3. Про родичів, хлопців, геїв, автоагресію і комплекс неповноцінності.
Я не знаю,яка гадюка тоді вкусила мого татка,але його однозначно почало глючити.В чому полягали його глюки?От ніхто б ніколи не вгадав,навіть я не могла уявити,що з ним таке можливе.Можливо на весь цей дурдом вплинуло можливе відчуття самотності.Проте,я не думаю,що раніше він почував себе менш таким.Кількість людей,з якими він спілкувався абсолютно не змінилася.Але після того,як ми переїхали в нашу з мамою квартиру(тобто ,то була якраз його квартира)він одразу почав спілкуватись зі всіма далекими і близькими родичами,деяких з них він навіть не бачив.І це тоді,коли він ненавидів їх усіх лише за одної причини,що вони були його тітками,дядьками,якосьюродними братами і сестрами,небожами і небогами.
Я спочатку,грішним ділом,подумала,шо в нього рак,СНІД або ше якась невиліковна хвороба,бо такий феномен не можу пояснити по сьогоднішній день!Але згодом виявилось,що він і не збирався помирати.Тоді я тим більше не можу нічого второпати.От був собі дядько,жив собі спокійно,торгував всяким старим непотребом і ненавидів своїх родичів,і от в один прекрасний день він почав про всіх наводити справки , дзвонити,питати про те,хто з них ще досі живий,хто в кого народився,хто де і як мешкає.Він дзвонив всім вуйкам і стрийкам,писав листи усім давно забутим цьоткам,запрошував в гості кузин і кузенів,навідував уЛьвовіпроживаючих племінників і похресників,а головне усюди вплутував мене!!!
Ні тут ніби нема нічого поганого(якби він ше мене не діставав!).Навпаки ,це навіть краще,ніж його фатальна ненависть.Але мене трохи шокував такий різкий поворот.Я навіть хотіла вистрибнути в цей момент з машини,але татко міцно пришпилили мене ременями безпеки(то сказано образно,бо в мого тата навіть машини нема)От,наприклад,довідався,шо вже третій рік тута живе і працює дочка його троюрідної сестри,Ілона.І шо?Він вивідав її телефон.Подзвонив,запросив у гості,а потім ,оскільки вона мене колись бавила і дуже хотіла зараз бачити,пообіцяв,що я якось завітаю до неї на роботу.Крім того,сказавши це «якось»,він мав на увазі «вже» і «негайно»,тобто «завтра».
Ілона працювала художником в якомусь рекламному агентстві.В агентствіі,адресу якого вже мав мій татко і куди я мала піти вже наступного ранку,після її отримання.Я його довго вмовляла і пояснювала про те,як мені впадло і як це буде тупо виглядати,коли я туди припруся,оскільки,я не знаю як виглядає Ілона,а вона поняття не має,як виглядаю я.А найгірше те,що я не знаю її прізвища,а тато також не знає і посоромився спитати.Дурдом веселочка!!!
І,оскільки,Офелії нічого не залишалось,то однієї чудової літньої середи вона піднялась о сьомій ранку,а це тоді,коли літа залишилось так мало,і ця середа була останньою середою,коли можна було дозволити собі поспати до обіду.Короче,вона точно прокинулась не з посмішкою,вона ,взагалі,дуже любила поспати і їй завжди було мало.То ж побачити її з посмішкою раніше дванадцятої дня було,так би мовити ,Mission Impossible.До цього навіть не спонукало яскраве сонечко за вікном,безхмарне небо над головою,тридцять градусів тепла(чому саме тепла?Тридцять градусів-то вже не тепло,а смертельно спекотно!)на вуличному термометрі і перспектива зустрітись ,через далекість родинних зв’язків,вже навіть не з сестрою,яку Офелія востаннє бачила років чотирнадцять тому.
Пройшовши довгий шлях,заплямований міським транспортом(дві зупинки трамваєм і п’ятнадцять хвилин маршруткою),Офелія опинилась перед семиповерховою страшненькою будівлею,жертвою збочення якогось модерного архітектора,епохи брежнівського застою. «Тааааа!Гірше вже бути не може.Стандартний панельний Сихів сховається!»-подумала Офелія.На четвертому поверсі цього сірого і безрадісного «бетонного чуда» розташовувалось агентство,де і працювала та сама «вженеродичка» Ілона.
