- От паскудна ручка, не пише -, вирвалося звідкись за величезною купою книжок. І знову якесь шарудіння та незадоволене плямкання – клекоче робота. У кімнаті розсіялася лихоманлива гарячка. Здається, що затримав подих навіть час. Раптом тишу збунтував телефонний виск… - Ну от, не дають працювати, нахаби!
Із-за столу, розгрібаючи ногами газети, журнали, зошити, вилізла скуйовджена дівчина. Вона схожа на людину, яка знемагає під тисячотонним ярмом непосильних для напівживого створіння екзаменів, хоча й на позір тримається цілком впевнено й непохитно.
- Алло -, злісно вичавила студентка.
- Привіт, Аню, як ти? – роздався розпалений, але рішучий голос.
- Хто це? – Доволі непривітно мугикнула вона.
- Тобі не сумно? – Запитав він, не звертаючи уваги на грізну та зверхню інтонацію.
- Та тут і мертвий не засумує! Вибач, але я зайнята. Бувай здоров. – Аня поклала слухавку, не чекаючи відповіді й попленталася до книжок.
Взагалі дівчина решетом у воді зірки не ловила, знання влітали в її голову заіграшки й утримувалися там досить довго, аж поки не сприймалися за необтяжливу істину. Єдине, що ніяк не могло знайти місця в її казанку ( до речі, як і в майже всіх «порядних» дівчат) – це наука категорії «вивчи та забудь» – фізика. Аня залюбки видряпається навіть на дах, щоб покликати «Шару», аби тільки завтра обійшлося без людей зі стетаскопами.
На свої 18, Аня геть-то тямуща й не без лою в голові, звісно, зі своїми тарганами, але, хто ж із нас без болячок? Вона дарма повітря не струшує, говорить відверто й просто, намагається не підгодовувати в собі маленького егоїста, який дрімаєв кожному з нас, обожнює казки та мамині тістечка.
Волелюбна, емоційна, з ранимою душею й чулим серцем, дівчина схожа на ладе янголятко з диявольськи шпаркою вдачею та проникливими очима кольору турмаліну. Вона жила в своєму світі немеркнучої весни й незатертих спогадів, час від часу витаючи в безіменних глушинах власного сентиментального палацу, який боязко, по цеглині збудувала сама.
«Д-з-з-з», - нагло відродився в’їдливий свист і так же негадно розчинився в безгомінні глухих стін.
-Алло, - тепер вже апатично й обезсилено сказала вона, не чуючи власних слів. У відповідь - важке дихання десь на другому кінці лінії. Дівчина більше не видала себе розмовами й продовжувала монотонну німу гру, яка через декілька хвилин перетворилася на безглузде фонове шипіння. Телефонне сичання раптом перебили гострі гудки. Дівчина мляво опустила слухавку, подивилася на чимале нагромадження книжок на столі і, пересвідчившись, що за ці декілька хвилин нічого не змінилося, обезсилено рушила в бік ліжка…
- Аню, вставай, запізнишся,- сказала мама і стягнула з доньки ковдру.
- Зараз-зараз, холодно!
Вона похапцем позакидала до роту мамині канапки з сиром, залила їх чаєм, натягнула на себе те, що під руку трапилося й полетіла до університету. По дорозі дівчина намагалася щось згадати, але всі формули збилися в одну й обернулися на полчище незрозумілих символів, які жахали своєю чисельністю й варіативністю.
- Ну ось, прийшла, - бентежно сказала Аня, мимоволі переступивши не зовсім привітний поріг.
Дівчина силкувалася віднайти в собі десь загублену волю, але та не піддавалася, тихо причаївшись в глибині сумління, перелякано чекала на щось неминуче й пекельне. Юнка вмент знайшла потрібний кабінет: тут зібралося багато студентів, які судорожно хапалися за книжки й зошити, лементували й озиралися навкруги, ніби кінець світу вже не за горами. У повітрі витав нервовий напад, що задивився на декількох зблідлих дівчат, шукаючи жертву. За хвилину почулося різке цокання, яке неминуче наближалося, тривожно відлунюючи в серцях студентів.
- Ну що, ось і побачимо, чи назбирається у вас того, що люди називають знаннями, хоча б на трієчку, - ласо протягнув невисокий лисіючий колобок, пильно вглядаючись в перелякані обличчя все тих же побілілих від страху дівчат.
