1. ВСЮДИ ВОНА. САМОТНІСТЬ – НЕВИЛІКОВНА ХВОРОБА.
Життя триває.День змінюється днем.Час біжить замінюючи майбутнє теперішнім,а теперішнє відправляє в минуле,залишаючи кожну прожиту мить спогадам.Час просочується в нашу шкіру,кров і мозок.Він всюди,але він невловимий.Це єдина річ,якою ніхто не може оволодіти.Протягом усього свого життя людина просто біжить за часом,біжить нарівні,бо наздогнати його,перегнати,або відстати від нього не можливо...
Дощ.Типовий львівський дощ,який не рідко наводить на філософські роздуми і сприяє розвитку депресії.Депресії творчої,або депресії підліткової.Хіба бувають інші депресії?Бувають,але дощ не має до них жодних стосунків.Лише творча тонка натура може піддатись настрою літньої зливи,коли сіре хмарне небо ридає над стомленою замученою землею,а сльози його охолоджують чорний гарячий асвальт,виснажений липневим сонцем.Лише вразлива особистість,яка опинилась на межі між дитинством і дорослою відповідальністю,в такі дні відчуває свою самотність,нікчемність і життєву одноманітність.Легкий і непомітний дух дощової депресії обволікає кожний ослаблений життям(або природою) організм,проникає у всі тканини і клітини,розливається по крові,а з нею тече до мозку і викликає різні непотрібні думки,які розслаблюють свідомість і тіло,викликаючи таким чином,легку і ніжну апатію.В такі дні найкраще спати,бо коли поринаєш у світ сноведінь,то земні проблеми хвилюють тебе менше.Або різати вени: дощ капає і стукає по підвіконню;з рук стікає кров,краплі розбиваються об підлогу.Ці звуки зливаються в єдину мелодію... Погані думки. Треба гнати їх від себе. Літньодощова депресія…
У Львові дощі - часті гості, як туман у Лондоні. Тому тут депресія мала б набути епідемічного характеру, але організм здатен звикати до подразливих чинників і виробляти імунітет. Що й відбувається.
Вона дивилась в вікно.Спостерігала за тим,як вода стікає по склу,як крапельки дощу розбиваються об калюжі,утворюючи тисячі кругів,які поступово поглинали одне одного,за перехожими,які ховались під парасолями або перебігали від під’їзду до під’їзду,щоб менше намочитись.Стукіт крапель заспокоював і урівноважував її.Цей звук постійно перебивався торохтінням голосу Юрка, який жваво щось розповідав, намагаючись справити позитивне враження. Дарма. Вона його не чула. Дощ навівав їй спогади, які травмували її серце відчуттям страху, слабкості, самотності, безпорадності, але зігрівав теплом вірної дружби, дитинства і любові. Все було добре, бо найгірше було позаду. Цей страшний бар’єр, який вона подолала ще чотири роки тому, але після якого набирала сили по сьогоднішній день. Глибока рана дитинства ще досі не могла загоїтись і відкривалась при будь-якій нагоді.
Де він зараз? Той хлопчик з пшеничними локонами і синіми очима, який колись довів існування людяності, вірності і міцності дружби. Той, який став найкращим другом за все її життя. А чи був він другом? І чи покинув би він її, будучи другом? Ні...він не винен. Так склались обставини. Йому самому було важко, але в той момент вона цього не побачила не зрозуміла. Жахлива депресивна, істерична егоїстка, яка бачила лише себе і свої проблеми!!! Вона заслужила. Заслужила його і заслужила його втрату. Таке життя!
-Офеліє...
Вона продовжувала дивитись у вікно одного з „ресторанів швидкого харчування”.Вона далі перебувала на власній хвилі. Юра говорив сам до себе. Нарешті він це усвідрмив.
-Офеліє, ти мене слухаєш?
Офелія потягнула носом повітря, здається, прокинулась...
-Так... я слухаю.
-Що я тільки що сказав?
-Вибач, я трохи відключилась, я не виспалась. Голова болить.
Вона говорила до нього ,але продовжувала далі дивитись в вікно.Вона любила спостерігати за світом крізь вікна.Вона це любила навіть тоді,коли цей світ обмежувався чорною парою черевик,які проходили повз її вікна „раз на сто років”.
-Знаєш,вона так подивилась на мене,коли прочитала той вірш...
-Хто вона?
-Моя колишня дівчина.
-Як подивилась? – байдуже, майже вимушено сказала Офелія і знов повернулась до вікнаю
-Наче щось втратила...
-Може вона хоче тебе повернути?
-Наврядчи їй це вдасться.
-Ти її більше не любиш?
-Я просто ніколи не повертаюсь до того,що минуло.То пройдений етап...
-А я повертаюсь.
-А в мене принцип...
-В дупу всі принципи.В мене також були принципи,але життя змінює людей,деколи треба переглянути своє рішення.Може вона тебе любить?
-Вона мене сильно образила.
-Люди змінюються.Вона могла помилятись.Всі робили дурниці.
-І ти?
-І я.Але на помилках вчаться.Знаєш скільки раз я помилялась?
-Певно дуже мудра?
-Принаймні мудріша.
-Але ти дуже відкрита.Я також відкритий.Погані люди можуть це використати.
-Погані люди все використовують.
Вже було за восьму.Робочий день давно закінчився,але гроза була саме у розпалі.В маленькій антикварній крамничці переховувалось двоє її співвласників.В таку зливу додому було йти не можливо.
Отже, Паша і Володимир(Васильович)всілися по два боки прилавку з чаєм і сигаретами. Зараз вони нагадували двох старих подруг-пліткарок, які давно не бачились і накопили одна для одної гори інформації. Вони бачились щодня, але переважно спілкувались про роботу, про справи, про антикваріат, гроші і податки. Але оскільки за дванадцять годин перебування в одному приміщенні вичерпали весь запас бізнес-розмов, то вони обидва взялись скаржитись на своїх колишніх дружин. Обидва були розлучені і розлючені, у обох були дітки-підлітки і обидва мали цілу валізу вічних сімейних(і постсімейних, типу з ким би провести вечір?) проблем.
-Слухай,Паш,прикол.Моя Надька виходить заміж за якогось дармоїда.Алкаш якийсь недорозвинений.Запудрив їй мізки всякими сюсями-пусями.Вона закохалась...!!!!Хавчик йому готує,на роботу до нього приходить,шкарпетки штопає...
-Тобі не штопала?
-Мені не треба було.Я подерті шкарпетки викидаю,бо маю гроші на нові.Не перебивай.
-Не буду.
-Ну ,типу,пере йому...всякі там цьомки-бомки...Я ,Пашка, за десять спільнопрожитих років від неї доброго слова не чув!!! Вона коли кохалась зі мною, то робила вигляд, шо робить мені послугу...А тут любов . А він діток по всій області наплодив і приносить їй сто гривень зарплатні. От і живуть вони на мої аліменти. Я хочу, щоб мій син ці гроші отримував, а цей ідіот жере, за них куплену, ковбасу. Моїм радощам немає меж!!!
-Та подумаєш. Софія сплуталась з психологом моєї дочки, якого я, доречі, оплачую.
-Ото баби! Нашо вони? Хто їх придумав, щоб вони мої нерви псували?
Обоє почали риготати.
В такому дусі була того вечора їхня розмова.
От сидять вони собі,сьорбають чайок,потягують Parliament.Доречі,і Паша і Володя вже років так двадцять намагаються кинути палити.Павлик п”ять років тому навіть пробував кодуватись,бо молода дружинонька вирішила перед розлученням зробити для чоловіка щось корисне,але після розлучення і після того,як від нього переїхала дочка він знов відчув,що без цигарки їде дахом.То,типу,був ліричний відступ.Де ми зупинились?Ага...по восьмій,і два дорослих дяді чатують собі,і тут,несподівано обоє здригаються від грюкоту дверей.На порозі з”явився чорний силует.І як у фільмах жахів,в цей момент темна постать освічується жовтим полум”ям блискавки. Один, два, три...бабах!!!-кожна блискавка супроводжується вибухом грому. Парочка знову здригається.
