Що ж таке доля? Багато людей вважають це збігом життєвих обставин, що не залежать від самої людини, такий собі хід подій, мол «...воля Бога, яка визначає все, що трапляється в житті». Проте давайте не будемо забувати, що при бажанні ми здібні досягти недосяжне, зробити неможливе й можемо самі передбачувати свої вчинки. Якби ми хоча б раз спробували спокійно обдумати наступну дію, звернути увагу на всі можливі (можна придумати навіть неможливі) варіанти кінцевого результату, то, повірте, нічого несподіваного не сталося б. Саме тому людство живе, віруючи в сліпу силу фортуни: «Либонь пронесе!..». Погодьтесь, адже так цікавіше. Але ми так часто потім нарікаємо на долю, забуваючи, як учора, наприклад, ми самі налаштували себе тільки на погане.
Що ж таке ця доля? Серед десятків визначень і гіпотез є наступна: ...доля людини – це не пророчення майбутнього, не «сценарій життя», а опис остаточного процесу дій окремої особи. Поправте мене, якщо я збрешу, сказавши, ніби ми впевнено можемо запланувати щось і спокійно йти до мети, не зважати на труднощі, й кінець-кінцем здобути перемогу. Це може здатися дуже тяжко, проте тільки спочатку. Чи це не краще, а ніж віддатися волі випадку?..
То ж тепер, думаю, ви передивитесь своє бачення фатуму. Проте історія, яку я пропоную нижче, не полишена того сенсу і, навіть, величності долі.
Пригадуючи подробиці останніх трьох днів, Андрій ще довго плакав, сміявся, тупо дивився на одну точку, або заново переживав події. Шок, радість і розчарування – ось у якому стані перебував хлопець, коли дізнався результати міської олімпіади з англійської мови...
Діло було так. Питання постало ребром: або два дні щиро української, зі всіма її казусами мови , або більш проста, англійська мова. Що краще – годі й балакати. І там, і тут – усний тур, який хлопець просто ненавидів. Чому, спитаєте ви? Це ж не те, що писати твір на п’ять сторінок! Проте, повірте, для Андрія краще було почати переписувати «Війну і мир», а ніж усього кілька хвилин провести у муках перед усміхненими суддями.
Тож він вирішив спробувати свої сили в іноземній мові. Все таки, не втретє ж іти по четверте місце з конкурсу імені Петра Яцика! Цілий тиждень був проведений у вивченні всього матеріалу, який учень, м’яко кажучи, пропускав повз вуха за три останні класи. Його кімната була схожа більше на якийсь офісний кабінет, а ніж на спальню. Всюди лежали стопки копій з текстами на англійській, різні англомовні підручники. «Добре, хоч словник у комп’ютері, а то скільки б це я гортав сторінок?» – втішав себе хлопець.
Отож, настав день істини. По дорозі Сутуков часто відволікався на сторонні думки. Він не міг не думати про неї. Ольги він не чув і не бачив уже близько місяця. «З тобою хоч на місяць, хоч на триста олімпіад! Аби лиш ти була поряд» – літав понад небесами хлопець. Між тим ноги донесли тіло на місце. Ось Андрій вже заходить у парадні двері школи №31. Пара старшокласників з блискучими та «щирими» посмішками привітали його та запросили до гардеробу. «Так би і підправити третій зуб у верхньому ряду!» – закипали думки в нашого восьмикласника. Та що поробиш? Нерви неначе стягували серце щільною сіткою зі струн, які мали от-от луснути.
Незабаром англійську групу восьмого класу повели на другий поверх у сусідній корпус. Там сорок учнів розділили на два класи. Все, почалося.
Не хотілося б з маленького оповідання розписувати цілу повість. Та і нема в цьому жодної потреби. Лише додам, що Андрій край дивувався надзвичайній легкості завдання. Першим було аудіювання. Проте, або ж то у хлопця через нерви, або й справді їм читали немов український текст. Жодного незнайомого слова, повний розкритий сюжет. Все, як на долоні. Щоправда судді трохи заплутали дітей, мол: «Туди одні відповіді, сюди – інші». Наш герой не звернув на це особливої уваги. Йому та олімпіада була так само потрібна, як і вчителям, що приймали її ( перед аудіюванням вони ще сперечались, хто буде читати текст ). Головне, що Андрій виконав усе і був упевнений в правильності як не на 100, так на 99%!
