Сцена в похмурому освітленні, за прозорою темною завісою. У зоровому просторі глядача з'являється лялькар. Він у чорному костюмі трійці, чорному капелюсі, який заважає роздивитися обличчя, в руках тримає велику чорну валізу. Лялькар піднімається на сцену, якийсь час нерухомо стоїть, схиливши голову, іде за сцену. Гасне світло. Тьмяно освітлюються фігури Пабло, Тома і Хуана. Світло падає тільки на Тома.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Том Стейнбок?
ТОМ. Так.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Ви мали відношення до інтернаціональної бригади?
ТОМ. Ви ж вилучили мої документи.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Відповідайте так чи ні.
ТОМ. Так.
Світло падає тільки на Хуана.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Хуан Мірбаль?
ХУАН. Ви ж знаєте, це мій брат Хосе – анархіст. А я політикою не займаюся, і не належу ні до якої партії. Я ні в чому не винен, (продовжує, не дочекавшись відповіді) чому я маю розплачуватися за інших. Це помилка.
Світло падає тільки на Пабло.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Ваше ім'я Пабло Іббета?
ПАБЛО. Так.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Де ховається Рамон Гріс?
ПАБЛО. Не маю жодного уявлення.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Ви переховували його в себе із шостого по дев'ятнадцяте.
ПАБЛО. Нісенітниця. Що це – допит, чи суд?
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Суд. Вам повідомлять вирок.
2.
Гасне світло. Тюремна камера. Чути як гуляють протяги. В приміщенні лава і чотири циновки. Світло проникає через чотири віддушини і круглий отвір у стелі ліворуч – це люк, під яким нагромаджена купа дрібного вугілля. У камері Том, Хуан і Пабло. Якийсь час вони мовчать.
ТОМ. Ну, все. Тепер нам кінець.
ПАБЛО. У цьому немає жодного сумніву. Але малого (киває на Хуана), вони, сподіваюсь, не чіпатимуть.
ТОМ. Хоч брат його анархіст, сам-то він ні при чому. Знаєш, як ці потвори розважаються в Сарагосі? Вкладають людей на бруківку і пресують своїми вантажівками. Нам один марокканець розповідав, дезертир. Напевно, таким чином, заощаджують боєприпаси.
ПАБЛО. А як же з економією бензину?
ТОМ (продовжує, не чуючи Пабло). А офіцери прогулюються уздовж узбіччя, руки в кишенях, сигаретки в зубах. Думаєш, вони відразу кінчають цих бідолах? Чорта з два! Ті волають годинами, спльовуючи на землю свої кишки.
ПАБЛО. Впевнений, тут вони цього робити не стануть, чого-чого, а боєприпасів у них вистачає.
ТОМ. Прокляття! Мене страшенно морозить. Тільки цього не вистачало!
Том встає і починає розминатися. Він розтягується на спині, піднімає ноги, робить ножиці, піднімається, сідає навпроти Пабло.
ПАБЛО. Ну, що зігрівся?
ТОМ. Ні, чорт забирай. Тільки засапався.
У камеру входить комендант. У нього в руках список.
3.
КОМЕНДАНТ. Стейнбок.
ТОМ. Я.
КОМЕНДАНТ. Іббета.
ПАБЛО. Я.
КОМЕНДАНТ. Марбаль, Мербаль…Ага (дивиться в список), Мірбаль. (До Хуану). Ви засуджені до розстрілу. Вирок буде приведений у виконання завтра ранком. (Ще раз дивиться в список). Обоє інших теж.
ХУАН. Але це неможливо…Це помилка.
КОМЕНДАНТ (здивовано). Прізвище?
ХУАН. Хуан Мірбаль.
КОМЕНДАНТ. Усе правильно. Розстріл.
ХУАН. Але я ж нічого не зробив.
КОМЕНДАНТ (знизує плечима, обертається до Тома і Пабло). Ви баски?
ТОМ І ПАБЛО. Ні.
КОМЕНДАНТ. Але мені сказали, що тут троє басків. Начебто мені більше робити нічого, окрім як їх розшукувати. Священик вам, звісно, не потрібен? Зараз прийде лікар, бельгієць. Він пробуде з вами до ранку.
