5.Щоб померти потрібен лише привід
Я диявол в людській подобі.Темно-синій демон,породжений темрявою.Чому темно-синій?Бо пекельне полум’я в моїй збоченій уяві уявляється саме таким: холодним, крижаним, морозним аж до пощіпувань шкіри.Червоне полум’я знищує,спалює,не залишає нічого,а синє заморожує,паралізує,мучить і залишає сліди своєї діяльності для вічності,залишає весь біль НАЗАВЖДИ!Так здається моїй збоченій уяві.Так здається мені.Раніше я була живою,я прагнула боротись,виживати.Червоне полум’я палило мої крила,мою плоть,але весь біль і негативні емоції також згоряли.Я уміла пробачати.Я уміла забувати.Зараз мені все байдуже.Холодна флегма поглинула мою душу і тіло.Я нічого не хочу.Я наче відморожена.Своєю бездіяльністю я породила в собі демона,який являється мені,мучить мене,приходить уві сні і пестить мою шкіру,збочує мою душу,руйнує мій мозок.Де мій ангел без обличчя?Чому він не прилітає до мене на своїх поламаних крилах?Чому більше не подає свою руку помочі?Відцурався мене?Згорів в тій пожежі,в тому пустому місті,в якому розривались дзвони?Може це він просив про допомогу,а я не врятувала його?І він залишився там.Я його втратила.
Чомусь згадався дядько Данте,якого доводилось вивчати по програмі. Було там в нього таке собі чистилище,що складалось з семи кіл(чомусь вони уявляються мені в вигляді спіралі,коли кожен виток переходить в наступний, більший за діаметром). Кожне коло очищувало від гріхів (гордості, заздрості, гніву, пригнічення, користолюбства і череводогоджування, простішими словами- обжирання).
Саме за принципом такої моделі мало б бути побудоване пекло. Тобто пекло і чистилище в моєму розумінні не розмежовуються, бо будь-який вогонь очищує, а найвищою мірою покарання має бути щось потужніше, ніж фізічний біль, то мають бути муки моральні, але будь-які психологічні страждання сприяють покаянню, а якщо вірити біблії, то в цьому випадку гріхи відпускаються. Отже, кожне пекло – це чистилище, ці два поняття є тотожними.
Своє пекло я проходжу тут, на землі. Можливо, я забагато себе жалію, але чомусь мені так здається. Всі сім я пройшла, одночасно. І тепер я посеред восьмого кола - посеред божевілля( не знаю від яких гріхів воно очищує, але це справжнє пекло!!!!)..БОЖЕВІЛЛЯ,спричинене усвідомленням власної нікчемності і непотрібності.
Найбільше я боюсь загубитись десь посеред цієї спіралі. Боюсь не знайти її кінця. Боюсь заблукати між колами…
Отаке воно.Моє пекло.Мною придумане.
Чи варто так жити?Може варто померти?
Якби я знала,що отримаю спокій…Може на мене чекає щось страшніше?
Ти мого листа не отримаєш. Там, де ти є немає пошти, немає в того місця адреси, немає й того місця!
Ти не будеш того читати, бо тебе нема. Ти витвір моєї уяви! Ти це моє підсвідоме бачення себе: морально зруйнована, розбита, знекровлена істота, яка метається між світами і матеріями в пошуках себе. В пошуках тої елементарної і очевидної речі, яка в мене перед носом, перед очима. Але я сліпа, в мене нема очей, в мене нема обличчя.
Я в не вагомості, а коли хочу торкнутись землі, то мої ноги провалюються кудись під землю. Мене тягне в безодню.
Мені набридло існувати. Я шукаю тільки привід для того, щоб піти стопами своєї матері. Яблуко від яблуні не далеко падає… Я просто набираюсь сміливості сил і відчайдушності. Щоб раз…і не мучитись більше!
Там нема життя. Після смерті його наврядчи щось нагадує. Не знаю, яка рідина мене поглине, але другого шансу, якогось іншого виду існування я не хочу! Не хочу життя після смерті.