Сьогодні він виглядав веселим й цілком задоволеним, з його лиця не злазила крива посмішка, що непомильно свідчило про те, що професор встав з ліжка на потрібну ногу. Зазвичай Нестор Петрович не звик тішити своїх підопічних почуттям гумору, його обличчя майже ніколи не змінювало виразу, навіть, іноді здавалося¸ що воно статично-воскове, і це цілком пояснювало те, чого цей носій науки боявся зайвий раз повісити на ньому хоч якусь емоцію. Цього разу його гладко відшліфована парсуна могла ось-ось луснути від такого надприроднього перенапруження. Нестор Петрович, підтягнувши яскраво-зелену святкову краватку, владно пройшов впред, з цілком ясним усвідомленням того, що сьогодні встановлюватиме правила він. Аня, лихоманливо притискаючи зошит до грудей, зайшла першою. Вона без зайвих рухів та роздумів, якось механічно подалася до останньої лави, раптом із хащ фізики її повернув на землю голос професора :
- Біллевіч, а чого це так подалі від мене? Вас чимось не влаштовує перша парта? Попрошу далеко не йти, ось біля дверей чудове місце, - з посмішкою сказав він, знову підтягнувши краватку.
Аня всілася на вказане місце, витягла щасливу ручку, яка дісталася їй замість розігруваного автомобіля, як заохочувальний приз, і поки студенти займали свої місця, уважно вивчала Нестора Петровича, обличчя якого знову заморозилося. За хвилину вона вже тримала декілька в’їдливо-білих аркушів, які чомусь вимагалося брутально сплямувати чорнилом. Дівчина рішуче піднесла до них ручку й поставила в лівому кутку ледь помітну чорну крапку.
- Все, тепер і він як ми – заплямований, - стиха сказала вона сама собі й відчула натиск слабкості, який швидко розійшовся по тілу. Крізь безголосся цинічно пробивався невгамовний годинник, він давно злився воєдино ритмом її серця й тепер здавався дівчині теж німим. Усе наче застигло й безнадійно занурилось у невагомість.
- Біллевіч, Ви прийшли на екзамен спати, - зненацька прорізався голос Нестора Петровича. – Через двадцять хвилин у Вас буде можливість зробити це вдома.
Аня, ніби прокинувшись від зимової сплячки, шпарко відклеїлася від парти й
прикипіла очима до цокаючого годинника. «Скільки?» - запитала Вона сама в себе, допетрявши, що професор і прикипілі до роботи студенти це не витівка її уяви. Аня безпорадно роздивляючись схеми, таблиці й парабули, які, здається, взяті прямісінько з Марсу, пориваючись зібрати свої блукаючі думки до купи й вичавити з себе хоча б маленьку частину того, що залишилося в голові після безсонної ночі, проведеної наодинці з фізикою. Аня гарячкувато черкала ручкою, з розпачем вдивляючись в кляті завдання, які ніби мали підказати правильну відповідь, та чорні літери непохитно вартували на їдкій білі, не подаючи жодного знаку життя. Раптом декілька чітких знаків посіріли й перетворилися на вологу пляму, здається, в аудиторії пішов дощ. Дівчина знову змахнула рукою сльози й щосили вчавила тоненький палець в аркуш, судомно стиснувши губи.
- Аню, Аню, - почувся стурбований шепіт з-за дверей. – Ти мене чуєш? Ну не плач, будь ласка.
- Хто ти? – ледь чутно промовила дівчина й безнадійно опустила вії.
- Просунь контрольну під двері.
- Що? – здивовано запитала вона.
- Сюди вже давай твої папірці, - наполягав невідомий і рішучий голос.
Аня слухняно поклала аркуші, цього разу намагаючись ні про що не думати. Її розум сприймав тільки одну команду, яка розносилась якимись невідомими канальцями, які люди звикли інтелектуально величати капілярами, венами та артеріями. «Клади», - чула вона звідкись здалеку. Голос пронизував усе тіло, змушуючи здригнутися кожну стривожену клітину й виринав так же безслідно й непомітно, як і з’являвся. І так часто дівчина з волоссям кольору осені, на декілька годин залишала наш світ і переносилася в країни незамуленої любові й увіковіченої весни, де немає місця для стигм чи всемогутніх пантеонів, які залиті доверху лихварством, облудою та злістю. Саме через Анін хист до забуття й занурення в рожеві хмари породжували безпідставний поглум деяких вузьколобих однокурсників, які годинами могли обдумувати відповідь на питання типу : « Хто ж все таки написав « Капітал» - Маркс чи Карл?» Дівчина незрушно споглядала все то й же безликий годинний, стрілка якого мляво переповзала на двійку. Аня, щосили стиснувши ручку тонкими пальцями, роздивлялася цю убивчу для всіх студентів цифру. «Зараз збиратиме», - подумала вона й занепокоїно подивилася крізь важкі коричневі двері, за якими коридор видався зовсім пустим і сонним без завжди живого натовпу гамірних студентів. Одинокий горщик, з якого виглядали потріпані листочки калачика, цілком влучно доповнювали лікарняний пейзаж, який навіював ще більше страху перед екзаменами. Зі стіни поглядали грізні очі Богдана-Зиновія, які своїм суровим поглядом часто заохочували молодь до перечитування конспектів хоча б перед іспитами.
