І звьозди сільнєй заблісталі
І кровь ускоряєт свой бєг,
І смотріт с улибкою Сталін –
Совєтскій простой чєловєк.
(В. Лєбєдєв-Кумач. «Совєтскій простой чєловєк», 1937)
Та який же я терорист? Побійтеся Бога! Я абсолютно законослухняний громадянин… Ні, ну, звісно, дрібні грішки були… Не без цього. Але отак одразу – терорист, це ви даремно. І взагалі, всі мої дії слід було б кваліфікувати виключно як самозахист. Так-так, фактично то все – самий лише самозахист. Хоча я розумію, що формально довести це жоден адвокат не візьметься. Ех… Що вже тут поробиш… Все одно іншого виходу в мене не було. І навіть якщо відмотати все на тиждень назад, я зробив би це знову.
Питаєте – навіщо? Воно вам треба? Ні-ні, перепрошую, я не хотів вас образити! Вибачте! І в думках не було! Просто ви же все рівно мені не повірите, то навіщо з пустого в порожнє переливати? Докази у вас є. Свідків – вистачає. Та я й сам не заперечую. Ось хіба що з тероризмом – то ви перегнули палицю. А так – вину свою я визнаю.
Мотив потрібен? Ну, добре… Якщо ви наполягаєте… Тільки майте на увазі – я не божевільний. Ось у мене і довідка є… Ага – підготувався. Хоча, ось адвокат навпаки радив мені – під шизіка косити. Та тільки я вирішив, що краще вже відсидіти своє, аніж під шприць підставлятись. Я й від армії в дурці не ховався і зараз готовий за все відповісти. Тільки ані замах на вбивство, ані тероризм ви мені не шийте. Не було цього.
А що було… Ну, як знаєте. Бажаєте слухати – розповім.
Перепрошую, а осьо там у кутку, то хто? Темно, не бачу обличчя… Та ні, не соромлюсь я, мені приховувати нема чого.
Все почалось трохи більше трьох років тому. Я працював у рекламному агентстві. Заробляв достатньо. Родину забезпечував. Все як у людей. Та чого там – жили добре. Дружина постійно в обновках ходила, дітей намагався надто не балувати, але так щоб і людьми другого сорту себе не відчували. Коротше – жалітись нема на що.
А тут раптом раз – і заборонили рекламу алкоголю та цигарок. І по телевізору і зовнішню. Ну, зрозуміло, викручувались. Не цигарки рекламуємо, а торгові марки. Та якось клієнту одному захотілося креативу. А мені що? Та за гарні гроші я такий креатив влаштую!
Ось і пам’ятник цей… Ось ви кажете – тероризм, а між іншим, пам’ятник цей – моя ідея! Ото став би я без причини дітище своє гробити!
Коротше, вирішили ми, замість білбордів з рекламою цигарок встановити пам’ятник цей. Замовнику, принаймні, ідея до душі прийшлась. Тим більше бабця в нього – на всю голову сталініста. Та й в нього самого комсомольської ностальгії – повні штани. Тож і вирішив він одним махом і бабці улюбленій подарунок зробити – пам’ятник Йосифу Віссаріоновичу в центрі міста встановити, і собі вигоду отримати – Сталін-то наш не трубку в руці тримав, а пачку цигарок конкретної марки. Пачка – бувай здоровий! Здалеку видно – що палять видатні люди!
Кому треба – заплатили, й дозвіл міськради в кишені. Праві, ліберальйо різне, звісно, пробували сперечатись, та тільки в нас все продумано. Акуратненько так вкинули інформацію кому слід – й до відкриття пам’ятник був під самою надійною охороною!
Бабки. Ні, не гроші, а натуральні бабки. З портретами Сталіна, з прапорами червоними – усе як треба! І спробував би хтось завадити відкриттю пам’ятника!
Ось ви даремно посміхаєтесь. І ви там у кутку також даремно смієтесь. Наші бабки-комуністки – це сила. Та й у вас в столиці ви не могли про них не чути. Постійно як першотравень, революція чи ще щось – наших бабок до вас спецрейсом привозять і поближче до вождів тримають. Якщо якась заворушка – наші бабки усіх зроблять. ОМОН нервово палить в сторонці. Що вже казати про наше місто. У нас – немає їм рівних у мистецтві рукопашного бою.
