Всі ідеали рано чи пізно зникають, розсіюються...або вмирають.
Ці слова написані не мною, ці слова написані життям.
ЧАСТИНА ПЕРША
Вигнана з небес
1. « Почати все спочатку» або «Вкотре в житті: другий шанс!»
8.30 ранку. Офелія сиділа на кріслі біля вікна і дивилась на тротуар, вкритий брудним оранжевим снігом, на ноги перехожих ,що кудись поспішали і не підозрювали про існування маленької дівчинки, яка в даний час перебувала в підземеллі та мало не викручувала свою, всю в металі, шию лише для того,щоб побачити обличчя власників тих чорних стертих підошв,на які налипали сніг,пісок ,сміття,жуйки і те,що залишилось від ранкового вигулювання собак.”Якби в мене був улюбленець я б навчила його ходити на унітаз(чимало моїх знайомих стверджувало ,шо це можливо.І переважно доводили це власним досвідом…тобто в їхньому вмінні користуватися туалетом ніхто не сумнівається,я маю на увазі їхніх дресированих домашніх тварин!Зрештою…),або принаймні ходила б з кульком і совком,щоб за ним прибирати.Але…фу!Яка гидота!В кінці-кінців це дуже не приємно.Слава Богу,що я не маю пса,кота,хом’яка,морської свині…в мене навіть рибок нема!Кошмар!Мої «дбайливі» батьки навіть рибок мені не купили,навіть не зробили мені брата чи сестричку,шоб не так одиноко було!!!”
В цю хвилину вона побачила перед собою бездомного двір-тер”єра,який засунув свою щасливу морду в її віконце“Перше обличчя,яке я сьогодні бачу.Може ти хочеш зі мною поговорити?Я б поговорила.Уявляєш,заходить мама,а я розмовляю з дворнягою.Тоді ,можливо,мені пощастить і замість школи мене відправлять на “Кульпарків”(здається,так тутешню дурку називають).То як справи?Бомжуєш?Тебе треба з моїм татом познайомити.Він знається на бомжах.”Створіння чи то не почуло,чи то не зрозуміло запитання і ,лише,старанно обнюхало місцевість,прийняло зручне положення, підняло лапу,і по склу потекла тепла струйка жовтого кольору ,розтопивши залишки криги на шибці.Офелію,наче током вдарило і вона різко відскочила від вікна.Складалось враження,що вона злякалась,того,що може піддатись уринотерапії.”Сподіваюсь,що до приходу весни моя родина змінить місце проживання і мамі не доведеться мити ці вікна,що роками проходили такого роду дизинфекцію.
Фу!Який жах!Класно починається день.Як мене це все дістало.Я як дитя підземелля.Як в тюрмі.Навіть грати на вікнах є.Краще б мене замкнули на вежі,чи на горищі,тоді б я мала надію,шо мене врятує лицар або принц…а так…Підвальних принцес красені в обладунках не рятують.
Дістало!Це напівпідвальне приміщення,цей вогкий погріб,вікна якого виходять на тротуар і в якому я живу вже цілих два тижні!!!ДВА,два тижні!А скільки я ще тут проживу?Це навіть моєму таткові не відомо.Йому взагалі нічого не відомо.Він абсолютно нічого не знає.Як він свою роботу знаходить?Хоча ні.Питання треба ставити таким чином:як він знаходить шлях додому?Це,по моєму,просто нерозгадна загатка єгипетського Сфінкса.По запаху можливо,або по інерції,а можливо це сховано десь дуже глибоко,на підсвідомому рівні.О,я знаю!Напевно минулого року,коли батько вирішив кинути палити,і закодувався,то гіпнотизер запрограмував його на активну і успішну працю і на знаходження сімейного гніздечка.Звісно, так воно і було. Мій дедуктивно-дегенеративний метод мене ніколи не підводить. Пам’ятаю, за тиждень до цього він заблукав і не ночував вдома тричі, а,тим часом,був у нашої сусідки,тьоті Люби,мама їй тоді ше двері підпалила,а город підлила рідиною,яку використовують для обробки бруківки,типу,щоб там не росла трава.
Але зараз тата цигарки і тьотя Люба не цікавлять.Його цікавить лише антикваріат.Він не пам”ятає,коли мій день народження,але знає,де знайти блошиний ринок у Тмутаракані,або ,в якій коробці живе бомж,що їсть із старої німецької каски і продасть її за безцінь.Так ось,цей король second...Який там second ?Second thousand-hand-у,приволік мене у цей підвало-сарай.А в мене була квартира.Нехай не в Львові і не в центрі міста,і не моя,але вона була на четвертому поверсі ,і коли я виходила на балкон,то бачила голови,а не ноги.
