2. Десь між світами.
Місто під ногами горіло. Язики полум’я цілували їй стопи. Вогненні , гарячі, смертельні поцілунки... Кам’яні плити також нагрівались. Сходи, які вели на гору ,але водночас нікуди, почали руйнуватись. Світ знизу руйнується, наверх - дороги також нема. Отак завжди... десь посиредині... між світами.
З-за одного з величезних каменюк виринула постать. Вона не бачила його обличчя, але ця постать була дуже знайомою і рідною. Це його вона тримала за руку і витягувала з полум’я.Це він просив про допомогу. Це через нього вона так і залишилась між світами... ДІМА!!!!!!!!
Вона закричала і прокинулась.
„Діма... я йому потрібна. Боже, скажи, шо з ним, де він?!Я відчуваю, шо йому важко, набагато важче, ніж мені...”
-МАМ!!!
„Її ще досі нема. Десята дня. Бля, куди вона пропала?”
Cоні не було вдома цілу ніч. З одного боку, Офелія цього чекала вже кілька років (їй аж дуже вже хотілось побути на самоті, при тому, що самота мала бути абсолютною), а з іншого боку, її не попередили і вона дуже хвилювалась. Зрештою, Соня могла і під машину попасти.
Прокинулась вона досить рано. О десятій. Переважно Офелії вдавалось проліпити очі десь після дванадцятої. Вона була впевнена, що води нема, що її, як правило, відключають о дев’ятій, якщо не раніше, але всеодно пішла до ванної. Шалене бажання помитись перикривало навіть її ненависть до кастрюль, друшлаків, нагрівання на плиті води і „черпачкових душів”.
Вона була перконана, що воду відключили ще годину тому, бо так чомусь робили завжди, але по інерції відкрутила кран. Проте, звідки в неї інерція, якщо вона буває в дома тільки тоді, коли води нема і для процедури самоочищення використовує лише ті ж самі кастрюлі, тазики, нагріту на плиті воду і теде? Але прикол не в цьому,а в тому,що з крана почала текти вода:з холодного-холодна,а з гарячого-гаряча.Офелія не вірила в чудеса,але тепер в неї була причина змінити свою думку.Вперше за останні рік-два вона змогла помитись нормально.Тепла вода приємно капала їй на обличчя,руки,спину і решта частин тіла.Офелія спочатку навіть боялась намилюватись,бо вода могла щезнути в будь-яку хвилину,але потім в роботу пустились гелі,шампуні,пінки і всяка-різна туфта.Офелія серйозно захопилась.В ванній просиділа більше години.Над собою познущалась по повній програмі:по черзі виключала холодну і гарячу воду,таким чином вона,то підстрибувала від нестерпно гарячої води,то кричала від смертельно холодної.Але щастя скінчилося,як тільки в двері хтось подзвонив.
Офелія швиденько витерлась і натягнула на себе перший ліпший одяг.
За відчиненими дверима стояв її(хоча,швидше Сонин)коханий психолог.У нього був гарний настрій і він посміхався так відкрито,що всі недоліки і недопрацьовки його дантиста кинулися в очі.
-Чому так довго не відчиняєте?
-І вам добрий день.Я була в ванній.
-Де Софія?
-Не знаю,я думала,ви мені скажете.
-Як це ти не знаєш?
-Її не було всю ніч...
І тут Офелії стало страшно.Дядечко лікар також змінився:одразу зникли і усмішка,і настрій.В ту хвилину їх хвилювало лише одне питання:КУДИ ПРОПАЛА СОНЯ?!
За дві години обоє сиділи на телефоні.Обдзвонили всі лікарні швидкої допомоги і трупарні.
-Мала,треба дзвонити в міліцію і подавати на розшук!-видихнув пан лікар і нервово запосміхався.