- Аню, забери завдання, - раптом скляні двері помутніли й перетворилися на дерев’яні . Дівчина похапцем витягнула листки й не встигла розгледіти навіть першої сторінки, як профессор жваво оголосив, що час вийшов й вихопив старанно списані аркуші.
- Зачекайте… - хотіла було заперечити вона, але прочитавши на обличчі Нестора Петровича, очевидне невдоволення, Аня вирішила не провокувати завжди кислого професора й, опустивши очі, як це роблять маленькі діти під час вислуховування батьківських доган,
після черговових пустощів, вона мовчки потяглася за сумкою. Невдоволені студенти як завжди нарікали на астрономічну складність та неможливість розв’язку подібних завдань, вони то шукали правильні відповіді, то жалілися один одному, скільки дрогоцінного нічного часу витратилося на пізнавання злосилої фізики. Аня ніколи не підтримувала подібних розмов, вона байдуже промовила сухе «бувайте» й мовчки прикрила двері.
Сонячний дощ залив дівчину в синій сукні, ожививши її шафранове волосся, яке буяло й розвівалося від кожного подиху необережного вітру. Аня заплющила очі й підняла голову, потягнувшися акуратним, усіяним веснянками носиком, до далекого неба, яке солодко пахло глибокою весною й ще більше розпалювало її незбутні мрії. Вона точно знала, що десь за пухкими хмарами й непротоптаною людьми твердінню є інший світ, де бувають кожного разу всі поети Землі, коли пишуть. Вона знала : якщо дивитимешся на годинник і , побачивши однакові числа, намагатимешся загадати всі свої бажання, то одного разу вони обов’язково здійсняться. Знала, що на Івана Купала неодмінно розцвіте квітка папоротя,і подарує щастя тому, хто встигне її зірвати. Знала, що без добра не буває лиха, а без сліз посмішки. Знала, що колись кожен напевно побуває в Раю і навчиться літати, не подумки, а так, як пташки – по-справжньому. В світі її віршів не було нічого чорно-білого, окрім поперу й смалянистої фарби, яка й допомагала створите щось кольорове. Дівчину не вабили гучні дискотеки, заткані цигарковим димом, або ж інфантильні «наречені», словниковий запас яких нагадував сумнозвісну Еллочку-людожерку, хоча іноді навіть вона не могла зрівнятися з гарячими репліками теперішніх принців. Аня, по дорозі роздивляючись завжди зайнятих своїми справами людей, не поспішаючи йшла до дому. Вона щойно спустилася з небес і тепер її голова була зайнята чимось більш поцейбічним – екзамен… « І що тепер буде?» - зітхнула вона й знову подивилась на небо. Цього разу воно мовчало. Дівчина й гадки не мала, хто той затятий фізик, який зглосився розв’язати завдання, та чи правильно? Це питання її турбувало найбільше, адже саме від цього екзамену залежла наявність стипендії, або ж навпаки – її відсутність.
- Аню, як там твоя фізика? - роздався стомлений голос мами, яка ще навіть не встигла ступити на поріг після роботи.
- Так собі, - невпевнено пролепетала дівчина.
- Це, я розумію, погано, - скептично промовила мама, поправляючи окуляри.
- Сказала – як відрізала, - подумала про себе Аня, намагаючися уникнути теми мовчанням.
- Аню, мені витягати з тебе кожне слово, чи ти й сама в стані розповісти?
- Та ні, мам, кажу ж, усе нормально, наче й написала, али якби ж я знала – чи правильно? – вона зробила солодкі очі й додала :
- То, може, чаю?
- Ну давай, тільки зеленого, - голос жінки помітно пом’якшав.
- Ой буде мені набублики,- пожалілася дівчина сама собі, уявляючи мамине обличчя після того, як оголосять оцінки. Аня вже чітко могла розгледіти в уяві товстенну двійку навпроти свого прізвища.
- Та, може, якось минеться, - безпорадно пробубніла вона, подивившись на здіймаючуся пару, що виривалася з ще гарячої чашки.
