Антон Санченко “Весілля з Європою” Факт, Київ 2008
Чи доводилось читачеві читати гіпертекст? Ні, не на веб-сайті, а на самому консервативному паперовому носії? Книга Антона Санченка “Весілля з Європою” є таким гіпертекстом! З точки зору академічних літературознавчих визначень, можливо, для повноти картини в ньому бракує визначених точок переходу (гіперпосилань), але ми ж читачі підготовлені, ми вміємо не тільки між рядків, на полях, між літер, на обкладинках , спинках, форзацах, а інколи і взагалі поза книгою читати. Хоча автор називає особливості своєї композиції затримкою дії, втім, його текст можна легко читати у декількох напрямках, багатьох вимірах, як стародавній даоський текст на бамбукових паличках, де початок, а де кінець якого, не відомо, скільки втрачено і скільки збереглося – також, і кожний дослідник вичитує в ньому хто релігію, хто філософію, хто буркотіння медитуючого відлюдника, хто літературний памфлет на тодішню владу і привладних мудреців, хто інструкцію до астральних подорожей, хто рецепт лікування імпотенції голками... І всі мають рацію.
Отже “Весілля з Європою” є романом про кохання, старі київські трамваї, епоху застою, друкарську машинку, її “оператора” - який вже почав з нею спілкуватись як з живою, що вже само по собі є підозрілим, - війну, Голодомор, використання електронно-обчислювальних машин науково-дослідницьких інститутів УРСР молодою працівницею у власних цілях під виглядом вирішення важливих для народного господарства математичних задач. “Весілля з Європою” – це роман романтичний, історичний, іронічний,. ностальгічний, героїчний. Одним словом – роман-придибашка, як назвав його автор. Не знаю, що саме мав на увазі автор під “придибашкою”, бо за Великим тлумачним словником придибашка – пригода. Роман-пригода? Дійсно, пригод у романі достатньо, як у будь-якого українця пригод та героїки зазвичай занадто багато як для нормального європейського життя.
Формат відгуку або рецензії не передбачає достатнього обсягу для аналізу всіх граней придибашки, отже ми зосередимося лише на декількох темах, при чому вибір їх буде довільним, і вибору своєму ми не будемо ретельно слідувати, будемо відволікатись, як не слідує обраним їм сюжетним лініям і відволікається на інші сюжети автор.
Отже почнемо.
Коханням з іноземцем зараз нікого не здивуєш. І з літературою з лементуванням про тяжку долю чи то повій, що теж виходять заміж, чи то заміжніх, що теж стають повіями, також все гаразд. Але книга Санченка не про таке “кохання”. У часи матримоніального пошуку тітки Томи указ Сталіна про заборону шлюбу між радянськими громадянами і іноземцями було вже давно скасовано, але все одне такий шлюб залишався справою досить ризикованою, бо дозвіл на виїзд був зовсім не гарантованим, проте увага певних органів, “дружні” поради від партійних керівників та проблеми на роботі були майже неминучими, навіть якщо друга половинка походить з країни так званої народної демократії.
Ми якось дуже швидко вистрибнули з того табору, як молодий боєць-десантник з літаку, коли йому душевний прапорщик допомагає. Навіть попрощатись не встигли, отже й забули, що “весілля з Європою” колись не було способом облаштувати своє життя через отримання “правильного” паспорту. Ну що вигравала тітка Тома від її шлюбу зі східним німцем Дітером? Ну перейшла з одного бараку соціалістичного табору до іншого, ну може той барак був дещо яскравіше розмальований…
Про подолання міжкультурних бар’єрів тоді тільки-но починали писати по той бік океану, як автор їх називає, “гамериканці”, до наших країв таке ще не дійшло. У нас всі народи були братами й сестрами, отже й якихось там перешкод великій дружбі народів нібито й не могло бути. Але ніякі пропагандистські кліше не змінять реальності. Он і я пригадую зі свого миколаївського дитинства теревені дорослих про якусь панночку, що також вийшла заміж за східного німця. “Уявляєш,” – казала одна, “Вони там не соромляться на людях гази випускати!”