Комендант, козирнувши виходить.
ТОМ (до Пабло). Ну, що я тобі казав! Не поскупилися.
ПАБЛО. Це вже точно. Але хлопчика-то за що? Покидьки!
Хуан відчужено свердлить очима підлогу. Том намагається взяти його за руку, але Хуан люто виривається ,обличчя Хуана спотворює гримаса нажаханого божевілля.
ПАБЛО (до Тома). Залиш його. Ти ж бачиш, він зараз розреветься.
ТОМ (до Пабло). Послухай, ти хоч кого-небудь із них прикінчив... А я підстрелив шістьох з початку серпня. Пуста справа все це.
4.
Входять комендант і бельгієць (лікар). Провівши в камеру лікаря, комендант виходить.
БЕЛЬГІЄЦЬ. Я лікар. У цих сумних обставинах буду поруч з вами.
ПАБЛО. А, власне, якого біса?
БЕЛЬГІЄЦЬ. І зовсім не обов'язково грубити. Я повністю до ваших послуг. Обіцяю, зробити усі від мене залежне, щоб полегшити вам останні годинник.
ПАБЛО. Але, чому ви прийшли до нас? Адже, у госпіталі повно хворих і поранених.
БЕЛЬГІЄЦЬ. Мене направили саме сюди... Хочете покурити? Я маю сигарети, і навіть сигари.
Бельгієць простягає пачку сигарет. Усі відмовляються.
ПАБЛО (пильно оглядає бельгійця). Ви з'явилися тут не з милосердя. Я вас впізнав. У той день, коли мене взяли, я бачив вас у дворі казарми. (Приречено). Ви були з фалангістами.
Якийсь час усі сидять мовчачи.
БЕЛЬГІЄЦЬ. Я принесу лампу.
Бельгієць повертається з лампою. У камері стає значно світліше. Том сидить, сховавши голову в долоні. Хуан нерухомий, його рот напіввідкритий, ніздрі здригаються. Бельгієць підходить до Хуана, і опускає на його плече руку. Рука бельгійця переміщається на кисть Хуана. Хуан не ворушиться. Бельгієць стискає його зап'ястя трьома пальцями, виймає годинник, мацає пульс. Бельгієць відстороняється, рука Хуана безвольно падає. Лікар притуляється до стіни, раптом, начебто згадавши, про щось важливе, виймає блокнот, і щось в ньому записує. Бельгієць зустрічається поглядом з Пабло, який сидить на підлозі, схрестивши ноги.
БЕЛЬГІЄЦЬ (до Пабло). Ви не вважаєте, що тут злегка прохолодно.
ПАБЛО. Ні, мені не холодно.
Пабло проводить рукою по чолі і зауважує, що його покриває піт.
Він торкається волосся – воно теж мокре. Пабло виймає хустку і
починає істерично витирати шию.
ХУАН (до Бельгійця). Ви лікар?
БЕЛЬГІЄЦЬ. Саме так, вам потрібна допомога?
ХУАН. Скажіть,…а це боляче і…довго?
БЕЛЬГІЄЦЬ. Ах, це…коли…Ні, досить швидко.
ХУАН. Але я чув…мені говорили,…що іноді з першого разу не виходить.
БЕЛЬГІЄЦЬ. Так буває, якщо перший залп не уражає життєво важливих органів.
ХУАН. І тоді перезаряджають рушниці, і ціляться знову…І на це потрібен час?
Пабло підходить до купи вугілля, скрип його взуття дратує Тома.
ПАБЛО (дивлячись вгору). Раніше це був люк, через який скидали в підвал вугілля. (Піднімає кілька шматочків вугілля). Напевно, він призначався для опалення лазарету. А коли почалася війна, хворих евакуювали, а вугілля…
5.
Пабло викидає вугілля і сідає біля Тома.
ТОМ (дивлячись на бельгійця, але звертається до Пабло). Ти можеш це зрозуміти? Я ні.
ПАБЛО (напівголоса). Про що ти?
Гасне світло. На сцену виходить лялькар. У нього в руках лялька-маріонетка, у якій упізнається Том. Лялькар приводить маріонетку в рух. Маріонетка говорить голосом Тома, злегка
механічно.