А ще десь там далеко залишився мій коханий Родіон,мій Родик.УРРОДИК!Зараз певно розважається з Нілою з7-Вкласу.А вона перед ним так і крутиться.Але нікуди ти від мене не дінешся, приїдеш до Львова вчитись.Будеш подалі від Ніли і від своєї матусі.І ми будемо разом.FOREVER AND FOR ALWAYS!Амінь”.
Там і справді залишився Родіон Буряк.Хлопець,який їй шалено подобався,і без якого Офелія,здавалось не могла жити.Він був на два роки старший і вчився аж(!) у8-мому класі.Род(так вона його називала)був симпатичним і на голову вищим за Офелію(що було великою рідкістю серед хлопців дванадцяти-чотирнадцяти років).Чимось нагадував Рікі Мартіна.Офелія ненавиділа у ньому лише три речі(всього-навсього):його ім”я,прізвище і його маму-пліткарку,яка щовечора дзвонила СофіїВишко(маміОфелії)і рапортувала про всі місця,де перебував ПавлоВишко і про всіх осіб,з якими він розмовляв.Род якось часто загравав до Офелії,але дівчинка не відповідала йому взаємністю і він переключився на Нілу.І Офелія ,побачивши як “той тормоз”клеїться до “тої дуськи”усвідомила,що закохалась.А через місяць раптово переїхала до Львова і тепер плакала щоночі.Взагалі дівчина була не в гуморі.Останній тиждень круглодобово прокручувала Pink Floyd, який ненавиділа її мати. Таким чином вона намагалась звернути на себе увагу. Крім того, кожні півгодини вона заводила розмову про те, що в дванадцять років освіта їй вже не потрібна. Типу, писати-читати навчили – цілком вистачить!
Соня сьогодні була дуже схвильованою.Вона відправляла дочку в школу.З останньої школи ученицю Славську мало не вигнали за поведінку.
“Знову ця школа.Що може бути гірше?Мені освіта не потрібна,через чотири роки я вийду заміж.Род дуже розумний і добре вчиться, він мене забезпечить.Тато каже,що мені треба ходити до школи ,щоб спілкуватись з однолітками.У школі мене всі ненавиділи,я впевнена ,що й тут буде так само.Мій клас-це швидше за все купка збочених,психічно неврівноважених підлітків,а я з них буду найпсихованішою і найважчою.І якщо мене з цієї школи не виженуть,то я повішаюсь на шлейці від портфеля.Урочисто КЛЯНУСЬ!Чорт,де моя Біблія?Shit,пробач Господи за лайку!Короче,клянусь!Або я не Офелія Ван Вишко!!!”
Через годину біля дверей з табличкою”ДИРЕКТОР”стояла висока молода жінка, яка, очевидно, сильно хвилювалась і періодично, майже в істериці, і зі сльозами на очах, щось просила(благала)дівчинку років дванадцяти:
-Ти можеш хоча б раз в житті зробити мені послугу?Я ж в житті тобі ні в чому не відмовила!-жінка витягнула хустинку з сумочки і почала конвульсивно і динамічно терти очі, що посприяло утворенню чорних тушевих синців під очима.-Я тебе ніколи ні про що більше не проситиму,якщо ти нічого не зіпсуєш і будеш мовчати доки тебе про щось не спитають...
-Це порушення моїх прав! Ти забираєш в мене право голосу! Я БУДУ СКАРЖИТИСЬ В ООН!!!
-Та які в тебе права?!!-нервувалась жінка, стираючи розмазану туш, але переконливих аргументів щодо прав в неї не було, тому вона пішла дещо іншим шляхом: Заради мене! ПОЖАЛІЙ МОЇ НЕРВИ!!!
-А мої нерви? А мої? Я і так нервова! А від нервів всі хвороби. Я, можливо, і до твого віку не доживу!!!
-Заспокойся. Всі ходили до школи і ніхто від цього не вмер.
-Я буду перша. Може мене навіть занесуть в «Книгу рекордів Гінеса»! Мамусю, моя найдорожча матуся. Давай ще почекаєм. Я ж можу піти в школу і наступного тижня...