Тиха українська ніч…
Ніжний веселий ранок тільки набирається сил,торкається неба з самого його краю,але його настрій вже проникає крізь сутінки…Сон переходить у свою останню фазу(це стосується тих,хто ще спить),стомлено сопуть всі закохані,яких так і не вистачило до ранку,починають прокидатися пенсіонери,які відключились ще дев’ятій вечора і ніяк не можуть збагнути,чому так довго спить молодше покоління,розливається по трубам вода(у Львові воду починають давати о шостій ранку)…
Через дві години Паша повинен розбудити Офелію.Її організм вже відчуває приближення того жахливого часу і поступово готується,настроюється,тому сон у Офелії дуже чутливий і невпевнений.
Але все ж вона спала…
Чиясь рука ніжно гладила її по голові,перебирала її волосся,торкалась її шкіри.
Вона відчула щось середнє між жаром і холодом.Одночасно її морозило і обпікало.
Щось схопило її за волосся.Стало боляче.Офелія відкрила очі…щось сиділо на краю її ліжка.Щось до огиди прекрасне.Щось,чого Офелія страшенно боялась.Щось,чиє відображення вона бачила тоді в дзеркалі.це було щось,схоже на чоловіка,з довжелезним чорним волоссям ,пустими зеленими (кольору абсенту!) очима і білою, наче від театрального гриму, шкірою.
Він дивився на неї,пропалюючи дірку в її голові.
Офелія не кричала щоб не прокинувся Паша,але серце ледь не вистрибувало з її грудей.
Він приклав палець до свїх чорних губ і взяв Офелію за руку.Вона була крижана,але від дотику шкіра полум’яніла.Офелія відчула як звужуються кровоносні судини,як голова стає важкою,як повітря стає гірким,як важчає дихання…
«В яке дзеркало він ввійшов?»-подумала вона,бо знала,що вся «нечиста сила» проходить в помешкання через дзеркала. «Якщо я тобі скажу,то наврядчи сюди коли-небудь потраплю»-прийшла в її голову нова думка,яку,як їй здалось,вона прочитала в його мутних очах.
«Що тепер,що тепер?!!!Куди він мене забере?Я не хочу…я не піду!!!».
Він був сильним.він боляче стискав її руку і тягнув за собою.Він сильний.Але на кожну силу знайдеться ще більша.Офелія закрила очі і почала згадувати всі молитви,які колись намагалась вивчити.З очей лилися сльози ,але вона їх не розплющувала.Вирвала руку і кинулась до комода,який стояв навпроти ліжка.Вона перевертала все в ящиках,перекидала всі книжки зошити,прикраси,все,що попадалось під руку.Вона шукала велике срібне розп’яття,яке колись їй подарував тато.Повикидала все з шуфляд,згодом самі шуфляди.Розп’яття там не було.
Вся в сльозах вона впала на підлогу.
В кімнаті,крім неї нікого не було.
-Тату!Пашка!!!Вставай!Я не можу спати.Там в кімнаті миші.Мені страшно.
-І це тому мене треба будити.Заспокойся і лягай спати.Миші-не вовки.Вони не кусаються.І з яких пір ти боїшся мишей?!!!Дурдом якийсь!Не дадуть поспати…-бурмотав крізь дрімоту Паша.
-Павле Романовичу,ви ж розумієте,що дівчинка стільки пережила.Їй зараз дуже важко!Хай розвіється…розважиться…-вже дві години вмовляла Пашу відпустити Офелію на вечірку Ілона.Вечірка була з приводу дня народження Максима,який працював з нею і був одним з кращих друзів Всеволода,що,в свою чергу,також мав прийти на вечірку і ,власне ,запросив Офелію,оскільки займався організацією паті.
-Ніяких вечірок.Хай сидить вдома і вчиться.Їй поступати влітку.
-Влітку.А зараз січень.
-Майже лютий.
-Павле Ро…
-Нікуди я її не пущу.Мені це все не подобається.В мене передчуття погані,а в мене дуже розвинута інтуїція…-Паша набрав в легені повітря і вже збирався сказати щось мудре,але раптом передумав.-…Менше з тим.Шо вона там буде з вами робити?Ви всі старші.Вам буде не цікаво з нею,а їй-з вами.