- Аню, вже перша, ти ж не хочеш піти за результатами зі скляними очима, - почувся мамин голос із сусідньої кімнати.
- Так-так, лягаю, - потягнула вона, заплющивши очі. Аню не могли відпустити тривожні думки про завтрашній день, вона обдумували всі евентуальні питання і , у свою черго те, що можна було б назвати відповіддю. Дівчина перебрала чи не кожного знайомого, та жоден не пасував до ролі янгола -охоронця, який взявся б не аби за що, а за фізику! По кімнаті вже давно розповзлася погідлива ніч, яка без вагань виперла сірогривий вечір, жадібно проковтнувши останні залишки світла. З неба звисали далекі зірки, які ладні були злетіти кожної хвилини з посутенілого тла, щоб подарувати комусь за тисячі миль звідси одне завітне бажання, яке, можливо, переверне чиєсь життя. За вікном посвистував сизий вітер, він також має свої обов’язки… перед закоханими. В його крилах щоночі оживають слова, які літають світом в пошуках однієї людини, і тільки найщиріші з них потраплять в пункт призначення, оминувши 7 мільярдів незнайомців. Аня знала, що кожного разу, коли сонце скочується за виднокрай, а небо накидає сяйливу порфіру, десь із-за припорошених верхівок далеких гір приходить казка до тих, хто в неї вірить. Вдень її не побачиш, бо вона ховається від світла, тому дива відроджуються тільки вночі, створюючи для звиклих людей неповторне чудо, яке часто зранку заглушується вереском будильника…
«Дрррррр» - , ввірвався спів вібруючого телефона. Дівчина обезсилено відмахнулася рукою, наче від набридливої мухи й перевернулась на інший бік, та маленький контролер не здавався, його наполегливий щебет вмить розкотився кімнатоюі й дав зрозуміти, що помилування ледарці не буде. Аня, все ж таки змусила себе підвестися: спочатку вона помстилася злосливому телефону, а вже потім заянялась собою. Час летів як шалений, не даючи дівчині ні хвилини на перепочинок, а вона, немов божевільна, усе носилася кімнатою, шукаючи то одне, то інше. Нарешті, коли промайнула вже слива година, Аня згрібла до купи свої речи, нагородила на голові щось на зразок гульки й вилетіла як навіжена з дому, по дорозі одягаючи жакет. « Хоч би не спізнитися, хоч би не спізнитися», - увесь час бубоніла вона, переслідуючи нагальний жовтий автобус, який так і не зменшив швидкості. В її уяві поставали картинки зі штивним обличчям професора, який так же спокійно й рішуче малює улубленою ручкою товстеньку пару. Від таких думок Аня, здавалося, ось-ось здійметься в небо, аби якось зарадити тому, що чекає на неї в тому езотеричному кабінеті на четвертому поверсі зі страшним написом на дверях «Кафедра фізики». Нарешті за цілим лісом нудних багатоповерхівок вже виднівся універститету, що помітно вирізнявся серед сірих будівель. Дівчина, мало не падаючи на сходах, й збираючи в собі всі останні сили, щоб добігти ще два поверхи, налетіла на декількох хлопців, які невдоволено щось кинули їй у слід. Скуйовджена, захекана й перелякана, вона,не довго думаючи, ввірвалася в аудиторію й з реплікою «Вибачте, будь ласка, не було автобусів», впалана найближчу лаву, з цілком непохитною вірою в те, що їй вдасться залишитися непоміченою.
- Біллевич! – Сплеснув руками професор. – Яке щастя, що Ви до нас завітали. Сподіваюся, що хоч цього разу нарешті виспалися.
З остатнього ряду почулося пискляве «хі-хі» якихось білявок, що реагують подібним чином не тільки на те, що викликає в них сміх, але також коли дивуються,перегортають модні журнали, хочуть відмовити або погодитися, тож цього разу було невідомо, що пробудило в них прояв саме таких емоцій. Аня, роздивляючись підлогу, не сказала ні слова, вона винувато нахилила голову й, здається, боялася навіть подивитися на безжального Нестора Петровича, який мало не просмалив в бідолашній дірку своїм різким поглядом.
- Після пари - до мене, - неминучо скомандував він і продовжив чергову суху лекцію.