-Довчись хоча б до дев”ятого класу, а потім роби ,що хочеш.
-Ого, аж три роки?!!Я ж загнуся, повішаюсь у гардеробі, втоплюсь у ванній, демонстративно застрелюсь на першовересневій лінійці і...і...і ти - егоїстка.
-Я хочу щоб в тебе була освіта! ТИ ХОЧЕШ ПІДМІТАТИ ВУЛИЙІ?!
-Хочу!
-Ти мене не любиш і не поважаєш!-і Соня розплакалась.
Офелія ненавиділа, коли хтось плакав, а особливо мама. Її нерви здавали. Вона зі всіх сил намагалась бути холоднокровною, але матір було шкода. ”Колись їй поставлять пам”ятник за терпеливість”.-думала дівчинка.
-Добре. Не плач. Не плач, я тя прошу…Заспокойся заради всього святого, бо мене точно не візьмуть. Подумають: ”Оце сімейка!” і не візьмуть. Стопудово не візьмуть.
До кабінету директора зайшла напрочуд дивна парочка: молода симпатична жінка років так під тридцять, гарно і модно одягнена, з коротким каштановим (фарбованим) волоссям і підпухшими червоними очима. Перша думка, яка прийшла в голову директрисі була приблизно такою: ”Чоловік її б”є (а мене ні)”. А потім глянула на другу складову парочки і думка, яка прийшла їй в голову була приблизно такою: ”Вони удвох її б”ють. Ще один...як його? Модне словечко...тринажер,інженер,тінайжер.Точно тінайжер. Ще один клятий тінайжер на мою хвору голову”.
На голову Оксана Михайлівна(директриса)дійсно хворіла. Причому серйозно. Зрештою, важко залишитися нормальною, будучи директором школи. Але вона була особливою.
З дитинства Оксанка мріяла вчити дітей уму-розуму. Її ідеалом, взірцем і ідолом була перша вчителька , і старенька , колись чорно-біла, а зараз жовта фотографія , на якій були щасливе миле дівчисько і змордована долею педагога , жінка, стояла на письмовому столі у золотистій рамочці .По надпису”Складовська Оксана Михайлівна” ставало зрозуміло, що беззуба мала на фотці вже давно виросла і зараз стоїть перед Офелією і оцінює її зовнішній вигляд. А по заголовку на пів сторінки ”Перша вчителька моя” можна було здогадатися, що бабуся із штучним зубоскалом, то є першовідкривач педагогічного таланту у колишньої дівчинки-Оксанки.
Ще Ксена була феміністкою.Причому від маківки до п”ят, від шлунку до кінчиків пальців, по всій ширині і довжині її тіла, зі сходу на захід, з півночі на південь. Оксана шкодувала, що народилась не де-небуть в Азії,або хоча б в дев’ятнадцятому столітті, а в більш-менш емансипованому суспільстві. Вона вважала всіх чоловіків тупим обмеженим бидлом , і це було головнаю причиною того, що вона так і не вийшла заміж. Ще вона мріяла про світ, де взагалі не було б чоловіків. У крайньому випадку Михайлівна зробила б їх всіх (щось попахує садомазахізмом) рабами.
Офелії пощастило, що вона була дівчинкою. Але одягнена вона була трохи по- хлопчачому, а на рюкзаку висів значок з написом ”Бери мене –я твоя”, ”Люблю блондинів”, ”смерть вчителю!”, ”Вчителі-фашисти”, ”Бережіть навколишнє середовище!!!Партія Зелених”, ”Оргазм-найкраща терапія”, ”Не хочу учится,а хочу женится”, ”Хочеш схуднути?Спитай мене як?”, ”I speak English”, ”Смерть москалям!”, ”Хочу зробити тобі боляче” і просто”ХОЧУ”. Крім того, за подертими джинсами, червоними колготками під ними,татовій сорочці і бляшкам на руках і шиї, ставало зрозумілим, що дівчина - або ходячий сюрприз, або страждає від надмірної кількості хромосом. Ці кілька факторів сприяли формуванню поганого (катастрофічно поганого) ПЕРШОГО враження про Офелію, а у «пальнутої директорши» іншого враження не існувало, вона ніколи не змінювала думки про людей, вона взагалі з ними не спілкувалась.
Складовська нахилилась до дівчинки і повільно, як у малої, або хворої дитини запиталась:
-І як ти кажеш тебе звати?