-Не такі вже й старші.Тим більше з ровесниками,я чула,ви її також не відпускаєте…
-…бо вони всі ше малі і немудрі і легко можуть в якусь халепу вляпатись!-доповнила Офелія,яка щойно зайшла на кухню.
Паша психонув,вдарив по столу(але всеодно то виглядало якось невпевнено.Не вмів він характер показувати.Не було в нього характеру),кинув: «Роби,шо хочеш,але знай,шо мені це не подобається!»,і вийшов.
-Не звертай уваги.Він дуже сильно хвилюється за мене,після того,що сталось з мамою.-постаралась виправдати Пашу Офелія.
-Його можна зрозуміти.
А якби вони знали,що Пашині занепокоєння виправдають себе,і як вони себе виправдають,то в житті б не пішли на цю вечірку(принаймні,Ілона б нізащо не взяла Офелію),але оскільки дівчата не звикли слухати старших,то прибули до Всеволода на дачу(локейшн даної вечірки) майже вчасно.
ПО ДОРОЗІ НА ДАЧУ ПОСТІЙНО ЛИВ ДОЩ.ЦЕЙ КЛЯТИЙ ДОЩ, ЯКИЙ СУПРОВОДЖУЄ МЕНЕ ПРОТЯГОМ ВСЬОГО МОГО ЖИТТЯ.ЯКИЙ СИМВОЛІЗУЄ ВСЕ НАЙГІРШЕ,ЩО ВІДБУВАЛОСЯ ЗІ МНОЮ.НАЙБІЛЬШЕ Я НЕНАВИДЖУ ДОЩ ВЗИМКУ,КОЛИ ПІДВИЩУЄТЬСЯ ТЕМПЕРАТУРА І ПОЧИНАЄ ТАНУТИ СНІГ.ТОДІ В ЦЕНТРІ МІСТА ВОДИ ПО КОЛІНА(ТОГО ДНЯ НЕ БУЛА В ЦЕНТРІ,ТОГО ДНЯ ЧОРТ(НА ІМ’Я ІЛОНА)ПІДБИВ МЕНЕ ЇХАТИ НА ВЕЧІРКУ ДО ВСЕВОЛОДА).ТАКИЙ ДОЩ – НАЙБІЛЬШ ПРОТИВНИЙ, НАЙБІЛЬШ МОКРИЙ І НАЙБІЛЬШ ХОЛОДНИЙ .ТАКИЙ ДОЩ ЛИВ ТОГО ДНЯ.НАМОКАВ ОДЯГ,ЙОГО ОБДУВАВ ХОЛОДНИЙ ВІТЕР,БУЛО МОКРО,ХОЛОДНО І НЕКОМФОРТНО.В ТАКІ ДНІ КРАЩЕ СИДІТИ ВДОМА БІЛЯ ТЕЛЕВІЗОРА,ЗАКУТАВШИСЬ В КОВДРУ, І З ЧАШКОЮ ГАРЯЧОГО ЧАЮ.МЕНІ ВАРТО БУЛО ТАК ЗРОБИТИ І ТОДІ,А МОЖЕ І НЕ ВАРТО.ЗРЕШТОЮ,ВСЕ ,ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ,ВІДБУВАЄТЬСЯ НА КРАЩЕ. МАБУТЬ…
НА ВЕЧІРЦІ МЕНІ БУЛО,М’ЯКО КАЖУЧИ, НУДНО.ТАК ЧОМУСЬ ЧАСТО БУВАЄ,ЯКШО ОПИНЯЄШСЯ В КОМПАНІЙ ДОВБАНУТИХ,МАЛОЗНАЙОМИХ ТОБІ ЛЮДЕЙ.ПЕРШИХ ПІВГОДИНИ Я ТУПО ВТИКАЛА НА ЖОВТУ ЛАМПОЧКУ НА СТЕЛІ.ВПЕРШЕ В ЖИТТІ Я УСВІДОМИЛИ,ЯК БАГАТО МОЖНА ПОБАЧИТИ,СПОСТЕРІГАЮЧИ ЗА ЛАМПОЧКОЮ.ЧОМУСЬ ОДРАЗУ ЗГАДАЛА УРОК ФІЗИКИ НЕЗРОЗУМІЛО З ЯКОГО КЛАСУ(ФУ!НЕНАВИДЖУ ФІЗИКУ.ЗАРАЗ МЕНІ МАЄ БУТИ СОРОМНО,БО В МЕНЕ ДАВНО СФОРМУВАВСЯ ІМІДЖ ПРИНЦИПОВОГО ГУМАНІТАРА(НЕ ГУМАНІТАРКИ,БО ЦЕ СЛОВЕЧКО В МЕНЕ З СЕКОНД-ХЕНДОМ АСОЦІЮЄТЬСЯ.ЧОМУСЬ).ВПЕРШЕ ЗА ПЕРІОД СВОГО ІСНУВАННЯ Я РОЗІБРАЛАСЬ В ЇЇ БУДОВІ,НАМАГАЛАСЬ ЗГАДАТИ,ЯК ВОНА ПРАЦЮЄ,АЛЕ ДЛЯ ЦЬОГО МОЇХ ЗНАНЬ ФІЗИКИ НЕ ВИСТАЧИЛО.
