За кілька днів до Тарасових річниць, мені раптом стало цікаво, а що б писав сьогодні Шевченко? Що б він постив на Гак? Цілком зрозуміло, думаю не треба навіть нікому й доводити, що був би Григорович тут серед нас в плоті і крові, він би точно писав, творив, ну а трохи погугливши в Інтернеті, вирішив би перші свої віршики опублікувати на Гаку, а не в якомусь там «Всесвіті».
Тож, що б Шевченко писав? Був би він трохи Буковскі з Паланіком? Трохи Бегбеде чи Камю? Ні, Камю б він не був точно. Він був би епатажним оригіналом, відомим провокатором, революціонером, опозиціонером і просто «голосом народу». Завжди б носив чорні окуляри і бас гітару з собою. Він би був Шевченком. Тарасом. Григоровичем. Ну а на Гаку б мав якийсь прикольний нік типу Co’bza.
21 століття трохи та все ж відрізняється від рідненького для Тараса 19, тому і віршики з п’єсами були б геть іншими. Я переконаний, що він, як справжній кріпак вже незалежної України, писав би багато – трохи про політику, трохи про кохання, трохи про суворе життя народу. Твори б його як завжди були гострі. Думаю, писав би з матюками, як син свого народу, що ходить по базарах та вокзалах. Підозрюю, що в коментах використовував би смайлики та різноманітні скорочення. Писав би багато про наших царів, про Гамерику, про Росію та й про нас не забув щось та й написати.
Через кілька днів до його пам’ятників знову потягнуться. Мені завжди було цікаво, як все-таки доля розпоряджається: головні пуза держави, ті яких Шевченко критикував би, йому ж і квіти на могилку несуть. Відчуття провини, як не як… Еге ж, Ісусе?
А ще б Шевченко сьогодні виробив Шенгенську візу, ні – навіть Всесвітню супер-пупер візу. Йому б дав грант якийсь Берлінський університет і він їздив би по світу та й роздумував над долею цивілізації, що геть заплуталась в глобалізації. Пожив би трохи в Парижі, Барсі. З’їздив до Венесуели, Нью Йорка, Пекіна, Токіо, Єрусалима, Москви та Африки. До Африки Шевченко точно поїхав би. Рідні корені кликали б – всі звідти.
Звісно, він думав би про Україну і вимагав щоб вона повстала. Нехай народ позабирає усі гроші від тих зажерливих банків!!! – писав би Кобза. Перекриває дороги, виходить на вулиці, вриваєтеся у парламент!!! Трощіть олігархів, забирайте своє!!!– писав би він. Ну шо б і мене не забули при цьому... В сім’ї великій. – Додавав би він.
Не обійшов Тарас і теми Іраку, Ірану, Близькосхідне питання, ісламського фундаменталізму, Світового торгівельного центру, дисбалансу багатих і бідних країн, ожиріння, хуліганства в Європі, Путіна, Путіна, Медведєва, знову Путіна, Китайської олімпіади, невігласів та покірних овець. Думав би про Бога, писав про інфляцію, думав про дівок, писав би про нічні клуби, думав про дівок, писав би про Київ, думав про дівок, думав про дівок, думав про дівок…
Дівки 5 – Бог 1. Дівки б явно розтрощили в думах Тараса питання про Бога. Змолоду. Потім рахунок би трохи зрівнявся. Так думаю я.
Григорович встидався б свого прізвища. У школі, коли хтось казав би йому: Гей, Григорович, твоє прізвище Шевченко, ну тобі й пощастило. Це ж як в Андрія Шевченко? Самого Андрія з Мілану? Він би казав: сам ти Гей! Мені пофік!!! Думаю, він не цікавився б футболом. Ну а як тут поцікавишся, якщо треба кіз пасти, малювати пейзажі, писати, ну і ще в комп’ютерному клубі в нічну працювати. Я вам не казав? Шевченко точно працював би у комп’ютерному клубі. Я навіть знаю в якому, та це секрет. Плюс - за рекламу мені ніхто не заплатив.
Думаю, його б посадили. Не на довго і не в ГУЛАГ. Та все ж щось там мало бути – травку підкинули чи звинуватили у сепаратизмі. Та Шевченко мав би сидіти. Його твори повинні були б бути до біса добрими, щоб аж так рознервувати наших політиків, щоб його – богему, епатажного митця, громадянина світу - посадили б. І скоріш за все – за травку. Це найшвидший шлях репреснути у наш час.
Григорович, розносив би в пух і прах твори багатьох авторів на Гаку, зокрема і того хто пише ці рядки. Ні, він був би доброю людиною, тою самою доброю людиною з ікони біля рушника, та все ж йому б багато чого не подобалось.
Не те! Не те! Не те! Не те! – кричав би на нас.
Подивіться навколо! У вас сила! Піднімайте народ! Нехай стоїть у кожній хаті! – кричав би Тарас.
Ну а далі б була якась трагедія. На самому піку популярності, коли в руках майже пуліцирівка… Була б трагедія. Я в цьому впевнений. Спецслужби чи мило в ванній, чи епатажне самогубство з Заповітом на ноутбуку біля передозованого організму Тараса – а мав би він загинути молодим. Бо це все таки 21, а не 19. Тут все чотко.
Раз-два – ти звєзда.
Три-чотири – ти в могилі.
Тарасе-Тарасе, ти міг би бути нашим Куртом, нашим Мартіном, нашим Хемнігвеєм, та найголовніше, ти мав би бути нашим Шевченком. Сучасним Шевченком. Без пантів. Без міфів та легенд. Хлопець з народу.
І тоді б, якийсь мужик став би забивати цвяха в стіну. Ну просто так. І може навіть в неділю. А його син би спитав: «Тат, а чьо це ти?» А батько йому б відповів: «Та хочу портрет сюди повісити. Одного чувака. Вірніше - людини. От сідай поузер сюди – розповім тобі про нашого генія. Генія з народу»
І почав би він говорити про сусідній двір, де народився Тарас. Про його мільйонні тиражі. Про усі скандали, пов’язані з цією святою, щирою та проникливою людиною. А закінчував би мужик, дивлячись на портрет над комп’ютером, приблизно так: «Розумієш, сину, як тобі сказати… Він писав правду… І ми йому повірили».
Амінь.
ПіЕс: Ні, все б було не так. Автор знає і впевнений на всі сто, що все б було не так. Замість портретів у моді б були його альбоми, фонові малюнки на робочому столі, постери та кружки з його зображенням…
Еге ж, Курте?
