6.Минуле повертається, щоб стати сьогоденням
«Я стояла посеред дивного приміщення,з твінпіксівським інтер’єром:наче шахова дошка,чорно-біла підлога і оксамитові червоні штори на стінах.Колись я більше всього на світі боялась цього серіалу.Було мені,правду кажучи,п’ять років.Зараз мене «Твін Пікс» не лякає.Лякаю себе я сама.
Я припідняла червону тканину,з розрахунком,що зараз вискочить який-небудь розмальований карлик,або якась потвора,але за шторою була кімната,така сама,як і з іншого боку.Посеред кімнати стояв високий,як біля барних стійок,стілець.На стільці сиділа моя мама, але було їй років шістнадцять.Вона була в коричневій радянській шкільній формі і з довгим розпущеним,чорним як в мене,волоссям.Вона побачила мене,засміялась і втікла.З протилежного боку штори також піднялись,зайшов він.Чоловік в чорному,з чорним довгим волоссям і білою шкірою.Він дивився мені в очі.В обличчя війнув вітерець,який приніс запах того самого вишневого цвіту,якого я також колись боялась.
Він сів на стілець,на якому кілька секунд тому сиділа дівчина з юнацьких фоток моєї мами.
Він сплеснув в долоні.Зникло світло,але його освічував дивний прожектор.Джерела світла я знайти так і не змогла.»
«В такому вигляді я тебе менше лякаю?»-почула вона знайомий голос.
Посеред кімнати,освічений білим промінням,сидів…чоловік,в жовтій туніці,підв’язаній кількома шерстяними шнурами,з босими ногами,довгим світлим волоссям,обличчя його освічувалось, тому риси було роздивитись неможливо.
-Де твої крила?-спитала Офелія.
-Де твій хрест?
-Я не знаю.
-А варто б було.
-Де твої крила?
-Спитай у неї,то вона його взяла.-він кивнув у сторону,в яку побігла дівчинка в шкільній формі.
-А крила?
-Чому тебе так цікавлять мої крила?
-Ти перетворився на диявола?
-Ти деградуєш.Не борешся.Не шукаєш.Не мрієш.Тобі все по фіг.
-Чьому ти не відповідаєш на мої запитання?
-Я щойно відповів.
-На котре?
-На всі.
-То де твої крила?
-А де твої?
-Я ніколи тебе не зрозумію.
-Ти все розумієш,просто не усвідомлюєш цього.
-То де твої крила.
-Нема.У ангелів, які помирають крил нема, навіть, покалічених.
-Ти мене кинув!
-Це ти мене кинула!-ангел піднявся з крісла і пішов.
-Він у Києві.Пошукай серед моїх речей.І ще одне:я тебе не кидала.Ти ж мене розумієш!-сказала дівчинка,схожа на Соню і одразу зникла.
«У ангелів, які померли… Я ж і є він! Я янгол! Я померла!НІ!!!! Я ХОЧУ ЖИТИ! НА ПОВНУ СИЛУ!!! ХОЧА Б ДУМАТИ, ЩО ЖИВУ!!! Я ХОЧУ КОХАТИ, НЕНАВИДІТИ, БОРОТИСЬ!!! Я ХОЧУ ВСЬОГО, ЧОГО НЕ БУЛО РАНІШЕ!!! Я ХОЧУ ЖИТИ!»
-Ну і шо?І кому від цього легше?Шо і кому ти намагалась довести?-сказав Паша.Офелія оглянулась,але батька не побачила.
-Ти шо ідіотка?Для чого тобі того?Маєш мене,купу друзів,ми б допомогли тобі з твоїми проблемами!-кричав на Офелію Павло.Кричав і плакав.
-Тату!-пронила вона.В очах розпливалось.Через густий туман Офелія бачила бородате в окулярах обличчя батька.Вона опритомніла в палаті лікарні швидкої допомоги через кілька годин після спроби самогубства.