“Як же вона там живе”?! – жахалась друга.
І це самі ті панночки, що одна одній переповідали варіанти зачісок на першій день після мийки голови, на другий день, на третій... От і уявіть собі, які бар’єри можуть бути у родині, де один вітерця пускає, а в іншій - башка по три доби не мита... Втім, автор не занурюється у такі деталі труднощів міжкультурної комунікації, отже між якими цивілізаційними рифами пропливала шлюбна барка тітки Томи і дядька Дітера, залишається для нас загадкою.
Світ взагалі маленький. Особливо це відчувається на нашому з автором рідному півдні України, що є дійсним плавильним котлом всіх націй, народів, племен, кланів та мафій. Хто знає, може у реальному житті прототип авторської тіточки Тамари і є тою панночкою, про яку я чув у розмовах дорослих? Я вже давно нічому не дивуюся.
Врешті, як справедливо зазначають критики, особисті справи тіточки Тамари попри те, що подарували назву книзі, все ж таки є другорядними у сюжеті книги, лише приводом до... А саме приводом до чого? Переповісти читачам історію власного роду? Довести молоді, що був секс і при “есесесері”? Показати твердолобим, за словами автора, націоналістам, що і у лавах радянської армії було за що віддавати життя солдату-українцю у другій світовій – великій вітчизняній? А їхнім опонентам, твердолобим російським шовіністам, розповісти, що Голодомор таки мав місце, і про нього зберігається пам’ять в родинах тих, хто тут оселився раніше за тих, кого сюди прислала комуністична партія СРСР?
Впевнений, що ні. Я бачу спробу примирити різні складові української душі, загоїти схизми трагічної історії нашого роду. Стараннями наших державобудівників 90-х та 2000-х українець зараз виглядає як істота, вдягнена в шаровари, тільняшку, і все це з краваткою, парою радянських армійських чобіт і з головним убором бійця УПА на голові. Замість того, щоб створити цілісний образ українця, політична та творча еліта продовжує розтягувати себе і народ у шпагаті між різними, часто протилежно спрямованими ідеологічними опорами минулого і сучасності.
Нормальна ж людина з такою свідомістю жити не може. Так чи інакше, але кожен для себе будує свою Україну (або, на жаль, не Україну), з більш-менш цілісним образом себе, свого родоводу і оточення. Що робити, якщо в більшості наших родин є історія як спротиву радянській владі (хай навіть морального, на рівні лише окремих висловів), так і служіння їй і страждань від неї? “Оператор” Еріки демонструє нам не найгірший шлях поєднання в собі не поєднаного у зовнішньому світі. Так, це вийшло гіпертекстом, але яким одномірним, товстошкірим бовдуром треба бути, щоб прожити лінійне життя?
Без всіляких гасел і аналітики автором виведена формула, яка дозволила українцям зберегти свою відмінність від завойовників. Крім покори, непокори і боротьби, українці ще завжди чесно і неквапливо облаштовували своє життя. Думи про велике серед гармидеру – це не українських шлях. Автор дуже влучно порівнює українців з фелахами-коптами Єгипту, котрі роблять свою нелегку селянську справу протягом тисячоліть попри всіх загарбників та прибульців. Але треба додати, що за ці тисячоліття єгиптяни сповідують вже третю релігію, втратили мову (літургія у нечисленній коптській церкві та осередки мовних ентузіастів не враховуються), а за самосвідомістю перетворились на частину арабського світу, а не цивілізації, з котрої вони почали майже п’ять тисяч років тому.
Українці нарешті мають свою державу, загроза повної асиміляції якщо не зникла, то трохи поступилася. Отже ми маємо шанс відновити та сконструювати наново і більш складні цінності і прагнення, ніж облаштування та покращення життя. Треба тільки скласти свій фрагментарний досвід у єдину картину. Хай це буде мозаїка! Хто казав, що мозаїка не витвір мистецтва?
Рецензенти зазвичай не забувають вказати на недоліки твору. Хтось дорікав, що автор вживає деінде русизми. Може вживає, я не звертав уваги. Книжка написана живою, колоритною, соковитою мовою. А яка в нас жива мова? Враховуючи наші історико-лінгвістичні обставини, запобігти мовної інтерференції без ризику втратити природність і народність мови не вдасться, як би того не прагнули мовні патріоти і пуристи.