-Шо ,нашугались? Діди по сорок з лишнім років бояться грози? Тату, я тобі казала: не дивись ти так часто відик наніч. Ці страшилки ні до чого хорошого не...
Голос з темряви обірвався тупим реготом Володі:
-Ги-ги!!!Страшилки?Це ти іспанські порнухи називаєш страшилками?!Ги-ги-ги!!!Хррр!!!
-Вова,шо ти хрюкаєш?То ти в нас спец по порнухам.
-Та шо ти,Пашка,як дитина?Дівчинка доросла.І,доречі,то не порнуха,а легке еротичне відео.
-Ой-ой-ой!!!І цей жах ти називаєш легкою еротикою?!!!Та то є порнографія на будь-яку еротику.Ніякої естетичної насолоди,одна нудота...
-Божечко,шо з літ,то з розуму!!!Я дурію!Зрештою,не при дітях.Я неповнолітня.Привіт тату!- нарешті втрутилась «примара».
Таємнича постать,яка змусила завмерти серця двох дорослих чоловіків виявилась не Дракулою і не Фредді Крюгером,а дочкою Паши.
Звали її Офелією.Було їй шіснадцять років від роду.Правда,вона дещо походила на героїну фільму жахів.Одяг на ній був чорний(лише гетри були фіолетовими),на шиї висів якийсь скіфський божок і величезний срібний хрест,який вона винесла з батькової крамниці(з його дозволу,звичайно),руки були обмотані десятками,різних за розміром,ланцюжків,волосся було також чорне,трохи вище плечей і всюди однакове за довжиною(колишня дружина Павлика і ,по обставинам,мати Офелії дуже здивувалась,бо не знала,що зараз так стрижуть),чорні-пречорні очі були густо обведені чорним олівцем.Підліток-казав психотерапевт,моя донечка-казав Паша,вар”ятка-казала його екс-дружина,своєрідна дівчинка-казав Володя,ненормальна і неврівноважена-в один голос казали вчителі,”Ну,це ж Офелія”-казали друзі,”We are the youth of the nation”-висловлювалась вона сама про себе.
„Бля, накурили тут. На фіга я сюди прийшла. Цей дим. Який запах!!!Бля,хочу курити.Класні ваші цигарки,не те лайно,яке я потягую!!!Хочу курити, курити, курити!!! Зара дуба вріжу!!! FUCK! FUCK! FUCK!!!!!!!!!! Чому я сюди приперлась? Ні треба було...”
-Слухай,татусю...
-Слухаю,донюсю.
-Шо ти прешся? Я сьогодні в тебе ночую.
-Мама мають рандеву?
-Я там знаю.Туди пертись далеко,а тута дощ.Ну можна я в тебе сьогодні буду?
-Офеліє-дитинко,ти татові відеосеанс зриваєш...-обізвався Володимир Васильович.
-Йди на...Добре залишешся,але треба трохи тут почекати,бо не дійдем,водою змиє.
-Я вже мамі подзвонила.Сказала,шо буду в тебе і сказала,шо ти дозволив.
-Брехати не гарно.
-Я не брехала,а передбачувала.
-В Соні сьогодні свято.-обізвалась жовта диня,тобто Володя.
-А шо ти тут в центрі робиш?
-Прогулююсь.
-Весь день дощ,як з відра...
-А мені так подобається!!!
-Колись!
-Добре!!!Тікі відчепись.В мене було побачення.
-Пашка,я тобі казав,що дівчинка виросла,готуйся стати дідом...
-Закрийся!!!З ким?
-З хлопцем.
-Добре ,що не з дівчиною.
-Його звати Юра.Ми познайомились на одній вечірці.Він мені вірші писав...
-О,той даун моїй Наді також вірші писав...
-Вова!!!
-Добре-добре,я мовчу.
-Мама знає?
-Та їй пофіг.
-Добре,він хоч трохи тобі подобається?
-Він прикольний.Не герой мого роману,але нормальний.Ми з ним друзі.Він занадто мною захопився,але далі дружби ми не підем.
-Тільки не ламай йому і собі життя.
-Не переживай,я знаю.
-То чому з ним зустрічаєшся?
-Просто так.Від самотності.
-Так не можна.
-Не діставай мене.
-О,мало не забув.Вгадай кого я сьогодні бачив?
-НЛО?
-Ні,тата твого друга дитинства.Того з шостого класу.Шо мало не ночував в нас під дверима,коли ти хворіла.
Серце Офелії забилось у двічі швидше.
-І шо?Шо він казав?Як там Дімка?
-Ми не розмовляли.Знаєш,я дивлюсь.Знайоме обличчя.Він пройшов.А десь години через дві я згадав,що це той...тато того Діми.
-Блін!!!
Кишеня затрусилась – прийшов есемес:
Djakyjy za chydovuj vechir.Tu spravula na mene walene vra*ennja.V tebe dobre serce.
Sender:Jyra
21/06/04 22:16
„Схолєри!!!Одна доброта!!!”- вирішили Офелія, яка останнім часом ненавиділа себе за те, що вже півроку «пудрить мізки» тому самому Юрі, по вуха закоханому в неї. Він шалено дратував її своєю закоханістю. І вона то ігнорувала його, то сама дзвонила, шоб зустрітись. Просто так… через самотність.
Як то важко.Ця квартира.Ця кімната.Це дзеркало.В моїй сьогоднішній кімнаті немає дзеркал.Вночі я боюсь дзеркал.І цієї кімнати боюсь.Вона і є причина мого страху ,ще , можливо та школа і Діма...Ну чому тато не поговорив з його батьком,чому він його не впізнав?Я так хочу його бачити!!!Не знаю чому,але за останні кілька місяців це відчуття сильно загострилось.Чому?Можливо через цю самотність?
Я бачу його тут.Всюди,в кожному куточку.Я бачила його скрізь.Того ангела.Що це було?Божевілля.Ні...він був...він справжній.Хто він?Істина.Яка істина?Він казав,що не покине мене,але не з”являється ось уже чотири(чи п”ять)років.Чи було б краще,якби він з”являвся?Діма також казав,що не залишить мене.Вони подібні.Подібні обіцянками і шрамами на руках.Може вони між собою пов”язані?Але я все частіше думаю,що ангел-це я сама,якийсь душевний стан.Він мало не довів мене до божевілля.Я сама себе довожу до божевілля.
Я бачила його в цьому дзеркалі.Тобто,того дзеркала вже немає,я його знищила,але воно висіло на цьому самому місці.Тепер я бачу лише скалічену життям дівчинку,яка втратила віру в майбутнє,яка втратила свої крила і блиск в очах.Те шалене бажання комусь щось довести,бути кращою,бути лідером.Зараз мені на все плювати.Хіба таке можливо?Я зіпсувала стосунки абсолютно зі всіма,запустила навчання.Коли я думала,що ненавиджу весь світ я помилялась.ЗАРАЗ я ненавиджу весь світ.І себе в першу чергу.Але,всеодно,мені шкода себе.Боже,як я люблю себе жаліти!!!
Я поламаний життям ангел з поламаними крилами,вигнаний з небес і не прийнятий на землі;ангел,що опинився посеред жорстокого полум”я існування.Полум”я,що поглинає цілком і душу і тіло,що калічить шкіру,завдає болю мозку і заставляє кипіти кров.Кипіти від ненависті,страху і болю.І,навіть,якщо мені вдасться вибратись живою,то,в будь-якому випадку,залишаться глибокі шрами від опіків,які нагадуватимуть про страждання від власної слабкості.Те,що не вбиває нас-робить сильнішими.Слабкість-це те,що мене вбиває,знищує кожну клітиночку мого організму.Вона заважає мені жити.Я маленька СЛАБКА людина у великому сильному світі.І,здається,мені тут не місце.Але я на стільки слабка,що навіть не можу покінчити з життям.Я жалюгідна.Це єдина причина,чому я ненавиджу себе.Світ не приймає слабких,він їх знищує.Тому я і його ненавиджу.