-Тоді її лише через три дні будуть шукати.В них так заведено.Треба всіх подруг обдзвонити.Бля!Шо могло статись?Вона не могла так просто зникнути!!!Треба ше шпиталі обдзвонити…
Монолог Офелії перервався раптовим сигналом телефонного апарату.Психнутийхолог різко схопив трубку,але за мить подав її Офелії:
-Це твій тато.
Офелія почала плакати і істерично кричати в трубку:
-Тату,мама пропала,її вже другий день нема!!!З нею щось сталось,я знаю,я відчуваю!!!
-Заспокойся!Вона мені дзвонила кілька хвилин тому…вона в Києві…з Юрою…
-Хто він?Коли вона повернеться?
-Не знаю,чи повернеться.Збирай свої речі і їдь до мене.Скажи лікарю,шо вона його кинула.Ой,чує моє серце…добром це не закінчиться.
Офелія поклала трубку і напівсвідомо почала збирати речі.Вона відкрила одну шафу,другу…в жодній з них не було речей Соні.Книжок,косметики також не було.Вона поїхала на довго.На завжди.Вона її покинула.
-Тату,чому вона нас покинула?
-Мене вона давно покинула…тебе також покинула вже давно…
-Тоді,давно?
-Тоді,давно.
-То чому вона так зробила?
-І минулого разу і цього-причина одна…
-Юра?
-Юра.
-Хто він?
-Вона його ще зі школи любила.Ти собі не уявляєш скільки разів він її кидав…А вона поверталась щоразу,коли він її кликав.Вона все кидала.Але як вона могла покинути тебе?Хоча вона потім пробувала тебе забрати,але я тебе не віддав…
-Чому?
-По-перше,вважав,що якщо вона тебе кинула один раз,то може зробити це і вдруге.
-А по-друге?
-Ти моя дочка і я не хотів тебе віддавати.Тому і на суд подав.
-Але ж дітей завжди матерям залишають!!!Тим більше мені було два роки.Чому мене тобі залишили?
-Все-таки ти не заспокоїлась.У Соні був повний набір:вскриті вени,отже схильність до самогубства,напади агресії,психлікарня,в минулому,наркотики,алкоголізм…
-Не може бути!!!
-Я знав,шо ти так скажеш.Я не хотів розповідати…Я намагався її врятувати від Юри…
-Якшо вона його кохає,то нашо рятувати?
-Там де з»являється Юра,там справи добром не закінчуються.От побачиш.Згадаєш моє слово.Будем надіятись,що Соня вже доросла жінка і зможе себе прокотролювати…не натворити дурниць…
Час від часу не легше.Моє життя скочується в прірву.Добре…завжди все було погано.Все завжди здавалось найгіршим в моєму житті.З мамою були проблеми.Ми взагалі не спілкувались.Мені було важко,але,коли вона мене кинула ,стало не краще,а Ще гірше.
Як вона мене покинула?Як вона могла мене покинути?Я ж завжди була для неї всім!!!Невже вона Юру любить більше?Невже якогось покидька можна любити більше за власну дочку?Невже мене можна проміняти на якогось Юру?Мене…мене…мене!!!!
Чому так сталось?Тому шо вона не любила мого тата?Тому шо я його бісова дитина?
Мене часом мучить дурна думка,що Паша не мій тато.Вона вийшла заміж вагітною…може цей Юра-мій батько?Ні-ні-ні.Дійсно дурна думка.Найдурніша зі всіх найдурніших думок.Я не хочу бути його дочкою.Тим більше,шо всі стверджують,шо я на Пашку схожа.Дійсно схожа.
Вона втекла з коханцем…Ай!!!Втекла,то втекла.Захоче –повернеться,не захоче-не повернеться.Я за нею плакати не буду.Мені шіснадцять років.Мені вже мама не потрібна.
