Скоро трамваї стануть лише героями мультиплікацій, які матимуть на меті виховувати молоде покоління в дусі „знай свою історію”,або викликати ностальгічну посмішку і довгий видих у старшого покоління.
Читаючи складну історію виникнення, розвитку, занепаду трамвая складається враження, що цій темі має бути присвячене не одне семінарське занняття у навчальних закладах. Чого варте словосполучення „трамвайний ренесанс” 1970-х років, що періодично з’являється, то в одному, то в іншому виданні!
Особисто у мене трамвай асоціюється найромантичнішим видом громадського транспорту. Якщо слово „романтичний” взагалі можна поставити в одному реченні зі совами „громадський транспорт”.
Мені згадується невеличкий червоний металевий вагончик, що слідував маршрутом №31, згадується як стрімко забігала всередину нього. А далі, дивовижний атракціон: маленькі червоні та жовті сидіння чудернацької форми, скрип „колес”, що змушував кривитися, білетики-компостери, „двері відчиняються та зачиняються” і улюблений міст, з якого багато чого можна було побачити, якщо встиг зайняти хоча б одне червоне або жовте сидіння.
Я згадую. У мене виникає от та характерна ностальгічна посмішка...
Час йшов. Періодод „трамвайного ренесансу” ввічливо поступився місцем періоду більш сучасних металевих засобів перевезення пасажирів. З ними зник повільний рух, тремтіння тіла у середині вагону, з ними зникла романтика та неповторне трамвайне відображення себе у вікні з округлими краями. Зникло й дитяче захоплення ним.
І певно за цю втрату більш за все прикро.
Поїздка у сучасному трамваї, якщо слово „сучасний” можна застосувати у теперішньому часі до слова „трамвай”, скоріше схожа на „ризикований вчинок”, а не на „романтичну подію”. З нього вже хочеться якомога швидше зіскочити, а ніж забігти. В ньому хочеться вибрати таку локацію, щоб не тільки міст не бачити, а щоб взагалі нічого не бачити.І щоб тебе не бачили. Кожна зупинка – випробування, баталія біля дверей... Тиск, безпорадність у середині вагону. Кожен новий пасажир додає колоритності і так доволі колоритному сюжету.
Все це здається особливо нестерпним тому, що відбувається повільно. Власне, як і кожне садистично-мазохістичне задоволення.
Трамваї зникають. А ті рідкі червоні вагончики, що не поспішаючи рухаються по центральній частині міста, радше нагадують привідів. Зникають маршрути. Так само, як і зник мій маршрут №31.
Тільки от досі не зникає дитячий страх висоти та закоханість у міст, де раніше замість полоси, по якій їдеш, були прокладені рейки.