Я СИДІЛА БІЛЯ ВІКНА,А ТОМУ ОДРАЗУ ЗНАЙШЛА СОБІ НАСТУПНЕ ЗАНАТТЯ:ПОЛІЧИЛА ТРУПИКИ МУХ,ЯКІ ПАЛИ СМЕРТЮ СМІЛИВИХ,НАМАГАЮЧИСЬ ВИБРАТИСЬ З ТЮРМИ ПРОСТОРУ МІЖ ВІКОННИМИ РАМАМИ.ЇХ БУЛО ВІСІМНАДЦЯТЬ.І ВСІ ВОНИ ВОЛЕЮ ДОЛІ ОПИНИЛИСЬ МІЖ СВІТОМ ПОЖИВИ І СВОБОДИ,ВСІ ВОНИ БОРОЛИСЬ ДО ОСТАННЬОГО,АЛЕ ВСІ ЇХНІ НАМАГАННЯ БУЛИ МАРНИМИ,БО ВІД НИХ НІЧОГО НЕ ЗАЛЕЖАЛО.САМІ СЕБЕ ВОНИ ВІДКРИТИ НЕ МОГЛИ.ЦІКАВО,ВОНИ ПОМЕРЛИ ПО ОДИНЦІ,ЧИ ВСІ ОДРАЗУ?
ПІСЛЯ РОЗГЛЯДАННЯ ВИПАДКОВОГО МУШИНОГО СКЛЕПУ Я ПЕРЕЙШЛА ДО ПОСТАТІ ХЛОПЧИНИ(МОЖЛИВО,ВЖЕ Й МУЖЧИНИ?),ЯКИЙ ШАЛЕНО ПОДОБАВСЯ ІЛОНІ І ЯКА ПОСТІЙНО НАМАГАЛАСЬ З НИМ ШОСЬ МУТИТИ,АЛЕ ВІН БУВ ХОЛОДНИМ!МОЖЛИВО,ЙОМУ ХЛОПЧИКИ ПОДОБАЛИСЬ?ЦЕ БУЛО ЙОГО ЄДИНЕ ВИПРАВДАННЯ,БО БІЛЬШЕ Я НЕ ЗНАХОДИЛА ПРИЧИНИ,ПО ЯКІЙ БИ ЙОМУ МОГЛА НЕ ПОДОБАТИСЬ ІЛОНА.БУЛА Ж ВОНА ДУЖЕ ГАРНОЮ І РОЗУМНОЮ ДІВЧИНОЮ.ТОМУ Я І СПІЛКУВАЛАСЬ З НЕЮ ЧАСТО,ХОЧА БУЛА ШЕ Й ІНША ПРИЧИНА –ВСЕВОЛОД.МОЯ ПРИСТРАСТЬ І НАЙПОТУЖНІША ЕРОТИЧНА ФАНТАЗІЯ.Я БУЛА ГОТОВА В НЬОМУ РОЗЧИНИТИСЯ,ХОТІЛА,ЩОБ МЕНЕ ПОГЛИНУЛО ЙОГО МОГУТНЄ І ПРЕКРАСНЕ ТІЛО.ЙОГО ЗОВНІШНІСТЬ БУЛА ЙОГО ЄДИНИМ КОЗИРЕМ,БО ВЗАГАЛІТО РОЗУМОМ ЙОГО БОЗЯ ОБДІЛИВ.ВІН ЗАВЖДИ ЗДАВАВСЯ МЕНІ ТУПИМ,ПРОТЕ,ПІДСТУПНИМ.