За вікнами шелестіло листя.Листя однієї нещасної липи,яка росла під вікнами оселі-офісу»ПашаIncorporated»-магазину тієїж фірми.По цьому офісу носилась Офелія з поліролем для меблів і ганчіркою,вона стирала пил з експонатотоварів ,вітрин і меблів,одночасно підслуховуючи балачки свого тата і його бізнес-партнера Вовочки.Про що вони говорили?Про Соню,про її коханців,про її вчинків.Щоразу одне й те саме.Нічого нового Офелія не почула,але хотілось.Вона знала не все ,а запитувати не хотіла.Ці постійні нагадування про Соню мучили її.Вона намагалась забути про неї,забути про її існування,але як це зробити,якщо її ім»я повторювалось кожні п»ять хвилин.Колись матір була для неї всім,вона була єдиним її другом,а зараз вона її ненаведіла.
На цьому життя її не закінчувалось.Треба було жити далі.Вона так і робила.Але її знов ж таки було важко.Вона приходила додому,в ту квартиру,де жив її тато,в той підвал,але там нікого не було,Паша завжди приходив,коли Офелія вже спала.Їй було самотньо.На неї навіть ніхто не кричав,ніхто з нею не сварився.Незвично.Їй було важко позбавлятись своїх звичок,вона не вміла звикати до нового.
Я ненавиджу літо.Я ненавиджу канікули,коли всі роз»їжджаються по селам,морям,горам і різним родичам.Я ненавиджу кудись їхати,а ше більше ненавиджу залишатися сама,а так буває щоліта(хоча так завжди буває і це мене дратує шалено).
А ше я ненавиджу літо за бездіяльність.Два з половиною місяці нема чим зайнятись.Я так не можу.І заняття собі знайти не можу.І так вже десятий рік підряд.
Ні,я не живу.Я проживаю,вбиваю час,але не живу.Я не хочу,шоб так було завжди.
-Тату,я тебе хочу дещо спитати.
-Питай.
-Ти впевнений,шо я твоя дочка?
-Ти шо здуріла?Звісно,шо впевнений.
-Бо я боялась…
-Шо боялась?
-Ні,нічого…
-Боялась,що твоїм батьком виявиться цей ідіот?Не бійся.Якби він був твоїм батьком,то Соня наврядчи б тебе кидала при кожній ліпшій нагоді…Шо там в тебе?
-Меседж.
-Від кого?
-Від Юри…
-Ненавиджу це ім»я…
-Та ні,то інший Юра.
-Я розумію.То шо ти там хотіла?
-Іншим разом.Я повернусь ввечері,хоча…тебе ітак не буде.До завтра!
-Ти ж казала,шо він тобі не подобається.
-Як людина,як друг подобається.Зустрічатись я з ним не хочу.
-То чому зустрічаєшся?
-Бо мені нудно.Мені самотньо.Я скоро дахом поїду.І шо ти так кіпішуєш?!!!Це моє життя.Я знаю,шо роблю,знаю,шо робити.
-Твоя мама так само думала…
-Я не мама.
-Але в дечому ви дуже схожі!
Вони знову зустрілись в якомусь нудному кафе,які Офелія ненавиділа,але куди Юра завжди водив дівчат,які любили,коли на них витрачали гроші.Вона ж цього не сприймала і тому ,переважно,тягнула всіх хлопців на прогулянки під зірками(чи сонцем,чи дощем,в залежності від погоди),але якщо вже доводилось підкоритись і розділити з кандедатом в хлопці трапезу,то Офелія завжди розраховувалась сама за себе,так їй було вільніше і спокійніше.Вона нікому нічого не була винна.Юру цей факт трохи ображав і засмучував.Своєю поведінкою Офелія говорила: «Вибач,але нічого спільного я з тобою мати не хочу,мені нічого від тебе не треба і разом ми ніколи не будем!»Вона дійсно так думала.І все ж таки ця дівчинка йому подобалась і він мав надію,що в них щось-таки може вийти.І він Офелії подобався…тільки як людина,як друг.В свої шіснадцять років вона усвідомила,що дівчата часто шукають розуміння в хлопцях,які частіше,ніж дівчата, виявляються кращими порадниками,щирими,добрими і вірними друзями,які завжди готові допомогти і захистити.Але всі їхні дружні наміри завжди підкріплені ніжними платонічними почуттями,на які Офелія відповісти не могла.
