7.Вигнанці.
Місто того дня було сірим і похмурим.Весняний дощ.Типова львівська погода.Всі йдуть і стараються дивитись під ноги,щоб не вступити в калюжу.В повітрі стоїть міцний запах бузку та іншого весняного цвіту,але відчути це мало хто може,бо через постійну вогкість у половини населення нежить.Похмуре небо,дрібний дощ,потоки води на львівській бруківці,що дрібними річками стікають в каналізації,тисячі парасоль надають старому місту певної строгості,середьовічності і депресивності.
Діма тинявся цими вуличками.Уроки закінчувались тільки через дві години.Він втік.Але в цей момент він проце не думав.Він прощався.Він згадув всі провулки,де він був з батьками,з друзями,з Офелією.Думки про Офелію навіювали на нього хандру.Він спіймав себе на думці,що раптом став думати про неї,як про мертву.
Діма змок до нитки.Парасолі в нього не було,а капюшон його мало чим рятував.
Він наблизився до місця,де в недалекому майбутньому мав бути магазин антикваріату Павла Вишко.Діма підійшов і відчинив двері.
-Діма,ти чому не на уроках?-спитав Паша.Він був в брудному старому одязі,в бандані,з широким пензлем і банкою фарби в руках-він малював двері.
-Я хочу поїхати до Офелії.
-Прийди до мене додому після обіду.Її виписують.
-Я хочу поїхати до неї в лікарню.
-Що сталось?
-Я хочу її бачити.
-А вона вважає,шо тобі краще не треба цього робити.
-Чому?
-Бо вона вся в синцях і порізах.Не знаю,чи вона захоче показатись в такому вигляді в школі до кінця учбового року.
-На неї впало дзеркало?
-Я вже тобі розказував.
-Як?
-Воно старе і важке,а висіло не надійно(це моя вина в першу чергу).Вона занадто близько підійшла...
-Кажуть,що людині,яка розбила дзеркало не щастить протягом семи років.
-Це не про Офелію.Вона в мене все робить навпаки.І з нею все відбувається навпаки...
-Мені сказали,шо вона на кульпаркові...
Паша розсміявся.
-Ні,нів’якому разі.Психів так швидко не виписують.
-Добре.До побачення.
Діма вийшов на вулицю,забувши закрити двері.Паша ще довго дивився йому вслід і намагався проаналізувати їхню розмову.Вийшло сонечко,над дахами закрасувалась веселка,дощ закінчився.
-Слухай мене ,Анька.Я розумію,шо ти завжди була сама по собі,і на клас тобі наплювати,але...
-Інуся,йди ти знаєш куди?
-Офелія психопатка.Для нашої безпеки треба її вижити з класу...не дивися так на мене.Зрозумій,якшо ми її проігноруєм,то вона піде з класу...
-Ми її не проігноруєм,бо є Діма.
-Діму я беру на себе.Ти не будеш з нею розмовляти?
-Я з самого першого дня розмовляю з нею,і навіть якшо вона виявиться останньою шизофренічкою я буду на її стороні,а не на твоїй.
-Шо за розборки дівчата?-раптово з’явився Олег,вдаривши Інну по плечі так,що вона аж присіла.
-А те,шо ти закоханий в шизофренічку!!!-прокричала Інна і пішла.
-Шо вона мала на увазі?
-Вона досі думає,що ти в неї закоханий.
-В неї? Я ж все пояснив!
-Я мала на увазі Офелію. То ти в усьому винен! Зараза ти, Олежику!
Офелія повернулась додому.До кімнати,де вона провела останніх півроку.Тут залишилась частина її минулого.Це місце поступово також відходило в минуле.
За ці два тижні життя і світогляд дівчинки дещо змінився.Вона багато думала про своє життя,про стосунки з людьми.Вона більше не прагнула щось доводити,їй не хотілось визнання,захоплення нею інших.Її не цікавило самоствердження,вона не хотіла бути першою,найкращою.Вона хотіла спокою і розуміння.
Її зовнішність також змінилась:волосся її було підстрижене і ледве торкалось кінчиків вух,вона трохи схудла,погляд став дорослішим і задумливішим(вона багато думала,набагато більше,ніж завжди),обличчя,шия і руки били вкриті синцями і струпами,правиця була загіпсована.
Змінилася навіть кімната:На стіні вже не було величезного старого дзеркала в різній рамці.Під стіною стояла лише тумбочка,на якій досі лежали ті самі ножиці,що обтинали довжелезне чорне волосся.
