Леон думав, що його покарано за цілунки, якими він схилив до любощів Поліну. Він навіть у снах бачив різні варіанти її викрадення. То перетворювався на орла і ніс її у гніздо.
В іншому - на вепра, закидав її на велетенські ікла та біг у густі зарослі. Найбільше Леон
потерпав од сну, коли перетворювався на пітона і тягнув Поліну в нору. Пірнати під землю
було моторошно.
За спиною Леона зашаруділо – це повз Чіпка. Створіння прокинулося, почувши, як хтось увімкнув комп’ютер. Воно само, чіпко обхопивши ногу, заповзло Леонові на руки, прилаштувалося до клавіатури і почало шукати улюблені іграшки на робочому столі комп’ютера.
Леон дивувався, як легко Чіпка одночасно управляв мишкою, а двома іншими руками клацав по клавіатурі. Відраза до трирукої, триногої і двоголової дитини з трьома очима на кожній голівці - уже пройшла. Коли Чіпка повертав одну голову, а іншу спрямовував на комп’ютер, він вважав це усвідомленою дією розумної істоти.
Чим далі, тим більше Леон його любив. Не менше ніж люблять собаку чи кішку, у відданості яких не сумніваються ні на краплю.
Чіпка був плодом його кохання з Поліною.
Леон сотні разів згадував, як на нього зійшла любов. Щастя привалило – жартував він із Поліною, коли після весілля вони борюкалися в обіймах.
...Леон ходив на роботу через великий пустир. Там було протоптано кілька стежок. Ще до Чорнобильської катастрофи тут ріс гарний сосновий ліс і кілька велетенських дубів. Після - саме на цей ліс випала сила-силенна радіації. Ділянку в міській зоні не стали огороджувати, дерева попиляли, викорчували як змогли, зняли ґрунт та й кинули на десятки років.
Одні казали, що тут і досі зашкалювала радіація, інші - заперечували. Чудернацький пейзаж із кратерами, наполовину вивернутими кореневищами дубів, яких не здолала ані радіація, ані техніка – тривалий час лякали жителів міста і нагадували про невидиму небезпеку.
Однак поступово місто звикло до жахливого шраму на своєму тілі. Звик і Леон, як і сотні городян, що через десяток років почали топтати стежки через пустир.
....-Буль-бель-боль-бль, - завовтузився на колінах Чіпка.
Він вправно клацнув значок на робочому столі і увійшов в мережу Інтернет.
Леон бачив, як дитина заходить на іншомовні сайти, швидко прокручує сторінки і відкриває якісь цифрові полотна та переглядає їх до безкінечності. Що дивився і шукав Чіпка, втупившись в екран усіма шістьма очима - Леон не розумів.
Дитина не говорила, а тільки булькала обома ротами. Хоча в його віці діти вже говорили. Чіпка ж булькав, особливо, коли переглядав сторінки в інтернеті з HTML-кодами. Здавалося, це заняття приносило малюку найбільшу насолоду.
...Йдучи через пустир, Леон зустрів Поліну. Та, мабуть, уперше прямувала на роботу, але в іншому напрямку. Він здалеку помітив удвоє молодшу дівчину і, поки вона наближалася, роздивися її тіло, що плило на струнких і міцних ногах.
Добре було б поцілуватися – подумав, коли вона наблизилася майже упритул. Це бажання так зненацька накотилося, що він ледве стримався аби не заговорити до незнайомки.
Уже потім Леон подумав, що поступово привчить дівчину до себе. Потрібен час. Кілька разів він проминув її мовчки, але всім виглядом показуючи радість і захоплення її красою.
Незнайомка помітила, бо також зацікавлено блискала на дорослого привабливого незнайомця, що годився їй у батьки.
- Ви - єдина окраса не лише пустиря, а кожного ранку на землі. Я міркую: хто гарніший - ви чи ранок! – знайшовся він через тиждень на стежині.
Вона посміхнулася і нічого не відповіла.
- А як вам подобається пеньок? – запитав Леон ще днів за п’ять.
- Який? – дівчина озирнулася.
- Та він же йде назустріч вам!
- Добрий пеньок! Міцний, - веселим голосом парирувала вона і озирнулася, коли вони проминули одне одного.
Час, гумор та одвічна зацікавленість у незвіданому все вирішили за них. Уже через місяць вони цілувалися при зустрічі, сховавшись в одному із кратерів від можливого перехожого на стежці. Поліна, так звали дівчину, казала, що Леона їй послав бог. Адже поле, так вона називала пустир, складалося з їх імен По+Ле= поле.
