Мене обігнало двоє чоловіків, вони помітно пришвидшили крок, зрівнявшись зі мною. Коли незнайомці випередили мене, то обоє оглянулись, як по команді.
– Дивно, якісь нові люди, –подумала я, на своїй вулиці усіх знаю.
Пересічні сільські чоловіки: середнього росту, товстий і худорлявий.. Один взутий в базарні мешти, з квадратними носиками, інший – в дерматинові кросівки. Куртки їхні були подібними: спортивні вітрівки, вже добряче зіпрані, але чисті. Один був у чорних штанах «на кант», інший – в джинсах «мальвінах». Я припустила, що то якісь будівельники працюють в когось на подвір’ї, от і розглядають місцевих. Вони просто здивовано подивились на мене і пішли собі далі. А я йшла швидкою рівною ходою: до маршрутки було ще 5 хвилин, отже, встигаю. Вийшла на центральну дорогу, на зупинці вже людей 15, знайшла і своїх незнайомців. Незважаючи на таку рань, охочих дістатись до міста було чимало. Перша маршрутка їхала в 7.10, друга в 7.20, обидві кожного дня були переповненими. Ті двоє щось жваво обговорювали, а потім глянули на мене, переглянулись між собою і посміхнулись. Я стала близько до дороги – там видно, коли їде маршрутка.
За моєю спиною почувся багатоголосий шепіт, перемовлялись між собою усі жіночки середнього віку, я оглянулась – шепіт стих. Знову почала вдивлятись у далечінь, хіхікання викликало в мене здивування. Зазвичай люди у цій порі занадто сонні, аби щось обговорювати, з чогось сміятись…. Під’їхала маршрутка. Я стояла найближче до дверей, отже і перша піднялась по сходах. За моєю спиною коїлось щось дивне – хікання перейшло у поодинокий регіт, жінки уникали мого погляду і відвертали голови, а чоловіки просто посміхались і співчутливо розглядали. Я зайшла в маршрутку, повисла на трубі, сонно роздивляючись людей. Та що ж коїться, якась маячня. Чому всі на мене дивляться? Якісь дивакуваті погляди… Однокласниця Леся співчутливо подивилась на мене, оцінила моє взуття, далі глянула в очі і поштурхала свого чоловіка. Кивнула головою вниз, вже й чоловік оцінював мої черевички. Хм… з ними мало бути все ок, вчора їх полірувала… Може мені вже здається це все з просоння… але ж ні.. Всі таки роздивляються мене. Так, я знаю, мабуть заляпала штани болотом, або одна штанка в мене закотилась. Але я не буду зараз сама заглядати на штани і чоботи, це приверне ще більше увагу. В маршрутку на зупинках набивається все більше і більше людей, здається, всі про мене забули. Стає трохи легше, але все одно я дуже переймаюсь тим, що викликала жваве обговорення серед людей, це означає, що зі мною щось не так. Може в мене виросли роги, або хвіст? Хм… цікаво. Маршрутка набита, як бутель з квашеними огірками, всі думають вже не про мене, а переймаються, як встояти на одній нозі, висіти на одній руці і не зірватись, як не пом’яті канапки, які дбайливо мама приготувала на обід. В місті в автобусі стає вільніше, на зупинках виходять люди, салон стає напівпорожнім і мене знову можуть розглядати усі…
Чорт, в мене вже аж око сіпається, ну чим я заслужила таку увагу. Так і хочеться підійти до когось і запитати, що зі мною не так. Але нічого, на наступній я виходжу. «Біля суду» водій зупиняє автобус і я миттю вибігаю. Маршрутка їде по Острозького, переганяючи мене, з вікон на мене дивляться зацікавлені очі. Якась дівчинка студентка взагалі показує на мене пальцем, я не витримую і починаю бігти. Підніматись на Руську треба під гірку, трохи захекаюсь і уповільнюю біг, а потім просто швидко йду. Мене переганяють студенти і як чоловіки, ще у селі, з посмішкою мене розглядають. Мені стає жарко, щоки палають, я біжу на роботу майже у паніці. Дзвоню у двері, мене впускає нічний охоронець Андрій.
Фу, нарешті мене ніхто не бачить, я заховалась від всіх. Мабуть, в мене просто розтеклась туш, чи помада вийшла за контур, - шукала я причини такої дивної поведінки випадкових перехожих. Побігла дивитись на себе у дзеркало. Та ні, все нормально. А може мені це все здається.. Як добре, що приходжу на роботу найшвидше. Нікого ще нема, можна спокійно попрацювати. От і Андрій вже збирається йти додому. Сідаю за комп’ютер і починаю розгрібати пошту. Андрій зайшов щоб попрощатись. Він вже одягнув куртку і взяв мішок з сміттям, він виносив його кожного ранку. Андрій став біля мене, ніби намагався зібратись з думками, а потім повідомив, що хоче мені дещо сказати. Я підвела очі на хлопця, але тут задзвонив телефон, Андрій кинувся піднімати слухавку, а потім через кілька хвилин забіг до мене і сказав, що поспішає. Ще одна дивина цього ранку. Але баба з воза… Як мінімум годину я на офісі сама. Можна і розслабитись.
Відкриваю свій блог, переглядаю коментарі і розслаблено закидаю ногу на ногу. ЖАХ!!!!!!!!!!!!!!! Я побачила причину дивної поведінки усіх, хто бачив мене цього ранку. Я не повірила своїм очам. І як таке могло трапитись. Оце бачили геть усі... Що про мене тепер подумають?
З під штанки виглядав довгий широкий шнурок. Він волочився за мною десь на 20-30 сантиметрів. Цим шнурком була капронова колготка… Вчора ввечері я прийшла до дому і поспішно скинула усі лахи. Колготки скидала разом зі штанами. А потім забула про це і повішала штани на вішак. Зранку я збираюсь у напівтемряві, щоб нікого не розбудити, от і не зауважила, що в штанах запхані колкотки…