-Ти більше такого не зробиш!Ти мене чуєш!-кричав,ридаючи Паша.
В коридорі на підлозі сиділа Ілона і також плакала.По подвір’ю лікарні намотували круги Марта,Міра і Ігор,які півгодини тому дізнались про вчинок Офелії і зараз чекали на якісь новини.А десь в Варшаві проходив регістрацію на рейс до Львова Діма, який прокинувся посеред ночі і почав збирати наплічник. Своїх дій він і досі не міг пояснити.
Паша ,не довго думаючи,познаходив цілу купу класних психологів і у Львові,і в Києві.Одразу після того,як Офелію виписали він віддав її на їхнє шматування.Головним завданням було виявити причину самогубства,але Офелія стверджувала,що була дуже п’яна і причин не пам’ятає і,взагалі,не пам’ятає,щоб у неї колись з’являлись думки про самогубство.
Два тижні Офелія провела у Києві,але жила не в бабусі,а в Пашиних університетських друзів.Проте,до Софіїної матері вона зайшла,щоб пошукати свій хрест.І знайшла.В пакуночку, де було ще кілька фотографій Офелії і старенький плюшевий ведмедик,подарований братом Соні. «Все-таки,вона мене не кидала»-подумала дівчина,знайшовши свої речі серед материного мотлоху.
На щастя,вдруге бажання різати вени у Офелії не виникало.Зараз вона усвідомлювала всю дурість свого вчинку.Щастя її було в тому,що вона не виключила воду.Сусідка знизу,яка в час самогубства приймала ванну ,одразу побачила мокрі плями на стелі і побігла наверх скандалити.Двері були не зачинені і тому тітонька,яка часто діставала Соню,а потім і Пашу,через гучну музику,викликала швидку і подзвонила на мобільник Павлику.
Офелія щонеділі ходила до церкви і молилась.Чомусь головною своєю проблемою вона вважала зникнення ангела,хоча часом ловила себе на думці,що, можливо,їй варто подумати над тим,що ангелів не існує і вони ввижаються лише шизофренікам.
Депресія поступово її відпускала.Дівчина повернулась до Львова і відновила походи до школи і репетиторів.В класі ніхто не знав,що саме відбулось,взагалі,ніхто не знав,що щось-таки відбулось.Марта і Міра не сказали аніслова.Однокласники не бачили її після зимових канікул.Всі знали,що загинула в автокатастрофі(!) мама Офелії.І відсутність її на уроках сприймалась цілком нормально.Потім був черговий карантин.Потім його продовжили.Тому Офелія прийшла до школи разом з рештою свого класу.І не пропускала занять майже тиждень.
Сьогодні йде сніг.А чому не дощ?Тут завжди йде дощ,але сьогодні стовпчик термометра спустився нижче нульової поділки,тому в повітрі кружляють білі пластівці і за вікном також все біле,а мені багато всього видно з сьомого поверху!
Коли я переїхала до Львова також падав сніг.Чомусь це я сьогодні вперше зауважила.
Я не хочу йти до школи,але Павлика це не цікавить.Він зараз скаже,що я і без того багато пропустила,що я в одинадцятому класі і мені потрібен пристойний атестат.Але я все одно не хочу до школи.Нема настрою.А якщо я не хочу,то ніхто не примусить мене туди йти.Татові не обов’язково знати про те,що я туди не піду.
Офелія, як завжди, піднялась з ліжка, пройшла всі ванні процедури, поснідала, одягнулась, зібрала сумку, взяла гроші і «пішла до школи». «Тебе підкинути?» - спитав Паша(Володька позичив йому своє авто на час його перебування за межами країни(а поїхав він в Омськ,до родичів)). «Та ні.Я на маршрутці. Крім того, сідаючи в одну машину з тобою, я ризикую померти молодою.» - відповіла Офелія і закрила за собою двері.
Вона дійсно сіла в маршрутку,але в маршрутку,яка їде в протилежну сторону.