-О-ф-е-л-і-я. Мене звати Офелія. Ви Шекспіра читали? ”Гамлета.Принца Да...
-А рочків тобі скільки?
-Дванадцять. На пальчиках показати?
-Офелія!-штовхнула її Соня. Але , здавалось, що до дівчинки не дійшло і вона продовжувала розмовляти «хамським тоном»:
-А ше я вмію читати, писати, рахувати, знаю табличку множення, англійську мову, дні тижня і можу сказати, котра година. І не дивіться ТАК на мене!Я нормальна! Не вірите? Подивіться в мою медичну картку!
Важко сказати, що в той момент відчувала Соня, але в неї мало не стався розрив печінки. А от Ксена просто довго думала як покарати таку нахабу.
-Лізонько, візьмем цю дівчинку в 6-Б.-сказала вона секретарці. І ці слова прозвучали, як діагноз і як вирок водночас.Словом,Офеліїстало страшно.
По довгому-предовгому зеленому коридорі,по жовтій-прежовтій школі, з решітками на вікнах,йшла маленька-премаленька дівчинка Офелія.З сумним-пресумним блідим,кольору морської хвилі,обличчям.З гігантським червоним,пописаним маркером,рюкзаком і одягнена в стилі”необомж”. Нігті також були помальовані чорним маркером, а на голові були вив’язані два чорниі хвости, які звисали до ліктів і підтримувались такою кількостю резинок, що стирчали, мов антени, і , здавалось, чіпляли лампи на стелі. Окрасою всього цього стали величезні замшеві , фіолетового кольору черевики, на грубій тракторній підошві, які були на три з половиною розміри більші, які Офелія придбала на барахолці за тридцять(!)гривень, і якими шалено пишалася.
Позаду Офелії бігли її маман на десятисантиметрових шпильках, а попереду з розумним виглядом по-модельному крокувала Ліза.
Нарешті вони підійшли до дверей кабінету, де, судячи з таблички, “довбали” діткам зарубіжну літературу.
“УРА!!! Приїхали! Зараз я побачу ту купку дибілів, з якими буду гризти граніт науки до дев”ятого класу (у кращому випадку).
Двері відчиняються...А за ними Суперприз: Подорож до країни Добийсебенавчанням! А головне з тридцятком клятих дванадцятирічних недоумків, які будуть тебе зневажати і ненавидіти тільки тому, що ти їх б”єш, матюкаєш і всім своїм організмом прагнеш довести їм, що ти не така як вони, ти краща, ти НАДЛЮДИНА!!! Але вони занадто тупі, щоб це зрозуміти. А людині властиво протистояти тому, чого вона не розуміє.
О Боже! Що це? Моя вчителька? Що ти кажеш, О ТУПА СЕКРЕТАРКО? ТО МОЯ КЛАСНА КЕРІВНИЧКА?!!!! В неї усмішка ,як у семирічної дитини з відхиленнями (вигляд не кращий)!!! Чого вона мене навчить? Хіба що буде об”єктом вивчення синдрому Дауна.Дурновата директорка,дурновата секретарка,дурновата класна керівнича,ДУРНОВАТА ШКОЛА!!!Ще й пофарбована в жовтий колір.Це ж треба,так влучно,так символічно!Але я ж також дурновата...”
Офелія була права абсолютно у всьому, але вона і не здогадувалась,що її відрядили у найдурноватіший клас Львова.У 6-ий-Б.Через рік він стане 7им-Б.(7Б. Січете? Всі, сподіваюсь, знають, що це таке?) І це буде також дуже символічно, бо вчителі, яким «пощастило» мати велике співвідношення годин на тиждень у цьому класі,часто йшли на лікарняний і отримували “Жовту картку”.Але з приходом Офелії все мало змінитись.І змінилось. Але на той момент цього ніхто не знав.
Отже, наша Месія переступила поріг класу.
-Опа! Кльовий прикид! У кого вдягаєшся?-завопів хлопець на першій парті.
-А воші в неї є?-подало голос щось схоже на почесного ботаніка класу.
“Бовдур! Я миюсь двічі на день, на відміну за тебе. Міг би своїх зелених друзів з-під носа повитирати, перш ніж кричати про те , що ти фанат гігієни. Ідіот! Якийсь очкарик недорослий.”
-Та ти дебіл! Глянь яка краля! В неї вже груди ростуть!- з вдоволеною міною крикнув хлопчак позаду.