МАРІОНЕТКА-ТОМ. “Іноді він натякав, що я незаконнонароджений, а я радив йому слухати Брамса, радив навчитися малювати і пити, а ще позбутися впливу жінок і грошей. Але він волав “Заради Бога, пом’ятай про свою матір, пом’ятай про свою країну, ти нас усіх занапастиш!…”.
І ось знову, я начебто тиняюся батьківським будинком, роздивляюся його стоптані туфлі, шкіра зношена криво, начебто він завзято висаджував троянди, чим батько власне і займався. І я дивлюся на погаслу сигарету, його останню сигарету, і останню його постіль – у якій він спав тієї ночі, і відчуваю, що треба б її перестелити, але не можу, тому що батько завжди голова родини, навіть коли його більше немає.
Підозрюю, подія далеко не унікальна, але я не можу позбутися думки, що вмерти на кухонній підлозі о сьомій годині ранку, коли всі інші смажать яєчню, не так вже і трагічно, якщо тільки це не ти.
Заходжу в кімнату і приміряю блакитний костюм – його костюм, у житті не носив такого пристойного костюма, розмахую руками, немов лякало на вітрі – але безглуздо: у живих мені його не зберегти, як би ми один одного не ненавиділи.
Ми були фізично схожими, наче близнюки, старий і я – так говорили.
Він підготував для висадження квіткові цибулини і розклав їх на підвіконні. А я тим часом валявся в ліжку з дешевою повією.
Добре, все: перед дзеркалом, у костюмі померлого батька (посміхається), ще одне безглузде чекання смерті.”1.
Повільно гасне світло.
Повертається колишнє освітлення.
ТОМ. Про що я? Та про те, що незабаром з нами відбудеться таке, що не піддається розумінню.
ПАБЛО. Нічого, незабаром зрозумієш.
ТОМ. Ні, це незбагненно. Я хочу зберегти мужність до кінця, але я повинний принаймні знати... Виходить так, незабаром нас виведуть у двір. Ці гади вишикуються навпроти нас. Як по-твоєму, скільки їх буде?
ПАБЛО. Не знаю, може, п'ять, вісім. Не більше.
ТОМ. Добре. Нехай вісім. Їм накажуть: “На приціл!” – і я побачу вісім гвинтівок, спрямованих на мене. Мені захочеться відступити до стіни, я притулюся до неї спиною, з усієї сили спробую в неї втиснуться, а вона буде відштовхувати мене, як у нічному кошмарі. Усе це я можу уявити. І знав би ти, до чого яскраво.
ПАБЛО. Знаю. Я уявляю це не гірше за тебе.
ТОМ. Це, без сумнівів, скажено боляче. Адже вони мітять в очі і рот, щоб спотворити тіло. (З яскраво вираженою злістю). Я відчуваю свої рани, ось вже година, як у мене болить голова, болить шия. І це не справжній біль, а гірше: це біль, який я відчую завтра ранком. А що потім?
ПАБЛО. Потім…Потім тебе будуть жерти хробаки.
ТОМ. Це як у нічному кошмарі. Намагаєшся про щось думати, і тобі здається, що в тебе виходить, що ще хвилина – і ти, зрозумієш, а потім все це вислизає, випаровується, зникає. Я говорю собі: “Потім? Потім нічого не буде”. Але я не розумію, що значить – це потім. Часом мені здається, що я майже зрозумів...але тут все спочатку, і я починаю думати про біль, про кулі, про залп. Я матеріаліст, можу тобі в цьому заприсягтися, і, повір, я в своєму розумі і все-таки щось в мене не сходиться. Я бачу свій труп: це не так вже й важко уявити, але бачу його все ж таки Я, і очі, що дивляться на цей труп – мої очі. Я намагаюся переконати себе в тому, що більше нічого не побачу і не почую, а життя буде продовжаться – для інших. Але ми не створені для подібних думок.
Знаєш, мене вже турбували безсонні ночі в очікуванні чогось. Але те, що нас очікує, Пабло, зовсім інше. Воно навалюється ззаду, і бути до цього готовим, просто неможливо.
ПАБЛО. Заткнись. Може, до тебе покликати сповідника?