ОТЖЕ,Я ДИВИЛАСЬ НА МАКСА(ТАК ЙОГО ЗВАЛИ).НАМАГАЛАСЬ ЗРОЗУМІТИ,ЩО ІЛОНІ В НЬОМУ СПОДОБАЛОСЬ,ХОЧА ВОНА В СВОЮ ЧЕРГУ ЗНАЛА ПРО МОЇ «ПОЧУТТЯ» ДО ВСЕВОЛОДА І ТАКОЖ НЕ РОЗУМІЛА,ЩО Я В НЬОМУ ЗНАЙШЛА.МАКСИМ БУВ ЧИМОСЬ СЕРЕДНІМ(НА ВИГЛЯД)МІЖ ПІДАРОМ І КОЗЛОВСЬКИМ(ДО РЕЧІ,БАГАТО,ХТО СТВЕРДЖУЄ,ЩО КОЗЛОВСЬКИЙ ТАКОЖ СМАХУЄ НА ПІДАРА,АЛЕ Я ВВАЖАЮ,ЩО ДО МАКСА ЙОМУ ДАЛЕЧЕНЬКО).ВІН БУВ НАЙКРАЩИМ ДРУГОМ ВСЕВОЛОДА,ЩО, В СВОЮ ЧЕРГУ ,СТРАШЕННО МЕНЕ ЛЯКАЛО(А ЯКЩО МОМУ КОХАНОМУ ДІВЧАТА НЕ ПОДОБАЮТЬСЯ?А Я НЕ НАСТІЛЬКИ БОЖЕВІЛЬНА,ЩОБ ЗАРАДИ КОХАННЯ РОБИТИ ПЛАСТИЧНУ ОПЕРАЦІЮ!ФУ!НАВІТЬ ТАКЕ ВИСОКЕ ПОЧУТТЯ,ЯК КОХАННЯ,НЕ ЗАСЛУГОВУЄ НА ТАКІ СТРАШНІ ЖЕРТВИ!)У МАКСА ЗАВЖДИ БУЛО ЖИРНЕ ВОЛОССЯ І ПЕРЕШУГАНІ ОЧІ.А ЩЕ …ШТАНИ В ОБТЯЖКУ.ЩЕ ОДНА ШТУКА,ЯКОЇ Я НЕ ЗМОГЛА ЗРОЗУМІТИ,ТО ЦЕ,ЯК ВІН ВМУДРЯВСЯ ЗНАЙТИ НА СВОЇ СУХОРЛЯВІ НІЖКИ ШТАНЦІ,ЯКІ Б НА НЬОМУ ТРІЩАЛИ?!!!