-Та ти, Дімка, гониш!- гаркнув очкарик.
-Ніфіга, ти думаєш, чьо вона таку широку футболку напялила? Шо б на неї не впало моє збочене око, якого дістали ті прищаві дівчатка з безстатевою фігурою...
Цей , здавалось, невинний, невдалий жарт юного Дона Жуана, який виглядав трохи дорослішим за своїх однокласників і прагнув всім довести, що він і думає по-дорослому, зрозуміли не всі і цієї ж миті йому в горло вчепилося всі п”ятеро “безстатевих” створінь цього класу, кожна з яких вважала себе кандидаткою в ”Міс Світу”.
Далі все змішалось: до рукоприкладства долучились хлопці, які вирішили визволити Дімку з рук розлючених дівчат. Вчителька не могла дивитись на цю душороздираючу сцену, яка нагадувала, ньюйоркський чорний квартал у найнеблагополучніші дні його існування. Але лізти в бійку вона теж не могла, бо знала, чим це для неї може скінчитись. Все, що їй залишалось робити це стати в проході і дитячим голосом закричати:
-Діти припеніть! Що ви робите? Що за розпуста на уроці? Що ви собі дозволяєте?
“Т-а-а-к. Моя учила антиакселератка. Мої однокласники кращі, ніж я думала, але ПРИДУРКИ (придуркуватіші, ніж я думала). А я попала в пекло. WELCOME TO THE HELL !!!
-Офелія, ти тут вчитесь не будеш! Ідем заберем документи?-прошепотіла Софія.
“А ДЕ ТИ БУЛА ТРИДЦЯТЬ ХВИЛИН ТОМУ, КОЛИ Я ТЕБЕ БЛАГАЛА: ”ЙДЕМ ЗВІДСИ!!! ТО ПАСКУДНА ШКОЛА!!! ВІДДАЙ МЕНЕ КРАЩЕ В ЯКУ-НЕБУДЬ ГІМНАЗІЮ!!! ”НІ. ТИ МЕНЕ НЕ ПОСЛУХАЛА. ТЕПЕРКА ТЕРПИ!!! Я ПООБІЦЯЛА ТУТ ДОВЧИТИСЬ ДО 9-ОГО КЛАСУ. А Я ДОТРИМУЮ СВОЇ ОБІЦЯНКИ, ОСОБЛИВО, ЯКЩО ТИ ЦЬОГО НЕ ХОЧЕШ!!! ЯКА Я ДОБРА!!! Аж плакати хочеться.
-Ну ні , мам. Ти сама вже не знаєш, чого хочеш. Я лишаюсь тут. Ти сама цього хотіла. Я лишаюсь.
А тим часом бійка продовжувалась. Дівчата пустили в хід свою таємну зброю: нігті, зуби і істеричні воплі. А хлопці почали тягнути їх за волосся і викручувати їм руки. Зрештою, і ті і інші забули про причину сутички і, ображені критикою своєї зовнішності, дівчата почали битись між собою за право заїхати в чоло бідолашному Дімці, а хлопці почали бити одне одного просто так, без причин і пояснень. Хто зна скільки б воно ще тривало, але голос подала Ліза:
-6-ий-Б, якщо ви зараз же не заспокоїтесь, то я приведу Ксену Принцесу Воїна, і вона вам тут влаштує Третю світову!!!
“Ого, аж так! Хто така Ксена?”
Ці слова виявились чарівними і через кілька секунд всі розсілись по своїм місцям. Училка перевела подих іпокликала до себе Офелію.
-Діти, познайомтесь з вашою новою однокласницею Офелією.
“Де ваші оплески пані та панове?”-розчаровано подумала Офелія, не знайшовши бажаної підтримки.
-Вона приїхала до нас з міста Ковеля.-перервала думки учила.
“а вони хоч знають,де воно знаходиться?”
-І тепер буде вчитися з нами.
“Як казав дідусь Ленін:”Уга ,тавагищи!!!”
-Офеліє можеш сісти за першу парту до Христинки.Вона дуже хороша дівчинка.Ви з нею потоваришуєте,я впевнена.