А я цілком серйозно! Вони своїми прапорами такий махач влаштовують! Почалося ж усе як – поклав один наш бізнесмен око на музей Леніна. Приміщення на центральній вулиці – і не торгово-офісний центр. Цілковите неподобство!
Повирішував усе з документами, зібрався в’їжджати – та не тут-то було. Оперативно бабки з району підтягнулись і не пускають. Ну, бізнесмен цей подивився на такі справи, розвернувся та пішов. А вночі підіслав бандюків своїх… Ну, ви самі знаєте як це робиться. Звичайнісінька рейдерська атака: хто першим встав – того і капці. Що може бути простіше. Ось і бізнесмен той думав так само. Бабки, щоправда, залишили на ніч невеличкий загороджувальний загін, вхід забарикадували, розпалили вогнище у дворі, аби не заснути – Інтернаціонал під караоке співають. Ну, бандюкі посміхнулись собі та й почали пробиратись через чорний вхід… не знаю вже, як там все вийшло, спіткнувся хто чи матюкнувся – але бабки викрили обхідний маневр. Коротше, до ранку ті з бандюків, хто не зміг пробратись до музею і тепер лежав у реанімації, були просто щасливі – тих, хто опинився всередині, так ніколи більше й не бачили. Ані живими, ані мертвими.
Та й бізнесмен штани намочив, після того як кілька бабок з червоними прапорами демонстративно заявилися до закритої гімназії, де його синок навчався. Ні, обійшлося без жертв. Та і взагалі поводили себе бабки цілком пристойно. Прогулялися під вікнами, й пішли собі. Ось тільки з прапорів їхніх, кажуть кров крапала. А я звідки знаю? Може і кров, а може і кетчуп. А, може, взагалі не крапало нічого, а уява в когось розігралась. Не знаю. Знаю тільки, що бізнесмен той залишив музей у спокої.
А бабки з тих пір стали грозою нашого міста. На висілках гопоту приструнили. Директора місцевої телекомпанії переконали включити в пройм-тайм щоденну передачу «Ленін з нами!» Та ще багато чого! В них же ніяких моральних принципів, крім революційної необхідності. А в руках – прапор! Ось як ми в дитинстві нунчаки собі робили. Так і бабки з підручних засобів майстрували собі цілком пристойну зброю. Вони зі своїми прапорами будь-якого ніндзю чи брюса лі могли не напружуючись на місце поставити. І не тільки на місце. І не тільки поставити. Ви вже мені повірте. Розмахують червоним – увагу відволікають. А потім держаком – проміж очей. Або проміж ніг. Або ще куди.
Вони і школу бойових мистецтв у колишньому палаці піонерів заснували. Навчають молодь за себе постояти. Жовтенята там заточеною зірочкою око з двадцяти метрів вибивають, а піонери краваткою таке роблять, що мороз по шкірі…
Так… відволікся я трохи, вибачте. Я просто хотів пояснити, що з такою підтримкою ми нікого на боялися. А хто і спробував слівце промовити про недоцільність встановлення пам’ятника – був змушений брати лікарняний. Але загалом, хочу сказати, відкриття пам’ятника пройшло досить мирно.
Замовник залишився задоволений. Усі, хто в центрі побував – цигарки палили тільки наші! Ось що значить – великий вождь! До сих пір люди за ним ідуть. Не те що теперішні… До речі, щодо теперішніх. Мер наш також від радощів великих до нас в офіс приїздив – руки всім тиснув. Ми ж таку презентацію пам’ятнику влаштували! На всіх каналах засвітились. І на місцевих, і на центральних. Народ з області потягнувся – на пам’ятник подивитись. Потім з інших областей їхати почали. Туризм розвинувся – дай Боже! Вже як бюджет міста не розкрадали, а все одно вистачало і на гречку пенсіонерам, і на бойові сто грам на свята для ветеранів. Коротше – всі задоволені.