Аню наче блискавка вдарила : «Що? До нього? З якої такої радості?» І тут вона згадала вчорашній нещасний екзамен і допетряла, що розмова не буде легкою. «І що ж там на тих клятихаркушах?» - усе розмірковувала дівчина, малюючи ручкою в зошиті. І справді, тільки сам професор тоді міг знати, що ж все-таки понаписував той загадковий хлопець. Аня не могла навіть уявити, що чекатиме її за важкими чорними дверима, але щось підказувало їй, що цього разу без пригод не обійдеться. Щойно Нестор Петрович прохрустів пальцями, звідусіль почулося шарудіння, це, так би мовити, свого роду сигнал, який означає, що лекція закінчилася. Аня механічно накинула на плече сумку й ледве не побігла за вічно завантаженим викладачем, який доволі бадьоро для своїх років вскочив у відчинені двері.
- Несторе Петровичу , - розгублено вичавила дівчина.
- До мене! Чи я незрозуміло сказав? – почулося десь в коридорі.
Аня квапливо пролізла серед студентів і почимчикувала до знакового кабінету. Вона боязко повернула сріблясту ручку і побачивши, що там нікого немає, з полегшенням зайшла всередину. «Непогано», - подумала про себе вона, роздивляючись досить затишне приміщення, яка скоріше нагадувало кімнату для відпочинку. Тут, мабуть, злісний фізик ховався від набридливих студентів, які просто не дають жити, особливо під час сесії. З горщиків на підвіконні виглядали квітуючі фіалки, тонкий аромат яких робив атмосферу ще більш домашньою. Найпочесніше місце тут займало пухнасте біле крісло біля вікна, здається, що в ньому не важко й втопитися, особливо невисокому професору. Аня мимоволі усміхнулася, бо яскраво уявила, як кожного дня Нестор Петрович зникає в цьому королівському фотелі. На столі шанобливо лежав «Ідіот» Достоєвського, біля якого стояла синя скляна рамочка. Аня з цікавістю протягнула руку, щоб роздивитися поближче хлопця зі світлини. «Гарний, - подумала вона, глибоко вдихнувши повітря. - Невже син?»
- От в нього, Біллевіч, з фізикою проблем ніколи не було, - раптом ввірвався хрипкий голос професора, що змусив бідолашну аж зіскочити зі стільця.
Нестор Петрович, відкривши дверцята якоїсь міні-шафки під столом почав нишпорити в паперах, аж поки не витягнув декілька аркушів, і віддавши їх дівчині, зручно вмостився в улюблене крісло. Аня тримаючи роботу в руках, втупилася очима в професора, ніби він мав видати те, що там написано й для цього зовсім не обов’язково дивитися самій.
- Ох, Біллевіч, що знову заснули? – з посмішкою запитав він, розглядаючи фіалки.
Дівчина боязко відкрила роботу і (о Господи!), побачила величезний напис під блискуче розв’язаними задачами й старанно накреслиними схемами : « Я тебе люблю». Тут нещасній і мову відняло. Вона, не в стані вимовити й слова, подивилася на сумирного Нестора Петровича й розгублено підібрала губу.
- Мені не личить тішити себе думкою, що така красива й молода дівчина вирішила зізнатися в коханні чоловіку, який цілком би пасував на роль її батька, тому я чудово розумію, що ця блискуче зароблена п’ятірка не Ваша,- він раптом перевів свій важкий погляд на зблідлу дівчину, яка з жахом чекала вироку. Вона була йому безмежно вдячна за те, що він не задавав жодних питань, бо зараз Аня не змогла би видушити з себе й слівця.
- П’ятірку я все-таки поставлю, але перший і останній раз вона буде не Вашою. Ви вільні, - якось вимучено сказав він, шукаючи потрібну сторінку в книжці.
- До побачення, - насилу промовила Аня й обережно закрила двері. Ця розмова здалася їй майже дружньою, дівчина навіть не сподівалася на те, що прискіпливий професор ось так просто її відпустить, ще й подаруває чужу оцінку. «Дивина якась : спочатку цей хлопець, а потім Нестор Петрович», - роздумувала вона, плавно ступаючи східцями. На вулиці пахтіло весною. У свіжих калюжах сіріло засмучине небо, п’янкий озон туманив голову. Попелястий асфальт злився з небосхилом й застелив льняняим рядном докучливі машини й десятки людей, що , мабуть , ховалися від теплого дощу під картатими парасольками. Довкола тільки тло густого туману, у якому топиш ноги й здається в цю мить, що ти один на неосяжній Землі…
- Привіт, - почулося зовсім близько й змусило Аню відступити на декілька кроків назад.
- Вибач, що так вийшло з цією фізикою. Тато ж зарахував тобі п'ятірку?
У відповідь дівчина зробила ледь помітний кивок і підійшла трохи ближче.
- А ти хлопець зі світлини ?
Аня посміхнулася й узяла юнака за руку.
- Прогуляймося?..