ТОМ (бере Пабло за руку). Я запитую себе…я запитую себе щохвилини: невже ми зникнемо так і, не залишивши навіть самого жалюгідного сліду?
ПАБЛО (різко забравши руку). Подивися собі під ноги, свиня.
Під Томом утворилася калюжа, краплі сечі стікають по його штанях.
ТОМ (розгублений). Що це?
ПАБЛО. Ти напустив в штани.
ТОМ (сказившись). Брехня! Брехня! Я нічого не відчуваю.
БЕЛЬГІЄЦЬ (підійшовши до Тома). Вам погано?
Том мовчить, бельгієць кидає погляд на калюжу.
ТОМ (люто). Не знаю, як це вийшло... Але я не боюся. Клянуся, чим завгодно, не боюся!
Том поспіхом йде мочиться в закуток. Повернувшись, демонстративно защібає ширінку і мовчазно сідає на лаву. Бельгієць знов щось записує у свій блокнот, після підходить до Хуана. Гладить його по голові. Раптово, Хуан хапає руку Бельгійця і дивиться на неї диким поглядом, затискає в долонях. Хуан намагається вкусити руку лікаря. Бельгієць різко вириває свою руку і відскакує до стіни. Пабло починає реготати.
6.
БЕЛЬГІЄЦЬ (прийшовши в себе). Я готовий взяти на себе зобов'язання – якщо, звісно, військова адміністрація буде не проти – передати декілька слів людям, які вам дорогі…
ТОМ. У мене нікого немає.
Бельгієць питально дивиться на Пабло, Пабло мовчить.
ТОМ (до Пабло). Як, ти нічого не хочеш передати Кончі?
ПАБЛО. Ні.
Бельгієць виймає годинник.
БЕЛЬГІЄЦЬ. Половина четвертого.
Обличчя Хуана спотворюється.
ХУАН. Я не хочу вмирати...
Гасне світло. На сцену виходить лялькар. У нього в руках лялька-маріонетка, у якій упізнається Хуан. Лялькар приводить маріонетку в рух. Маріонетка говорить голосом Хуана, злегка
механічно.
МАРІОНЕТКА-ХУАН. “На людей треба дивитися згори. Я вимикаю світло, і стаю біля вікна; вони навіть не підозрюють, що їх можна розглядати зверху; їх турбує анфас, іноді спина – усі ці виверти розраховані на спостерігача в метр сімдесят зростом. Чи думав, хоч один раз, хто-небудь з них про форму, яку приймає голова, розглянута, скажімо, із сьомого поверху? З простої недбалості вони не захищають своїх плеч і черепів строкатими фарбами, і яскравими тканинами, не вміють боротися з могутнім ворогом людства – глибинною перспективою. Я нахиляюся, і мене розбирає сміх: де ж вона, ця знаменита “пряма хода”, якою вони так пишаються? Вони розчавлені на тротуарі, і дві довгі наполовину повзучі кінцівки виступають з-під їхніх плеч.
На балконі сьомого поверху – от, де я повинен був прожити все життя. Варто підтримувати моральну перевагу матеріальними символами, без яких вона падає. Інакше, в чому ж, власне, полягає моя перевага над людьми? У перевазі позиції, ні в чому іншому: я поставив себе над людиною, що сидить в мені, і споглядаю її.
Я знаю, що вони мої вороги, але вони цього не знають. Вони люблять один одного, потискають один одному руки. А мене…мене вони іноді поплескували по плечах, тому, що вважали собі подібним. Але якби вони могли знати саму нікчемну частину правди, вони б мене…(Сміється).
Одного разу, увечері, мені в голову прийшла думка – стріляти в людей. Це був суботній...так це був суботній вечір, я вийшов, щоб знайти Лєа – блондинку, яка зазвичай стояла перед готелем, перед цим завошивленим готелем, червивим гніздечком для бажаючих потішитися легкодоступним коханням.
Я ніколи не жив інтимним життям з жінкою; я б відчув себе обкраденим. Звичайно, ви лягаєте на них зверху, і вони пожирають нижню частину вашого живота своєю великою, волосатою пащею, і, як я чув, саме вони і виграють на цьому обмані. Я ж ні від кого нічого не вимагаю, але і нічого не хочу віддавати. Або, утім, мені б підійшла холодна, набожна жінка, що терпіла б мене, придушуючи в собі відразу.