БУЛО НУДНО.А Я ХОТІЛА ,ЩОБ БУЛО ВЕСЕЛО.ТОМУ В МЕНЕ БУЛА МЕТА:НАПИТИСЬ!ДОБРЕ(НІ,НЕ ДОБРЕ!!!!!),ЩО НА ВЕЧІРЦІ БУЛО БАГАТО БУХЛА.ОТ ТОМУ Я ВЕСЬ ВЕЧІР ПОТЯГУВАЛА З ВЕЛИЧЕЗНОЇ(БАЧИВ БИ ТАТО!А БАЧИЛА Б МАМА,ЗЕМЛЯ ЇЙ ПУХОМ!!!)ГЛИНЯНОЇ КРУЖКИ ЯКЕСЬ МАЖОРНЕ ВИНЦЕ.ПРАВДУ КАЖУЧИ,МЕНЕ ВІД НЬОГО МАЙЖЕ НЕ ГРЕБЛО,ЩО МЕНЕ ЗАСМУЧУВАЛО МАЛО НЕ ДО ІСТЕРИКИ,ТОМУ Я ПЕРІОДИЧНО РОЗБАВЛЯЛА ЙОГО ГОРІЛОЧКОЮ(ТАКОЖ ЯКОЮСЬ МАЖОРНОЮ).РЕЗУЛЬТАТ НЕ ПРИМУСИВ СЕБЕ ДОВГО ЧЕКАТИ.НІ,ВЕСЕЛІШЕ МЕНІ НЕ СТАЛО.АЛЕ З’ЯВИЛОСЬ В МЕНІ ШОСЬ ПОФІГІСТИЧНЕ.ВСЕ БУЛО БАЙДУЖЕ(НУ МАЙЖЕ…).В ГОЛОВІ ЗАПАМОРОЧИЛОСЬ,В ГОЛОВІ ЗАГУЛО,В ЖИВОТІ ЗАПЕКЛО,ВУХА ПОЗАКЛАДАЛО,В ОЧАХ ПОПЛИВЛО,МОЗОК ЧАСТКОВО ВТРАТИВ КОНТРОЛЬ НАД ТІЛОМ,ЗАХОТІЛОСЬ ТЕПЛА І НІЖНОСТІ.ТЕПЛА І НІЖНОСТІ ЗАХОТІЛОСЬ ЩЕ БІЛЬШЕ,КОЛИ Я ВПІЙМАЛА НЕЗМІННИЙ ПРИСТРАСНИЙ ФІРМОВИЙ ПОГЛЯД ВСЕВОЛОДА.МІЖ ВИНОМ,ГОРІЛОЧКОЮ І ФЛЮЇДАМИ ВСЕВОЛОДА,ЯКІ ВИПРОМІНЮВАЛИСЬ ВІД ЙОГО НЕБЕСНИХ ОЧЕЙ,ВІДБУЛАСЯ ДЕЯКА ХІМІЧНА РЕАКЦІЯ,ВІД ЯКОЇ Я ПОЧАЛА ВТРАЧАТИ РОЗУМ.
ХВИЛИН ДВАДЦЯТЬ МІЖ МНОЮ І ВСЕВОЛОДОМ ВІДБУВАВСЯ БІЙ.МИ ГІПНОТИЧНО ДИВИЛИСЬ ОДНЕ НА ОДНОГО,ОЧІКУЮЧИ ЯКИХОСЬ ПЕРШИХ КРОКІВ.ХЛОПЦІ-СТВОРІННЯ СЛАБКІ,ТОМУ БІЛЯВЧИК ЗДАВСЯ ПЕРШИМ.ВІН СКАЗАВ: «ОФЕЛІЯ МАЄ ПОГАНИЙ ВИГЛЯД.СОНЕЧКО,ТОБІ ЗЛЕ?»ЧОМУ ВСІ ЗАВЖДИ НАЗИВАЮТЬ МЕНЕ СОНЕЧКОМ?-ПОДУМАЛОСЬ МЕНІ ТОДІ,А ЗАРАЗ Я ДУМАЮ:ЯКОЮ ТРЕБА БУЛО БУТИ П’ЯНОЮ ІДІОТКОЮ,ШОБ ТАКЕ ЛЯПНУТИ?Я СКАЗАЛА: «МЕНІ ЗАРАЗ ТАК ГАЛІМО,ШО Я ,НАВІТЬ ЦЬОГО НЕ УСВІДОМЛЮЮ.МЕНІ ТРЕБА ЛЯГТИ,-І ДОДАЛА ПОШЕПКИ-БО Я ВЖЕ ВМИРАЮ!»ВІН ЗРЕАГУВАВ МИТТЄВО: «НАГОРІ Є ЩЕ ОДНА КІМНАТА…ТАМ ЛІЖКО».