не вірю,не хочу в це вірити.
Я відчуваю цей невидимий зв’язок,відчуваю ті нитки,які,як він казав,я прив’язала до нього.Ні,це не я прив’язала,він прив’язав…і не відпускає мене…не відпустить.Я його власність,іграшка в його руках,тупа безмозка лялька,якою він керує,як захоче.»
