2.Операція «Самоствердження». Пункт перший: ЗНИЩИТИ ВОРОГА.
Перший тиждень того клятого карантину здавався тоді найважчим часом мого життя.Я спала так довго,як могла…постійно намагалась відтянути повернення в реальність.Щовечора я засинала в надії,що прокинусь в іншому світі,в іншому місці,в іншому часі,що прокинусь іншою людиною.Мені хотілось щоб моя теперішня реальність перетворилась на страшний сон,щоб він закінчився і я опинилась знову вдома,в Ковелі,де мене всі ненавиділи і де я ненавиділа всіх,але,де було моє тогочасне кохання…Смішно зараз про це думати.
А ще краще,щоб я прокинулась…швидше не просто прокинулась,а народилася заново,щоб почати все спочатку,щоб впіймати той момент,де все пішло не так,щоб виправити свої кляті помилки.
Мені потрібен був новий шанс.Можливо,інше місто,де мене ніхто не бачив,інші люди,які нічого про мене не знали,інша школа,де я не сварилась з учнями і вчителями…можливо,це і був мій другий(третій,восьмий…скільки їх там в мене було)шанс,але,як виявилось мені потрібен ще й другий шанс,щоб скористатись своїм «другим шансом»,тобто навчитись ловити момент,навчитись в якусь хвилину починати життя спочатку.Це мистецтво.І оволоділа я ним не одразу…
Мені завжди було самотньо,але тоді самотність роз’їдала мою вразливу,вже не дитячу і ще не підліткову душу,наче хлор роз’їдає тканину.Мені хотілось битись головою об стінку.
Самотність-мій життєвий супутник,до якого я ніяк не можу звикнути.Здається,всі мої біди через самотність,всі мої негаразди,всі мої божевілля,весь мій біль,вся моя проблема.Принаймні,на самотність можна «звалити всю вину» і дати собі волю,бо вся причина в мені,навіть причина самотності.
Самотність-невиліковна хвороба,мій тягар,який трішки розсіявся одного ранку…Розсіявся,щоб потім знов повернутись і бути моєю тінню…
“Пішла в баню та Барбі Спірс.В класі 18 хлопців,крім того Анька і та Христя,точно не належать до їхнього угруповання.Тож мені буде з ким спілкуватись.І взагалі,в попередній школі мене всі або ігнорували,або принижували.Нічого,прожила якось.Ці придурки позбавили мене п”яти років радощів шкільного життя.Тут до мене хоча б якийсь інтерес проявили:всі хочуть познайомитись,пропонують свою дружбу, намагаються справити яке-небудь враження.Там я жила лише надією,що коли-небудь все зміниться,жила лише заради мами і Рода.Як все змінилось!!!Все стало з ніг на голову за цей останній місяць.Мої колишні однокласники плакали,коли дізнались,що я їду.Всі: і Ірка і Таня...Невже вони не були такими поганими як здавалось тоді мені?Все одно я їх ненавиджу.Вони вкрали моє дитинство.Я занадто рано почала дорослішати.Зіштовхнулася з проблемою самотності.Я вчилась виживати,пристосовуватись до колективу,жертвувати своїм”я” заради того ,щоб бути зі всіма,щоб бути такою як всі,в той час,коли ви кидалися сніжками і шили одяг для Барбі.Чому?Чому я не можу бути такою як всі?Я занадто доросла:З однолітками мені не цікаво-занадто примітивні,а старші мене не сприймають тільки тому,що я на2-3 роки молодша.Де справедливість?Я одна,постійно одна,як тоді в пустому коридорі,коли Анька почесала шукати свою сестру,і залишила мене на роздирання вовкам.Ця ситуація характерна для мого життя.Це і є моє життя.Я нікому не потрібна.В мене є лише мама,яка мріє про одне:щоб я була НОРМАЛЬНОЮ ,як всі діти.Бідолаха,бігає щотижня на консультації до психолога,навряд чи це щось дасть.Найгірше,що з таких людей, як я виростають великі люди,але жорстокі.ТИРАНИ.Як Наполеон,Сталін,Гітлер.В молодості страждають комплексом неповноцінності,який з приходом влади переростає у манію величі.Але тінь колишніх образ залишається.І вони мстять.Мстять всім без розбору.Я не хочу бути такою.Я добра .Не хочу згоріти у полум”ї власної ненависті.Я велика людина,тому що сильна.Я вмію терпіти.Я навчусь пробачати.Я буду вище всіх комплексів і негараздів.Я зможу.
Скільки разів я хотіла порішити себе?!Більше я про це думати не буду.Якщо Бог мене прислав сюди,то я йому потрібна.Йому і людям.В чому ж моє завдання?