В центрі вона купила собі вишневий beer mix і сіла на спинку лавки,на центральній алеї в парку імені Івана Франка.Парк був пустим.Дійсно,який придурок висуне свою задницю з теплого кабінету або оселі на вулицю,в такий-то дубар?!Офелія вважала,що ніхто.Пити пиво в таку погоду(холодне пиво)вона також вважала збоченням,але сьогодні в неї був гарний настрій і їй хотілось побути ідіоткою.Потім вона спустилась тією самою алеєю,краєм ока підмітила червоний силует,який розмістився на одній з лавок,прогулялась біля універу і пішла шукати місце,де б її нізащо не застукав тато.До Вірменської церкви.Їй здалось,шо «то червоне» йшло за нею.
В дворі біля Вірменки вона сперлась на високу решітку і роздивлялась архітеуктуру будівлі церкви.
Позаду неї хтось стояв.Серце забилося з шаленою швидкістю,все тіло затремтіло,адреналін вдарив голову.Офелія обернулась.Її наче блискавкою вдарило.Піднялась температура її тіла.Вона ковтнула пиво,яке набрала в рот кілька секунд тому.Виглядала вона так,наче побачила привида(хоча привид її здивував би менше!Їй то точно до такого не звикати!)).Офелія бачила лише пару неприродно синіх очей. «Це він.Це…воно.Невже воно?Що воно?Бля’!Які в нього сині очі!!!Чому я раніше не помічала?»-думала вона ще досі перебеваючи в стані офігізму.
-Привіт Офелія!Я тебе бачив…коли революція була.-сказав середнього зросту,з довгим хвилястим золотисто-русявим волоссям хлопчина,в червоній куртці і обмотаний червоно-чорним шаликом.Він подихав на окуляри,протер їх шаликом і натягнув на ніс,а потім доповнив:
-Я тебе ще тоді впізнав(ти зовсім не змінилась),але не був певен,що ти мене пам’ятаєш.Тим більше ти була в компанії якогось хлопаки і ви злиняли одночасно з винесенням мого рішення про те,що треба до тебе підійти.
-Я б тебе не впізнала,якби не знала,шо це ти!-розплилася в посмішці Офелія.
-А звідки ти зараз знаєш,шо це я?-розсміявся молодий чоловік.
-Бо ти тоді сказав,шо дискримінація-улюблене слово твого тата…
-То ти мене впізнала?
-Я тільки зараз додумалась пов’язати ті слова…
-Ясно.
-Ти ж Діма?-оборежно і невпевнено спитала Офелія.
-Ні я не Діма!Дурне питання.Звичайно,я Діма!Але я тобі пробачаю,бо дійсно дуже змінився…
-Виріс…
-Постарів.
-Чому постарів?Гарно виглядаєш!
-От скільки ти б мені дала років?
Діма підійшов ближче:
-Десь так двадцять.Правда?Чи більше?
Офелія далі посміхалась і пила пиво.
-А мені вісімнадцять.Я тільки школу закінчую.
-І шо тепер?
-Буду готуватись до вступу в Варшавський університет.
-А мені казали,шо ти тут будеш вчитись…
-Буду.В ЛНУ я влітку також буду поступати.Буду намагатись.Хочу вчитись на факультеті журналістики,бо в Польщі такого факультету нема….Батьки хочуть,щоб я в Варшаві залишався(краще життя,Європа і все таке),але я ше не вирішив,де хочу жити і вчитись.То…готуюсь і туди і сюди…Я тут вже тиждень на заняттях шкільних сижу…
-Де?
-Вгадай з трьох раз!
-В нашій придуркуватій школі…Вже не нашій.
-Та.Часто спілкуюсь з Інессою!
-Яка честь!В неї вже грандіозні плани щодо тебе…мені казали.
-Я знаю.Вже помітив…повчився з нею тиждень…Але через тиждень їду додому.Треба вчитись.Правда,всі давно звикли,шо мене місяцями нема….