У першу суботу кожного місяця я піднімався з Лєа в один із номерів готелю. Вона роздягалася, а я дивився на неї, не торкаючись. Іноді це відокремлювалося в штани саме собою, але бувало і так, що я встигав повернуться до себе, і там вже сам усе закінчував.
Але я не про те...ні, я зовсім не про те. На балконі сьомого поверху, я ховався за старою, ще бабусиною шафою, у якої, здається, не було дверцят. Я дивився зверху. Ніхто з них, з тих, котрих я обирав, ніхто не міг зрозуміти що відбулося. Усе було швидко для мене, і я думаю для них.”2.
Спочатку я підстерігав лише фалангістів. Мій брат мав би подякувати мені. Потім ця через міру товста тітка, виродок карлик. А от…самовпевнений під-старок…посміхається…(Простягає випростану року, видає звук пострілу).
Повільно гасне світло.
Повертається колишнє освітлення.
ХУАН. Я не хочу вмирати, не хочу вмирати. Ні, це не правда. Усе це відбувається не зі мною. Це помилка. Виродки, жалюгідні, дрібні потвори. Ненавиджу, я вас усіх ненавиджу.
Обхопивши голову руками, Хуан перетинає камеру, падає на підлогу, б'ється в істериці. Повільно піднімається Том, він підходить до відкритого люка і відчужено дивитися в нього. За сценою чути впевнені, важкі кроки.
ТОМ (до Пабло). Ти чуєш?
ПАБЛО. Так.
ТОМ. Якого чорта вони там валандаються!
7.
Через люк починає пробиватися тоненький промінь світла.
ПАБЛО. Світає.
Позіхаючи, піднімається Бельгієць, задуває лампу.
БЕЛЬГІЄЦЬ. Як же тут все-таки холодно. Замерз як собака.
Камера занурюється в сіруватий півморок. Різко доноситься постріл, потім ще один.
ПАБЛО (до Тома). Почалося. По-моєму, вони це роблять на задньому дворі.
Том просить у Бельгійця сигарету. Закурює. Постріли
звучать безперервно.
У камеру входить комендант.
КОМЕНДАНТ (за сцену). Почекайте біля входу, і так повна камера.
З рук Тома падає сигарета.
КОМЕНДАНТ. Виходьте по одному. Стейнбок?
Том мовчить. Бельгієць ледве помітно киває в його бік.
КОМЕНДАНТ. Хуан Мірбаль? (Не дочекавшись відповіді). Хуан Мірбаль?
БЕЛЬГІЄЦЬ. Це ось той, на підлозі.
КОМЕНДАНТ (кричить). Встати!
Хуан не ворушиться.
КОМЕНДАНТ. Стейнбок, відтягніть його до виходу. Лікарю, якщо вам не важко, допоможіть витягти цього бідолаху, там його підхоплять солдати.
Том застигає на місці.
ТОМ. “Є душі інші:
у них примари пристрасті
живуть. І червиві
плоди. І в негоду
там чується відлуння
спаленого лементу,
який пролився,
як темні струмені,
не пам'ятаючи про стогони
(іронічно) і
поцілунки.”3.
КОМЕНДАНТ. Замовкни, інакше я тебе розстріляю прямо тут. (Виштовхує Тома з камери). Приймайте. (Підходить до Пабло). Це
ви – Іббета.
ПАБЛО. Так.
КОМЕНДАНТ. А вам доведеться почекати. За вами незабаром прийдуть. (До Бельгійця). Давайте витягнемо цього мертвяка. Схоже, йому вже і розстріл не потрібний.
Лікар і комендант волочать Хуана. У камері залишається один Пабло. Якийсь час він сидить нерухомо. Продовжують лунати звуки пострілів.
Пабло здригається.
ПАБЛО. “Танцює в Севільї Кармен
у стін, блакитних від крейди,
і гарячі зіниці в Кармен,
а волосся сніжно-білі.
Наречені,
закрийте ставні!
Змія у волосі жовтіє,
і немов з далечіні далекої,
танцюючи, встає колишнє
і марить любов'ю далекою.