Темні якісь думки.Темні, як ця ніч.Цікаво,яка година.Дванадцята.НЕ МОЖЕ БУТИ.РАНОК?!У цьому підвалі середина дня, і та здається темною.Треба тікати звідси.Я з цими канікулами,карантином втратила відчуття часу.Пора в школу.Шо за думки?В мене температура,грип?”
-ОФЕЛІЄ!!!
“Тато.Очевидно не може знайти свої шкарпетки.”
-Офеліє,до тебе прийшли!
-Щось новеньке.А хто?
-Хлопець які-то.
-Шо за прикол???????????????
Офелія швиденько підхопилась,одягнулась і за дві хвилини була біля вхідних дверей,за якими стояв хлопчик приблизно одного зросту з Офелією і в червоній куртці.Він подивився на шоковану Офелію і посміхнувся.
-Привіт!Ти мене пам’ятаєш?-сказав він.
-Діма…Здається.-Офелія ще не була впевнена,що його звати саме Діма і що це саме він,оскільки бачила його вдруге в житті,крім того мала погану пам’ять на обличчя.
-Ага.Вгадала!Не хочеш піти погуляти?
-Погуляти...Звідки ти дізнався,де я живу?
-Ми з моїм другом бачили тебе вчора на проспекті з татом.Олег(мій друг)сказав,що ти живеш в квартирі по сусідству.
-Щось ще сказав?
-Що ти якась дивна,і гуляєш дуже рідко і лише з батьками...
-І ти ,звичайно ,вирішив,що я не маю друзів,і що мені необхідна твоя термінова гуманітарна допомога.ТАК?
-Не ображайся,але ти справді маєш почуватися самотньою,ти ж недавно переїхала.І на те,що я казав в класі ти також не ображайся,я ,просто,часто говорю різні дурниці.
-Та буває.Зачекай,я візьму куртку.
“Я йому точно подобаюсь.”
Хвилин п”ять між ними панувало незручне мовчання.
-Послухай,ти ,здається,непогано шурупаєш в англійській....
-В вашій школі слабенька англійська...
-В нашій.
-В наш...тимчасово.Я влітку збираюсь переїжджати.Школу,мабуть,поміняю.
-Тобі не сподобався наш клас?Він дикий ,на перший погляд.Але ми всі нормальні,крім Інки,звичайно,вона трохи пришпарена.А,взагалі,нас збираються розформовувати,бо забагато хлопців.
-Я чула.Що там втебе?THAT’S ALL IN YOUR GENES.Нашо тобі того?
-Репетитор задав перекласти.А зі словником впадло сидіти,думав може ти знаєш.Мама каже,шо я на англійській тільки штани протираю.Ні фіга не знаю.То ж вона знайшла мені репетитора.
-Мене таке саме чекає.Бо якшо буду тупо слідувати шкільній програмі,то так і залишусь на рівні”ай гет ап ет севен оклок”.
-Але ти можеш перейти в школу,де поглиблено вивчають англ.мову.Я в такій вчився,але попав в «нехорошу» компанію старшокласників,і мама забрала документи.Ти цим же ризикуєш,якшо зв’яжешся з Іною.
-В мене імунітет на погані компанії,я сама-погана компанія.А чому ти так пізно в школу пішов?
-Спочатку мама не захотіла мене віддавати,бо я був дуже малим і виглядав молодшим за своїх одноліток.А наступного року,перед самим першим Вересня,зламав ногу,пропустив ше рік.Чому ти носиш такі великі речі?
-Так економніше: в нас з татом один розмір(ха-ха).Тільки він,всього-навсього,на 20сантиметрів вищий і на 30кілограмів важчий.
-А серйозно?
-Щоб виділитись,бути не та як всі.
-Ти й без того інша.
“Може він закохався?Так на мене пялиться.Знайшов,де я живу.Може мені завести з ним дружбу?Він ніби-то нормальний.Об’єднати наші зусилля проти Брітні?”
-Не хочеш поставити на місце цю Брітні?
-А ти хочеш?Давай поставимо.Я не проти.Давно хотів.Але в класі всі об’єднуються хіба шо проти вчителів.
-А кого ще можна підключити до операції ”ВНАШОМУКЛАСІТУПИМБАРБІНЕМІСЦЕ”?
-Вже в нашому?Тобі ще хтось потрібен?На мою думку,то і нас двох цілком вистачає.
“Розмріявся”
-Дві голови добре,а три-краще.
-Сумніваєшся в моїх розумових здібностях?
-Не примахуйся до слів.
-Аньку і Едіка я тобі гарантую.Надійні люди і ненавидять її шайку.Але та як в класі їх всі “шалено кохають”,то в нас є ціла армія.