Всім добре, а в мене горе. Дружина моя завагітніла. Ні, це не горе, звичайно! Що ви! Горе було, коли вона народила. Не одразу, ні. Спочатку я щасливий ходив! А то! Син! До цього ж в мене лише доньки, а тут син нарешті! Дівчатка мої красунечки, звичайно, але все рівно, знаєте, бувало, замислювався – невже ж то я останнім Люшковим буду! Кому прізвище передати! Хто рід Люшкових продовжить? Так що як дізнався, що син у мене, - зрадів надзвичайно. Думаю, ну, що ж, Генріху, ось і передав ти естафету далі.
Але десь за місяць-два став я до малого придивлятись уважніше – не Люшков це і все! Не мій син! Я спочатку думав було – у пологовому будинку підмінили. Адже дружина в мене не з гулящих. Завжди довіряв їй як собі. Перевірив усе. Але тихо так перевірив – дружина і не знала нічого. Вийшов на потрібних людей. Заплатив скільки треба. Та все без сенсу. Точніше сенс був – але не той. Не підміняв ніхто. А група крові - не моя. Тут вже, як не довіряй дружині, а які ще варіанти?
Але скандал я влаштовувати не став. Я взагалі людина за натурою тиха, мирна. Вирішив для початку все точно перевірити, а потім цивілізовано розійтись. Сказав дружині, що у відрядження їду, а сам у кума – він навпроти живе – залишився.
Що? Кум? Ні. Неможливо. Хлопчисько на кума ні краплі не схожий. Так ото, значить, сіли ми з кумом ввечері, ну, випили трохи. Зирк у вікно – прийшов, гад! Кремезний такий чолов’яга. Підійшов до хвіртки, постояв недовго, цигарку посмалив і – у хвіртку заходить! Я – у двір мерщій. Крадусь до себе ніби злодій. Підхожу, у вікно спальні заглядаю – а вони вже у ліжку! Я казав – людина я спокійна. Але тут трохи не зірвався. Ледве втримався. Не захотів доньок будити. Навіщо їм все це знати. І, слава Богу, що втримався. Дивлюсь далі – мужик цей пихтить наче паротяг, скаче як на коняці, а дружина моя – і не поворухнеться, ніби спить. А вона в мене – жінка темпераментна. Думаю, дивно це. Може хахаль цей і не хахаль взагалі, а шантажист або ще щось – силою дружину мою змусив. Ну, думаю, я тобі покажу. Шкода лише, що дружина сама не сказала що до неї красень цей чіпляється, та нічого, завтра поговоримо.
Вранці «повертаюсь я з відрядження», а дружина на шию вішається – ніби й не було вночі в неї нікого. І не просто на шию вішається, а видно, що справді рада моєму поверненню. Зачекав доки доньки до школи підуть, та й почав розмову. Кажу, не бійся нічого, я про все знаю. Треба було одразу мені все розповісти – я б цьому негіднику задав! Маю зв’язки. А дружина – дивиться здивовано, наче не розуміє про що я. Прикидається, думаю. І як я не підступався – все заперечує. Ну, думаю, помилився, виходить. Таки дійсно в них шури-мури. Кажу, ну, що ж, тоді – розлучення. Дружина плаче, в самого – гидотно на душі, а тільки все одно збираю речі й до кума. Кажу, поки документи оформляти будемо, можеш жити в нашому будинку. А потім – розміняємося.
А ввечері в кума знову випили трохи, та й розвезло мене. Адже ж кохаю її. Все рівно кохаю! Баба ти, Генріху, думаю – а ноги самі додому несуть. Ледве дочекався, доки кум засне, й – додому.
Добре, що спочатку, як і вчора, у вікно спальні зазирнув. А там – знову цей! Ну, зовсім сором втратили! Думаю, добре, зараз ця гнида з будинку вийде, я тебе за руку виведу – аби вдома не скандалити – покажу красеня цього, що ти мені тоді заспіваєш!
Ледве дочекався поки вони так закінчать. Взяв дровиняку – гада цього вирубити, аби не втік. Стою за деревом, чекаю.