-Я думала,то тільки в нас так прогулюють…
-Нє,ти шо!Як би в нас так прогулювали як ви,то давно би зі школи копен дупен…в мене поважна причина.
-Яка?
-Часто в дурках зависаю!-з посмішкою сказав Діма.Офелія не вважала подібні жарти смішними,але всеодно зареготала.А він продовжив балачку:
-Мені тут пропонували атестат отримати.
-А так хіба можна?
-Як можна?
-Ну…приїхати і отримати тут атестат?
-В нашій йобнутій країні все можна!Якшо чесно,то це цілком законно,мені просто треба іспити здати.Але готуватись мені впадло,тому іспити я наврядчи здам законно.
-А чьо йобнутій?
-Не ображайся,але так є,було і буде.Народ тут - йобнутий.І всі ті революції до сраки!
-Можливо.
-Точно.
-Я оптимістка.
-Як завжди.
-Не завжди.Люди вірять,шо буде краще.
-Я ж кажу,шо народ-йобнутий.
-І я?
-Я такого не казав.
-Ясно.
-Ти чьо не на уроках?
-А ти чьо?
-Дурне питання.Як твої справи?
-А твої?
Офелія опустила очі.
-Правильно.Давай не будем розмовляти про справи.-сказав Діма.Офелія кивнула головою.
-Куди будеш вступати?
-В Варшаві буду вивчати психологію.
-А я журналістику.
-Ну це я також планую проштундувати. Шось ти не багатослівна.
-Холодно.
-Холодно.Валим звідси.
-Куди?
-Йдем до школи.
-Я не хочу.
-До моєї школи.
-До твоєї,тим більше,не хочу!
-А я піду.Добренько.Ще побачимось.Па!
-Честь!
«Прийшов-пішов!Він дуже змінився.І ще одне…»
Офелія відправила меседж Мірі:
Vgadaj ,wo stalos’?Ja znow zakohalas’!!!
Те саме вона сказала,коли подзвонила Марті.
-Які в нього сині очі!Ти б бачила!
-Ну-ну!Через тиждень втратиш до нього інтерес.Так і з Антоном було,і з Всеволодом,і з Дімою так буде.
-Не буде.Мене ніби током вдарило,коли я його побачила.
-Та тебе пажизні током б’є.
-От побачиш…
-Добре,він тобі сподобався,а ти йому…
-Колись він був в мене закоханий…
-А ти?
-Він був малим.Я не сприймала його як хлопця!
-І зараз не сприймай.Він шизанутий,ти ж сама казала.
-Не казала!І він не шизанутий.
-Анька казала,шо в нього ,швидше за все, серйозні психічні розлади.Він дуже дивно поводиться.
-Нормально він поводиться!
-Ти номер його взяла?
-Ні.
-А він твій?
-Ні.
-Забудь.Якби хотів з тобою зустрітись,то взяв би в тебе номер.Крім того,як його знайдеш?
-Знаю,де його шукати.
-Ти казала,шо в ту школу не підеш.
-Не піду.
-От бачиш!
-Всеодно,я його знайду.
-Будеш за хлопцем бігати?
-Чьо одразу бігати?
-Будеш бігати.Чує моє серце,шо добром це все не закінчиться.
Ой,і важко ж було дівчинці боротись зі своїми почуттями і думками про Діму.Марта останні свої сили віддавала на те,щоб оберігти Офелію саму від себе,щоб тримати її в рамках здорового глузду і на короткому повідку,щоб та не натворила дурниць.Кілька разів вона перехоплювала подругу на дорозі до школи, де Діма вбивав час перебування на Батьківщині,одного разу навіть наздогнала її біля самого корпусу навчального закладу.Часом Офелія ненавиділа Марту,але потім минало потьмарення розуму і вона була шалено вдячна своїй подружці.