““THAT’S ALL IN YOUR GENES”.Все в моїх генах.Вся причина в спадковості?Цим можна себе заспокоювати,але то дурня.Всі мої батьки,дідусі і бабусі були нормальними.А я ні.(мене явно клинить з цією ідеєю ненормальності.Хоча це,знов ж таки,доводить мою ненормальність).Я явно якийсь фрік.Чергове питання:Як таке можливе і чому?Треба написати листа в інститут генної інженерії.Вони
Розв’яжуть мій пазл в два рахунки.Вони завжди знаходять всьому гідне наукове пояснення.От і мені скажуть,що суміш генів моїх предків виявилась вибуховою,що й вилилось в такий експлоуз,як я,або,та як я народилась в 1987роцівідріздвахристового,а зачали мене ,очевидно ,на рік раніше,точніше 1986рокучорнобилявукраїніісвіті,то можливо в генетичному багажі моїх родоків сталися певні мутації-і я,виходить,організм нового покоління,зі здатністю пристосовуватися до сучасного навколишнього середовища(але чому я тоді така нервова і дратівлива?Нєєєєє!Відпадає).І остання версія:тато з мамою чогось накурилися і...одружилися 28липня(87),а мій Деньнародження-12жовтня(87),що призвело до тих самих фріків,експлоузів і мутацій.Боже,яка розумна!І не потрібні прохфесори-генетики,я й сама все знаю.Боже,якою дуркою я забиваю собі голову,замість того,щоб перекласти Дімкин текст.А пішов він в баню.Нехай сам думає.Я до нього не наймалась.Обнаглів!Думав припреться до мене додому,запросить гуляти,посміхнеться,я розтану,і зроблю все,що забажаєш.Бери мене-я твоя?!(Треба стерти цей напис з рюкзака,а то ще не те шось подумають)Ні фіга!!!Скажу ,шо текст був заважкий.”
Третя ночі.У Соні істерика на кухні.Павло Сергійович ще з шостої ранку додому не приходив,не дзвонив ,і взагалі,нічого не повідомляв.Офелія робить вигляд,що спить.Подушка мокра.Гіркота підступає до горла.Очі стають вологими.
“Ненавиджу цей галімий розкисший стан.Мені ж, по суті, по фіг прийде він сьогодні,чи ні.Тільки б з ним нічо не сталось.Хай десь загуляє,приповзе під ранок п’яний,або завтра з будуна,хай мене всі ненавидять,хай я закінчу погано,хай промучусь у школі до одинадцятого класу,хай до випускного вечора витиратиму Інкині черевики,тільки щоб він був живим і здоровим.Маму шкода.Вона й без того нервова.Скільки їй доводиться терпіти,я б на її місці вже б повішалась.Коли-небудь я напишу про неї книжку,як про найтерплячішу жінку в світі.Що то було?Ключ.Двері.Сваряться.Хух.Можна спати.Завтра в школу.Урра.Треба постаратися заснути.Розслабитись.Думати про приємне.Род-пройдений етап.Рахувати овець.Один,два...”
Наступного дня Офелія до школи не пішла.Соня поїхала з нею до бабусі.Їх тиждень у Львові не було.Могли пробути там й довше,але Офелія потай подзвонила батькові і попросила приїхати.
-Ти де була?-занепокоєно кричав в трубку Діма.
-Хворіла.-нервувалась Офелія.Подібні запитання хвилювали її найбільше.
-Я до тебе приходив.Твій тато сказав,що тебе нема в місті.
-То тебе не стосується.
-А все-таки?
-Пішов на фіг!!!
-Ну не хочеш - не кажи.Ти не передумала щодо операції?
-Якої ще?
-Нашої.Таємної.
-Вибач,іншим голова зайнята.
-Інна і КО.
-ТОЧНО.Приступаєм.Мені треба розважитись.
-Завжди готовий.
-Ольго Семенівно,а Чайківський і Бойко курять в туалеті!!!-з овечими очима ,наївністю в голосі і болем в серці розповідала Ліда.
Офелію затіпало так,ніби це на неї донесли:
-Шистьора!!!
-Авжеж.Вони всі доносять.Всі вони шистьори.Так шо краще лишніх кроків не робити.Ви з Дімкою дуже ризикуєте зі своєю ідеєю.-не втрималась від коментарів Аня.
-Він вже тобі розказав?НЕ хочеш з нами - не треба.Головне ,не заважай.Хто не ризикує...
-Не п’є шампанського,тому я з вами.
(пошепки)
-Урра!!!А шо,по суті, виросте з тих двох,Чайківського і ,як його...якщо вони курять з одинадцяти років?
-З них не виросте.
-Що не виросте?
-Збоченка.
-Хто?Ти?
-І я також.Сьогодні кєра подзвонить їх батькам.Їм обом буде гаплик.
-Це буде їм на користь.І нам також...
-Гей,ти,новенька,чому не вітаєшся?
Почувши ці слова,Офелія зробила поворот на сто вісімдесят градусів і направилась в сторону дівчини,яку вже кілька тижнів вважала ворогом народу.
