Чомусь я ніколи не була на 100% впевнена в існуванні Бога, тому не ходила до церкви і не молилась, а нащо, якщо я не знаю чи мене хтось слухає? Єдине що мені подобалось з усієї тієї біблійної писанини це ангели, і все що було з ними зв’язне. І мультфільми з ангелами я любила, а ще фільм такий був про ангела, що жив серед людей і ховав свої крила, коли пір’я повністю обпало він помер, ще ляльок з крильцями любила, таких порцелянових в білих платтячках, вони здавались мені такими чистими, чесними та й просто милими. Але насправді ангелів ж не існує, серед людей вони не ходять, ну я була впевнена в цьому і сприймала лише як міф. Я помилялась, ангел з коленими венами жив на куті неподалік мого будинку, ховаючись від перехожих за картонними стінами.
Я ходжу цією дорогою рідко тому що мені трішки не по дорозі, але останні кілька днів я вирішила поміняти маршрут щоб хоча й би два рази в день мати можливість глянути на нього, зазирнути в його очі, чомусь коли я дивлюсь в них то відчуваю надію що для нас ще не все втрачено. Я бачила як його привезли сюди якісь здоровенні чолов’яги і, зовсім безцеремонно, кинули. Я таки рішила підійти заговорити, але побачивши що хтось наближається він чомусь позадкував, ніби як краб в куток і я рішила що лякаю його, на наступний день принесла йому їжі, якийсь гамбургер з МакДональдсу і картоплю. Знаю що це не їжа, але сама я готувати не вмію, а так не хотілось щоб він помер з голоду, він ж не клянчив гроші, просто сидів і лякався людей, ніби як молився, чи щось того типу. Положила я цю їжу поближче і пішла, тільки з-за рогу глянула перевірити чи візьме. На наступний день я проходила повз нього і почула хриплий, обезсилений голос:
- Дівчино!
Я обернулась, так як йому було тяжко говорити голосно я подумала що вже можна підійти поближче. Коли я наблизилась він схопив мене за руку, серце затарахкотіло, я налякалась, пробувала вибрати руку назад.
- Дякую!- сказав він зрозумівши що налякав мене, - але це мені не поможе! Не підходьте більше дайте померти спокійно! – він простягнув мені пакет з фаст фудом.
Ці слова не виходили мені з голови дуже довго, цілий день луною чула його слова «померти», цікавість просто роз’їдала. Я таки наважилась підійти ще раз до нього, того ж вечора, коли всі нормальні люди сиділи по своїх квартирках після важкого робочого дня і вечеряли.
- Чому ти хочеш померти? Ти ще ж молодий, скільки тобі років? Ти десь мого віку…
Мовчить. Я тільки помітила як в його очах відбився місяць коли він відвертався.
- Давай я тобі допоможу! Вдягну тебе, знайду роботу. Що ти вмієш робити?
Дальше мовчить.
- Тобі не сподобалась їжа що я принесла? Хочеш гарячого чаю? Тут автомат на куті, я зараз збігаю…
- Не треба!
- Чому ти хочеш померти?
- Я не хочу мені доведеться.
- Як це? – щось мені просто не поміщалось таке в голову, я зовсім не розуміла про що він, хай вигляд у нього хворобливий, вічно звернутий в клубок(я думала що це через те що йому холодно), але мені навіть в голову не приходили думки про те що він може бути хворий.
- Я наркоман, в мене ломка, я проживу ще максимум два дні якщо не отримаю дозу.
Тепер я замовчала. Видно що йому було тяжко в цьому признатись. Якась така нерішучість в голосі. Мені чомусь стало так шкода його, так захотілось щоб це було брехнею, просто вигадкою щоб відлякати мене. Я намагалась взяти себе в руки, зібратись і піти, але щось ніби прикувало мене до землі, сльоза покотилась по обличчю…
- О ні! Не плач! – і як він це замітив? – я не хотів тебе скривдити, мені не доводилось вибирати… я ріс в сиротинці і завжди знав що ніколи не буду мати нормального майбутнього, так як в тебе…
- Чому ж ти став наркоманом? Хіба в сиріт є гроші на наркотики?
- Я б не став… - замовк, ця думка видно не тішила його взагалі, - мене таким зробили, мої «власники», вони кололи мене щоб я був слухняний і не втік.
- Власники?
- Я втік з інтернату…попав в шайку, клянчав гроші, потім крав для них, вони мені за це давали їжу і дозу, до 18 років я вже робив що завгодно тільки б отримати доз. Вони добились свого. А коли я зрозумів що роблю погано і відмовився вони мене викинули, сказали що помру без них, ніби я цього не знаю…
Я мовчу, в мене глибокий шок, як можна таке робити, стараюсь стримати сльози, він ж такий добрий, його очі майже світяться, як він міг красти…
- Я б з радістю покаявся в усьому, але це мені вже не допоможе… Іди звідси!!! Вже!! Геть!!
Він почав на мене кричати, але я не встала з місця… йому виходить десь 20, як і мені… Я його і не чула, поглинула в думки..
- Ну іди звідси, будь ласка, - це вже був майже голос відчаю, він починав благати мене,- іди! В тебе ще все життя попереду…
Я таки встала і пішла..а що ж залишалось робити, хай який би він не був - я точно бачила в ньому щось добре. Я йшла до дому роблячи велике коло, так щоб довше іти, і плакала, не знаю сама чого, він ж навіть не родич не знайомий, звичайний бомж яких в нас в місті дуже багато, і бачу я його всього лиш 3й день тут. В ночі не виходило заснути. Все роздумувала над його історією. Знали б ті прохожі що йому довелось пережити. Знали б що це не його провина, він не заслужив. Може він якби міг, якби мав вибір то жив би нормальним життям, був би вірним чоловіком, батьком двох дітей які б успадкували його янгольський погляд. Ці очі, такі чисті, дитячі, щирі, не так як в людей що оточують нас, вони точно не заслужили. Я рішила помолитись за нього(це було досить дивне рішення так як про молитву ніколи не згадувала навіть в самих складних ситуаціях).
На наступний день він зник, залишивши по собі тільки картонну коробку і пір’я…