Ситуацію з черговим коханням Офелії Марта повністю взяла під свій контроль,вона ще не отямилась після спроби самогубства подруги,тому дуже хвилювалась,щоб та не натворила ще якихось дурниць.Певною мірою, вона почувала себе відповідальною за її життя.
Прогуляти урок для Офелії- було найважчою і найнездійсненнішою місією.Проте,думки її всеодно належали Дімі,тому вона опинилася поза навчанням,життя класу,школи , друзів,родичів і теде проходило повз неї.
Вона сиділа на першій парті і жувала крекер,повністю переконана,що цього ніхто не помічає,хоча вчительку літератури починало дратувати її чавкання і повний ігнор того,що відбувалося в класі,але училка була пофігіскою,тому і не робила зауважень Офелії.Переважно,погляд дівчини,в моменти,коли вона думала,був пустим,зачарованим і спрямованим в підлогу,або вікно.Цього разу вона проникливо втикала на портрет Лесі Українки,ретельно вивчаючи риси поетеси.Марта намагалась її штурхнути,щоб вона припинила їсти,але абонент знаходився поза зоною.Складалось враження,що душа Офелії покинула грішне тіло і полетіла далеко в космос.
Посеред класу стояв Святослав і все ж таки настирливо намагався розказати вірш,якого не вивчив,який прочитав вперше перед уроком.Свят ніколи не вчив віршів,в нього знов ж таки на це не було часу.Хлопець тривожно і з дурноватою посмішкою дивився на клас,заглядаючи в кожне обличчя,шукав людину,яка б змогла підказати хоча б слово.Офелія була до нього найближче,але всі сигнали,які він їй надсилав,абсолютно не доходили.
Марті це набридло.Вона дочекалась моменту,коли училка почне виписувати Святославу за вірш ,взяла нетоненьку хрестоматію і влупила Офелію по плечах.
-Дура!-завопіла постраждала.
Вчителька відволіклась від розмови з хлопцем і зміряла поглядом Офелію,яка вмить подарувала їй зубоскал,але,оскільки була пофігісткою,то продовжила торги щодо дня перездачі вірша.Учні сміялись і перешіптувались.
-Ти шо дурна?-вже пошепки сказала Офелія.
-Це ти дурна.Сидиш і чавкаєш тут,на першій парті.Взагалі совість загубила.Отупіла з своїм Дімою.Ходиш,як зачарована.Коли дорогу переходиш, то також про нього думаєш?-наїжджала Марта.
-А тобі завидно?
-Пообіцяй мені,шо не будеш думати про нього,коли дорогу переходиш!Якщо тебе зіб’є машина,то ти з ним точно разом не будеш.
-Припини!
Марта невдоволено зміряла Офелію і розвернулась в іншу сторону.
За кілька годин,по дорозі додому…
Марта і Офелія йшли по тротуару,нерозмовляючи і не дивлячись одна на одну.Марта з розумним виглядом розглядала вітрини крамниць,а Офелія,опустивши голову,копала все,що попадалось їй під ноги.Така гра в мовчанку добряче лоскотала нерви обидвом.Марта першою провалила тест на міцність:
-Та збийся ти з нього!-мало не з сльозами на очах, пристрасно розмахуючи руками , пропищала Марта.-Знайди собі когось нормального і не забивай дурним голову!
-Кого,нормального?
Марта зі співчуттям зиркнула на подругу і почала читати лекцію:
-Ну,сонечко,зрозумій,шо толку тут не буде…Ти з ним не будеш.В мене чуття на стосунки,а я відчуваю,шо в вас не можуть бути стосунки…Розумієш,в тебе просто нав’язлива ідея.От ти вирішила,і все,капець,будеш страждати за хлопцем,якого раз бачила!Так вже сто разів було!І шо?Добивалась свого і тікала.Згадай,як ти сохла за Антоном!Сходила з ним на кілька побачень,а потім вирішила,шо він тебе кохає,а оскільки ти йому взаємністю не відповідаєш і не хочеш ранити його серце,то одразу припинила стосунки.Чесно кажучи,я і досі вважаю,шо то була дурна причина…хоча не знаю,чи це було причиною,бо від тебе,як відомо,правди не доб’єшся.