Підступно й непомітно наближалось друге завдання. Воно було останнє на перший день олімпіади, але найтяжче завжди і всюди; його не любили, його боялись, перед ним ніяковіли. Аж ось, коли хлопець палко обговорював щось у компанії нових друзів (в основному дівчат), підійшла низенька вчителька зі шматком паперу та ручкою. «Записуйтесь у чергу» – злетіло із суворих губ.
–Прямо як до стоматолога! – промовив услух Андрій.
–Ні, на усний тур, люб’язний, – відповіла член журі.
«Ще “краще”». З тридцяти шістьох олімпійців, які не втекли з поля бою, Сутуков записався двадцять шостим. «Середина – це найкраще!» – заспокоював себе хлопець, але він вже не міг чекати. Налякане серце калатало все швидше та сильніше. «Ні, я не витерплю таку чергу. Потрібно було записуватись у першій десятці».
І як по запрошенню чарівної палички з кабінету вийшла інша член журі.
–The first competitor, please, come in!
–Ну, з Богом, Аню! – побажали ми першопрохідцеві.
Та не встигла дівчинка перейти поріг кабінету, як її зупинили.
–У нас традиція: першим завжди заходить хлопчик, – ласкаво посміхнулась жінка...
Чи то на щастя, чи то на жаль... «Якого я опинився поряд?!». Андрій і сам не знав, чи радіти йому, або ж битись головою об стіну. Проте через п’ять хвилин, коли з усним туром було покінчено, він зрозумів – це провал!
У принципі, наш герой ні трохи не дивувався. Але було шкода, а ще соромно...
Наступного ранку хлопець прокинувся раніше. Він згадав як жалібно «промурликав» на усному турі, але вважав свою письмову роботу ледь не найкращою! Отже, Андрій в крайньому випадку міг ще встигнути на тренування, без якого жити не міг.
Двадцять хвилин дев’ятого. Те саме приміщення, той самий клас. Знайомі люди з нервовими посмішками. Андрій привітався і, не гаючи часу, підійшов до листочка з прізвищами учнів. Це були двадцять чотири найсвітліші голови. Вони допускались до завдань другого дня.
–Су-ту-ков, – пробурмотів впівголоса наш герой, шукаючи себе в списку.
Нічого.
Він знову продивився від першої фамілії і до останньої, потім навпаки.
Спершу був шок. «Ні, ну не міг я!..». Потім зненацька підкрались заздрощі. Адже всі його знайомі, які чекали продовження олімпіади, сидять перед ним, такі ж самі, не гірші, не кращі. Але всі вони «обрані», а він один з небагатьох, хто не пройшов...
Розпач... Проте хлопець швидко заспокоївся. Ніхто, тільки він винен у цій поразці. Все це дурнуватий усний тур! Чому спершу не твір писали? Краще вже усний тур у кінці, щоб визначити дійсно найкращих. Але...
Андрій побажав усім удачі й з посмішкою залишив поле бою...
–Тренування! – ледь не на всю вулицю скрикнув він.
За хвилину хлопець уже домовлявся з тренером про місце та час зустрічі. А згодом уже мчав додому по форму...
День розпочався відмінно! Радий Андрій нарешті поповнив душевні сили, вичерпавши тижневий заряд фізичних. Було настільки легко на душі та в ногах, що він міг би пробігти довгу дистанцію ще тричі! Ні, цілий день хлопець міг віддати лише за те, щоб пити свіже лісове повітря з присмаком хвої. Цілий день за неповторну красу черкаської природи! А у веселій компанії на тренуванні настрій піднявся до піднебесних рейтингів. І це був тільки початок. Андрій прагнув більшого. Після закінчення тренувального процесу він не поїхав прямо додому, а вийшов на півдорозі, в центрі міста. Вирішив побалувати себе ситним фаст-фудом. А чому б і ні? Чи він не заслуговує на це? Далі в голову прийшла гарна думка, що можна зібрати тут компанію. І наш герой дістав телефон...