Він узяв її через півроку тут же на пустирі уранці вихідного дня. Сонце кидало на пісок чудернацькі тіні від кореневища вивернутого дуба. Їх ніхто не турбував. Двоє спрагло пили солодку чашу перших любощів. Їх пестили промені ранкового світила. Леону здавалося, що він уперше пізнав радість життя. Поліна аж заходилася - її очі сміялися, як у жінки, що тільки-но досягла омріяного.
...- Бль- бель - буль -боль, - завовтузився Чіпка, виходячи з інтернету і переглядаючи нові комп’ютерні ігри, ярлики яких Леон уранці розмістив на робочому столі. Одна голова дитини повернулася до нього.
- Дивись-дивись, там є оригінальні ходи, - сказав Леон трьом допитливим очам, що блимали і змінювали колір від кількості світла, настрою і зосередженості.
...Поліна завагітніла майже одразу після того, як вони побралися. Вони обоє хотіли дитини. Правда, внутрішній голос підказував Леону, що шлюб - неприродній. Хоча б різниця у віці. Раптом він помре, а вона з дитиною залишиться. Втім, можемо загинути будь-коли. Хоча у старших ймовірність подвоюється – хто зна на скільки розрахований двигун у грудях.
Лікарі сказали Поліні, що вона народить сіамських близнюків і варто перервати вагітність. Це був останній візит до медиків. Вона народжувала вдома у ванній.
Леон і Поліна мало не заціпеніли, коли побачили своє творіння. Однак довели справу до кінця, як радили акушери.
Кілька днів сумнівалися –знищити чи залишити дитину. Створіння виявилося тихим і спокійним. Коли воно хотіло їсти, то не кричало, а тільки починало перебирати губами обох ротів одночасно. Молока у Поліни вистачало, і подружжя вирішило не брати гріха на душу, а чекати, коли дитина помре.
Однак створіння жило і не хворіло. Леон і Поліна облаштували для нього кімнатку. Про існування дитини нікому не говорили, хоча кілька разів їм здалося, що маля могли бачити. Обійшлося. У півроку дитинча, швидко навчившись пересуватися по квартирі, зацікавилося комп’ютером. У рік - вони утрьох машиною навіть з’їздили до моря в безлюдний куточок. Чіпка, як вони назвали дитя, гартувався на сонці і в воді.
...Одного вечора Поліна повернулась збуджена.
-Леоне, подруга сказала, що у її сусідки живе двоголова і шестирука дитина, яка не має ніг. Вони її нікому не показують. Подруга побачила маля випадково у вікно, коли сусідів не було вдома. Дитина сиділа за комп’ютером, - випалила вона.
Чоловік подивився на Поліну і поставив чашку на стіл.
Чіпка, який сидів у нього на колінах і вкляк у комп’ютерні ігри, миттю кинув мишку й клавіатуру, сповз на підлогу, дістався до Поліни, заліз їй на руки і забелькотів, зазираючи в очі:
- Боль- буль –боль- бель-биль-бюль...
Поліна і Леон перезирнулися. Чіпка заспокоївся тільки тоді, коли Леон приєднав до комп’ютера флешку з новою грою.
Уночі, вони довго міркували, чи варто піти до сусідів Поліниної подружки – щоб разом поміркувати про дітей.
- Є ліліпути, які живуть і працюють. Чим гірші двоголові?
- Я боюсь, коли про Чіпку дізнаються – його відберуть для наукових дослідів. Я його люблю, - Поліна заплакала.
...В одну з безсонних ночей Поліна увімкнула телевізор і потрапила на повтор промови президента, виголошеної увечері:
- Ми довго не могли зрозуміти, чому зменшується народжуваність у країні... Зараз із сумом стверджуємо, що, за висновками фахівців, сотні тисяч двоголових малят у державі знищено...
Поліна розбудила Леона.
- ...За підрахунками вчених приблизно стільки ж наших двоголових громадян, підкреслюю, громадян, батьки переховують удома. Я звертаюся до вас - зареєструйте цих дітей, і ми створимо умови, щоб вони стали повноправними членами суспільства. Іншого виходу у нас нема.
Сльози Поліни скочувалися на щоку Леона, а потім на подушку.
- Я боюся, - шепотіла вона. – Невже любов може принести стільки страждань?
Вони не помітили, як Чіпка спостерігав за всім з порогу кімнати, а потім нечутно зник у темряві...