-Ти віриш в дружбу між дівчиною і хлопцем?-відразу випалила Офелія замість привітання.Юрка це трошки ошелешело,він здивовано подивився на дівчину,яка одразу витиснула «чергову» посмішку.Її приклад виявився заразним і він також розплився у смайлі,але якось тихо і невпевнено сказав:
-Ннну-у…в дружбу вірю,а чому би й ні…А шо таке?А ти віриш?
-Чим довше живу,тим більше зневірююсь.
-Це ти про дружбу між представниками різної статі?
-Ні напевне.Швидше,я не вірю в дружбу,яка не підкріплена певною романтичною прив»язаністю.Дружба-це прикриття.Але кохання без дружби також вмирає швидко.
-Ти хочеш сказати,що один з друзів завжди закоханий у іншого…
-Так.Навіть не один з друзів,а хлопець у дівчину.Ніколи не бачила дівчини,яка б дружила з хлопцем тільки через те,шо вона в нього закохана.Закохані дівчата або одразу себе виказують,або вдають байдужість,в надії,шо хлопець буде її добиватись.Можливо дівчата занадто примітивні,щоб до такого додуматись?
-Гарної ти про себе думки.
-Я вважаю,шо жіночного в мені мало.Я розумна,не така ,як всі.Ти сам казав,шо я особлива!Бог обділив дівчат ,можливо навіть,не розумом,бо вчаться вони завжди крашче,ніж хлопці,а елементарною логікою,життєвою мудрістю.Тому я і волію більше дружити з хлопцями.Проте,не всі дівчата дурні,в мене є подруги,може я просто їх люблю і звикла до них,але не вважаю їх примітивними.
-Але всеодно хочеш дружити з хлопцями,а вони падлюки в тебе закохуються?!!!
-Я не про всіх,я про більшість.Така дружба існує,мусить існувати.От ми ж з тобою друзі.Правда?-Офелія якось по дитячому подивилась на нього,в її очах було якесь благання.Юрко не дивився на неї;тупо «втикав» на якусь точку в стіні.
-Звичайно.-сказав він якось байдуже.-Ти будеш шось пити?
-Не знаю.Нічого не хочу.Хіба шось дуже горюче.
-Шо?
-Медичний спирт,або абсент не розведений.
-Ти здуріла?
-Хочу забути про своє паскудне життя.
-Шось сталось?
-Зі мною все не слава Богу.Життя мене не любить.Я дивуюсь як ше досить дах не поїхав.
-Хочеш розказати?
-Мені самотньо.
-Літо.Всі роз»їхались…
-Не всі.Кілька друзів залишилось,але з ким і скільки би я не спілкувалась,відчуваю себе так,ніби я на безлюдному острові.Так завжди було.Я навіть не знаю чому.Можливо, в мене в душі якась не заповнена пустота,можливо ,мені явно чогось бракує,можливо-то якась хвороба,хронічна і невиліковна,яка то загострюється,то набуває легшої форми,але ніколи не зникає.Хвороба,яка мене знищує,повільно ,поступово,яка заважає жити повноцінно,яка змушує мене завжди щось шукати(або когось,хто заповнить ту порожнечу)…Я не можу.Я не знаю,куди себе подіти,мені хочеться дерти на собі волосся…Пекло якесь!
-То ше не пекло…
-Для мене так.Що може бути гіршим?Невже є більші муки,за муки душевні?За муки совісті?За муки усвідомлення,що нічого повернути не можна,що нічого не можна змінити,що ти сліпа ідіотка,зациклина на своїй вигаданій самотності?!!!
-Можливо,твоя самотність дійсно якась ілюзія.Ти самотня,бо сама цього хочеш.Вона всередині тебе і ти можеш позбутися її,якщо захочеш…
-Я це знаю,але зробити нічого не можу…Моя мама мене кинула і втекла з коханцем.