Близько третьої години Андрій та ще четверо хороших знайомих, а разом гучна дружна компанія, почали відриватись на повну. Спершу посиділи в кафе, потім відвідали їх головне місце зборів – пагорб Слави. Далі, самі того не помітивши, вони дійшли до Великого Дитячого Майданчика. Хто тут уже раз був, більше не забуде...
Несподівано до них приєдналась і Оля. Андрій спершу почервонів від її раптової появи. А потім цілих три години насолоджувався спілкуванням з життєрадісною дівчинкою. Якби впертий час не підганяв їх, вони б бесідували так без кінця. В них було стільки спільного! Інтерес за інтересом, думки за думками! В цей момент хлопець не хотів нічого, окрім як дивитися в її сірі, мудрі очі з зеленим відтінком і загадковим вогником, що то розгорався, то на мить зникав. Неначе маяк, вони манили, були єдиним орієнтиром посеред усього непізнаного, небезпечного, страшного, вони рятували. Коли Андрій мав змогу зазирнути в них, чарівні, прекрасні, – дізнавався відповіді на всі питання. Окрім одного...
В ту незабутню неділю сталося так багато й несподівано, що хлопець забув про «англійський провал» і взагалі, що завтра в школу. А пам’ятає він це, чи ні, проте батьки все одно о восьмій все-таки піднімуть з ліжка. На третьому уроці стався «облом» року.
Андрій як завжди вульгарно завалився в крихітний клас, грюкнув портфелем об парту й упав на стілець. Щира посмішка вчительки з англійської мови враз перемінилась на грізний вираз обличчя воїна. Ні, Валентина Михайлівна була доброю, хорошою вчителькою. Можна навіть виразитись – класною! Але тоді, Андрій міг поклястися, вона була ладна закопати його.
–Ти знаєш, що половину письмових відповідей на аудіювання в тебе не має!?
Страх перевтілився у... Це почуття важко назвати. Наприклад, уявіть, що ви виграли у щотижневій лотереї три мільйони гривень. Десятки разів перевірили правильність цифр – все сходиться! Аж от ідете по приз, усмішка сяє на цілий квартал (ви просто не можете не усміхатись). Хочеться сміятись, кричати, бігати, стрибати. Були б крила, ще й полетіли б. Але це вже пройдений етап. І ось ви вже на порозі банку... Вас питають: «Вам добре?». «Ще б пак!» – урочисто відповідаєте ви. «Ну і де мій презент?» – потираєте руки від нетерпіння. «А три мільйони переможець уже забрав». «Як? Переможець? Як?!».
Ну, приблизно таке відчуття.
–Я все зробив! Я можу вам навіть текст переказати, завдання пригадати, варіанти відповідей, все!
–Я вірю тобі, вірю! Але я маю на руках результати. Ось твої: аудіювання: 18 балів із сорока.
Андрій схопився за голову, притримав відвислу щелепу, потім ще згадав про серце!.. А якщо без жартів, то згодом благородна вчителька і переляканий учень дізнались правду. Вони ще довго лаялись із членами журі, які «викинули всі чорновики та чистовики на макулатуру». Про цей казус школа №15 буде пам’ятати ще довго.
Та справа не в тім. Андрієві було все одно. Він ще стане призером олімпіади з географії та переможцем в українській мові. Головне, як потім згадував сам хлопець, глузлива доля, яка виконала його побажання. Наш герой проколовся на найпростішому. Можливо, це його неувага – бог з ним! Але факт у тому, що пропустивши другий день англійської мови, він провів один з кращих вихідних у його чотирнадцятилітті!!
Будьте обережні, коли чогось бажаєте. Спочатку призадумайтесь, чи дійсно ви цього хочете. Адже можливо все. А наші «нереальні» бажання настільки близькі до здійснення, наскільки ми віримо в це.
Тому, «коли в тебе є надихаюча ідея – їй потрібно довіряти і діяти задля неї». Лише «прямуй за своїм щастям і Всесвіт відкриє тобі свої двері там, де були тільки стіни». «Цей секрет – відповідь на все, що було, що є і що буде».
вівторок, 25 листопада 2008 р. Андрущенко Денис В.