Вона презентувала Інні свій фірмовий зубоскал і зробила низенький реверанс зі словами:
-Добрий вечір вашій хаті,щоб ви всі були багаті.Пробачте мене, мої любі подруги, за мою неприпустиму поведінку!
-Тебе помилувано.- відрізала Інна.
-УРРА!!!!!-застрибала Офелія і заплескала в долоні.
-Я така рада...ми всі такі раді,що ти ,нарешті прийла до школи.Ми вже думали,що ти нас покинула.
-Лікарі також думали,що не зможуть мене врятувати…
-А що з тобою було?
“Ага,так я тобі й сказала.”
-Та підхопила грип під кінець карантину.
-Ото заканало!!!Ше тиждень школи прогуляла!!!
“Ото заканало!Тиждень просиділа в Києві на восьмому поверсі,спостерігаючи як бабуся бігає щогодини до аптеки за заспокійливим,і очікуючи з дня на день документів на розлучення.”
-Та не бачу в цьому нічого доброго.
-Та не нападай одразу.Розкажи нам краще щось про себе.
-Що?
-Ну,наприклад,як тебе називали в тій школі?
-Вишка.
-Ой ,прикол,а чому?
-Бо моє прізвище-Вишко!
“О дурепа!!!”
-Ой,я шось не додумалась.А можна я тебе так називатиму?
-Не можна.
-Чому?
-Бо твоє прізвище-СмердЮк.
-СмЕрдюк!
-Всеодно,наголос суть не змінить.
-Не розумію до чого тут наголос.
-Не зрозумієш.
-Що?
-Не твоего ума дело!
-Що?
-Народжений повзати,літати не зможе!!!
-Не доганяю!
-Інно,Офелія каже...- встряла Юліана( як вона сама себе назвала!Ги!)
-Юлька ,закрийся!
“Закрийся,Юлька.Тобі голосу не давали!”
-Шо ти,Офелія ,казала?
-Давай змінимо тему розмови!
“Не всім вона під силу”
-ОК.Знаєш,я всіх то питаю:як ти святкувала Міленіум?
“Ага ,завчили модне словечко,теперка всіх дістаєм”
-Лінолеум ми святкували біля Облради.Там був концерт.Руслана там цибала,якіта Князь в блискучій перуці.
-А чьо цибала?
-Я там знаю!Та ,певне,бо холодно було.
-Сподобалось?
-Не можу зказати.Я якась була...десь не там...астральний політ...на своїй хвилі.
-Не поняла.
-Тобі то треба?Будуть ше питання,а то я з математикою не дружу.Мені краще на урок не спізнюватись.
-Нафіг тобі та матьоша?А шо ти очікувала від Міленіума.Все таки злам віків.Шось цікаве,незвичайне.
“Схолєри!!!Сама незвичайність.Опять двадцять п’ять.Шо за люди,я фігєю!!!”
-Я сподівалась,шо буде армагедон,але його не було,і я залишилася розчарованою.
-Шо буде?!!!
-Фільм з Брюссом Віллісом!
-Інка,ти шо не бачила?-знов встряла Юліана.
-ЮЛЬКА!!!
-Дєвачькі,заспокойтесь.Армагедон,то кінець світу.Але звідки в тебе такі ізощьрьонні ,песимістичні мислі,я не дотягую-блиснула інтелектом Мар”яна. До речі, найінтелектуальніша зі всієї банди.
-Да, точно…?-зацікавилась Брітні.
-Був би кінець світу-всі б віддали Богу душу і не пізнала б я нещастя такого,і не познайомилась б з вами ,мої любі.
-Не поняла.
-Дзвінок продзвенів.За мною скучили зошити і підручники!!!
“Треба відівчити цих паразиток доносити на однокласників”
-Слухай ,Едік.Бачиш за нами Брітні спостерігає.
-Ну.
-Вдар мене.
-На фіга?
-Я садомазахістка.
-Гониш.
-Вдар мене,щоб Інка побачила.
-Типу не сильно.Зробити вигляд?
-Так.Давай швидше зараз урок.
-Куди?
-Що куди?
-Куди вдарити?
-Куди хочеш!
-А вщипнути можна?
-Швидше!
Далі Едік вщипнув Офелію за п”яту точку.Вона в свою чергу заїхала хлопаці рюкзаком у голову,а він вчепився їй в волосся і...розпочалася бійка.
Добрі подружки,що стояли біля підвіконня одразу кинулися шукати допомоги.Знайомих вчителів поблизу не було і вони побігли шукати директора.
-Ти дурна.Я ж легенько.
-Sorry.Не розрахувала сили.Сматуйся!!!Ці дури Ксену ведуть.
Голос Інни ставав все ближчим і ближчим:
-Ці хлопці вже взагалі обнагліли.Не встигла дівчина прийти в наш клас ,вони і до неї добралися.Офеліє,де він?