Ти ж його не любиш!Подумай логічно!Тобі просто його шкода.Ти знаєш,шо в хлопця проблеми і жалієш його. Плюс відіграє роль почуття вини.Не знаю,чому ти вважаєш себе винною у його проблемах?Подумаєш,ну не хотіла ти тоді бачити ,шо йому погано,бо сама вигрібалась з купи лайна,яке на тебе звалилося!Ну лазив він під твоїми вікнами,коли в тебе був депресняк.Ну був він в тебе закоханий!Ну була у нього така собі дитяча пристрасть…
-Він мій друг!
-Знаєш шо?Ти любиш в ньому любов до себе.
-Шо?
-Я не знаю,як це пояснити.Але хлопець виріс і любов його дитяча також пройшла.
-Я його вже вісімнадцять днів не бачила…
-І шо?
-Я не можу без нього.
-Ше вісімнадцять днів тому могла.Візьми себе в руки і перестань скиглити.Ше через якогось хлопця нерви собі їсти!!!Я тебе не впізнаю.Він давно змився в свою Варшаву до якої –небуть Марисі!Забий!
Минуло ще кілька днів.Почалась відлига.Місто стояло по коліна в воді.На голову також капало,причому як з неба,так і з дахів будинків.
Офелія,стоячи на колінах на табуретці,малювала за прилавком татового магазину.Малювала ангелів простим олівцем на ксероксному папері.
Паша і Вовчик ,замкнувши(для потенційних покупців) крамницю,а також Офелію в крамниці,поїхали кудись у невідомому напрямку.
На мить дівчина відірвалась від своїх малюнків,бо за дверима торохтіли два чоловічонесформовані голоси,які спускались східцями до дверей магазину.
-Йдем,тут зачинено.-крізь регіт сказав один голос і додав ще більше регочучи:-Та зачинено!Не будем ж ми двері виломувати!
Крізь матове жовте скло виднілись силуети двох хлопчаків.Один з них притиснувся обличчям до скла,внаслідок чого,Офелія побачила дивакувату розмазану фізіономію. «Ідіоти»-подумала вона(А вона ,взагалі,могла подумати інакше?).Інший намагався подивитись кріз скло.Він був по ніс закутаний в широкий чорно-червоний шарф.
-Тут написано,шо вони до шостої працюють,а зараз десять по четвертій.
-Дімка,валим звідси…
В дверях заскрипів ключ,вони привідчинились,утворюючи щілину десь в двадцять сантиметрів.Крізь щілину на Олега і Діму дивилась Офелія.
-Я ніби відчував,шо ти тут…-нервово посміхаючись і розтягуючи слова ,сказав Діма.
-Невже скучив?-посміхнулась(також нервово)Офелія.
-Проходили повз цей будинок і я згадав,як твій тато колись робив тут ремонт…
-Та шо ти його слухаєш…Ми були на іншому кінці міста,а він мене сюди потягнув…-Олег не договорив,бо Діма схопив його за горло.
-Діло ясне,шо діло темне.Гуляєте,значить…І я б з вами полазила,але треба дочекатись моменту,коли тато приїде.
-Давай ми з тобою почекаєм!
-Куди почекаєм?!В нас ше купа спра…-Олегу знов не дали договорити,Діма штовхнув його ліктем.
Офелія запросила хлопців в преміщення,після чого почала змагатись з білим електричним пластиковим чайником,намагаючись його включити.
-Ти давно приїхав?
-Вчора.-сказав Діма,роздивляючись холодну зброю на стінах.
-А коли їдеш?
-Завтра!-відповів той самий Діма,підійшов до Офелії і ввімкнув подовжувач в розетку.Чайник зашипів.Офелія відчула себе дурепою.