В цих вікнах я його також бачила.І на цьому ліжку...він приходив до мене уві сні.В лікарні він не приходив.У новій квартирі приходив один раз...попрощатись.Вони з Дімою зникли одночасно.Але Діма не попрощався.Можливо він повернеться?
Курити...хочу курити.
Офелія сиділа на сходах біля квартири.Паша ,здається,вже спав.Вона потягнула в нього дві сигарети і взяла з кухні сірники.Вперше за день вона затягнулась.Як довго вона цього чекала!!!Вже два дні нічого не курила.Не було як і за що.Кишенькові скінчились.
Вона вже півроку курила.Спочатку ”для понту” , бо всі курили. І на зло,бо ні Паша, ні, тим більше, Соня цього не схвалили б.А потім втягнулась.Доречі,досить швидко втягнулась.Можливо вона була дійсно слабкою?Але вона завжди боялась,що батьки її застукають за палінням.Зараз їй ,здається,було всеодно.
Це місце,де вона пробула лише півроку несло в собі мільйони спогадів.Жодне інше місце(окрім тієї жовтої школи,де вона вела боротьбу за лідерство з Інною)не могло цим похвалитись.Тут залишився добрячий кавалок її життя.Тут вона формувалась як особистість,тобто знищувала ту особистість. Колись вона була дівчинкою,яка, незважаючи на свої дванадцять років,знала чого хоче.Неприйнята своїми однолітками в Ковелі,тут вона починала своє життя спочатку.Зрештою,вона добилась свого.Вона досі цього не знала,але той”шалений шостий клас”,який давно розформували,в якого давно помінялась класна керівничка(бо Оленка пішла в декрет)і який перестав бути найбожевільнішим класом у школі,ще досі її пам”ятав,поважав і любив.Вони її часто згадували,навіть Інна порозумнішала і усвідомила,що повелась негідно.Вона хотіла все змінити.Ця дитяча вихідка не давала їй спокою.Всі хотіли її бачити,але ніяк не вдавалось зв”язатись з Офелією.Єдиною ланкою,яка їх з”єднувала,була Аня,яка досі дружила з Офелією.Вона вчилась в ліцеї після дев”ятого класу,але часто навідувалась в школу.
Скільки цікавих людей там залишилось:Костя,Ліда,Христина,Ваня,”солодка парочка” Бойко і Чайківський,Мар”яна,Едік,Сєрий,Валєра.Цікаво,як вони?Але вона туди не піде.Вони її образили,головне,не підтримали,коли їй було погано.Боляче.Найважчі рани дістаються в дитинстві,і заживають вони довше.В цей період людина формується.
„Цікаво,чи Ксена досі там?А історик?Роман Іванович...може його звільнили за станом здоров”я?Треба було б.
Шось дупа болить.Твердовато сидіти на дерев”яних сходах.Раніше ми з татом тут часто сиділи разом.Чому я тут так рідко буваю?Скільки разів я тут була після того,як переїхала.Два чи три...І це за чотири роки!!!Я переважно до тата в крамницю приходжу,хоча...зараз він там практично живе.Та він і раніше там жив.Можливо,мама саме тому його покинула.Не витримала самотності.Вона була самотньою,як я зараз.Але я завжди була сама.Це такий стиль життя.Хронічне відчуття самотності.Часом здається,що я сама собі його створюю.Якась внутрішня потреба.Але вона заважає мені жити.Якщо так треба,то чому я не можу до цього звикнути?
-Я здогадувався,шо ти куриш.Чому цигарки крадеш?Могла б і попросити.
Офелію наче током вдарило.
Паша спокійно підійшов і сів біля неї.
-Ти шо...не будеш на мене кричати?
-Не буду.
-Як не будеш?
-Отак.Це твоє життя.І легені твої.
-Мама мене б убила.
-А я не буду.Я не мама.
-Ага.Типу змагання”хто кращий предок?”
-Вона мені не конкурент.
-Ти завжди в лідерах.Особливо,коли я жила в Ужгороді з бабусею,бо не пам”ятала про існування мами і з тих пір як ми переїхали жити в Львів.До речі,ти мені не розповів,де вона тоді була.
-То вона сама тобі має розповісти.Ти її питала?До речі,кидай курити поки молода,бо потім буде все важче і важче.
-Я її кілька разів питала.Я їй про це нагадую щоразу,коли ми сваримось.Але...знаєш,я відчуваю,шо тут шось дуже наплутане і важливе,бо вона постійно кидається на мене через це(напад-найкращий захист,особливо,коли не знаєш,шо збрехати).Каже,шо то все через тебе,шо ти мене накручуєш проти неї,шо такого не було і я не можу цього пам”ятати,бо була дуже маленька.
-Ви часто сваритесь?
-Останнім часом тільки те і робим.Тому я стараюсь не попадатись їй на очі.Йду якнайраніше з дому і приходжу,коли вже темно,тоді йду і закриваюсь в кімнаті.Зараз важко,бо канікули.Ще й вона взяла відпустку.Хотіла,щоб ми всі на море їхали.Я не хочу.Попросила Анькину маму,шоб вона сказала,шо мені не можна.Довго вмовляла,але вона подзвонила і сказала,шо в мене якісь черяки і на сонці мені сидіти не можна,отже,і на море не можна.Я надіялась вони вдвох змиються і залишать мене в спокої.Але вони вирішили залишитись.От вона і сидить вже два тижні в моїй квартирі з моїм психологом.
-Він,шо вже живе в вас?
-В нас.Це ж і твоя квартира.Чому ти нічого не скажеш?
-Я не думаю,що мене послухають.Крім того,мені якось...всеодно...
-Мені не всеодно!!!
-Не наїжджай на мене!
-Може я до тебе переїду?
-Тобі звідси буде до школи далеко.Чи ти хочеш знов переходити в інший клас і нити,шо ця школа дибільна,шо ці учні-ідіоти,і шо там в тебе були хоча б Аня і Діма....?!!!Не колупай мої мізки!Поки канікули можеш тут жити,на вихідних можеш бути тут,а наступного року можеш переїхати.І взагалі,ти хочеш залишити мою квартиру якомусь ідіоту-психологу?І ще одне:мене постійно немає вдома.
-А вона постійно є!!!І він вже там майже живе.В ванній стоїть його бритва і зубна щітка,висить його рушник,в коридорі стоять його черевики,а ше він вічно гвалтує мій музичний центер своїми Челентанами і Аббами,і всякою туфтою.Я його ненавиджу!!!Я тепер розумію Дімку,розумію,чому він поїхав...Це не можливо витримувати!!!Вона обіцяла,що нас буде лише двоє.ДВОЄ!І більше нікого.Вона завжди казала,що ти знайдеш собі нову дружину за лічені дні...А сама?Я її не цікавлю.Ти думаєш,вона хоч раз спитала,чи зійшли мої черяки?Думаєш,вона мене питає,де я і з ким цілий день тиняюсь?Якщо я завагітнію,то їй буде по фіг.Вона щодня зі мною свариться,а потім починає плакати і каже,шоб той долбойоб зі мною поговорив.Яке право він має?Він мені не батько!!!Він вже навіть не психолог.Він,взагалі,галімий спеціаліст,я сама себе можу краще проаналізувати.Раніше він все спирав на ваше розлучення,а потім на мій вік.Недавно,правда,заявив,шо в мене комплекс неповноцінності.А ні...дещо її цікавить.Мій одяг,моя „не модна”зачіска і те,шо моя музика шалено заважає сусідам.Уявляєш,шо вони про неї думають?!!Знаєш,чому я так одягаюсь?А чому почала курити?Їй на зло...
-І собі на шкоду.
-Але їй і далі по фіг.Дай ще одну сигарету.
-Не дам.
-Тату!!!
-Тату-тату!Не дам і все.Кидай цю справу.Я йду спати.На добраніч!
Паша закрив двері.Офелія ще кілька хвилин сиділа і розбирала на атоми сигаретний фільтр.Потім пройшлась по подвір”ю,по всіх під”їздах і повернулась до своєї колишньої кімнати.Спати.
