Літо. Ранок. Ліс... Доки хтось думає, що ще можна трохи повалятись у ліжку, тут життя вже йде в своєму звичайному ритмі.
Ось зі своєї чорної, теплої нори поважно вийшла руда лисичка. Вона не квапившись розпушила своє м’яке як перший сніг хутро і, немов за планом, почала приймати сонячні ванни. Одночасно її хитрі жовті о́чки повелительно оглянули райдужну галявину.
На свіжих духмяних травах, які вже давно зустріли довгожданний життєдайний світанок і встигли вмитись першою росою, потекли фонтани веселок. Вони, розбиваючись не на сім кольорів, а сяючи мільйонами рідкісних та приємних відтінків, ще більше виділяли барвисту квітучу галявинку серед густого лісового покрову. Голубі дзвіночки неначе заводили чергову мелодію, якою насолоджувались десятки премудрих і могутніх прабатьків лісу – коренасті дуби. А зелені, маленькі й зовсім непомітні цвіркуни, немов на скрипках, підігравали яскравим квітам. Останні безупинно танцювали. На мить здалося, що галявина закружляла у веселому хороводі. Тоді пташки завели соло, а деякі цілим хором оспівували черговий прекрасний день...
Хвилину потому тендітні берізки, як ті сто два долматина, що збились гуртом, від захвату зашаруділи маленькими листочками, аплодуючи. Кілька тополь навіть вклонились. Золотий клубок посеред бездонної пречистої блакиті дарував усім теплі промінчики радості, усміхаючись до всього лісу. А звірі з усіх сторін кожен по-своєму подякували. І всі розуміли одне одного. Це цінувалось.
Тоді, випивши ранішньої музики, вдоволена лисичка перевела погляд на іншого підданого – маленьку-руденьку. Мініатюрне чудо з неймовірним гарним хвостом, більшим од самого тіла, і чудернацькими вушками, довшими за саму голову, визирнуло з глибокого дупла дуба. Перед цим дерево, неначе хитнулось в один бік, а потім в інший, мов кажучи: «Прокидайся, соню, день новий почався! Он дантисти – дятли, – й ті вже на роботі».
Білочка – стриб на землю, вмилась росою, потім з блискавичною швидкістю влізла назад на старого дуба. Маленькі й чорні, немов два ґудзики, зацікавлені очі привітались з лисичкою. А далі, не гаючи часу, руда вже шмигнула по справах. Лисичка й кліпнути не встигла.
Тим часом білочка бігла по гілках, непомітно переходячи з одного дерева на інше. І всюди зустрічала знайомих: чи то кабан маявся в пошуках їжі, чи то благородний олень терся могучими рогами об товстий клен. Далі від ясного зору «наглядача» не скрився заєць, який намагався якнайшвидше перебігти чагарниками прямо до нірки. Десь там на бідолаху чекав безклопітний сірий вовк, схоже, насміхаючись із цієї спроби.
Та не одна білка спостерігала за «вухастим». Між двома горіхами в повітрі висів терплячий і мовчазний павучок. Він чатував на першу жертву, що так безтурботно дзижчала поруч. Восьминогий не переживав: рано чи пізно хтось таки попадеться в міцні срібні ниті «павучого голоду», які час від часу поблискували на сонці.
Аж раптом гігантський заєць в один стрибок розірвав усі плани й невинно помчав собі далі. Це збентежило павука, але його характер був міцним, як сталь, як мільйони ниток павутини, сплетених воєдино. І він одразу прийнявся відновлювати пастку.
...Білка рухалась далі. Потрібно було ще багато чого побачити. От-от ведмідь має відчайдушно прорвати бджолину оборону заради дорогоцінних ласощів. А на ставку був назначений черговий концерт, який давали водні жителі...
Добре було в лісі. І кожен насолоджувався приємними митями. Он знайома ящірка знову гріється на сонечку, розпластавшись на плоскому камені. Та щоб відчути радість відпочинку, потрібно пережити важкість роботи. Це був незмінний лісовий закон. Адже хто проживе без їжі, яку ще й здобути треба?
Взяти лише того вужа, що в траві за пеньком. Він здатен весь день проповзти на череві й по камінню, й по землі, понишпорити в усьому ставку, шукаючи бодай щось поживне.