В середині «дитя семидесятих» було таким самим страшненьким.А дизайн вестибюлю чимось нагадував інтер’єр київського метро,причому далеко не центральних станцій. Посеред вестибюлю стояло і курило троє парубків.До речі, всі троє були цікавими і своєрідними. Принаймні, привертали до себе увагу.
Перший,який стояв найближче до єдиного в цьому приміщенні вікна,мав довгі залишки рудого волосся,зібраного синьою резиночкою у хвостик.Свою зачіску він увінчав зеленим військовим беретом(сумніваюсь,що йому було холодно) без кокарди(чи як там воно називається?).Мав ріденькі вуса і козлину борідку,одяг був заляпаний фарбою. «Йому тільки мольберта бракує.Роздери мене грім,якшо він не художник!»-подумала Офелія і посміхнулась.
Бог явно пожартував з пропорціями,коли створював цього художника.Створіння було високого зросту,мало довжелезні руки і ноги.Пальці на руках,здавалось,були ще довшими.Голова в художника була дуже маленькою,що одразу посприяло появі думок в голові дівчини: «Правильно,а для чого художникам великі голови?Невже вони думають про шось інше,окрім,шо намалювати на наступному полотні і як зекономити фарби?
Наступний експонат дуже нагадував Віталіка Козловського.Особливо своєю приторною синтетичною посмішкою і одягом в «тісну обтяжку».Уява дівчинки одразу домалювала рожеве боа,оранжеві окуляри у формі зірочок a la Елтон Джон в молодості і стандартну фразку кіношних шімейлів «Уйдзі працівний!», яку її однокласник Сашко постійно продовжував, як «Я пацєю!». Дивним чином,всі жести псевдо Козловського були напрочуд легкими і витонченими.Так навіть не у всіх дівчат виходило!
І тут око Офелії впало на міцне,класно сформоване і фізично розвинуте,тіло «номера три».Це тіло було одягнене у звичайні сині джинси і синю клітчасту сорочку,а на своїх плечах носило дивовижно красиву голову.
Я навіть не можу сказати,що він був красивим.Риси його обличчя важко було назвати приємними.Низькі брови,суворий і владний погляд з-під ясного невисокого чола,який світився блакиттю прозорих очей.Пшеничного кольору густе і хвилясте волосся до плечей.Непоголений.
Від усього його зовнішнього вигляду віяло неймовірною мужністю.Хоча на вигляд йому було років двадцять два.Він мені здався чимось середнім між диким варязьким воїном і благородним слов’янським князем.Мені захотілось потонути в його обіймах.Він став моєю еротичною фантазією номер один задовго до того,як я взнала його ім.’я,таке саме могутнє і владне.
Можливо мені тоді так здалося,або я вигадала це пізніше,але він звернув на мене увагу,провів поглядом.Він подивився на мене так ,як дивиться вовк на жертву.Моя кров застигала від цього погляду,а через кілька секунд починала закипати.Він так завжди на мене дивився.Хоча цілком можливо,що цей свій погляд він дарував усім.Він просто не вмів дивитись інакше.
Він був абсолютним вийнятком зі всіх моїх правил(мені не подобаються блондини,ненавиджу високих і занадто «накачаних»,не можу мати стосунків з хлопцем,який старший за мене більше,ніж на два роки,не вірю в кохання з першого погляду і т.д. і т.п.).Він став черговою помилкою мого життя! І останньою…здається…
Вона почала підніматись по сходам і здригнулась від телефонного вібродзвінка.
Sjogodni na shosty jdem guljatu z Igorem I Antonom.Komu treba podjakuvatu?
Sender:Mart@
25/08/04 9:54
«Який вже тут може бути Антон?»-пошепки сказала Офелія,кинула останній погляд на білявого красеня і настрочила відповідь:
OK.Ale ja ne obicjajy,wo wos’ vujde,tomy poobicjaj,wo ne bydew na mene tusnytu!!!
Destination:Mart@
25/08/04
Офелія піднялась на четвертий поверх ,відповідними до таких будівель,сходами.Там вона опинилась посеред відповідного коридору з багатьма дубовими,пожовтілими від низькопробного лаку,дверима.В одні з цих дверей вона повинна була зайти.