Наречені,
закрийте…”4.
8.
Звук пострілу, ще один – постріли не змовкають. Освітлюється тільки фігура Пабло.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Ваше прізвище Іббета?
ПАБЛО. Звичайно, а ви, що вже забули?
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Де переховується Рамон Гріс?
ПАБЛО. Я вже відповідав на це запитання. З того часу нічого не змінилося.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. (Підсилює інтонацію). Або ти, або він. Якщо скажеш, де Гріс, будеш жити. Ну, що, ти зрозумів?
ПАБЛО. Мені невідомо, де зараз Гріс, може, у Мадриді.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Даю тобі право на останню відповідь. Врахуй, що вона буде вирішальною у твоєму житті.
ПАБЛО (вичекавши паузу). Так! Я знаю де він. Рамон ховається на цвинтарі. Швидше за все, у склепі, або в будиночку сторожа.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Якщо це правда, я стримаю своє слово. У іншому випадку – це наша остання розмова.
Освітлюється вся камера. Пабло якийсь час нерухомо
сидить на підлозі.
ПАБЛО. А все-таки даремно я розповів Тому про Кончу. Мав стриматися. Хоча, яке це, вже тепер, має значення. Ми були разом рік. Ще вчора я поклав би під сокиру руку заради п'ятихвилинного побачення з нею. Тому-то і заговорив: це було сильніше за мене. Але зараз, я вже не хочу її бачити, мені нічого їй сказати. Я не прагну навіть обійняти її: моє тіло викликає у мене відразу, воно землисто-сіре, і липке, і я не впевнений, що таку ж відразу в мене не викличе вона.
Довідавшись про мою смерть, Конча заплаче, і на кілька місяців втратить смак до життя. І все-таки вмерти повинен саме я. У неї прекрасні, ніжні очі: коли вона дивилася на мене, щось переходило від неї до мене. Але з цим покінчено: якби вона глянула на мене зараз, її погляд залишився б при ній, до мене він би просто не дійшов. Напевно, я самотній (сміється).
Сволота, вони знають, що роблять: я провів у чеканні ніч, тепер мене знову замкнули в цьому будинку для блаженних, поки розстрілюють Тома і Хуана. Безумовно, вони вирішили, що мої нерви не витримають усіх цих дротиків, і я зламаюся. Але тут вони дали маху. Зрозуміло, я знаю, де ховається Рамон. Він переховується у своїх двоюрідних братів, в чотирьох кілометрах від міста. Так само, я добре знаю, що не видам його притулок, якщо тільки вони не почнуть мене катувати, але, здається, цього ніхто робити не збирається. Усе це ясно для мене стовідсотково, і не викликає ніякого сумніву, і в загальному анітрошки не цікавить. І все-таки хочеться зрозуміти, чому я поводжуся саме так, а не інакше. Чому я волію здохнути, але не видати Гріса? Адже, я більше не люблю Рамона. Моя дружба до нього вмерла наприкінці ночі: тоді ж, коли вмерла моя любов до Кончі, і моє бажання жити. Звичайно, я завжди його поважав: Рамон стійка людина. І все-таки, зовсім не тому я погодився вмерти замість нього: його життя коштує дорожче мого – будь-яке життя не коштує ні гроша. Коли людину штовхають до стіни і палять по ній, поки вона не кінчиться: хто б це не був – я, або Рамон Гріс, або хтось третій – усе, в принципі, рівноцінно. Я прекрасно знаю, що він потрібніший Іспанії, і він анархіст: ніщо більше не має значення. І все-таки я тут, я можу врятувати свою шкіру, видавши Гріса, але я цього не роблю. Я, безперечно, великий, ні, величезний дурень.
Приємно уявити, як ці недоумки щодуху мчать на цвинтар. Як вони відчиняють двері склепів, піднімають могильні камені: похмурий арештант, який здумав корчити із себе героя, солідні вусаті фалангісти, безмежні тіні у військовій формі, метушаться серед могил – воістину, комічна картина (Пабло заходиться диким сміхом).
9.
Освітлюється тільки фігура Пабло.
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Пабло Іббета?
ПАБЛО. А хто ж ще?
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Ви вільні.
ПАБЛО. Як, хіба мене не розстріляють?