«Христинка!Не Христя і не Христина,а саме Христинка!!!»-подумала Офелія і одразу пригадала всіх можливих «Христинок» на своєму дванадцятирічному життєвому шляху.Вона б не звернула увагу,але всі вони чомусь були однаковими:мінімального,як для свого віку зросту(одну з її однокласниць,яку звали Христинка,всі фотографи і інші «ліві»люди плутали з чиєюсь молодшою сестричкою.Мама Офелії також думала,що дівчинка в першому класі,коли та вже була в п»ятому.),з великими,наївними баранячо-овечими очима, «скромно»,як вважала попередня класна керівничка Офелії,вдягалися,тихо розмовляли навіть у мікрофон,були дисциплінованими,врівноваженими,водночас перешуганими,добре вчилися,займалися художньою самодіяльністю,співали в шкільному хорі,писали вірші,відвідували всі можливі і неможливі гуртки,сиділи на першій парті,уважно слухали,рівно тримали спину,поклавши руки на парту,чемно піднімали руку(завжди під кутом дев»яносто градусів і невідриваючи лікоть від поверхні парти),ніколи не розмовляли без дозволу,ніколи не виходили в туалет на уроці,були старостами і улюбленицями вчителів.
Отже за першою партою сиділо створіння,якому максимум можна було б дати років вісім.Вона ,певне єдина в цій школі носила шкільну форму(решта учнів вважали,що 1993рік давно минув і піджаки малинового кольору –вже давно не круто),писала віршики про маму і мило посміхалася всім вчителям і однокласникам. «От і ще одна!Чому в них всіх навіть імена однакові,як клони якісь!-поддумала Офелія,скривившиобличчя у вдаваній посмішці і глянувши на нову класну керівничку: «Не маю зеленого поняття,якою вона була в школі,але їй також би підійшло це ім»я!»
Офелія вже вирішила,що доведеться змиритись зі своєю нелегкою долею і сісти за одну парту з цим“монстром”.Вона моментально поринула в роздуми і почала перебирати в голові всі можливі слова ,які могли б послужити Христинці кличкою,але роздуми перервалися криками Ботаніка:
-Слухай,ти!!!Твої антени Польщу ловлять?!
-Ловлять.І не тільки Польщу.А ти соплі чьо не витираєш,боїшся,що шкіра під носом перестане зволожуватись?
-Та ви вже дістали!Прийшла до класу нормальна людина,а ви наїжджаєте.Корчите з себе бог знає шо.Олена Іванівна,шо ви встали,як вкопана,не можете їх заспокоїти?Ви ж класний керівник ,все-таки.Обов”язково директоркою лякати?- владним голосом з розумною інтонацією заявила, здається, дівчинка на останній парті. Офелія припухла. Так з вчителями у попередній школі не розмовляли!
“Значить Ксена-то директор.Куди я попала?Де мої речі?Де моя мама?ШЕ тут стоїть!Бідний тато.Замахається він сьогодні розбавляти валер”янку!”
-І не сідай до Христі.На першій парті сидіти небезпечно:наш історик страждає слиноневтриманням,його сторінка в журналі вся обпльована.Сідай біля мене.Тут вільно.
Керівниці,очевидно,стало напрочуд незручно.Вона зітхнула,набрала повітря в легені,але нічого не сказала.Вона рідко казала щось учням сприводу їхніх слів і поведінки,хоча причин для цього було предостатньо.
Офелія подумала,що знайшла собі адвоката і сусідку по парті.Вперше за день відчула як покращується настрій і попрямувала до останньої парти,де судячи з усього сиділа найнормальніша людина в цьому найненормальнішому класі.Христина була дуже розчарована і ображена.Вона мало не плакала.Неприємно вийшло,але Офелія цей факт цікавив менше за все.
Нову її подругу звали Аня.Вона носила коротке чорне волосся,посмуговане фіолетовою тушшю,зелені джиси з накладними кишенями і портфель з Вінні-Пухом.Всіх дівчат в класі вважала безмозкими ляльками,а більшість хлопців-недорозвинутими.Дружила лише з Дімкоюі його сусідом по парті,Едіком.Офелія Їй сподобалась одразу.Причина очевидна:вони були схожі і характером, і світоглядом,і своєю бунтарською натурою,і ненавистю до всіх,і бажанням помститись невідомо кому,невідому чому,і невідомо за що.
-Правильний вибір.Христя-дівчинка нормальна,але перша парта-це не навчання.Я Анька.
-Дуже приємно.Шо то за маньяк...ну, той,що до мене примахався ,тіпа щодо моєї акселерації?
-Такі мудрі слова знаєш!Ти відмінниця?