-?
-Вона нічого не сказала,не подзвонила,не залишила записки,просто зникла.Ми з нею посварились,як завжди,а наступного дня вона просто зникла.І не сказала…вона подзвонила моєму татові,але зі мною вона навіть не розмовляє.Вже місяць пройшов,а вона мені ні разу не подзвонила.Вона мене ненавидить!!!
-Не хвилюйся.Все буде добре.Не заю,чи вона повернеться і не знаю,чи ти її образила,але вона не померла,ти її побачиш.І якщо завинила,то попросиш пробачення.Все життя попереду і ти зможеш все виправити.
-Не зможу.В мене таке передчуття,шо я її більше не побачу.
Можливо він правий.Можливо я справді сама придумую собі самотність.Можливо я всі проблеми придумую собі сама….Здається,я в цьому навіть впевнена.В мене дійсно немає смертельних проблем.Постійно якісь дрібниці,через які я страшенно переймаюсь,гризу себе,калічу свої нерви і не тільки(Офелія подивилась на пошрамовану праву руку).Я навіть знаю,чому так.Бо реальних проблем в мене ніколи не було,а жити з миром і лагодою-нудно.От я і почала з жиру біситись.Я так розважаюсь:придумаю собі якийсь «мозоль на сраці»,а потім ламаю собі голову,як його позбутись.
За все моє життя(до речі,шіснадцять(майже сімнадцять)років-то не так вже й мало)в мене було лише три реальні проблеми:розлучення батьків,тимчасове божевілля,внаслідок якого я обстригла волосся,покалічила руку,дзеркало,голову і власний авторитет і репутацію.
А ще(ну люблю я себе жаліти!!!!!)всі рано чи пізно мене кидають.Навіть ангел мене покинув.Раніше я думала,шо він глюк,шо він-наслідок того,шо я їду стріхою.Я хочу його знову побачити.Хочу розпитати про ту дорогу і про пекло.Чому його нема,коли він мені потрібен?
Цікаво,чи виживу я,якщо доведеться зіткнутись з справжніми життєвими негараздами?
Під кінець серпня Паша і Офелія почали переїжджати.Вони вирішили,що будуть жити в квартирі,де жили Офелія з Сонею.Це було набагато далі від центру міста,але там було більше місця,було затишніше і вікна виходили на парк,а не на тротуар.
Офелія видерлася на сьомий поверх.Була восьма ранку,їхні речі мали привезти на десяту.Вона давненько вже тут не була.Не хотіла повертатися до спогадів.Вона ніколи цього не робила,коли згадки були не дуже приємними.Проте,до появи в їхньому житті лікаря(тобто до того,як Офелія дізналась,що вже два роки в їхньому житті фігурує її ж лікар-психолог),все було нормально.Вони з Сонею були найкращими подругами.Їм було добре вдвох.
Соня завжди аж занадто захоплювалась чимось.Кожен чоловік,який з»являвся в її житті змушував її забувати про все.Всі її чоловіки,кожен в свій час,були центрами всесвіту.Всі,крім Павлика.Крім спільної дитини,спільного в них не було.Хоча все починалось гарно:вони були найкращими друзями.Правду кажучи,лікар також не дотягнув до тієї планки,та й результатом стало те,що Софія його кинула,не сказавши ні слова.
Все в квартирі залишилось таким самим,як під час проживання тут Софії.От тільки лікар забрав всі свої речі,за вийнятком кількох книжок,які Офелія попросила їй подарувати.