Вона сиділа на сходах.На сходах,що зависли між небом і землею.Внизу виднілось нічне місто.Нічне невідоме місто.Воно раптом спалахнуло.Вибухнуло.Поміж будинками кружляли язички червоно-жовтого полум»я.Вузенькі вулички іскрились,тріщало палаюче дерево,сипались обгорілі дахи,розсипалося нагріте скло.Стихія знищувала все,за кілька хвилин від міста залишилась лише купа уламків,лише дзвіниця була цілою,а могутні величезні дзвони продовжували істерично кричати,напускаючи моторшний страх,яким вона перейнялась від п»яток і аж до кінчиків свого волосся.Дивно…волосся її було довгим,як в дитинстві,але коротко і нерівно обрізане з лівої сторони.
Місто охопила пожежа,але не було чути ні людських криків,ні плачу,жодних ознак життя.Воно було пустим.Мешканців там не було вже давно,лише душероздираюча тиша поміж звукових пожежних спецефектів.
Вогонь діставав гранітних плит,на яких трималися сходи,і які зависли між світами.Там, внизу, вона когось побачила.Хтось кликав її,просив про допомогу.Полум”я поглинуло його тіло,одяг горів.Вона не могла йому допомогти.Була занадто далеко,занадто високо.Але,якщо не вона,то хто?Вона трималась за холодний граніт і намагалась подати йому руку.Підлога почала сипатись.Плити падали вниз і розбивались.На всіх баштах,в усіх церквах почали бити дзвони.Ці такі знайомі дзвони.Вона відчула ,як він торкнувся її пальців.Є!Вона тримала його за руку.Остання плита обвалилась,вона почала падати,але зачіпилась краєм одягу за сходи...знов застрягла між світами.”Я у вас один на двох.Тримай його.Тоді він виживе,а ти не впадеш.”-почула вона і...прокинулась.
„Я знала,що такі вар”ятські сни можуть снитись тільки тут.Я навчилась їм вірити.Тільки,хто б їх розтлумачив?Я дурна...”
Pruvit!Ne znajew,chasom,wo ce oznachaje,kolu snutsja vogon’I shodu?
Destination:Jyra
Ni ne znajyL.To mu zystrinemos’?
Sender:Jyra
22/06/04 10:56
Ni.Sorry,sjogodni ne vujdeLY mamu den’narod*ennja.
Destination:Jyra
WkodaL.Pruvitaj jiji vid mene.
Sender:Jyra
22/06/04 11:08
Pruvit!Ne znajew,chasom,wo ce oznachaje,kolu snutsja vogon’I shodu?
Destination:Mart@
Menwe grajsja z sirnukamu,bo I shodu ne vrjatyjyt’J
Sender:Mart@
22/06/04 10:44
Jdem gyljatu?bo v mene vid samotnosti kruwa jideL
Destination:Mart@
To napuwu Jyri.
Sender:Mart@
22/06/04 11:13
A tobi tiki mene komys’ bu splavutu!!!Mo*e ja tebe hochy pobachutu!!!Ja znajy,tu mene ne ljybuw.Tu mene pokunylaL
Destination:Mart@
Dobre.Todi na 16:00 pid *abkojy.
Sender:Mart@
22/06/04 11:30
Офелія ,як завжди, спізнилась.В холодку біля пам”ятника Шевченку стояла розлючена Марта.Побачивши Офелію,вона посміхнулась.Вона давно до цього звикла.
Марта була найкращою подругою Офелії.Вони вчились в одному класі.Завжди були разом.Навіть уроки прогулювали і хворіли разом.Їх знала вся школа,бо були єдиними неформалками.В класі їх обожнювали,бо вони завжди зривали уроки і підбивали всіх втікати з занять.З кабінету директора вони також не вилазили.Але вчились непогано,хоча деякі вчителі,принципово,занижували їм оцінки.Деякі предмети вони взагалі не відвідували,тому і кількість балів мали відповідну.
Гаряче було.Чорне волосся і одяг Офелії нагрілись,тому їй було особливо весело.
-Привіт.Жарко.Зараз мій мозок почне кипіти.
-Ти шо не переодягалась.
-В тата ночувала.
-Як там Юра?
-Дякую тобі за те,що вчасно нас покинула.Вбити тебе мало.
-Вам треба було побути вдвох.Ти йому подобаєшся...та і він тобі...
-З чого ти взяла?
-А чьо ти йому свій номер дала?
-А я знаю!!!Тепер пише мені купу есемесок,на які я мушу відповідати.Юра-смерть моєму бюджету!!!
-То де ви вчора були?
-ВмакДональдс пішли.Він найближче був.Взяли чаю.
-І...?
-Тріпався про шось,я його навіть не слухала.
-Ну ти даєш!!!
-В мене зараз інші проблеми.Ше й він звалився на мою голову.
-Вірші пише...яка романтика!!!
-Гарні вірші,але то ,здається,не мені,а його колишній дівчині.
-То він з твоєю допомогою хоче її забути?
-Я не знаю.Я не хочу з ним зустрічатись,але відшити не можу.Він прикольний.
-То оприділися,дівчинко.Розіб”єш йому серце,ніякий супер-клей не склеїть.
-Я знаю.Мій тато мене завжди через це дістає.Мабуть тому,шо зіпсував собі життя,коли одружився з мамою.
-В тебе прикольний тато.Такий сучасний!Не те,що мої предки!!!
-Твої приедки не псують тобі життя.
-То ти так думаєш.Ще й як псують!!!
-Побула б ти на мому місці...
-Зате отримуєш вдвічі більше подарунків!!!
-Не смішно.
-Це ти через батьків лазиш вночі сама по темних вулицях?
-Ні.Хочу,шоб мене вбив маньяк.
-Ненормальна!!!
-Джяст мейбі ам крейзі,ши-ді-рі-ді-дана...
Марта почала сміятись.Потім подивилась на хрест Офелії,який переливався на сонці і взяла його в руки.
-Скільки,по твоєму,ця штука коштує?
-Не знаю.Тато не сказав.Боїться,шо я якшо дізнаюсь,то продам його.Мабуть дорого.Але він мені подобається.
-Такого розміру розп”яття в церкві дають цілувати.
-Не знаю.Востаннє була в церкві,коли мене хрестили.Розп”яття...важко уявати...як можна прибити до хреста живу людину?Взагалі,як може одна людина постраждати через гріхи УСЬОГО ЛЮДСТВА.Неймовірно!Який біль,які муки терпів Ісус за наші(чи їхні)провини.Жах!Невже за мою жорстокість хтось буде страждати?Дурне питання.Вже страждають.Невже воно того варте?Люди ж як грішили,так і далі грішать. Дивилась ”Страсті Христові”? Сильний фільм. Я півсеанса з закритими очима сиділа. Вражає... людська жорстокість: засудити до страти невинну людину, розіп”яти на хресті!!!А як вони над ним знущались?І легіонери і простий народ.Як вони його били!В мене було таке враження,шо били мене,я цей батіг на собі відчувала!!!Ніодного живого місця на тілі.А потім змусили його,висіченого майже до смерті,нести хрест,який важко підняти одній здоровій людині.Він мав би бути важким,якщо витримував середньостатистичного чоловіка(близько сімдесять кілограм).Як можна бути такими безсердечними?Як можна дивитись,а тим більше,присуджувати людині такі муки?!Не важливо навіть хто це,праведний чи злодій...це тобі подібне створіння!!!Жодна жива душа не варта цього.
Дві тисячі років довбають цим жалюгідним створінням(тобто гомосапіенсам):”Люби ближнього свого!Люби ближнього свого!”Не доходить!!!Хрестові походи, революції, наполеонівські, Світові війни, репресії, атомні бомби...Кошмар!!! Ніщо цей світ не навчило!!!
-Куди цей світ котиться?
-Нікуди не котиться.Стоїть на місці і не розвивається.Він був таким завжди:нещадним і жорстоким!А ми замість того,щоб зробити його кращим,надіємось,що колись прийде Христос,якого ми самі прирекли на страждання,і подарує нам рай.А хто заважає нам самим його збудувати?Шо,нема на це волі Божої?!Та він був би лише радий нашій ініціативі,як радіє мати винахідливій дитині!Ми станем достойними раю,тільки тоді,коли збудуєм його самі.Не раніше,і не пізніше.