«І все одно то тупо.Як я буду її шукати?Але ,можливо, все ще можна виправити?Я ще можу розвернутись і піти додому наводити марафет перед побаченням…»-думала Офелія,але її не дуже геніальні думки перервались легеньким ударом в плече.Коридор не був аж таким вузьким,але ці двоє не змогли розминутись.Ці двоє-це Офелія і…той самий блондин,на якого Офелія витріщалась п’ять хвилин тому.Хлопець промчався коридором і зачепив Офелію.Причому,це все було на такій швидкості,що він,навіть ,не встиг перепросити,але перед дверима,до яких він ,очевидно поспішав,хлопець оглянувся і в той самий момент дістав ними по голові. «Так тобі і треба!» - зловтішалась жертва «шумахера», а сам він схопив себе за голову і скиглив від болю.
-Офеліє…?-сказала дівчина,яка відчинила ті самі двері ,які вдарили того самого хлопця,який запав в душу Офелії,але вже встиг розчарувати її своєю «неуважністю на дорогах коридорів».
-Тільки не кажи,шо ти …-дівчина кивнула головою і посміхнулась.У Офелії не залишилось сумнівів.-…Ілона…
-Ілона.
-Привіт.
-І тобі «добрий день»!
-Заходь.
Дівчата байдуже обминули хлопця,який поступово приходив до тями і пройшли до просторої зали з багатьма столами,за якими працювали(очевидно,працювали)якісь люди.
-Як ти взнала,шо це саме я?
-Впізнала!Та ні,жартую.Твій тато подзвонив кілька хвилин тому і дав твій детальний опис…
-Вийшла з дому двадцять п’ятого серпня і не повернулась.Була одягнена в чорну футболку з надписом «Love’s Stinks»,сині джинси,чорні кросівки і фіолетові гетри.На шиї численні сліди удушшя приховувала ,не менш численними,ланцюгами і феничками(та ж ситуація з зап’ястями).Природній колір волосся-чорний,зріст 1м64см,очі карі,страждає на параною і манію переслідування,в шлюбний період буває агресивною…
-Гарний опис…
-То ще не все…
-Змінимо тему?
-Тобі не цікаво?
-Та ні,цікаво,але давай змінемо.
-Знаєш того парубка,який попав тобі під двері?
-Знаю.То син мого шефа.Крутиться тут вічно під ногами без діла.Має тут друзів,а заодно біля мами близько.І йому добре і їй спокійно.
-Без нагляду його не залишають?
-Я не знаю,але він вічно тут тусується.До нього вже всі звикли.Знаєш в чому прикол?Я жодного разу не чула як він розмовляє.
-Німий?
-Ні,не німий.Просто,не чула.
-От халепа!Якщо подзвонить,то ти не впізнаєш його голосу.
-Дійсно халепа.До мене,до речі,вже два тижні хтось дзвонить і мовчить в трубку.
-Невже, він?Слухай,може він в когось закохався і тому сюди приперається.
-Та я тут єдина дівчина.І…старша за нього.
-Ну та…в жодну з цих цьоток не можливо закохатись.Але він може бути збочинцем.Але ну то шо ,шо ти старша?
-Він не в моєму стилі.
-Та ніби такий нічого…
-Справляє враження маминого синочка.
-До речі,як його звати?
-Всеволод.
«Сильно!»-подумала Офелія.-«Достойне ім.’я для достойного хлопця». Решту розмов між Офелією та її далекою родичкою були про тих же далеких родичів, про життя, про справи і т.д і т.п. Тому цікавими їх важко назвати і текстової передачі вони не потребують, отже, за ними ніхто не буде жалкувати,якщо ці теревені відійдуть і забуття-небуття.
От так вони погомоніли і Офелія побігла додому,чепуритися.
Місце зустрічі змінити не можна.Тобто,Марта і Офелія були змушені поступитися своїм місцем під сонцем,тобто пам’ятником Шевченку на проспекті Свободи,і прямували одразу до Ратуші,де «під Посейдоном» їх чекали Ігор і його друг Антон. Оскільки студенти переважно бідні,то ні в кафе,ні в кіно вони не пішли,а залишились пити пиво на Площі.Звичайно такий варіант завжди влаштовував Офелію,але в її чарівній голівці зовсім не помітно промайнула думка: «Та-а-ак!Це тобі не Юра!»