Виходить. Я вже дровиняку зручніше перехопив, але тільки так і завмер, як обличчя його побачив. Так і простояв за деревом з відкритим ротом, поки він повз проходив. Добре ще, що випили ми з кумом, бо ж серце могло б і не витримати. Як вийшов він з двору, так в мене ноги і підкосились та свідомість я втратив. Вранці дружина знайшла мене, розтормошила, усміхається, радіє, каже, що не ображається на мене, що розуміє – сказав хто, а я і повірив. Дивлюся на неї й бачу – ну не прикидається вона! Тут тільки я зрозумів, що вона справді нічого не знає і про візити ці нічні навіть не здогадується. Але ж тільки я його бачив – того, хто до нас приходив! Закрию очі і бачу – він. Сталін. Пам’ятник з центральної площі. Йде не поспішаючи, і цигарку рекламну палить. Моторошно.
А я вам про що казав? Ви довідку бачили? Я ж тоді в першу чергу на обстеження побіг. Ні, каже лікар, все у вас в порядку. А Сталін… ну, то ви перепрацювали. Буває. Відпочиньте, відпустку візьміть – Сталін і припинить являтись.
Авжеж, думаю, відпустку взяти! Я – на морі лежу, сонцю боки підставляю, а тут цей паскудник мою дружину мати буде!
Ні, справа не в тому, що ми з кумом випили. То була моя друга думка. Я потім і на тверезу голову засідку робив. Все рівно приходив, сволото.
Розповів дружині, що до чого – не вірить. Хотів було вже зняти все на камеру і показати, а потім вирішив – краще їй не нервувати. Вона ж на той момент вже знову завагітніла. Подумав я, подумав. Ну, який в мене вибір – надати докази, пояснити все й чкурнути разом з родиною з міста? Але тільки де гарантія, що пам’ятник за нами не ув’яжеться? А головне – у дружини травма на все життя забезпечена. Це ж подумати страшно – ти спиш собі спокійно, а в цей час тебе істукан кам’яний обробляє. Так що вирішив я дружині нічого не розповідати.
А тільки щось треба було робити. Я коли в центрі бував – до пам’ятника підходив. Дивлюсь – а цей гад нібито й стоїть нерухомо, але тільки кремезніший став чи що… В плечах роздався. І посмішка єхидна така з’явилась – як у живого!
Думаю, якщо я його не зупиню, тут однією моєю дружиною справа не закінчиться. Він же сили набирається. За рік-два – зійде з постаменту!
Ось самі посудіть, господине майоре… що? Товариш? Добре, ось ви самі посудіть, товаришу майоре – що я мав робити? І ви товаришу в кутку, що скажете?
Визнаю, спочатку я повівся легкодухо. Вирішив чужими руками біду відвести. Я ж тоді все ще у рекламному агентстві працював. Ну то й підкинув одному медіа-холдингу ідею з газетою. Рекламувати газети ніхто, звісно, не забороняв. Але власник холдингу постійно під нашого тютюнового барона копав. Не знаю вже, що вони там не поділили, а тільки насолити одне одному – любо-дорого! А як Сталін с цигарками на майдані з’явився, так газетяр собі спокою і не знаходив. Відкрито конфліктувати не міг – бабки на сторожі. А ось за можливість утерти носа «сталіністам» готовий був мене розцілувати.
А ідея ж на поверхні лежала. Мені й думати багато не треба було. Так і з’явився у нас на центральній площі Володимир Ілліч. В руці – газета. Не «Іскра», звичайно, а таблоїд місцевий. Але головне – Ленін в півтора рази вище за Сталіна! І якраз навпроти!
Газетяр кип’ятком пісяє від радощів, що зробив сигаретчика з його Сталіним. А я тихо посміхаюсь – хто ж ще за Сталіним догляне як не Володимир Ілліч! Цей вже точно не дасть спуску гарячому грузинському мачо! З такими-то розмірами!
Але тільки зарано я зрадів. Деякий час Сталін, щоправда, дійсно в нас не показувався. Тільки якось повертаюсь я від кума, дивлюсь – а біля вікон дитячої спальні стоїть хтось здоровезний! Я за дерево – так і є! Ульянов, сучий син! До молодшої доньки у вікно зазирає. Посміхається, сволота.