-Хто,він?
-Едік.
-Я не знаю,я його не бачила.
-Ми ж бачили,як він з тобою бився!
-Хто?Едік?Та він з класу за всю перерву ні разу не вийшов!Ненормальні якісь.
У Брітні був,м’яко кажучи,конфуз.Її бригада взагалі отримала шок.Не здивувалася тільки Оксана Михайлівна.Вона просто вирішила,що дівчатам стало нудно на перерві і вони вирішили розважитись.Але того,що вони вплутали її в свої забавки,Ксена не пробачила і півуроку читала”шистьорам”мораль.
“Один-нуль на нашу користь”
3.Імпічмент
-Слухай,Дмитро Іванович,може ця мавпа має якісь слабкі місця?
-Я про це вже думав.Вона закохана в твого сусіда,Олега.Дзвонить йому щовечора і кидає трубку.Дурепа,в нього визначник.Ше пише йому різного роду записочки , і, взагалі, моментально тане, коли він, по-приколу, каже їй ”привіт”.
-Я думаю,ми це якось використаєм в своїх цілях,Ще одне.Чому з Анькою не спілкуються в класі?Вона ж ніби-то нормальна.
-Ні, вона прикольна.Але наш клас поділяється на дуреп і жінконенависників(є ше вийнятки: я, ти, Анька і Едік).Так от,перші з нею не дружать,бо вона,по-перше,сама їх не сприймає,а по-друге,бо вдягається, як хлопець.А другі-по одній простій причині: вона , все-таки, дівчина. Це тупо, але факт.
-Дитячий садок,чесне слово!Але я також одягаюсь, як хлопець.Незважаючи на це,вони хотіли зі мною дружити.
-Повір,першою умовою посвяти в їхнє коло стала б зміна твого зовнішнього вигляду.
-Мені подобається мій вигляд.
-А мені ні.Ти як бомж.
-Необомж.Бомжі не витрачають стільки грошей на одяг.
-Ну,всякі там панки,хіпі,металісти також часом витрачають купу грошей на шмаття і різні деталі,а виглядають так,ніби живуть на вокзалі.
-Може я панк?
-Пацифіст?
-Ні.Я панк-пофігіст.
-Шось від тебе пофігізмом і не пахне.
-Я часто миюсь.
-Чому тобі завжди є,що сказати?
-Бо я розумна.І я дівчина.
-Дискримінація!!!
-Шо таке дискримінація?
-Улюблене слово мого тата.
“Я звичайно розумію,шо ця Інна такево-собі,справжнісіньке стерво,але мене шота трохи совість мучить.Ми вирішили збити з неї корону,а шо потім?А якшо не вийде?А якшо ми станемо такими,як вона?Короче...мене не це зараз хвилює.
Снився мені сон,шо йду я гуляю десь в районі площі Ринок.І бачу під”їзд.Сама не знаю чому,але я туди захожу,а там мокро,вогко,темно,купа павутини і кажани зверху висять.Я захожу в довжелезний страшний коридор,з такою стелею в готичному стилі і гострими вікнами.Стіни з каменю,а на них купу погасших ліхтарів і факелів,обмотаних павутиною.Я йду повільно,мені важко йти,бо таке враження,шо мої руки і ноги в кандалах.Я ніби йду далі,але шось мене тут тримає,і раптово,я усвідомлюю,шо то наша школа,просто вночі.В кінці коридору я побачила жовте світло,яскраве жовте світло.Потім почалися звуки,ніби десь недалеко б’ють дзвони.Я йду до світла...і падаю зі сходів.Звідки там сходи взялися?Я падаю,і просинаюсь.Фігня якась мені снилась.”
Чомусь всі злочинці завжди повертаються на місце злочину. Всі ображені душі, які не можуть знайти спокою також тягне на місце, де колись їх скривдили. Чомусь всі страшенно прив’язуються до цієї дивної географії спогадів. Так і зі мною. Хоча…туди я так і не повернулась. Не вистачило сил, бо спогади були занадто гіркими. Там мені поперебивали крила дитячо-підліткової наївної надії і віри у краще, вбили бажання будь-що роботи, будь-що шукати, будь-що доводити.Вбили людину сповнену життям і породили флегматика з частими нападами меланхолії і великою болючою порожнечею всередині.
Одного чудового ранку,в одній чудовій школі,в одну чудову їдальню,за п”ять хвилин до кінця уроку зайшла команда брітнівинищувачів,тобто Офелія,Діма і Едік.Не було лише Ані.Вона в даний момент лежала в теплому ліжку,обкладена сиропами і таблетками , обмотана шарфом,та важко поглинала повітря ротом,бо ніс у неї був закладений.
Отже в їдальні стояв запах свіжеспечених пиріжків і булочок,а тріо винищувачів розробляло план операції.