Все припало пилом,але ,якщо проігнорувати цей факт,то в квартирі панував ідеальний порядок,одразу помітно,що Офелія рідко бувала вдома.Раніше тут завжди валялись її речі:одяг на кріслах,книжки на підлозі,гербарій в холодильнику,взуття в ванній,диски на кухні і теде.Такий безлад Офелії більше подобався.Тоді вона почувала себе в дома,так їй було затишніше.Вона подивилась на купу статуеток,які стояли на поличці.Вони завжди так стояли,бо так їх колись розтавила Соня:у кожної своє місце.Офелія одним махом згребла їх всі з полиці і поставила гору книжок,тоді підняла з підлоги рожевого порцелянового слона і втулила збоку біля томів психоаналітичної літератури. «Тепер все буде по-моєму.-подумала вона.-Треба буде зробити ремонт.Пофарбую цю кімнату в зелений.Рожевий мене дратує.Повитягую фотки з рамок і понаклеюю скотчем на стіни.Так прикольніше.»
За дві години привезли речі.Ці перевізники,як завжди ,запізнились.Паша годину просидів на ящиках,поки дочекався,що вони приїдуть.
Оскільки дівчині набридло очікування,то вона змилася з квартири одразу після того,як приїхав Паша з речами і перевізниками.Єдиним,що він встирг,була передача Офелії ключів:
-Тусуй в ту хату.Перевір,чи ми нічого не забули.
Офелії було впадло.Ой,як впадло!!!Але виходу не було.Вона стиснула зуби і поїхала.
Звичайно,що ні вона,ні Паша нічого не забули.Там залишились лише старі,нікому не потрібні ,меблі:крісла і пусті шафи.Все цінне і антикварне Паша погрузив,залишились лише гори пилу і бруду під стінами.
Ідіотські двері знов не замикались.Вони завжди не піддавались тоді,коли треба.
-За чотири роки твій старий їх так і не полагодив!-почувся голос за спиною дівчини.-Чи за п»ять?
-За чотири.Привіт Олег.
-Допомогти?
-Постарайся.
-А я б тебе не впізнав.Ти змінилась.Я,якшо чесно,навіть забув про твоє існування.І твоє ім»я забув.Дуже довго згадував,хто така Офелія,коли Діма спитав,як ти.
-Ти бачив Діму?
-Ні.За ці чотири роки його так ніхто і не бачив.Поїхав і зник.Він так і не приїжджав.Навіть до мами.Навіть тоді,коли в нього сестричка народилась.Правда,він мені написав(він тоді вперше мені написав,десь два роки тому),шо хоче приїхати…Бля!Як твій тато з цим замком справляється?
-Пристосувався.То чому він не приїхав.
-Шо?А!Він вирішив приїхати,коли його мама розлучилась з тим придурком…
-Вадимом?
-З ним самим.
-І чьо не приїхав?
-Мама знов вийшла заміж.Виявилось,що вона з тим Вадимом тому і розлучилась,шо знайшла собі іншого.Той новий дуже крутий.Має свою газету в Львові,решта бізнесу в Луцьку і Києві.Доречі,співвласником газети є Дімин тато.Короче,в нього алергія на всіх маминих чоловіків,на татових жінок також,бо він писав,як вони всі його дістали…
-Як я його розумію!
-Твої також розійшлися?
-Ну.Принаймні його не кидали.Йому більше пощастило.
-Повір,він так не думає.Фу-х!!!Закрив нарешті.
-Дякую.
-А тиждень тому мені прийшов другий лист.Але не з Варшави,а десь з Німеччини.Забув назву.Він написав,шо може поїде на Україну,шоб тут атестат отримати,влітку поступатиме в універ київський,на журналістику на заочне,а потім поїде до Варшави і буде вчитися на якомусь факультеті,який пов»язаний з менеджментом.Хоче очолити ту частину татового бізнесу,шо в Україні і хоче працювати в гарячих точках.Не знаю,як він то буде поєднувати?