-Не кіпішуй,то лише фільм.
-Та то так ,просто.
-Але спіч був класним.Я мало не плакала.
-Втулю цю промову у передвиборчу кампанію,коли буду балатуватись в президенти.Але ж я права?
-В тебе голова дурньою забита.Краще б хлопця собі пошукала!Коли ти обзаведешся бойфрендом?
-Коли Україну візьмуть у Євросоюз.
-Ти хоч цілувалась?
-На це питання я відповім лише в присутності адвоката.Сонце розвернулось.Валим звідси.Хочу пива і курити.
Близько п”ятої Марта зустрілась з Ігорем,своїм хлопцем.Я знаю,що вони хотіли побути вдвох,але покинути їх я не могла.Самій тинятись по центру якось тупо,Юрі я надію давати не хочу(полазить за мною,зрозуміє,що все безрезультатно і відчепиться),татові набридати два дні підряд-нагло,когось зі знайомих я наврядчи б вламала побути зі мною,повернутись додому взагалі б означало піти на страту.Вдома я можу лише спати.Там все на мене тисне: стіни, двері ,цей ”ідеальновишуканий” ,розроблений Софією Вишко, дизайн, моя мама, її коханець,пластикові вікна,сусіди і все решта.Тут я божеволію.Тут я ще більше відчуваю себе самотньою.
Ігорю не дуже сподобалась моя присутність.Він нічого не казав,але це було помітно по його очах,словах,поведінці.Він мене ігнорував і намагався дати мені це зрозуміти. Хтось з нас був лишнім .На підсвідомому рівні ми були конкурентами.Кожен з нас боровся за увагу Марти.Вона розривалась на частини,бо намагалась спілкуватись і зі мною,і з ним,намагалась нас якось поєднати ,знайти для нас спільну мову,щоб жоден не відчував себе зайвим шоб царював принцип”більше-веселіше”,але їй це не вдавалось.Знаючи натуру Ігоря,я більше,ніж впевнена,що він на неї образиться,що вискаже своє невдоволення з приводу моєї присутності.Але вони помиряться.Вони завжди забувають про всі негаразди.
Бідна Марта.Вона мене жаліє і розуміє,тому і бере з собою всюди.Часто навіть на побачення.За це я їй безмежно вдячна.
Мене саму дратує ця роль Мартиного причепа.М”яко кажучи дратує.Вона доводить мене до сказу.Зайвий раз доводить мою нікчемність.
Чому так?В мене ж багато друзів.Але всі вони зайняті своїми проблемами:хлопцями(дівчатами)навчанням і бла-бла-бла.Часом я думаю,невже так важко приділити мені півгодини на день.Отак по півгодини кожен і весь день я не сама.Такого не буває.Невже мені так багато треба?Я деколи на них за це ображаюсь.Може це їм варто ображатись на мене?За те що я відриваю їх від справ...
Я праскудна егоїстка.
Невже я така занудна?Чому вони так рідко зі мною спілкуються,особливо останнім часом?
Краще б друзів в мене не було.Може б тоді мені б не було так паскудно.Хоча...все ж таки,вони час від часу мене підтримують.
Як мені бракує спілкування!!!
Може Марта права,і мені варто знайти хлопця?Якби це було так легко...Де знайти класну людину,яка б не просто рятувала мене від самотності,але й від нудьги.
Але всеодно,мені не хлопець потрібен,а друг.Або хлопець-друг.Взагалі всі почуття мають базуватись на дружбі.Тоді є розуміння і взаємоповага.А ще хлопці приходять і йдуть,а друзі залишаються.Я люблю повторювати цю теорію, виведену мною в дванадцятирічному віці. Хлопців на світі мільйони,а справжніх друзів мало.Їх важко знайти.Дуже важко.
-Де ти,сонце моє бродиш?!
-Мам,давай не будем мене сьогодні виховувати!Я стомилась.
-Як ти з матір”ю розмовляєш?Ти де була дві доби!!!
-Не кричи!Я не глуха!Я в тата ночувала.Я написала тобі смс.
-Я хвилювалась.Ти вже навіть їсти додому не приходиш.
-А ти вже навіть не готуєш.
-Коли це все скінчиться?!!!
-Коли цей Зіггі Фройд перестане тут з”являтися!
-Не вказуй мені як мені жити!!!
-А ти мені.
-Ти ше поки шо моя дочка і я тебе годую,отже...
-За татові гроші!Ти ж мізер приносиш.Навіть на квартплату не вистачає!!!
-Ти шмарачка...
-В моєму віці ти вже була вагітна мною.Такшо скажи дякую,шо ти зараз думаєш не про те,шоб мене спихнути заміж,а про те ,як собі в „дівках не засидітися”!!!
Офелія зайшла в свою кімнату і замкнула двері.Соня ще кілька хвилин простояла на тому самому місці.Мовчки.Потім розвернулась і пішла спати.
Я довго думала і ,здається,розтлумачила свій сон.У сні я була між землею і небом,тобто,між світами…але я не доганяю,до чого там сходи?А ше пожежа,місто і кого я витягувала з вогню…А голос був ангела.Того самого,який без обличчя.Я його не бачила,але голос упізнала.Він знову повернувся.Він знову зі мною.Він знову мені потрібен.Для чого?
В мене зараз нове життя.Нові друзі,по іншому дні минають,я навіть харчуюсь інакше.Я зовсім інша.З моїм дитинством мене нічого не пов»язує,але мене постійно тягнуть назад спогади.Вони повертаються до мене мало не щодня,мучать мене,коли я опиняюсь сам на сам із собою,своїми думкаи,свідомістю.
Часом я хочу повернутись у своє минуле.Пережити його знову.Для чого?Можливо через підсвідоме бажання щось змінити?Я хочу все змінити.Все з того моменту,коли вийшла з того клятого потягу,який привіз мене сюди,в це кляте місто з його депресивними дощами.В ту хвилину,коли я збиралась почати життя спочатку,коли дороги назад не було і коли я не хотіла повертатись в минуле.Це були останні секунди,які дарували мені відчуття теперішнього,відчуття реальності,ніякого шкодування за минулим.А як могло все бути?Один лише крок і все б було б інакше!Можливо краще,а можливо гірше,але інакше,не так як сьогодні.
Я існую одним життям,а живу іншим(тобто минулим).Прикольно,всім нормальним людям сенс життя вбачається в майбутньому,а мені в минулому.Чи то може я підсвідомо бачу своє майбутнє через,таку собі,призму минулого?У людей,які живуть минулим,наврядчи є майбутнє.За шо тому додику дали диплом лікаря-психіатра і педагога-психолога,якщо з мене спеціаліст не гірший?Отже,до чого я хилю…Я ,очевидно опинилась між світами,тобто між минулим і майбутнім.Але сьогодення і є перехід від минулого до майбутнього!!!І до чого тут сходи?Все-таки ,я його не розтлумачила,хоча спроба була гарна.
-Ти,Мартусю,вибач,шо я вам трохи вечір вчора зіпсувала...
-Та не страшно!!!І ти нам зовсім не заважала...а на Ігоря не зважай,він завжди такий.Але сьогодні він нам заважати не буде.У нього свої справи.
-Ти не проти,якшо до нас Аня приєднається?
-А....-на це питання Марті було відповісти тяжко,бо по-перше вони з Аньою були дуже різними і не розуміли одна одну,а по-друге,поряд з нею Офелія згадувала про важке дитинство,про друга-втікача(себто Діму) і про купу речей,в яких Марта ,так би мовити,”мілко плавала”,тому інформація для неї ставала „зоною недосяжності”.Простіше кажучи,вона почувала себе або не в своїй тарілці,або третьою зайвою (як Офелія поряд з нею і Ігорем).
-...А це обов”язково?
-Марта!!!Вона також моя подруга!
-Але ж я краща!Малыш,я же лудше собаки!!!
-Вона була моїм першим другом.І вона нормальна,просто вам треба ближче познайомитись.