Я ПІДНЯЛАСЬ І НЕВПЕВНЕНИМИ БЛУКАЮЧИМИ КРОКАМИ ПІДІЙШЛА ДО НЬОГО.ЗАРАЗ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ,ЩО МІЙ ПОГЛЯД БУВ МАКСИМАЛЬНО БЛАГАЮЧИМ: «ТИ Ж МЕНЕ ПРОВЕДЕШ?»-ПРОШЕПОТІЛА Я ЙОМУ ПІД ВУХОМ.ЙОГО ОЧІ ПОСМІХНУЛИСЬ,ВІН ПІДНЯВСЯ З-ЗА СТОЛУ І ОБЕРЕЖНО ВЗЯВ МЕНЕ ПІД РУКУ.ДАЛІ ОБІЙНЯВ МЕНЕ ЗА ПЛЕЧІ І ПОВІВ ВВЕРХ ПО СХОДАМ.Я СХИЛИЛА СВОЮ ГОЛОВУ ЙОМУ НА ПЛЕЧЕ І ЗАПЛЮЩИЛА ОЧІ,ВІДДАЮЧИ СЕБЕ ПОВНІСТЮ В ЙОГО РУКИ.Я ВІДЧУВАЛА ЯК МИ ПРИЙШЛИ,ЧУЛА ЯК ВІН ВІДЧИНИВ ДВЕРІ.Я БУЛА НАПІВСОННА.ОДНА ЙОГО РУКА ТРИМАЛА МЕНЕ ЗА ПЕРЕДПЛІЧЧЯ,ІНШОЮ ВІН СКОВЗНУВ ПО МОЇМ ПАЛЬЦЯМ,ПІДНЯВСЯ ДО ПЛЕЧА,ШИЇ,ПРОВІВ ПО ГРУДЯХ І НІЖНО ОБІЙНЯВ ЗА ТАЛІЮ.Я ВІДЧУЛА ДОТИК ЙОГО ГУБ.Я БУЛА П’ЯНА НАСТІЛЬКИ,ЩО БУЛО ВАЖКО ЙОМУ ВІДПОВІСТИ.Я НАМАГАЛАСЬ ВЛОВИТИ РИТМ ЙОГО ПОЦІЛУНКІВ,АЛЕ ВТРАТИЛА КОНТРОЛЬ НАД СВОЇМИ ГУБАМИ І ЯЗИКОМ.
ВІН ЗНЯВ З МЕНЕ СОРОЧКУ.ХОЛОДНО.МЕНІ СТАЛО ХОЛОДНО.В НЬОГО БУЛИ ХОЛОДНІ РУКИ.ЙОГО НІЖНІ ПОЦІЛУНКИ НАБУВАЛИ ВСЕ БІЛЬШОЇ ПРИСТРАСТІ.АГРЕСИВНОЇ ПРИСТРАСТІ.ВОНА СТАЛИ ЯКИМИСЬ ТВАРИННИМИ І ПОСТУПОВО ПЕРЕТВОРЮВАЛИСЬ НА УКУСИ.
ДО МЕНЕ ПОВЕРТАЛАСЯ СВІДОМІСТЬ.Я ВІДКРИЛА ВАЖКІ ПОВІКИ.МОЖЛИВО ЦЕ БУВ П’ЯНИЙ ГЛЮК,АЛЕ Я ВІДЧУЛА ЯК ГОРИТЬ МОЯ ШКІРА,ЯК КИСЕНЬ СТАЄ ВСЕ ВАЖЧИМ ДЛЯ ПОТРАПЛЯННЯ В ЛЕГЕНІ,ПРИ КОЖНОМУ ПОДИСІ Я ЧУЛА ЯК СВИСТИТЬ ДЕСЬ В ГОРЛІ.РУКОЮ Я ТОРКНУЛАСЬ ЙОГО ВОЛОССЯ І ЗНЯЛА РЕЗИНКУ,ЯКА СТЯГУВАЛА ЙОГО В ХВОСТИК.МІЖ ПАЛЬЦЯМИ РОЗСИПАЛОСЬ М’ЯКЕ,ДО СИНЯВИ ЧОРНЕ,ВОЛОССЯ.ЧОРНЕ!СЕРЦЕ НА МИТЬ ЗУПИНИЛОСЬ І Я ПРОТВЕРЕЗІЛА ДО КІНЦЯ.
ЙОГО ПУСТІ ОЧІ ПАРАЛІЗУВАЛИ МОЄ ТІЛО.
«ТУТ НЕМА Ж ДЗЕРКАЛ!»-ІСТЕРИЧНО,НІ ТО ПЛАЧУЧИ,НІ ТО СМІЮЧИСЬ СКАЗАЛА Я.