-Я також буду на журналістику поступати,але тут.І я хочу писати не про гарячі точки,а про музику,зокрема рок…
-Не важливо.По-моєму,або внього глюки,або він на чомусь сидить,бо дивний якийсь лист той був,шось тут не те.Він про тебе питав.Казав,шо ти-єдина дівчина,яка вмудрилась не розбити йому серце,і після якої в нього не залишилось шрамів на руках і на серці.Я так і не догнав,шо він цим хотів сказати.Але він явно не в собі!О хоч прикол?!Він перед тим ше комусь написав,Вані ,здається.Ну…Інні доклали.Тепер вона розмріялась,шо приїде крутий багатий чувак з Польщі,повернеться в їхній клас і закохається в Інну і вона буде найкрутішою чувіхою в класі…
-Досить.Мене вже дістали ці розмови про кохання і закоханість.Останнім часом тікі про це й чую!
-Класно буде,коли вона обламається!!!
-То тільки в Діми виходить її обломувати.Мені то завжди боком вилазило.Не хочу я більше бачити ту ідіотку!
-А давай якесь вендетто замутим,коли Діма…
-От з Дімою і будеш мутити вендетто,я вже спробувала і більше не буду!
Офелія-це створіння,яке належить то числа тих людей,які постійно перебувають в стані закоханості.Навіть,якщо закоханості нема,то вони її собі завжди придумують,а потім страждають від кохання.Міра,меседж-подруга і однокласниця Офелії,яка в амурних справах виконувала роль психотерапевта,хоча сама жодного разу не закохувалась.Проте,Міра сильно переймалась проблемами Офелії і завжди була готова вислухати(вичитати)про її проблеми.
Міра:Давненько не чула тебе.Вічно десь з Мартою лазиш.Як твої справи?
Офелія:I ne pochyjew, bo ja tobi dzvonutu ne zburajys’.Jdy ja sobi slyhaju CD I znajew,wo ja raptom ysvidomula?Moja “antonomanija” zakinchulas’!
Міра:Ого!Невже в тебе вже серце не вистрибує,коли бачиш his sweet face,без жартів?
Офелія:Serjozno!Odnogo prekrasnogo dnja ja prokunylas’ do njogo bajdy*ojy.To bylo ,jak vitrjanka,jaky treba prosto perechukatu I perehvoritu.
Міра:М-да!Життя-цікава штука.За свої 16років я жодного разу не зустрічала real love.Ні особисто,ні в когось зі знайомих,але свято вірю в його існування.Амінь!
Офелія:Zbjejsja!Love’s stinks!ja bagato zakohyvalas’?ko*nogo razy po inwomy I zav*du wos’ vid cjogodlja sebe brala/Ja ne wkodyjy pro *odne zi svojih kohan’:ko*ne po svojemy cinne.Ljybov robut’ nas krawchumu,doskonaliwumu,sul’niwumu,ale,na *al’,ne wchasluviwumu:1 hvuluna wchastja tjagne za sobojy 10 dniv powykiv vuriwennja problem.
Міра:Колись я тобі казаала,що хочу закохатись,щоб боліло,зводило з розуму,робило шаленою,щоб можна було без сумніву і страху віддати своє тіло і душу!
Офелія:Tu wo,mazohistka?Ja tak ne hochy.Meni I ne svitut’.Vmene imynitet:stil’ku nevdaluh kohan’ pere*ula-we odne-dva-desjat’ pere*uvy!
Міра:Може і мазохістка!Не боюсь це визнати.А от облом тобі буде,якшо втюришся і ніякий імунітет не допоможе.Згадаєш тоді мене.
Офелія:Ot I byde vudno.Jdy ja spatku.
Мораль:любов-вічна тема з приводу якої завжди можна знайти нові думки.Особливо не дає вона спокою дівчатам,тому вони і витрачають гроші на подібного змісту дурні есемески.А Офелія через півроку усвідомить свою неправоту.Не така вона крута,як думала.
Знаєте,як ото в дядька Пушкіна «Три девицы под окном,пряли поздно вечерком…».Так сиділи під вікном своєї ,зачиненої на літо ,школи Марта,Міра і Офелія.Правда,вони не пряли,а курили.Курили цілком дозволине(в Голландії)куриво,тобто маріхуану.Але нікого не гребло,бо всі курили вперше.