Якщо вже торкатись мовного питання, то “Весілля з Європою” містить підказку сучасним українським лексикологам. Ну навіщо ми наслідуємо російську мову в її пересиченості запозиченнями у технічній, зокрема у морській сфері? Навіщо нам всі їхні мідель-шпангоути з пілерсами, рангоути з грот-бом-брамселями? Все одно ми через відсутність моря в менталітеті наших керманичів у 90-ті роки втратили майже цілковито морську індустрію, освіту, їхнє відображення в культурі. Нам все одно доведеться (якщо схаменемося) починати майже з нуля. Тому яка різниця, що вчити курсантам, - запозичену через посередництво російської мови голландську, англійську, німецьку за походженням термінологію, - чи спробувати відтворити свою власну через дослідження професійної мови моряків та рибалок, що ходили у Чорне та Азовське моря на дубках (чорноморських шхунах), про які пише автор у оповіданні “Літо 1929 Р.Х. На Одесу”? Може ще є живі носії традиційної термінології або хтось з нащадків щось пам’ятає... Через десять-двадцять років може бути вже запізно. Так і втратимо своє, автентичне, автохтонне, поки русизми шукатимемо один у одного!
Згадаємо наостанку про Еріку, з якої насправді починається роман. Еріка – це друкарська машинка східнонімецького виробництва. “Весілля з Європою” побудовано як монолог автора з Ерікою. Саме з Ерікою, а не з “Ерікою”, без лапок, бо Еріка – більше ніж друкарська машинка, у автора вона набуває душу і здатність діяти самостійно. Еріка – це посилання у гіпертексті. “Клік” на нього переносить нас на несподівані відгалуження сюжетної лінії, як то “вкрадений” текст Богдана Жолдака, або розповідь про вокзальних “кидал” 90-х.
Витвір неіснуючої більше держави з кирилицею замість рідної латиниці, майже анахронізм у комп’ютерну епоху – Еріка - з’єднує розділене та втрачене у просторі та часі. Не знаю, чи відомо авторові, але Еріка – це ще назва есесівського маршу часів другої світової, в основу якого лягла дуже непогана романтична пісня про квітку еріку і маленьку білявку Еріку з сільського будиночку. Марширувати під неї, мабуть, було приємніше, ніж під “Тебе любимая родная Армія Шлёт наша Родина с честью привет!”.
Шкода, що таку пісню зіпсували! Її не заборонено у Німеччині, але виконувати у Бундесвері не дозволяється. Як нерідко буває з піснями, Еріка у Німеччині була лише мігранткою, особою переміщеною. Народилась вона насправді у Фінляндії і там носила ім’я Кааріна.
От таку інформацію приносить мені мій власний “клік” на санченківську Еріку, і текст стає багатовимірним та починає життя окремо від автора, надихаючи читача на роздуми, спогади, рефлексії. А це вже беззаперечна ознака таланту автора. На цьому місті мені треба ставити крапку і відійти у бік, бо так можна і на двісті сторінок наклікати. Я тут декілька разів вжив займенник “ми”, отже варто пояснити, хто такі ті “ми”. Як автор (або його герой – чи тотожні вони цілком, питання не для цього відгуку) пише свої твори разом з одуховленою друкаркою Ерікою (саме разом з Ерікою), так і ми пишемо наші опуси разом з гламурним нотатником Молескіном і елегантним олівцем Паркер. Обидва без лапок. Чому саме наш співавтор - олівець, коли всі зазвичай пишуть ручкою? А це такий же зв’язок часів, як Еріка. Бувалий моряк Санченко здогадається. Отже ми з Молескіном і Паркером краще підемо собі на трьох гаванського рому наллємо – того самого, що нам Санченко у “Баркаролах” рекомендував - і почекаємо, поки пан Антон чогось новенького і не менш талановитого, ніж «Баркароли» і «Весілля з Європою» напише. Будьмо!