-Короче,Смердючка їсть тільки булочки з повидлом.
-Едуарде Вікторовичу ,звільняйте свій рюкзак.
-Чому я,Офеліє Павлівно?Ваш рюкзак для цього підійде ідеально.
-Едік!
-А на фіга нам це?
-Щоб зламати бойовий дух противника.-пояснив Діма Едіку і переклав його підручники і зошити в сумку Офелії.Тоді всі троє підійшли до каси.
-Дайте нам всі пиріжки з повидлом.
-Перепрошую?-не зрозуміла в чому справа продавщиця.
-Всі пиріжки з повидлом.І загорніть.Що не видно,ми з голодного краю,вдома не годують?Пакуйте,пакуйте.
Тітка з їдалки склала всі пиріжки в Едікову сумку,наче виручку в сумку грабіжника. Офелія розплатилась і всі дружно сіли за столик в очікуванні жертви. Жертва не змусила себе довго чекати і за десять хвилин вже штовхалася в черзі за хавчиком. Дізнавшись, що пиріжків з повидлом нема , в неї мало не сталась істерика. Але добрі однокласнички пригостили її домашнім їдлом, тобто булочками з
варенням мейд ін мама склепала. Інна жлобськи наминала дармовий хавчик і ,коли з”їла аж занадто багато, Діма сказав коронну фразу:
-Смачні булочки?
-Угу.
-Мама пекла.А варення смачне?
-Угу.
-Його нам татова тітка передала.Прикинь,ще й записку написала”Їжте,дітоньки,варення. Воно ще дочорнобильське.”
Едік захрюкав від сміху.Офелія і Діма ледве втримали серйозний вигляд обличчя. А Інна, ледве проковтнувши останній кусок,тричі помінялася в обличчі, позеленіла, розвернулась і вийшла. До туалету так і не добігла. Полегшало. Стільки шарових булок, і виблювати? Ні-і-і. Не на ту напали.
-Два-нуль на нашу користь.-розсміялась нарешті Офелія.
-Народ,мене одне цікавить: куди ми подінимо всі ці пиріжки.
-Роби,що хочеш,вони ж у твому рюкзаку.
За двадцять хвилин четверта ранку.Всі жителі міста(чи майже всі) разом поринули у чарівну країну сноведінь...Паша також насолоджується цією частиною доби.У нього своє сновидіння.Найсолодше,найп’янкіше,найчарівніше,найбажаніше...і найреальніше.Паша не спить він насолоджується своєю мрією.Він,переповнений емоціями і енергією,не спить,бо боїться прокинутись і не знайти своє багатство.Він сидитьу своєму підвальчику,наче булгаковський Майстер(от тільки з Маргаритою вони вже півроку майже не спілкуються),і відмежувавшись від світу купою паперів,каталогів і історичної літератури,Паша працює(у поті чола).При слабенькому світлі(60Вт)настільної лампи він то з неймовірною швидкістю гортає сторінки,то вдивляється крізь лупу,шукаючи все нові,важливі для нього, деталі.Лише він розуміє важливість цих деталей.І лише він усвідомлює,що чим більше відповідностей між описанням у каталозі і бляшкою в його руках,тим кращу квартиру він зможе купити.Паша розіслав листи по факсу всім можливим покупцям і вже отримав кілька відповідей.У нього вже починається ейфорія,тому що описання у кількох довідниках збігається,і вага,і абсолютно всі надписи,і кожна деталь...Ну, якимось вапном вкрився,подряпався,але він так дешево купив цей напрочуд рідкісний орден(а продасть його,у найгіршому випадку,у п’ятдесят разів дорожче.Віват лохам неосвітченим!!!),але на реставрацію він витратить копійки,якщо сам не візьметься за наданя ордену відповідного вигляду,або продає ж він його ,як антикваріат,от і сплавить його у відповідному вигляді, хай самі реставрують. Але всі його роздуми,мрії і побудови планів порушило тихеньке”Тату!”І він,знов ж таки, наче крізь сон,навів свій погляд у сторону дверей,побачив там свою доньку,і поринув у свої перервані роздуми.
Офелія стояла у піжамі довго і нудно.Їй стало холодно,тому вона пішла в свою кімнату,взяла ковдру,обмоталась нею і повернулася на кухню,де напівсвідомий тато кайфував від свого металолому.
-Тату!
У тебе таке буває,коли темного,сумного,дощового ранку тебе намагаються вирвати з солодкого сну(а тобі так цікаво,чим він закінчиться!),аргументуючи це тим,що ти запізнишся до школи або на роботу(а тобі так хочеться ще хоча б дві нескінченні хвилини поніжитись під ковдрою),і ти щось нехотячи мугикаєш крізь сон(з величезним бажанням усіх послати),і під впливом теплої постелі намагаєшся спати далі?Щось подібне відчував Паша.Він не спав,але й прокидатися не хотів.Пашка занадто сильно любив свою роботу,тому віддавався їй цілком і повністю.Більше антикваріату він любив лише свою дочку Офелію.І це створіння стояло зараз біля нього,закутане в ковдру, і вимагало уваги.Причому дуже наполегливо.
