Прокидався він дуже рано, але тільки по співу півнів знав, що сонце вже зійшло. Терплячи чекав поки розплющить очі після нічного сну його малий онук. У нього була єдина головна справа – бути поруч з дідусем.
А скільки разів мати шмагала рушником того Андрійка за старого. Казала, що він ¬– малий розбишака, кида старого серед поля та тіка. Хіба хто зна, що дід каже: «Іди до того ліса, цікаво чи зможу я, чи промину»? А як любив він до минулої війни малювати цей пейзаж. Хоча зараз він баче тільки одну велику ніч. Дід йде потихеньку до лісу, наче дитина пустує – дійде чи ні? А скільки хлопчиків після отієї проклятої війни гралися в такі ігри. Але у діда була своя мрія, оце як дійде до лісу то знов побачить світ, свою молоду дружину і двох синів, яких вкрала таж сама війна. Він посміхається, коли чує, як радіє онук, добігаючи до лісу. «Знов затіяв якусь гру бешкетник», – думає старий. Хіба він не розуміє, що у хлоп’я є багато своїх дитячих справ. А люди засуджують, що тіка від дідуся. Не можуть зрозуміти, що для нього щастя, чути радість онука.
Як дасть Бог сили, а старий маляр постійно проходив і проходив повз маленький лісок – він зупинявся і тихо плакав. Перед ним дійсно розкривався світ, але він бачив тільки розмиті уривки своєї молодості та полотен. Тоді малий Андрійко підбігав до схвильованого дідуся, брав його за руку і вів до річки. За справжнім густим лісом, сусіди вже не могли бачити, як дід Іван сідав біля верби, а онук – грався собі поблизу в траві, викладаючи якісь фігурки з камінців. Іноді він завмирав і дивився на свого старого з довгою бородою діда. Навіть він розумів, що сліпий актор може зіграти роль, ще багато ким може бути сліпий, але маляр – ніяк. Йому було цікаво про що міркує його старий, чому водить рукою у повітрі, подовгу мовчить і глибоко здихає, ніби сумуючи.
Як не сумувати старому сліпому митцю? Колись він бачив і малював у своїх картинах красу нашого світу, а тепер – тільки згадує про те. Дід Іван слухає спів річки і думає, чи не поміліла вона, чи ще росте коло берега очерет. Вслухається – шепоче очерет, не поміліла річка.
Тут він намалював свою першу картину та зустрів кохану. Вона саджала верби біля річки і кожного дня приходила поливати їх. «Доброю господинею буде, – думав Іван, – а гарна, хоч кожного дня портрети малюй». А скільки він намалював тих портретів, мабуть і сам не пам’ятає. Дружина віддано чекала його з війни, оберігаючи картини. Тільки от повернувся чоловік сліпим і мовчазним. З тих пір кожного дня водила коханого до річки. Вони подовгу сиділи там, притулившись один до одного. Незадовго як піти з грішного світу кохана сказала чоловіку, що як побачила його вперше, відразу зрозуміла – доля.
Неначе вчора було. Вони дуже любили милуватися красою природи і мовчати. Річка стала як рідна. Тепер його приводив сюди онук і спогади знову повертали старого маляра в минуле життя. Але перед очима поставало все таким розмитим, не чітким. Іноді він забувався і сумував, що не може згадати навіть очей своєї дружини, побачити, як виблискує сонце на воді.
Але якось дід Іван почув голос: «Хочеш бачити знову»?
Питання було як грім з неба, хоча він здивувався, що дитина не злякалася. «Це для мене, - зрозумів старий. - Хто ж це зможе»? - посміхнувся він. І раптом побачив річку, очерет, вербу, блакитне безкінечне небо, сонце, люблячу дружину, яка йшла йому назустріч, її очі. Вона простягала до нього руки, навіть забажалося малювати:
– Хто ти? – запитав, тремтячим голосом, у невідомого Іван.
– Пам’ять, - почув він останній раз, а потім – безкінечна тиша.
Наталія Андрющенко
andruschenkon@yandex.ru