Незважаючи на те,що Антон їй вже кілька годин не подобався,Офелія відчувала мандраж: «А:Я можу залишитись і досягнути мети,якої ще недавно прагнула;Б:Я,знов ж таки,можу залишитись і показати всю байдужість до даного суб’єкта(Бог лише знає,шо йому про мене наговорив Ігор.Може хлоп’я на всі сто впевнене,шо я в нього закохана?);В:Ще не пізно розвернутись і піти зваблювати принца Всеволода,якого знає моя майжеродичка,Ілона.Хоча ні.Вже пізно.Я вже тут.Треба залишитись,а там буде видно.В будь-якому випадку ,страховка мені не завадить.Мені скоро буде сімнадцять,а я ще,навіть,не цілувалась…Хоча…геть ці думки…вони мене не хвилюють…мені по фіг…ні я не така,мені не соромно за те,що я ні з ким не зустрічаюсь,я не така,як мої тупі однокласниці…я не переймаюсь цим дибільним,властивим для мого віку,масовим психозом!!!»
Жоден з хлопців не виявив одразу свою красномовність.Дівчата також мовчали.Дві безкінечні хвилини тривала мовчанка між ними.Ситуація була нестерпною.Кожен перебирав в голові всі можливі теми для бесіди.Врешті-решт Марта не витримала:
-Знаєте народ,я переписуюсь з одним німцем...
Офелія:Я знаю.Зігфрід.Я з ним також переписувалась,але він одразу порвав наші стосунки після того,як я вислала йому свою фотку.Злякався!
Антон:Ясно,що злякався.Але злякався твоєї краси.Може подумав,що тебе не вартий?
«Вай-вай-вай,не підлещуйся.Ти мене вже втратив!»
Марта:Дякую!Я йому також свою фотку висилала!Ну…менше з тим.Цей фріц постійно вів зі мною дискусії щодо сексменшин:я казала,що вони збоченці,а він стверджував,що вони абсолютно нормальні люди,що такі самі як ти і я,що також мають право на існування,в нас вільне суспільство,і ми повинні поважати їх почуття і стиль життя…
Антон:Ого!Я завжди казав,що вони,європейці і американці,аж занадто захоплюються захистом прав дітей,чорношкрих і геїв…
Марта:Не в тому справа.Вчора мені лист прийшов.Від нього.Він написав ,що закохався.Здогадайтесь в кого!!!!В свого однокласника.
Офелія:Ти впевнена,що однокласник і однокласниця в німецькій мові не мають спільного роду? І, взагалі, якісь в нас занадто мудрі розмови. Може ше про політику поговорим?
Марта:По-перше, закрийся! По-друге,абсолютно впевнена. Я,на відмінувід деяких ,хоча б зрідка буваю на уроках німецької.А по-третє:однокласницю не замінюють займенником ER!!!
Офелія:Ні х..я собі!
Антон:То просто дурні фріци з жиру бісяться.Багата країна,забезпечені сім’ї.От і треба придумати собі проблему(Офелія одразу подумала: «Не тільки дурні фріци,я також завжди собі проблеми придумую!!!»)типу «дівчата мене не люблять-стану геєм»!
Офелія:В нашій країні також бувають такі приколи…
Антон:В нашій країні багато-хто боїться признатися,що він гей і любить ї…ати когось в дупу!
Офелія:Бо в нашій країні всі звикли бути під одним шаблоном і бояться виділитись …
Антон:Ти захищаєш права геїв?
Офелія:Більшість з них не спрвжні і тупо видурюються.Я проти таких,але ж бувають помилки природи.Я рахую,проти природи йти не можна!
Антон:По твоєму,то німченя народилось геєм,чи видурюється?
Офелія:Він такий гей,як я балерина! І я вважаю, шо є і цікавіші теми для розмови, ніж…
Антон:Це я і хотів почути.Я ж кажу з жиру бісяться.На заході набагато вищий показник…
«А він не такий вже й зануда!»