-А чому так швидко?-спитала вона.
-Бо життя не справедливе.І ,взагалі,воно-лайно!
-О!Почалося!Зараз він почне ше свої шрами показувати!І розказувати ,шо, після якої дівчини залишилось!В цього дурня всі розмови про те,шо життя несправедливе…-зайшовся Олег.
-А шо?Хочеш сказати,шо сраведливе?!
-А в чому його несправедливість?
-Хоча б в тому,шо ти на рік за мене молодший,а вже на першому курсі!
-Я ж не винен,шо ти по деревам лазив і ноги попереламував…
В суперечку встрягла Офелія:
-Шо за шрами?-правда її більше цікавили не шрами,а дівчата,після яких вони лишилися.
Діма розвернувся спиною і задер светер:На спині,від обох лопаток і майже до попереку тягнулись два шрами.У дівчини затрусились коліна:
-Це шо за кобіта тебе в пориві пристрасті так пошматувала?
-То не кобіта.Знаєш,в мене були крила,але їх спочатку поскубали,потім поламали,а потім почалась гангрена,спричинена людською жорстокістю і їх ампутували…
-Замовкни!-закричала Офелія.Її почало морозити.В Діми був самовдоволений вигляд і жорстокий,лякаючий і насторожуючий погляд.Він дивився в перелякані очі Офелії.Вона дивилась в своє нікчемне відображення в його очах.Вперше вона зрозуміла,що вони не сині,як їй здавалось,а зелені.
Двері заскрипіли…Закипів і вимкнувся чайник…До кімнати зайшов Володя,за ним Паша.Офелія могла йти…
…І вони пішли з Дімою до найближчої кав’ярні.Олег порахував себе третім зайвим , відмазався невідкладними справами і кудись змився.
Офелію досі думала про його покалічену спину. :
-А якшо серйозно,то звідки в тебе шрами?
-Ти шо…в ангелів не віриш?Добре.Була кілька місяців тому,я обгорів,ноги обгоріли…зі спини взяли шкіру для пересадки…
-А дівчата до чого…
-ииииии!Я не люблю про це говорити,але була одна дівчина,яка дуже мене образила…-він підняв рукав.На лівій руці був глибокий шрам від порізу.
-Ти різав вени?
-Я сподівався,що вона повернеться.Я вмирати не хотів.
Існування будь-якої дівчини в житті Діми вивертало душу Офелії навиворіт.Їй було дуже неприємно.
-Ти її досі любиш?
-Таке враження,що я буду любити її вічно.Покохавши людину хоч раз,розлюбити її не можливо.Можна полюбити когось більше,зрештою,любов видозмінюється,але…почуття залишаються…Бачиш,на цій руці ше багато шрамів.Я часто різав шкіру.Я,певно,мазохіст,але біль фізичний частково притуплює біль душевний.Але частково.Будь-які тілесні страждання(навіть ті,що найважчі) не зрівняються з душевними.Тіло не може витримати таких страждань.Воно чомусь одразу здихає.Серце зупиняється і все!А душа дурна,бо вона все терпить.Може вона справді безсмертна.Бо вічно страждає,вічно болить,а померти не може,як Прометей.Мусить терпіти вічно…Шось я загнався!Тепер твоя черга.
-Яка черга?
-Знімай напульсники.
-На фіга?
-В тебе десь тут шрам був!
Шрам був. Він тягнувся через всю руку і зап’ястя.Це був шрам на правій руці,якою Офелія колись розтрощила дзеркало.На лівій руці був напульсник з металевими колючками,під яким ховався глибокий шрам,знов ж таки від дзеркала.
-Також вени різала?Цього я не пам’ятаю.Також хотіла,щоб він повернувся?
-Ні.Я хотіла здохнути.
-Як хочеш.Залишеш мені свою імейл-адресу?Я хочу тобі написати.