-Тату!
-Офеліє йди спати.
-Ну тату!
-Що ти хочеш?
-В мене проблеми.
-З проблемами твоя мама ходить до психолога.
“Ха-ха.Як дотепно!”
-Тут,боюся ні мама,ні психолог мені не допоможуть.
-Що сталось?
-Тату,що таке дискримінація?
“Ото дурепа.Знайшла,що сказати.Не можна було сказати все одразу?Напряму?”
-Спитай у мами.
-То ти знаєш,чи ні?
-Це порушення прав.
-Шо?Твої права фіг порушиш.Я маю право на десять хвилин на місяць розмови з батьком?
-Дискримінація-це порушення прав.
-Яких прав?
-Негрів.
-Негрів?
“До чого тут негри?”
-Так.В тебе все?Йди спати.
-Шось я не врубуюсь:до чого тут права і негри до улюбленого слова Дімкиного тата(і до чого тут...).Шось я заплуталась...
-Йди спати!Верзеш тут якусь фігню.
-Які негри?
-Американські!!!
-Короче...є в мене в класі одна дурепа,яка пересварила між собою всіх дівчат і хлопців,думає,шо вона пуп землі,встановлює свої правила...
-Вона тебе дістає?
-Та вона...мене ненавидить...робить все,щоб...вижити мене з класу,всіх намовляє проти мене...
“Точніше я так роблю.Я ж брешу.Для чого?Я ще гірша за неї.Але так треба.Це не для мене,це для класу,для всіх...Але він мене навіть слухати не буде,якщо я не скажу,шо Інна мене дістала.Пробач мені,Боже.В п’ятдесят я почну праведне життя і все спокутую.”
-Вона в нас типу кримінального авторитета...типу існуючої влади,яка перекриває кисень всім.
Влада-магічне слово.Паша мріяв про кар’єру політика.І його понесло...
-Створи опозицію до влади.
-Як то?
-Засуджуйте її діяльність,викрий всі її паскудні вчинки,перетягуй людей на свою сторону,доведи,що твоя позиція краща,висунь свої вимоги до неї,залучившись попередньо підтримкою переважаючої сили,підіть на компроміс...Будь політиком і дипломатом.
“А українською мовою!!!”
-Слухай,в мене є план.Неси ручку і папір.А ні...не треба.Тута є.І не вживай більше слів , типу ніфіга, блін і теде. То тебе не з кращої сторони характеризує.
“Ага,взялися мене виховувати.А де ви були,тату,попередні дванадцять років?!!!”
“Шо за життя таке дибільне?З людьми я не вживаюсь...і без них не можу.В мене нема друзів.Знайомих тьма,а друга ма.Жахливий життєвий парадокс.Може подзвонити кому-небудь?Кому?Тим дурепам-типу-подругам у Ковель?Друзям по пісочниці в Київ?Дімі?Я його вже дістала.Нав’язуюсь йому по причині і без.Едік,взагалі,сприймає мене тільки тому,що я очолила боротьбу проти класової “нерівності”.З Анькою я майже не спілкуюся.Якась вона відлюдькувата.Ніби-то самотня,а з другого боку,сама від себе всіх відштовхує.Їй наче ніхто не потрібен.Дивна вона.Я так і не зрозуміла, чому ми вчора посварились.Додумались навіть парту крейдою поділити.Вона сказала, що в цьому класі давніше за мене,що я претендую на те,чого вона добивалася майже рік, що я зрадниця.Сказала,але ніфіга не пояснила.Причому так раптово,ні з того,ні з сього,без причини і приводу.Можливо,я погано поінформована?Можливо,я чогось не знаю?Але факт залишається фактом: я ні слова не догнала з того,що вона сказала.Я тупію на очах.А в п’ятому класі я ще була відмінницею.
Я самотня до нудоти.Мені нема з ким поговорити,нема з ким погуляти.На вулиці снігу по пояс,а в сніжки ні з ким побавитись.Може якось ближче познайомитись з Олегом? Він старший,симпатичний і живе поблизу.