Білка добре розуміла закони й завдання природи. Це знав увесь лісовий народ. Саме тому життя в лісі схоже на вічний двигун.
І от маленька-руденька, зістрибнувши з дикої груші в невисоку траву, підбігла до невеликого джерельця. Ту прохолоду, яка віяла звідти, непотрібно описувати – її треба самому відчути в літній жаркий день! У той час, коли близився полудень, а білка подолала чималий шлях і от вона тут, біля кришталево-чистого й холодного як взимку струмка, що неспинно біг униз «порогами», готовий дарувати насолоду кожному, – настала ейфорія. Лісова тиша видавалась справжнім раєм. Бо якщо вслухатись у мелодійні трелі птахів, звукову гру комах, звернути увагу на все довкола себе – заспокоюєшся... Ця Тиша була справжньою свободою від шуму й гаму, який тільки дратував. Іноді складається враження, що рослини ростуть і тягнуться не до сонця, а до Тиші...
Білочка навіть забула про мету свого походу. Вона все знову і знову вже вкотре дивувалась іграм сонечка в «зайчиків», що сяяли в безкінечному потоці діамантів – крапель води.
Руденьке створіння навіть не рухалось з місця, спостерігаючи за черговим дивом природи. Аж доки якісь рухи не намуляли їй очі.
Виявилось, що це були мурахи. Колонія трудяг, які несли їжу та будівельні матеріали, часто більші за них самих у три, а то і в п’ять разів, несподівано зустріли велику перешкоду – той самий струмок. Та немає перепон сумлінності та бажанню.
Маленькі, ледь видні мурашки єдиним і непоборним колективом одразу знайшли спосіб перебратись на той бік. Заваливши одну високу, схожу на очерет, але тонку траву, вони таким чином збудували доволі міцний міст. Сполучення «правий берег – лівий берег» – відкрито! І вся процесія негайно продовжила свій рух. Не можна втрачати ні секунди! Адже треба було ще відновити мурашник з його численними лабіринтами після минувшої грози, поповнити запаси...
Аж раптом із заходу почали доноситись викрики і якийсь дивний гучний шум. Небо з тієї сторони лісу немов посіріло. Дерева задрижали од страху, трясучи листям і тручись одне об інше гілками. Страх перед невідомим передавався все далі вглиб лісу, аж до галявини. Змовкли птахи, не чути комах, звірі ховались по норах, а Тиші не стало...
Натомість жахливий шум і тарахкотіння полонило кожного жителя, від мурашки і до сокола, який перший зустрів небезпеку. Наступної миті він уже падав з раненим крилом просто вниз... Дерева намагались затримати падіння, та соколу від цього не стало краще.
Жах підкрадався все ближче. Білка це знала й навіть видряпалась на дерево, але тікати не могла – цікавість приросла разом з рудою до гілки.
Несподівано кілька дерев, що жили поруч, з останнім скрипом мертво впали додолу. Їх стволи були перепиляні біля кореня. А на пень, який ще досі «кровоточив», переможно став Властитель.
У білки аж шерсть дибки встала. Людина ще раз налякала Ліс своєю «голодною» бензопилою, єхидно при цьому посміхаючись, а потім, обернувшись до інших Всемогутніх, промовила, ні, пророкотала, неначе могутній грім серед ясного неба:
–Ну а тут Я збудую котедж. А навпроти стоятиме супермаркет з акційними цінами по неділях!
Ліс прислухався до пророцтва і біль та страх пронизали його аж до кінчиків корінців у ґрунті, до самих листочків. Адже говорив homo sapiens – людина Розумна!
Мурахи повитріщались на богів і були ладні пожертвувати всіма своїми здобутками, аби лиш богові війни (саме так сприймали двоногих Велетнів-Повелителів маленькі робітники) не здумалось знову руйнувати мурашника. Особливо молились мурахи за життя Королеви. За неї вони здібні були помінятись на очах і покусати самих богів...
Новина про прихід Могутніх стрілою долетіла до галявини, яка немов пожовкла, вигоріла на сонці. Та не в останньому річ була. Всі знали: як Наймудріший скаже, те і виповниться. Беззаперечно. На жаль...
І зіграла галявина свій останній концерт, востаннє наповнюючи повітря запашним цвітом маків, ромашок, руж та звіробою...
