Життя ліхтарів мало чим відрізняється від життя інших мешканців міста. Більшість належать до так званого „мідл-класу”, трішки поменше - до того прошарку, про який говорять „за межею”, ввічливо роблячи голос тихіше, ніби вибачаючись. Звісно, є і VIP-персони, молоді представники яких ще звуться „золотою молоддю” – вони, позолочені не по віку, часто прикрашають територію сучасних закладів нічного відпочинку.
Якщо запитати звичайного пересічного ліхтаря про його буденне життя, переконаєтесь, від відмахнеться, буркне щось собі під носа, підійме брови і промовить: ну що, що в ньому такого цікавого – нема про що говорити! Але повірте, трішечки такту, уваги, постійте біля нього, врешті-решт, з півгодинки, тримаючи в руках газетку – він відкриє вам свої таємниці. В цій справі головне - вибрати „правильного” ліхтаря: або одинокого, десь у старих, спальних районах міста – він буде радий поспілкуватися хоч з ким- небудь, навіть з вами, людиною. Або ризикніть і замахніться на екстравертованого, злегка екзальтованого типа, що, як правило, оточений купую от тих от, пересічних . Є велика вирогідність, що йому в принципі байдуже з ким говорити. Навіть з вами, людиною...
Хотілося б попередити: не запитуйте , будь ласка, ліхтарів про те, чому вони не рухаються, якщо живі. Вони рухаються.
Пам’ятаю, один старий ліхтар, що вистояв не одну зміну погоди та влади промовив: з чого це людина впевнена, що все має ставатися так, як їй звично думати. Краще б думали, чого вони, люди, не рухаються навіть тоді, коли мають ноги.
Цю плутанину легко пояснити: ліхтарі відпочивають і бачать свої сни про головну роль на центральній площі біля оперного вдень, а от розачаровуються нездійсненністю мрій, власне, як і проживають своє звичайне, ліхтарське життя, вночі.
Час, коли прокидається перший, він же, головний ліхтар збігається з останньою миттю плутаної свідомості людини перед сном. А далі – безперервний рух, постійна боротьба за місце під сонцем. А краще, під сонцем та біля лавочки – вдень такі місця найбільш популярні – біля них зустрічаються кохані та фотографуються мандрівники.
Серед ліхтарів, шановні люди, є, між іншим,романтики: годинами замріяний ліхтар може стояти один, підпираючи міст. А все – заради можливості слідувати очима за вами, переводячи зрідка поглад на течію річки.
Інколи до них приєднуються художники, що роблять нариси своїх майбутніх шедеврів. Бажання причепності до вічного світу мистецтва так надихає ліхтарів, що вони нестерпно чекають сутінкі, аби запалитися та допомогти митцям, підсвітлюючи їх мальберти. Митців мало цікавлять ті крихти світла, що потрапляють на полотна. Швидко збираючи свої дерев’яні валізки з пензликами та фарбами, вони лишають на самоті металеві ковані колони.
Улюблений час будь-якого ліхтаря – зима. Зрозумійте, є додаткові години, в які він може реалізовувати себе в будь-якому районі міста: околиці стають краще освітленими, а від того “безпечнішими”, у центрі міста пересічні ліхтарі створюють яскраві цяточки, які так радують очі, що споглядають за ними з ілюмінаторів літаків.
Пафосні, часто подвійні , потрійні ,а часом пихаті ліхтарі, стоять поодиноко біля особливо важливих установ. Можливо ви помічали, у них завжди широкі колони в основі. То все від їх страху зрушити з місця і втратити своє положенння у суспільстві . Важкість колон – їх власне обмеження, порятунок від спокуси, так би мовити. Була б можливість – вони прив’язали себе б металевими ланцюгами, видавши їх за декоративну прикрасу. Хоча, такі, певно, теж є...
Звісно, сильно впливає на ліхтарський світогляд місце народження. Не секрет, чим ближче у сторону Грінвіча - тим ліхтарі більш жадані, тим відчувають себе більш потрібними.
Я могла б передати історію всіх ліхтарів,що стали такими близькими моєму серцю, та не хочу позбавляти вас задоволення знайомитися та розмовляти з ними. Навіть, якщо розговорити його не вдастся, придивіться уважно, доторкніться, почекайте, поки м’яке світло ліхтаря падатиме на вологу бруківку – повірте, ви зрозумієте половину його життєвої історії.
Згадуються слова мого старого друга-ліхтаря...ну, того, що пережив вже не одну війну та революцію: нещастя ліхтарів не від того, на що вони жаліються: світовий день задовгий, життя коротке...Біда їх у тому, що рідко який ліхтар задумується - він потрібен навіть тоді, коли спить – саме у той час, коли ми, люди, естетично насолоджуємося їм, так само підпираючи міст над річкою, спогладаючи за ходом її течії.