-Вона зараз знову почне мене підколювати і питатися,чи соплі не чіпляються до моєї сережки в носі!!!
-А ти почнеш називати її папугою або павліном через зелену міліеровку...
-Стоп!Вона не була твоїм першим другом,бо першим був Діма,а ви здружилися вже після того,як він поїхав...
-Вона була першою,хто за мене заступився,вона перша зі мною подружилась,а Діма прийшов до мене додому через тиждень після того.
-Минулого разу ти мені інше розповідала.
-Нічого іншого я не розповідала.
-А я інше пам”ятаю!!!
-Треба було слухати уважніше!
-Добре.А невже в тебе до того зовсім не було друзів?Так не буває.Хтось повинен був бути.Тим більше,ти не якесь там стерво(у більшості випадків)...ну,і в кожної гадюки завжди є якась подруга...ше більша гадюка...
-Яка підсижує ту меншу гадюку...Нє,ну були ,звичайно,колеги по пісочниці.В першому класі були спочатку друзі.А потім комусь не сподобалось,шо я була вища від всіх зростом.Мене дражнили вишкою,переважно.Але були ше дилди,кінг-конги.Образливо було.Спочатку я всім,просто,в чоло давала.Тоді трохи втихомирились,але”друзі”змінювались дуже часто.Справжня катастрофа почалась в класі другому,коли всі виявили,що я вчуся найкраще.З”явилися заздрощі,боротьба за лідерство.Боротьба була завжди,бо я постійно прагнула довести,шо найкраща і доводила.
Я дуже швидко почала дорослішати.Як фізично,так і розумово.Знов насмішки,заздрощі...Ровесники не сприймали мене,а я їх тим більше.Вони здавалися занадто примітивними,і все ж мене вбивало їхнє ставлення.Воно було для мене важливим,хоч я і заспокоювала себе тим,шо вони ідіоти.Я намагалась їх не сприймати,тому подумки топтала їх в багнюці і опускала до рівня сміття.Можливо я сама викликала таке ставлення до себе,але тоді я над цим не думала.Єдиним бажанням була помста.Ні...я не збиралась їх вбивати,просто хотіла довести,шо я краща,швидше,шо я найкраща,і вони-ніхто,в порівнянні зі мною.Я хотіла,шоб мене боялися і поважали.Зараз мені вже нічого не хочеться.Я втратила інтерес до всього і чомусь мені від цього не краще.Боже,скільки ночей я мріяла про помсту!Скільки планів в мене було!Я хотіла самовдосконалитись,а зараз я...деградую.
...Старші також мене не сприймали.По одній ідіотській причині:бо мені років менше.Я була найсамотнішою людиною в світі.В мене,крім мами,нікого не було...ха!...зараз я і її,здається втратила.
Я була вигнанцем.Аня також була вигнанцем,тому ми дуже схожі.
-А зі мною ти чому дружиш?
-Я не знаю.Просто ти мені подобаєшся.
-А чому цей Діма досі тебе гризе?Він вже чотири роки в Польщі!Він давно про тебе забув.Шо в ньому було такого особливого?Красивий був?
-Звичайний хлопець.Дещо прищавий,худощавий і довгий,як всі підлітки.Він трохи старше свого віку виглядав.Проте,мислив примітивно.Але мене це зовсім не дратувало.Мені подобалась ця його дитячість і наївність.Можливо саме тому я змогла йому довіритись.Я йому вірила,довіряла...він був чистий ,як кришталь і відкритий,як...ні він відкритим не був.Декілька таємниць він забрав з собою в Варшаву.
Знаєш,він був мені наче рідним.Ми з ним дві протилежності,але коли я дивилась на нього,то,здавалось,шо я дивлюся в дзеркало...
-Не правда.Про себе ти знаєш все,а про нього ні.
-Я про себе досі знаю не все.Я про себе,здається,знаю найменше.А от він мене відчував.По-моєму,він єдиний,хто міг знати про мене все.
-Бо ти йому все розтренділа.А от він мовчав.Може він тобі не довіряв?
-Він мовчав,бо вдавав сильного.Тоді слабкою була я,а хтось повинен був бути сильнішим.Якби ми порозкисали і почали скаржитись одне одному на життя,то я б давно опинилася в дурці,а він...
-Де?
-Певно, також в дурці.
-Чому?
-Я не знаю,що з ним відбувалось,тому почуваю себе винною.Я закрила очі на його проблеми,а йому було не солодко.
-Може він сам не хотів?Може ти б нічим йому не допомогла?
-Наврядчи б я шось виправила,але я б могла його підтримати...
-Нічо би то не дало.
-Дало б!!!Він мене любив!!!
-Ооооо!Як все складно і заплутано.То може і було його головною проблемою?
-Я про це не думала.Була інша версія...Нашо ти мені про це сказала?!!!
-Ой,теперка Офелія буде у всьому звинувачувати себе...А яка в тебе була версія?
-Його батьки,вітчим...
-Як банально!!!Фу!Хай би краще потерпав від кохання!
-Марта!То не смішно!
-Може він вимахувався,хотів,шоб ти його пожаліла?Я думаю,шо не було ніяких проблем.
-Були.
-Це не означає,шо він правду казав.
-Він нічого не казав.
-То з чого ти взяла...
-У нього були шрами на руках.
-Які шрами?
-Від порізів.
-Шо вени різав?!У дванадцять років?!О,дівчинко,ти точно йому серце розбила!!!
-Та які,в біса ,вени?
-Вени-це судини,по яких тече кров темно-червоного,майже чорного кольору.От тікі не пам”ятаю до серця,чи від...
-Замовкни!!!
-Шо жартів не розумієш.Може...він просто порізався?
-В нього була автоагресія.
-АвтоШО?
-Агресія.Я про цю фігню недавно вичитала в одній з книжок маминого коханця.Потім ше купу літератури перечитала...
-Шо то таке?
-От ти шо робиш,коли тобі погано?
-Їм.
-А коли тебе хтось образив?
-Їм.
-А от нема їдла.
-Як нема?
-Мовчки.
-То я піду куплю.
-Ну нема,взагалі.
-Тоді я буду зла.
-А шо ти робиш,коли зла.
-Копаю шось,б”ю...
-Папір ріжеш?
-Рву частіше.
-А я ріжу.Легше стає,правда?
-В деякій мірі.
-Ми папір ріжемо,а Діма різав себе.
-На х...я?
-Йому ставало легше душевно,коли він притупляв свій внутрішній біль фізичним.
-Він шо?Дебіл?Добре-добре...але він якийсь ненормальний!!!
-Мій психолог би сказав,шо він-підліток.Він все спирає на вік.Зрештою...я якось також розбила руки в кров об дзеркало в стані афекту.Бачиш.Шрами залишились.
-Тепер ви двоє пошрамовані.
Офелія спустила рукава.Вона не зводила очей з Марти.Її погляд був переляканим і безпорадним.Марта наштовхнула її на думки,яких раніше не було.
-Мартусю,я повинна його знайти.
-Їдь до Варшави.
-Або хочаб дізнатися як він.
-Подзвони його мамі.Ти маєш його телефон.
-Десь був.Серед старих речей.Їх тато зібрав в коробку і заховав.Тільки б він їх не знищив.
-То вперед!Не все втрачено.Може хоча б тоді повеселішаєш.
Це був другий день за останні кілька тижнів,коли не йшов дощ.Сонце напекло до такої міри,що можна було дозволити собі відкритий одяг.Офелія навіть від чорного відмовилась.Вони з Аньою і Мартою поперлися,як завжди,до центру.І,як завжди,тинялися вулицями без діла.Таке собі безтурботне існування на межі десятого і одинадцятого класів.
Аня і Марта перед прогулянкою пройшли інструктаж і промивку мозку. Офелія гарно постаралась і цього разу вони не сварились і не сперичались між собою.Може просто дотепи закінчились?
Аня:Як там ваш бойфренд,Марто батьківно?
Марта:Досі існує.
Офелія:Досі бойфренд.
Аня:Мар”яну пам”ятаєш?
Офелія:Ще б пак!В неї така була текучість кадрів щодо хлопців… у шостому класі!!!