“Я ненавиджу своє життя.Я ненавиджу себе.Я ненавиджу все,що зі мною відбувалось.Я ненавиджу своє прагнення бути першою.Я ненавиджу,коли хтось сумнівається в моїй першості.
Моє дзеркало скалічене,моє зображення скалічено,моє життя скалічено.
Я як той ангел з поламаними крилами.Раніше я літала,прагнула чогось,але мої велекі лебедині крила зламались.Я боляче впала.І літати більше не можу.Залишились лише крила,поламані і обірвані,абсолютно безглузді і не потрібні.Залишились на згадку.
Це ж треба!Все як завжди обернулось проти мене.Я вирила собі могилу.”
Офелія мало розмовляла.Вона не виходила на вулицю,не відповідала на дзвінки,не хотіла нікого бачити,навіть Діму.Він переживав за неї як ніколи.Він годинами міг просто сидіти в неї під дверима.Він дзвонив і приходив по сотні разів на день,з надією,що Офелія захоче його бачити,але переважно до нього виходив Паша,вони розмовляли,а Офелія лише притулялась до стінки,слухала і плакала.В неї було щось більше,ніж переддепресивний стан,хоча лікарі (яких Соня міняла зі швидкістю світла)стверджували,що все нормально.З ними Офелія поводила себе нормально.
Тим часом всі в класі були впевнені,що в Офелії шизофренія,на основі комплексу неповноцінності і манії величі.В це вірили навіть Аня,Костя і Ваня,які завжди її захищали,але самі сумнівались в правдивості своїх аргументів.Останнім,хто не вірив усьому і вірив в Офелію був Діма,але в школу він не приходив,а завжди сидів на даху будинку Офелії.Він почувався краще,коли знав,що вона десь тут,поряд.Вона була потрібна йому не менше,ніж він їй.
Пройшов тиждень.Синці зійшли,порізи заживали,настрій Офелії покращувався.Вона виявила бажання всіх побачити і пішла до школи.На перший урок вона спізнилась.
Поява дівчини в класі шокувала більшість учнів.Всі замовкли одразу після того,як вона зайшла.
Поглянувши на її обличчя кожен для себе вирішив,що Офелія збожеволіла.
Інна сиділа одна за партою,тому Офелія вирішила сісти біля неї.
-Не сідай біля мене.
-Тут зайнято?
-Ні,але я з божевільною сидіти не буду.
-Шо?
-Ірино Юріївно, заберіть від мене цю психопатку!Я не хочу ,щоб вона сідала біля мене!Я її боюся!!!-Інна почала плакати.
-Інно,що ти таке кажеш?!-була шокована вчителька.
-Хай ця психопатка забирається до себе на Кульпарківську!!!-закричавЕдік.
-Вона нас всіх ше повбиває!!!-завопів Валєра,який ,не зважаючи на свою жадність до науки не відрізнявся особливим інтелектом.
Гіркота підступила до горла Офелії,вона відчула,що зараз заплаче.Сльози покотились по її пожовтілих від синців щоках.Ще хвилину повагавшись,Офелія вибігла з кабінету.
Близько шостої вечора Діма прийшов додому.Двері відкрив Вадим:
-Де ти лазиш весь день?!
-Тобі не пофіг?
-Твоя кера дзвонила.Ти вже в школі цілий тиждень не був!!!
-Йди в баню!
-Я все матері розповім.
-А я розповім,що тебе вже місяць як з роботи звільнили.І шо щодня тебе шукають “друзі”,яким ти винен купу грошей,альфонс вонючий!!!
-Тобі дзвонили.Ти зі своєю подругою був?
-Якою?
-Тою..Ольою...
-Офелією!
-Ну та.
-Ні.
-Бо дзвонила її мама ,питалась,чи ти не знаєш ,де вона.
-Шо?
-Вона пішла сьогодні до школи...
-Вона була в школі?
-Якби ти ходив до школи,то знав би.Але то не важливо.Короче,додому вона так і не прийшла.Її там всі шукають...
Діма не послухав до кінця.Він взяв куртку і пішов шукати її також.
Офелія весь день гуляла під дощем.Їй було так спокійніше,краплі заливали її обличчя,тому їй здавалось,що ніхто не бачить,що вона плаче.Дощ був густий і Офелія промокла до нитки.Вода вже проникала в її шкіру.
Вона пройшла через усе місто.Вона блукала невідомими вулицями,була в місцях, які раніше ніколи не бачила.Вона взагалі ніколи не виходила за межі центру. Зрештою,вона зублукала.