Міра:Дівки,мені здається,шо той кіоск зелений.То мене вже гребе?
Марта:Ідіотка!Він пажизні зелений!
Міра:То мене не погребло?
Марта:І не погребе!
Міра:Нє,так не прикольно!Я так не хочу.Тридцять гривень на цю дурню,а вона не гребуча…може бракована,або нас надули і то не ганджа.
Марта:То трава!Ігор перед тим її курив.Його гребло!!!
Міра:Бачиш!!!А я вам казала: «Давайте замутимо бульбулятор!»А ви: «Ну його на фіг!Ше будемо бавитись!Крутимо косяки.Полюбе погребе!»
Марта:Заткніть її заради всього святого!До чого тут косяки?
Офелія:З першого разу нікого не гребе.
Міра:То який понт то курити?
Офелія:Шоб погребло,коли ти будеш вдруге курити.
Марта:Слухай,мила,мене Ігор питав,чи ти не хочеш з Антоном познайомитись.
Офелія:А шо таке?
Марта:Та ти йому сподобалась.
Офелія:Ти ж казала,шо він зануда!
Марта:Він занудний.Вічно мовчить.Але то при мені,може з тобою інакше буде.Ігор каже,шо він нормальний.
Офелія:Я також всім кажу,шомої подруги нормальні,навіть,якшо вони найзанудніші в світі зануди.
Міра:Зараз хтось в чоло дістане!
Марта:Закрийся!Тебе взагалі сьогодні взяли тікі тому,шо ти на траву скидувалась.
Міра:Від якої мене не гребе.
Марта:Зараз я когось вгребу.Офелія перестань реготати!
Офелія:Мене погребло!
Марта:Не пизди!
Офелія:Ви б себе бачили!
Міра:Той Антон хоча б симпатичний?
Марта:Може бути.
Офелія:Симпатичний!
Міра:А як виглядає ідеальний хлопець?
Марта:Так,як Ігор.
Міра+Офелія:Нєєєєєєєє!!!
Марта:А як?
Міра:Я не знаю,тому й спитала.
Офелія:З тілом античного бога ,обличчям Ісуса Христа і голубими очима.
Марта:Її погребло.
Міра:А чьо Христа?
Офелія:А чьо всіх тікі він цікавить?Ніхто не питає,чому античний бог,або,чому голубі очі.
Марта:Бо моя ,до кісток у вухах напрочуд «цнотлива» ,бабка сказала б ,шо це богохульство!
Міра:То чому?
Офелія:Бо в нього риси правильні.Такі суворі,тонкі і рівні,а очі добрі і лагідні.А ше волосся довге.Мені подобається,коли довге м»яке волосся…
Марта:В Антона довге м»яке волосся.
Офелія:…бо його приємно торкатись.І борідка…перша видима ознака чоловіка.Не знаю як він насправді виглядає,але зображають його переважно карсивим.
Марта:А ти глянь на православні ікони доби середньовіччя!
Офелія:Я ж кажу…ПЕРЕВАЖНО!!!!!
Міра:А як не знайдеш такого,шо тоді?
Марта:Піде в монастир,стане черницею і буде вважати себе нареченою Христа!
Офелія:Ой,якдотепно!!!
Марта:То тебе з Антоном знайомити?
Офелія:Так!!!
Марта:А голубі очі?
Офелія:Обійдуся.
Мені самотньо ,коли я приходжу додому.Мені самотньо,коли немає тата.Мені самотньо не чути тупих балачок моєї мами.Мені самотньо,бо нема з ким сваритись.Мені самотньо і я за нею скучила.
І ще одне.Я розумію,що вона моя мама.Я розумію,що дуже її люблю.Я розумію,що давно їй пробачила.Але,всеодно,якою ж треба бути сукою,щоб покинути власну дитину?Невже і я така сама?
Я цього не розумію,не розуміла і наврядчи колись зрозумію.