Аня:Заміж виходе.Залетіла.
Марта:Дура!!!
Офелія:Воно і не дивно.А як Брітні?
Аня:А шо Брітні?Вона ідіотка.Але вона змінилась.Дуже!!!Тебе,до речі,не переварює.В неї нервовий зрив,коли чує твоє ім”я.Христя казала,шо коли вони брали „Гамлета” то купа приколів було.Просто тебе тоді частіше згадували.А от на Дімку не образилась.Спочатку дулась через той щоденник,але тепер перестала.Надіється,що в одинадцятому класі він повернеться,і вона закрутить з ним лямур.Він же тоді крутий буде.Іноземець.
Офелія:А може таке бути?
Аня:Олег казав,шо шось таке йому хтось казав.
Марта:Ігор!
Офелія:Шо?Ігор того точно не казав.Він не знає Олега.
Марта:Та ні!Ігор біля Ратуші стоїть!
Офелія:Згадаєш гівно,от і воно!
Марта:Я нічого не чула.
Офелія:Я нічого не казала.
Марта побігла в сторону Ратуші.Офелія взяла Аню за руку і поскакала за Мартою.В неї був гарний настрій,їй хотілось познущатись над кимось.Ігор був ідеальною жертвою.
Ігорко з друзями попивали пиво,сперши свої спини на ”корито” Посейдона.До них бігла Офелія з широкою посмішкою.Неждано-негадано її погляд притягнула ще одна посмішка,вона була навпроти неї.
Посмішка в нього була красива і білозуба,як в рекламі зубної пасти.Посміхався він Офелії.Симпатична,все ж таки,дівчина.Він також був симпатичним: чорне кучеряве,до плечей волосся,чорні очі,зросту був середнього і був яскраво вдягнений.Звісно,всі плани щодо Ігоря моментально відпали.Вони ще кілька хвилин постояли, помовчали і пообмінювалися поглядами,хоча й Офелія і намагалась на нього не витріщатися.І не дай Боже ,посміхатися,але посмішка не хотіла сходити з обличчя.Хлопець був в аналогічній ситуації.
-Ну шо йдем?-з посмішкою заскрипіла Марта(саме заскрепіла,принаймні так Офелії здалося).
-Ти вже свої справи вирішила?-з надією в голосі(що ще не все втрачено і вони можуть залишитися)протягнула Офелія(саме протягнула,принаймні так Ані здалося).
-Та пішли!!!-одноголосно скрикнули Аня і Марта ,взяли Офелію під руки і повели її далі.
Офелія мало не скрутила шию,щоб ще хоч раз кинути оком на незнайомого красеня.
Вони ще довго втрьох гуляли.Вели свої жіночі теревені,яких Офелія не слухала.В неї були інші думки.З нею часто таке було,тому ніхто не звернув на цей факт уваги.В кінці-кінців вона не витримала:
-Марта?А шо то були за хлопці з Ігорем?
-Андрій,Назар,Антом і Жека.А шо?-спитала Марта.
-Та там один так їй посміхався...-іронічно зауважила Аня.
-Та ні.Просто цікаво!-почала виправдовуватись Офелія.
-Хто витріщався?-зацікавилась Марта.Офелія вдала,що не чує і дивилась по-сторонам.Тоді ініціативу взяла Аня(Офелії то на руку було):
-Такий чорненький,кучерявий...
-Антошка!!!Антошка-картошка.Офеліє,я тебе розчарую.Він зануда.Він смертельний зануда.З нього один толк:він може будь-яку компанію доповнити своєю симпатичною мордою.Не більше!!!
-Ніби мені не по фіг?!-це Офелія сказала з вдаваною байдужістю.Але ,зрештою,їй було по фіг.Її абсолютно не хвилювало,шо він зануда.Він їй просто подобався.В цю хвилину вона вважала його найкращим хлопцем у Всесвіті.За годину вона думала:”Я хочу,шоб мій хлопець був схожим на Антона”.А ще за годину:”Я хочу,шоб моїм хлопцем був Антон”.
Антон був першим хлопцем,який зацікавив її після Родика.
Що таке кохання?Як і звідки воно виникає?Як визначити,чи кохання справжнє?Це питання хвилює людство не менше,ніж сенс існування людини.
Почуття,яке напротязі тисячоліть вважається найвеличнішим і є першою ознакою людяності...
Кожен мріє відчути на собі радість і смуток кохання.Кожен чекає тієї солодкої миті,коли в житті настане весна,в жилах закипить кров,а мозок поглинуть настирні думки про кохану людину,які заважатимуть спати вночі і підтримувати нормальну життєдіяльність вдень,відкриватимуть в нас поетів і художників.Жоден не уявляє свого життя без кохання.
Найвеличніше почуття!!!Кажуть,що воно підносить людину до божественного рівня.Людина,яка не любила-прожила життя марно.
FUCK!!!Невже і я спіймалась на цей гачок?Невже це воно?Невже це той зануда Антон?Але мені подобається його занудність.Мені все в ньому подобається.А я йому подобаюсь?Звісно!!!
Думки про Антона добряче окрилили Офелію.Перших два тижні вона не відчувала землі під ногами.Наступні два- шалено хотіла побачити”свого коханого”.Оскільки,побачити його не вдалося,то потім вона стала вбитою,знервованою і розсіяною.Вона постійно думала...про Антона,або про свою нещасну долю.Ці думки її трохи виснажили.Необхідно було відволіктись,знайти собі якесь заняття.Нормальні люди записуються на курси крою і шиття,колекціонують марки(або наклейки з Покемонами),беруть почитати цікаву книжку,вчать англійську мову,зависають в неті,сушать гербарій,компонують екібани,майструють орігамі,складають паззли,розв”язують кросворди,переставляють меблі ,або опановують техніку йоги і мистецтво нірвани,але Офелія так не може.Не дано.Вона просто не”нормальна людина” і їй просто життєвонеобхідно ускладнити собі життя.Тому треба щось на зразок пошуку „голки в стогу сіна”.Отже,требе всіма правдами і неправдами знайти друга дитинства,Діму.Навіть,якщо вона йому не потрібна і він давно забув її ім”я.
-Слухай,доню,ти якась дивна останнім часом...
-Зі мною все нормально!!!
-Може ти закохалась?
-Ні.
-Мені можеш сказати.Я не маю нічого проти.В твому віці –це нормально.Хоча...це нормально в будь-якому віці.
-Це все через маму і її коханця.Вони мене дратують...
-А може?
-Шо ти причепився?
-Я хочу знати,шо відбувається з моєю до...
-Ше мені один експерт в коханні!
-Можливо.Але щось таки мені відомо.
-Я не закохана і не закохаюсь.Я не хочу.Не можна.Кохання тягне за собою пристрасть,а пристрасть-це вогонь,а вогонь спалює.А затушитись я можу і не встигнути.Я ненавиджу вогонь.Я не можу закохатись.Я навіть себе не люблю...Все ...відчепись!!!
-Як скажеш.
„Шо це я намолола?Я хоч сама розумію?Напевне я знайду цьому пояснення,але не сьогодні і не завтра.Не цікаво...поки шо.
Теж мені знавець.Промучився на цьому світі півсторіччя і досі не закохався.А може я помиляюсь?Може мені не все відомо?Він мені міг просто не розказати.А чому це він мені не все розповідає?!Я ж бо маю завжди відчитуватись.Але хіба я йому все розповідаю?Ні ...йому не треба всього знати.Логічно,що і мені не треба всього знати...
Дивні ці створіння,гомосапіенси.Чому він все життя мучиться з моєю мамою?Невже він не міг мене просто забрати?В мене складається враження,що йому її шкода.Жаль...як я ненавиджу це слово,яке втілює слабкість і жалюгідність.Таке враження,що він повинен про неї дбати...Я не думаю,що це через шлюбну обіцянку...Дбати протягом життя...і в багатстві,і в бідності(такі обіцянки в голівудських фільмах дають.А в нас таке практикують?),і в радості,і в печалі...In joy and sorrow...гарна пісня,але занадто сумна,певно смутку ,все-таки,більше,ніж радості.