«ДЛЯ ЧОГО ТОБІ ДЗЕРКАЛО?ТИ Й БЕЗ ТОГО ГАРНА!»-ПРОЛУНАВ ГОЛОС ВСЕВОЛОДА. «МОЄ ДЗЕРКАЛО В ТВОЇЙ ЗАГУБЛЕНІЙ ДУШІ!»-ПРОШИПІЛО ,НАЧЕ ЗМІЯ,ЩОСЬ НЕВІДОМЕ.
Це невідоме почула лише офелія.Всеволод ,крім неї,нікого більше не чув і не бачив.Її круглі ,перелякані,очі непокоїли і його.Що сталось?Він хотів кохання!
Офелія одягнула сорочку,розвернулась і,не оглядаючись,вибігла з кімнати.З будинку вона також вибігла,але куртку вдягнути недодумалась.Продовжував лити дощ.
Вона вибігла на дорогу і впіймала маршрутку,яка їхала не зовсім в її сторону.Ще хвилин двадцять від зупинки,вона йшла додому пішки.
Квартира була пустою. «Він здимів.Можна було б не питатись дозволу йти на той клятий максимів день народження!Він би все одно не дізнався!»-вирішила Офелія,не знайшовши слідів Пашиного перебування в жодній з кімнат.
Дівчина була мокрою і заляпаною болотом.Вона вся тряслася від холоду. «Я забула там куртку і мобілку!»-нарешті усвідомила вона.
Не роззуваючись,Офелія попрямувала в ванну кімнату.Закрила пробкою отвір у ванній і відкрила кран з гарячию водою.
«Я ідіотка!Я ненормальна!Я прибацана!Лікуватись…лікуватись…лікуватись!Мені треба лікуватись.Але в дурку я не хочу!Не хочу, щоб мене вважали божевільною.І що далі?Боже, яка я нікчемна!!!
Від першого дня з приїзду в це кляте місто зі мною постійно щось відбувається.Може в цьому винне місто зі своїми байдужими до жорстокості сірими жителями?Сіре місто,де постійно дощить.Де недостача води компенсується надмірною кількістю опадів.Де мене так ніхто і не полюбив,де мені важко знайти друзів,де мало розуміння…
Хтось з моїх знайомих казав,що тут погане повітря.Хтось казав,що тут недобра аура,яка тисне всім на голову.Хтось казав,що місто прокляте.Прокляте постійними сірими і депресивними дощами.Чому тут завжди лиє «небесна вода»?Чому тут проблеми з водопостачанням в будинки?Чому річка,яка нібито тут тече,тече під землею?
Люди ,ці кляті люди(вірус організму планети Земля,як казав один чувак з «Матриці»)замурували річку…і тепер прокляті.Прокляті водою через воду!
Прокляте!Це кляте місто прокляте!І я проклята жити тут!Я,взагалі,проклята жити!Це ж на скільки було б легше,якщо б я так і не народилась!!!В першу чергу,було б легше мені!Чому я не померла тоді,коли на мене впало дзеркало,чому я не померла від запалення легенів кілька тижнів по тому?Може для того щоб померти зараз?!»-всі її думки були вголос.Вона металась з кутка в куток,наче актор по сцені,і читала свій монолог,перекрикаючи шум води в ванній,яка вже почала литись через край.Вона обхопила голову руками і ридала.Ридання її виходили десь із глибин її душі.Вона впала на коліна, підняла голову і побачила свій розмитий силует в запотівшому дзеркалі.В руках її вмить опинилась якась пляшка,здається,з одеколоном,яку Офелія,не вагаючись,запустила в дзеркало.За лічені секунди воно злетіло зі стіни,сотнею блискучих шматків скла.
Офелія потягнула руку до купи дзеркальних осколків і взяла один,який гострим краями заглибився в її долоню,і став червоним від крові.Руки цієї загубленої посеред світів істоти трусилися як ніколи. «Зараз,або ніколи!»-вирішила вона для себе і вдарила шматком скла по зап’ястю.
Кров забрискала стіни.Вода заливала підлогу.