Дівчинка плакала, навіть швидше ридала від болю, втоми і безпорадності.Крім того,їй було шкода себе як ніколи.Вона була сама.Маленька одинока дівчинка посеред великого міста.
Вона не знала ,де вона,куди іти і куди повернути.Але будинки довкола були старими,отже,дім десь недалеко.
Йти далі сил в неї не було.Крім того,а якщо вона ще більше заблукає?
На протилежному кінці вулиці стояв наівзруйнований обгороджений дім,який був приговорений до знесення.Офелія перелізла через паркан і сховалась посеред облуплених і обвалених стін.
Вона тремтіла від холоду і страху.
В голові почало гудіти.Вуха заклало.Картинка перед очима ходила по колу.Так бувало після струсу.Її нудило.Десь від Ратуші почало бити сьому.Офелія усвідомлювала звідки звуки,але шукати свій будинок сил у неї не було.Бамкання годинника нагадало їй звук тих церковних дзвонів,які гвалтували її свідомість.Вона знов відчула той запах...Офелія почала крізь пальці дивитись по сторонам,в пошуках постаті ангела.Запах ставав сильнішим,дзвони голоснішими,вона почула кроки.Всі щілини засвітились жовтим світлом. Блискавка!!! Грім злився з голосом Офелії,яка щосили закричала.
-Офелія,ти тут?
Серце її забилось швидше.Крізь сльози вона нічого не бачила,а несміливий голос лунав десь поблизу:
-Де ти?Я прийшов за тобою.Ми вже змучились тебе шукати.
Її плеча торкнулась чиясь холодна рука.Офелія стрепенулась і повернула голову.Дімка!!!В неї знову почалась істерика.Діма обійняв її.Йому було також важко і боляче,він хотів плакати,але не міг.Не можна:хтось з них повинен бути сильнішим.
-Не плач.Я з тобою.
-Я одна...мені стршно...мене всі покинули...
-Я з тобою.Я тебе не покину.Ти чуєш?Я відведу тебе додому.
-Я хочу бути з тобою.
-Я залишусь.
-Ти поїдеш.Ти мене покинеш.
-Саму я тебе не залишу,обіцяю.
-Де ти був сьогодні?Ти був мені потрібен!!!
-Я...я...був на даху твого будинку.
-Як ти дізнався,шо я тут?
-Я не знаю.Але більше я тебе не залишу.
Діма хотів вірити своїм словам,але знав,що через два дні їде в Варшаву,і міняти щось було запізно,але Офелія йому вірила.Їй ставало легше і спокійніше.Вперше в житті вони обоє по-справжньому відчули,що не самі у цьому світі.
Наступні п’ять днів Офелія знову провела в лікарні.Цього разу з запаленням легенів.
Діма поїхав до Польщі.З Офелією він так і не попрощався.Не зміг.
Аня зі своєю старшою сестрою прийшла провідати Офелію.
-Не набридло тобі так...по лікарням?
-Не кажи!Я в цьому не винна,шо я зроблю...Але добре,шо цього разу нас троє в палаті,бо попереднього разу я була одна.Можна було вішатись.
-Я не вірила,шо ти була в дурці.
-Я там не була,але варто б було.
-Та в нас такий клас,шо там якшо розібратись,то всіх би можна було поставити на облік на Кульпаркові.Разом з вчителями.Я тобі скажу,шо ти сама нормальна зі всіх.Пробач за те,шо я така дурна.Просто мені дуже Діма подобався.Він класний.Він так тебе захищав.Всі повірили Інні,навіть я,а він ні на мить не сумнівався,що вона бреше.
-Як там та дурепа?
-Тепер всі знають,шо вона така.Раніше знали,але тепер їй то кажуть в очі.Не ображайся,але вона з Едом посварилась,і той сказав,шо ти її вкусила,і в неї сказ.
-Дотепно.
-Все тому,шо Діма перед тим як поїхати приніс її особистий щоденник.Не знаю,де він його дістав.Кажуть,шо Мар’яна вкрала за шоколадку,бо перед тим посварилась з Брітні.Принаймні,Інна так казала.Короче,вона виглядає повною ідіоткою.Ти б знала,який там брєд!!!Діма ше й все ретельно вдома прочитав і найцікавіше підкреслив жовтим маркером.
-От свинюка!!!Все-таки добився того,чого хотів.Він казав,шо мене не покине.
-Він тебе не покинув.Просто поїхав на деякий час.Так склалиь сімейні обставини.Ти мусиш його зрозуміти.Він повернеться.
-Але коли це буде?
-Не знаю,але він сказав,шо ти на моїй відповідальності,до моменту його повернення.