ГОЛОС ОФІЦЕРА. В усякому разі, не сьогодні.
ПАБЛО. Але чому?
ГОЛОС ОФІЦЕРА. Ви вільні.
Гасне світло.
ГОЛОС ПАБЛО.
“Червона Шапочка
по дорозі прямуючи...
Казка закінчилася, я розгубився над безоднею,
над потоком любові – каламуть якась в зірках.”5.
10.
Бар. На сцені столик за яким сидить Пабло. На ньому шикарний білий костюм, білий капелюх. На столі порожня пляшка й склянка. Пабло добряче сп'янілий.
ПАБЛО. Офіціант, офіціант, чорт би тебе забрав. Ще, чуєш, принеси мені ще цього пійла. У мене сьогодні свято. Я хочу розважатися. Я хочу фієсти. Офіціант…
Пабло встає і хитаючись починає наспівувати мелодію під музику, яка звучить у барі, незграбно, і в той же час енергійно танцює – в результаті падає на підлогу. Входить Гарсіа. Гарсіа нагинається до Пабло (він його не впізнає).
ГАРСІА. Що з вами, вам погано?
Пабло піднімає голову.
ПАБЛО. Булочник Гарсіа, друг.
Гарсіа допомагає Пабло сісти на стілець, вмощується напроти нього.
ГАРСІА. А ти щасливчик! Ось вже не міг подумати, що побачу свого товариша живим. Невже тебе відпустили?
ПАБЛО. Вони засудили мене до розстрілу, а потім передумали. Не можу зрозуміти цих виродків, хоча… Ну добре, чорт із ними, як ти?
ГАРСІА. Учора фалангісти увірвалися в мій будинок, на щастя мене попередили. Говорять, якийсь донос. Смішно.
ПАБЛО. Але з якого приводу? Ти ж ніколи не займався цією смердючою політикою.
ГАРСІА. Не маю уявлення, вони переслідують кожного, хто думає не так, як вони. (Понизивши голос). Ти чув про Рамона Гріса?
ПАБЛО. Ні, я ще не встиг до нього заскочити.
ГАРСІА. Його накрили фалангісти.
ПАБЛО. Гріс попався? (Здригнувшись). Коли?
ГАРСІА. Сьогодні ранком. Він зваляв дурня. В середу посперечався з братами і пішов. Бажаючих дати притулок було хоч відбавляй, але він нікого не захотів ставити під удар. Рамон сказав мені: ”Я б сховався в Пабло, але раз його заарештували – сховаюся на цвинтарі”.
ПАБЛО. На цвинтарі?
ГАРСИА. Так. Безглузда витівка. А сьогодні ранком вони туди наскочили. Притиснули його в будиночку сторожа. Гріс відчайдушно чинив опір, вони його пристрелили.
Пабло встає.
ПАБЛО. На цвинтарі! На цвинтарі...
Обличчя Пабло спотворюється, світло падає тільки на його фігуру. Пабло опускається на коліна, починає реготати. На сцену в білому одязі, тримаючи в руках свічки, виходять Том і Хуан, до їх тіл прив'язані ниточки, ті за допомогою яких лялькар вправляється зі своїми маріонетками. Непомітно з'являються чорні силуети бельгійця, та коменданта. Зверху опускається маріонетка з табличкою на шиї “Рамон Гріс”. Бельгієць і комендант граються з маріонеткою: рухають її руки і ноги, розгойдують. Під час гри вони заходяться нестримним сміхом. Комендант, поки бельгієць продовжує грати з лялькою, підходять до Пабло. Пабло нерухомий. Комендант піднімає Пабло і починає прив'язувати до його тіла мотузочки, які повільно опускаються зверху. В усе, що відбувається вривається холодний сміх офіцера, який увесь час посилюється, заковтуючи в себе все присутнє. Раптово, настає мертва тиша. Різко, зверху опускається полотно, на якому зображена цегляна стіна. Хвилинна тиша – постріл. Усе занурюється в морок.
Тьмяне висвітлення. Прозора чорна завіса, за якою лялькар, не поспішаючи збирає маріонетки у свою валізу. Лялькар відсуває завісу і непомітно зникає, минаючи простір глядача.