Ленін дітей любив? Авжеж! Майкл Джексон теж дітей любив! Нехай любить собі на здоров’я. Тільки нехай то будуть не мої діти!
Тут вже я тягнути не став. Наступного ж дня за власні кошти встановив у себе на дворі статую Фанні Каплан.
Після того деякий час було відносно мирно. Пострілювали, щоправда, вечорами. Зате ніякий педофіл під вікнами доньок не маячив.
А потім знову Джугашвілі став навідуватись. Я, визнаю, запанікував. Це що ж виходить? Якщо Ленін – та ще й у півтора рази більший за Сталіна! – не може з Віссаріоничем впоратись, від кого допомоги чекати? До того ж почав Ілліч здавати. Народ, всі хто на майдан приходять, і не помічали, сміялись, фотографувались з двома вождями, але я-то уважно дивися. З часом Ілліч підсох, чи що. Захворів, мабуть.
Ну, думаю, якщо Володимир Ілліч не впорався, треба Льву Давидовичу за справу братися. Підкинув я одному магазину спорттоварів ідейку. В них там і туристична снаряда різна продавалась… Коротше, з’явився у нас на центральній площі третій пам’ятник.
Троцькому.
Чесно кажучи, не виправдав Лев Давидович моїх сподівань. Все на що його вистачило – нашкрябати льодорубом на спині у Сталіна слівце з трьох літер. Більше його ніхто не бачив. Справу порушили про крадіжку пам’ятника. Шукали по всій області – без результату. Я б на місці слідчого в Мексиці пошукав, але тільки – який сенс? Не впорався Троцький зі Сталіним…
А ця наволоч знов до нас зачастила.
Микита Сергійович, на гроші нашого аграрного барона, також слабеньким виявився. Тільки слід від черевика на пам’ятнику Сталіну лишився, а самого Хрущова – слід і простиг. Мабуть, не вийшло щось із кузькіною матір’ю…
Я вже почав із нацистами нашими наводити контакти, та вчасно зупинився. Гітлер і тоді погано закінчив. А якщо б зараз і завалив би Сталіна – хрін редьки не краще.
Ну, ось самі скажіть – що мені лишалось робити? Махно? А якби йому Сталін Крим пообіцяв би? Чи не уклав би батька із ним тимчасовий союз? Зрозумійте, я більше не міг ризикувати – дружина знов завагітніла.
Звичайно, весь цей час я пробував вирішити проблему і простими фізичними засобами. Але що я міг вдіяти? Бита бейсбольна – в тріски, кулі відскакують. Вночі він – невразливий.
Отже, самі бачите – вибір не багатий. Дістав я динаміт. Наклофелінив бабок, які пам’ятник охороняли. Вивіз їх з майдану, до речі, аби не постраждали випадково, а ви кажете – «замах на вбивство»!
Ну і підірвав.
А потім до вас прийшов.
Мені тепер одна дорога – в тюрму. На свободі все одно не жити – бабки дістануть. Родину за кордон відправив. Так що за них я спокійний. А я… ну що ж… так мені і треба. Я його породив, я його й підірвав…
Товаришу майоре! Чому розстріл?! Це ж тільки пам’ятник! Адже ж люди не постраждали! Хто наказав? А суд? Що? Сталін? Йосиф Віссаріонович? Він же помер! Ні, я, звісно, розумію, що живіший за всіх живих, але… Товаришу майоре! Ви ж пожартували, так? Але навіщо такі жорстокі жарти? Адже я щиросердно в усьому зізнався!
А ви там у кутку, ну ви-то скажіть хоч слово! ААА! НІ! Той же помер! А цього я підірвав! Чому ж ти сидиш і палиш?!!
Товаришу майоре! Не залишайте мене із ним! Так, я терорист! Я зробив замах на життя товариша Сталіна! Я все підпишу! Тільки родину не чіпайте!!! Спасибі товаришу Сталіну за…
21.11.08
Реклама
До 15 березня триває прийом творів на другий конкурс україномовного фантастичного оповідання «Зоряна Фортеця».
Теми, призи та інша інформація: на офіційному сайті конкурсу - http://www.starfort.in.ua