Мені бракує спілкування.Спілкування і розуміння.Я вже скоро розмовлятиму сама з собою.Я,звичайно ,дивна людина,всі не можуть бути однаковими,нормальні би втратили свою цінність ,якщо б всі були нормальними(Все-таки,я цьому світу потрібна),але невже так важко зробити вигляд,або хоча б намагатися мене зрозуміти? Моя мама і та вічно вопить,що я психована, істеричка, божевільна, дика, придуркувата, що я її позорю, не люблю і не поважаю, і що я така сама, як мій тато. Вона не може собі уявити,що з мене виросте. І певне впевнена,що я здохну десь у підвалі від передозування героїном. Що ж ,підвал в мене вже є.Але ні.Вона так не думає.Надіється до останнього, що я одумаюсь,переросту, закінчу школу, поступлю в універ у Києві, вдало вийду заміж за громадянина СеШеА і виїду з цієї довбаної, Богом забутої, країни. Невже ти, Боже, нас забув? Ні, я звідси не поїду.Все так не буде.Якщо вірити в теорію про чорні і білі смуги,то та як білизною з часів Київської Русі і не пахло, то десь скоро має бути “потепління”, що призведе до весни у вітчизняній економіці,а даліі в житті нації.Але моя мама мене все ж таки любить.Вона ненавидить мій одяг,але дає мені на нього купу грошей,не переварює мою (ту,яку я слухаю)музику,але змушена щодня готувати під неї обід.Вона мене не розуміє,намагається,але не дано.Тато навпаки,але він зраджує мене з антикваріатом.Вони ненавидять одне одного.Як вони живуть разом?Мама всім жаліється,що тато ламає її життя,а він стверджує,що вона його життя вже давно зламала.Вони розлучаться.Точно розлучаться.Ситуація кризова,кризовішої не буває.Мені дванадцять,я можу вибрати з ким залишусь.Я виберу(мені важко когось вибрати,але доведеться)тата.Мама мене ніколи не залишить і точно буде приїжджати,дзвонити,а тато знайде собі нову дружину і буде дбати про її дітей,а мене покине.Мама каже,що всі чоловіки так роблять,і тато мій не виняток.”
Класна керівничка у Офелії була унікальна.Виглядала вона на дрицять,а розум у неї був як у тринадцятирічної.В голові у неї ще досі літали метелики і цвіли троянди,які обвивали всі частини її мозку і не дозволяли йому розвиватись.У душі у неї завжди була весна,а у очах було безхмарне небо,думки були рожевими,а на її одязі завжди були не в тему самопришиті стрічечки,бантички і квіточки.Олена Іванівна досі вірила у існування прекрасних принців.І завжди сідала біля вікна,пила каву,дивилась на дорогу і чекала,що приїде особа королівського походження,на білому(швидше сірому від бруду,тому що дорога очевидно має бути не близькою)коні,в важких(поржавілих)обладунках (зі складу списаних реквізитів театру ім. М.Заньковецької), з великим страшним мечем (також іржавим, придбаним у Вишка, який навіть полінився його почистити) і чистою душею. Проспіває їй серенаду, приставить драбину до вікна і забере Оленку у свій (двокімнатний, на Левандівці) замок.
Вона безмежно любила всіх своїх учнів,дуже уважно їх вислуховувала(ще б.Вони всі були розумнішими за неї і завжди відкривали для неї щось нове)і все їм пробачала.Що діточки й одразу помітили вилізли їй на плечі,звішали ніжки ще й повішали на шию табличку з написом”Дура”.Про наївність і доброту Олени Іванівної добрі учні доповіли Офелії одразу,крім того,пояснили як це вигідно і яким чином то можна використати.Зрештою,те ,що Шостий”Б” був найгіршим класом у школі вже говорило про вчительку,яка була не в силах з ним впоратись.Офелія не була б собою,якби не використала це в своїх цілях.
Вона після уроків забігла до керівники в клас.Та пригостила її чаєм з печивом, натомість, примусила дівчинку поділитися своїми враженнями про клас. І як ”добра,відповідальна і серйозна” людина ,Офелія відрапортувала, що Інна не справляється з обов’язками старости і, що Христя плаче ночами, бо мріє перебрати на себе важливі Іннині обов”язки. Оленці стало шкода Христинки. Бідна дівчинка!!!
-Ви ж нікому нічого не скажите, ОленоІванівно?! Комусь може це не сподобатись, але Інна помітно зловживає тим, що вона староста і часто використовує свої повноваження (дещо перебільшені) не за призначенням. В моїй колишній школі її б вже переобрали. -з овечими невинними очима поділилася роздумами Офелія.
-Я давно вже хотіла,але...важко знайти причини,щоб переобрати...
-Скажіть,що її термін закінчився.
“Тато вже б оголосив їй імпічмент.Капець,я п’ю чай з училкою.Звар’ювати можна!!!”
Вона так і зробила наступного дня.Сказала,що в народу на носі референдум,а в класі потрібно перевірити на міцність Іннин авторитет і обрати старосту.За неї проголосувало п’ятеро,за Офелію-також п’ятеро, двоє за Костю, троє утрималось, решта підтримала Христю. Інниній розчарованості НЕ БУЛО МЕЖ!
“Три-нуль.МИ ведем.”