Дивне ставлення,дивне відчуття відповідальності...що між ними відбувається?Я з’ясую.Обов’язково,але не сьогодні і не завтра,забагато власних проблем,які потребують рішення...”
-Слухай,батьку,в тебе залишились мої старі речі...
-Так.Малюнки,книжки,зошити,записники якісь...
-Де то все?
-В твоїй кімнаті.На шафі.
-Мені треба дещо подивитись.
-Я на роботі.Потім підеш подивишся.
-Дай мені ключі.
-Бери,але я не впевнений,що ти зможеш закрити замок.
-Якось впораюсь.
Шафа була стара і висока.Облуплена і брудна.На кожній з полиць лежав шар пилюки.
„В тата навіть не має часу прибрати в квартирі.Треба буде організувати йому приберання.”
Офелія спочатку спробувала забратися на гору по самій шафі.Ноги поставила на дно,а руками вхопилась за полиці,і наче по драбині,почала лізти наверх.Не втримала рівновагу і гепнулась на підлогу.Боляче,певно було.А це тому,що треба було,як всі нормальні люди,взяти стілець,або табуретку.Переборовши свій біль,вона усвідомила помилку і побігла на кухню за табуреткою,але через секунд так тридцять повернулась,бо згадала,що в кімнаті є вищий стілець.Але всеодно він не був достатньо високим і коробку зняти було досить важко.
Стільки пороху,як було на кришці шафи Офелія ще не бачила.Шар снігу взимку має меншу висоту.За картонним ящиком потягнулися цілі герлянди сірої маси.По сценарію,Офелія повинна була чхнути,але нежить був в неї хронічним,тому прикол не вдався.
Вона спустилась на підлогу зі своїми спогадами,тобто коробкою.Вона була заклеїна скотчем.Чому Паша її заклеїв?Для того,щоб затягнути процес відкривання?
В середині не було нічого цікавого...для будь-кого,але не для неї.Вона сама не розуміла,чому хвилювалась,але руки тряслись,а в середині було холодно.
„Старі зошити.Розмальовані...нашо воно мені було треба?Але,яке мистецтво!Фу,який в мене був жахливий почерк.Історія...Роман Іванович...звір,а не дядько.Хотіла б я його зараз побачити.Тепер він би не зміг мені довести,що в Львові живе три мільйони чоловік.Ідіот.Це ж треба було таке придумати!!!Розказала б-ніхто би не повірив.О,біологія.Урок самодіяльності.Кожен робив,шо хотів.Одразу видно по моєму розмальованому зошиту.На біології я з Дімою завжди сиділа.Ми з ним грали в морський бій...”-Офелія відкрила останню сторінку,сплюндровану одно-,дво- і трипарусними кораблями,точніше,їх схематичним зображенням.
„Підручник з математики.То був останній рік,коли я в ній шось-таки шарила.І зошит...”-в зошиті на двох сторінках було намальоване незрозуміле абстрактне „неяснощо”,а внизу був надпис”Офелії від Діми.Вгадай,що це?24.04.2000”.Офелія посміхнулась,і одразу спіймала себе на думці,що давно не посміхалась.
В коробці було ще багато мотлоху,який нагадував про Діму,Інну,Аню,вчителів і т.д.,але ось воно!Те,що вона шукала.Старенький записник,де було повно діминих малюнків і номерів домашніх телефонів.А головне,його номер там також був.Але чи варто йому дзвонити?Його ж нема.Але є його мама.Що вона в неї спитає?Що вона скаже?Як пояснить,хто вона така?А якщо вона там більше не живе?Як її звати?Як її прізвище?А яке в Діми було прізвище?Час стирає пам”ять.Для неї він залишився другом-Дімою,без прізвища,і можливо без обличчя,бо зараз її мозок не міг відтворити його образ.В нього було світле волосся...А може русяве?Здається взимку воно було каштанове,а потім вигоріло.Він постійно був на сонці.Він приходив додому лише під вечір,бо там був той придурок Вадим. То яке в нього було волосся? Невже вона забула таку непотрібну важливу дрібницю? А які були в нього очі?Голубі.Вони були голубі.Такі неприродньо яскраві і чисті.В цьому вона була впевнена.
Але всеодно ,що вона скаже?Через стільки років.хоча,чотири роки-це не так вже й багато в людському житті,але для неї то було багато,для неї,яка жила і бачила так мало.
А що їй втрачати?Вона бере трубку і дзвонить.Пішов гудок.Офелія кидає слухавку.Набирає повітря в легені.Переосилює свій страх.Знову набирає номер.”Алло!”по іншу сторону. Вона знов збиває виклик.Встає з крісла.Робить кілька кіл по кімнаті.Нервово поглядає в вікно.Бере записник.Вертається.Сідає в крісло.Знов встає.Так їй легше.Стискає апарат в руках.Піднімає трубку.Натискає а кнопку на телефоні,на одну,на другу,третю...клац!...ввімкнувся визначник...гудок...повільний...з великими перервами...
-Алло!
-Покл...Добрий день...покличте Діму.
-Тут Діма не живе.
-Зовсім не живе?
-Вам,що робити немає що?Я сказала,що не живе!!!
-А Вадим?Покличте Вадима.
-Шановна,Вадим з дружиною вже років два,як виїхав!!!
-А який у нього новий телефон?
-Я не знаю!
Кілька секунд мовчання.
-Тоді вибачте.Дякую.До побачення!
Знову гудок.
Глухий кут.Що робити далі?
Офелія просиділа на підлозі з телефоном в руках близько двадцяти хвилин.Вона сиділа і не рухалась.Вона навіть не думала.Не могла.
Врешті-решт піднялась.Все склала в коробку.Спакувала її в рюкзак.Взяла ключі.Вийшла.Закрила двері.
„Тато казав,шо не зможу закрити...Пам’ятаю,як я з ними мучилась.Олег тоді аж за мною пприйшов,бо Діма не знав,куди я зникла...Олег!!!Він тут і досі живе.Є ще одна зачіпка.Треба з ним поговорити.”
Офелія забігла в під’їзд і з шумахерською швидкістю вибігла на другий поверх.Вона була щаслива.З широкою позмішкою вона дивилась на двері,за якими знаходилось Олегове житло.Натиснула на дзвінок.Раз-другий.Немає нікого вдома.Сьогодні не її день,але вона і наступного може зайти.
Офелія стояла в під’їзді і дзвонила в двері.Лампочка збиралась перегоріти,бо судорожно блимала.Двері і далі ніхто не відчиняв.Світло згасло.На її поверсі запанувала темрява,але то було не смертельно,бо і поверхом вище,і нижче горіло світло.Офелія підійшла поближчи до сходів і почала шукати ключі від квартири.В кишені,на щастя,лежала зв’язка ключів з купою брилоків,але вони їй не знадобились,бо потягнувши за дверну ручку,Офелія виявила,що двері відчинені,але вдома нікого не було.Світла також ніде не було.
«Home. Sweet home. Дивно. Десята година,а мами нема.Двері відкриті.Телефон її не відповідає.Певно їм з лікарем дуже весело.Але...вони рідко в нього бувають.Переважно тут.Добре…шо я маленька? Сьогодні побуду сама.Мені не звикати.Я завжди сама.А завтра вона прийде.Куди вона дінеться?!Могла б хоча б записку залишити.»
Не вмикаючи світло,Офелія ходила по квартирі і скидала свої речі.Вона промчалась коридором і вже майже дійшла до ванної,коли їй здалось,що світло ввімкнулось.Вона повернула голову,в прихожій на стіні весіло дзеркало,на поличці біля нього горіла свічка,полум’я якої постійно коливалось,наче від протягу.Офелія , повільно, тремтячи,підійшла до дзеркала,в ньому відображувався вогонь,який охоплював все.Там віддзеркалювалось пекло…Тремтячою рукою Офелія знайшла на стіні вимикач. Моментально мільйони електронів промчалось по проводам. Лампа в коридорі засвітилась. В дзеркалі відображалась Офелія і стіни позаду неї. Свічки, яка ще хвилину стояла на полиці, також не було.