…самогубств,геїв і теде,ніж тут.А чому?Бо тут треба виживати.Правда,то не про наркоманію і алкоголізм.Тут ми їх може і переплюнули.Але український підліток не різатиме собі шкіру,коли йому погано,якщо його сім»ї не вистачає грошей на харч…
Марта:В тебе ж є друг,який різав собі руки!!!
Офелія:Він не ідіот.В нього були на те причини!!!
Марта:Не кричи.Я не казала,що він ідіот.
Антон:Ну-с ,сонечко,…
«Вау!Він назвав мене сонечком!Сонечком!СОНЕЧКОМ!!!!!!!!!!!»
…є ще якісь думки?
Офелія:Є!Раніше я думала,що ти тупий зануда!Я помилялась.
Антон:Я вражений. Ти завжди кажеш людям, що про них думаєш?
Офелія: Не завжди, але з тобою вирішила бути відвертою. І ще одне:чому підліткам приділяють так мало уваги(правда її нібито багато,але всеодно завжди не вистачає)? Чому саме тінейджери вважаються групою ризику?Чому всі знаючи про це,всеодно мають проблеми,тобто,всі знають про їхню вразливу психіку,не сформований характер і теде і всеодно не можуть з ними впоратись.От цей німець…може б він і не різав собі руки і не записував би себе в геї,якби з ним просто б хтось поговорив…
Марта:Я знаю одну людину,якій розмови,в тому числі і з психологом,нічим не допомогли.
«Ага на мене натякаєш?»
Офелія:Я знаю.Але значить вони просто не знали,що сказати.От мені цікаво,що потрібно підлітку ,щоб врятувати його від дурниці?
Антон:Може ти будеш першою,хто про це дізнається?Може отримаєш Нобелівську премію.
Офелія:Мені здається це неможливим!Хоча у всіх підліткових проблемах винні або однолітки,які тебе виділяють з поміж інших і записують в виродки,або дорослі,які завжди кажуть:ти дурний,ти нічого в цьому житті не досягнеш і таке інше…
Марта:Це вона про свою маму,яка завжди каже,що Офелія або вдало вийде заміж(але в один прекразний день її вижене,давши копняка під сраку),або помре в якомусь підвалі від передозировки.
Офелія:Ше вона каже,шо я страшна,бо подібна не на неї,а на тата і ше я її вічно «ставлю в незручне становище»,але…менше з тим.Однак,я.От тобі яскравий приклад.Як з такою мамою не будуть розвиватись комплекси неповноцінності?Нє,я не закомплексована,але невпевненості у собі то дає.Зрештою,починаєш думати,а якшо то є справді так.А якшо я дійсно така нікчемна?Чи варто тоді,взагалі,жити?Це ж не життя тоді виходить,а суцільна мука!!!Ше один приклад.В шостому класі в мене була одна четвірка,з математики.За результатами десятого класу мій середній бал становить 8,6.І я не потупішала,і вчитись стало на важче!!!Я тупо забила на цю справу.Бо моїм вчителям пофіг,шо я розумна,більше того,вони дратуються,коли виявляється,шо ,можливо, я ,навіть,розумніша за них(від скромності не помру),просто молодша.Ти їм починаєш шось доводити,а вони у відповідь знижують твої оцінки.Постає питання:нафіг то навчання?!!!Для себе?Я вчуся для себе,але я вчу тільки те,шо мені цікаво і шо я вважаю потрібним,а вчителям пофіг.Вони нас так само хочуть вчити,як ми хочем вчитися!Вчителі вбивають бажання вчитися,розвиватися розумово і духовно,батьки добивають все,шо ще залишилось після вчителів,в результаті підлітки починають мстити собі і суспільству,курять,коляться,ріжуть собі руки,тікають з дому,деякі ,навіть,наважуються покінчити життя самогубством…А. зрештою…самі вони у всьому винні.
Марта:Хто?
Офелія: Підлітки!
Антон: Цікава ти дівчина. Щось кажеш, а потім сама собі заперечуєш.
Офелія: Це я так до істини добираюсь. Сама свої помилки виправляю…Хто ж за мене це зробить?
На цьому монолог Офелії ,і дискусія загалом,закінчилися.Ігорку подзвонив тато і наказав йти додому.Але наступного дня Офелія зустрілась з Антоном.І наступного,і наступного,і наступного…