-Він приїде,але чи буде він тим самим Дімкою?
Їй приснився вишневий сад.Посеред нього була доріжка,викладена мозаїкою.По обидва боки стояли ковані лавки.На одній з них сидів він.Ангел без обличчя,з людським тілом і поламаними лебединими крилами.Він поманив Офелію рукою.Вона вперше без жодного страху підійшла і сіла біля нього на лавку.
-Привіт!-сказав ангел.
-Привіт.-сказала Офелія.-Це нічого,шо я сіла біля тебе?
-Та ні,нормально.Вперше ти не лякаєшся і не кричиш,коли мене бачиш.
-Вибач.
-Та то звична реакція.Люди бояться і нормальних ангелів,а тим більше покалічених…
-Ти говориш ше швидше за мене.
-А нашо витрачати час на повільні розмови?
-Можна задати тобі одне запитання?
Ангел кивнув головою.
-Чому ти з’явився?
-Допомогти тобі.
-Допомогти збожеволіти?
-Допомогти зрозуміти ким ти є насправді,і що ти робиш в цьому світі.Допомогти тобі пройти всі кола земного пекла і не зламатись.
-Я вже зламалась.
-Тобі так здається.Все ще можна виправити.
-Шо за пекло?
-Земне.
-А буває якесь інше?
-Не думаю.
-А ти не знаєш?
-Ні.
-Чому?
-Я не можу всього знати.От ти також не знаєш,але я тебе не дістаю дурними питаннями.
-Хто ти?
-Це вже друге питання.
-Невже це складне питання?
-Ти забагато хочеш знати,але я тобі скажу.По сикрету.Я-це ти.Твоя душа,свідомість.Я-істина.Я-твоя суть.
-Ого!Я думала,що моя душа жіночого роду.
-У душі немає роду.Моє тіло-це стан твоєї свідомості.Крім того,я належу не лише тобі.
-А ше кому?
-Це ти сама зрозумієш.
-Ти від Бога,чи від Диявола?
-Не від Бога і не від Диявола.
-А звідки?
-Я вже сказав.Я-це ти,а ти-земне створіння.
-Я не розумію.
-Зрозумієш.
-Чому в тебе крила зламані?
-А в тебе чому?
-В мене крил нема.
-Тоді і в мене нема.
-А чому руки в крові?
-Коли прагнеш щось комусь довести часом розбиваєш руки до крові.
-Що ти прагнув довести?
-Те,шо я інший,особливий,такий як всі,кращий,гірший...
-Кому ти доводив?
-Думав,що оточуючим,а насправді собі.За це мене і вигнали.І поламали мої крила,тобто я сам поламав.Взагалі,я думаю їх позбутись.Як ти думаєш?
-Звідки тебе вигнали?
-З небес.З невагомості моїх мрій і думок.
-А ці шрами?
-Про шрами я не маю права тобі розповідати.Це військова таємниця.
-Говори будь-ласка нормально.Я тебе не розумію.
-Наведи порядок в своїй голові і поменше думай про непотрібне,тоді зрозумієш.
-Ти мій глюк.Витвір моєї уяви.
-Може це ти мій глюк і витвір уяви?
-Всетаки ти хочеш мене відправити в дурку.
-Зовсім ні.Я тут,щоб цього не сталось.
-Доки ти будеш мені ввижатись?
-Доки ми не станем з тобою єдиним цілим.Доки ти мене не знайдеш.
-Забагато інформації.Ти зовсім не страшний.І чому я тебе боялась?
-Бо всі ми боїмося правди.Ми постійно її шукаєм,але боїмося знайти.Так і ти.Шукаєш,шукаєш,а знайти не можеш,не хочеш,боїшся.А життя жорстока штука.Тут без правди ніяк.А правда-це могутня зброя,чесно кажучи,часом стає знаряддям для самовбивства.Шукай її.
-Праду?
-І її також,а ще істину,мету,і власний шлях.Шлях до себе.До самавдосконалення.
Ангел розчинився.Офелія залишилась сама посеред саду.Раптом і він зник.Залишилсь лише доріжка.Куди вона веде?
Офелія прокинулась.В вікно проникали сонячні промені.Все ж таки сьомий поверх-не підвал.На душі було вілчуття оновленості.Вона була сильною і бадьорою.
Офелія підійшла до дзеркаоа і усміхнулась.Вона побачила пір’їну на плечі.”Певно від подушки.”-подумала вона і взяла пір’я в руки.Воно було ні з подушки і ні з ковдри.Воно було жовте,а на краю засохла кров.Від нього пахло вишнями...