-Де там!Маю четвірку з математики і з фізри.(Взагалі вона завжди була в списку найкращих учнів,але всі оцінки за знання перекривалися записами в щоденнику про незадовільну поведінку,півсторінковими червоними зауваженнями і повідомленнями про запрошення батьків до школи,на які,не дуже дисципліновані батьки,ніколи не відгукуались,що доводило вчителів до сказу і давало Офелії необмежену свободу дій.)
-Ти на Дімку уваги не звертай.Він нормальний,просто не дуже розумний.Він найстарший в класі:йому 13років(пізно в школу пішов),виглядає на 14,а мислить,як десятирічний.
-Кажуть,шо хлоці ,по розуму,відстають від дівчат на чотири роки.
-Во-во,то саме той варіант.
-Розкажи ше про нього.
-Сподобався?
-В принципі,він досить симпатичний,навіть,як на прищавого підлітка.
-То не дивно.Всі дівчата в класі таємно в нього закохані.
-І ти?
- З дуба звалилась?ПО –перше,він не в моєму стилі,по-друге-мене тут і дівчиною не вважають.
-Ну...Я слухаю.
-Прийшов сюди минулого року з якоїсь бандитської школи.Перших дві чверті корчив з себе хрещеного батька,але не прижився в цій ролі і відкрив своє справжнє обличчя:слабкого маленького маминого хлопчика.
-Тому і не прижився.
-Та ні.Просто тут свої є.Територія давно поділена між”дєвачками” і”всіма іншими”.Тут Інка-кримінальний авторитет.А ті чотири дурепи-її подруги...
-Її банда?
-Швидше секта.В них є свій власний культ поклоніння ідолам,власні “панятія”,закони і ритуали.А головне проникнути в їхнє “таємне братство” дуже важко.Там місце лише обраним...
“Ну ні фіга собі!Бачу тут буде цікаво.З цього класу можна черпати інформацію для сценарію мильної опери.Блін,шо зараз за урок?Ми будем сьогодні вчитись?Шо за школа?А цей Дімка так нічо.Ти диви як на мене вилупився!Показати тобі язика? Ну добре,живи,я сьодні добра.”
-...Я туди не хочу,звичайно.Вони якісь дивні всі.Особливо,Інна.
-Це яка?
-Та шо в шотландці,сірому светрі і з двома косичками.Колись вони поклонялися Спайс Герлзам:Кожна з них була якоюсь з перчинок:хтось-Емма,а хтось-Вікторія т.д,т.п.Потім почали всі кодлом дуріти від Бекстрітбойз,і кожна була псевдо-нареченою одного з солістів.Спочатку всі були закохані в Ніка Картера,але Інка його перша забила,а на дорозі їй вставати не можна.Тут не терплять конкуренції...
“А це ми ше побачимо!”-заділо за живе Офелію.
-А зараз Інуся любить,коли її називають Брітні.
-А решта команди як називати?
-ЇЇ підтанцьовка!!!
-Вони в психіатра не пробували перевіритсь?Ато деякі люди також себе гітлерами,наполеонами вважають.
-Та тут за половиною класу дурка плаче.Така компаша зібралась.Кажуть,шо нас розформують наступного року.Типу хлопців багато,тому дисципліни нема,а насправді всю погоду створює Інна іКО.А пацани разом дуріють,а поодинці нічого не вирішують.Доречі,одні з одними воюють,доносять постійнобатькам,вчителям,завучам,не розмовляють майже між собою,хіба шо часом сваряться або б”ються.Отакіділа!
-Ти на чиїй стороні?
-Жодних не підтримую,займаю нейтральну позицію,а вони мене майже не помічають.Ніби мене й не існує.Зате я не влажу в різні пригоди і не маю лишніх проблем.А ти ,я бачу,досить привітна.
-Перше враження буває оманливим.Насправді,я саме натуральне хамло.Моя мама каже,шо я –язва.
Розмову прирвала одна з шпигунок Інни:
-Прівєт,мене звати Ліда.В тебе таке незвичайне ім’я,Офелія...
-Скажи спасибі моїй мамі,яка в молодості перечиталась Шекспіра і дала мені це незвичайне ім’я.Деколи серед різних там Марусь,Галь і Лесь я почуваю себе якимось засра...заср...тьфу!!!Засланцем.
-Хі-і-і!Ти така смішна!
- ХА-А-А!!!ВЗАЄМНО!!!
- “О дурепа!Лялька гумова.”
- -Лідо,займіть своє місце!Вже,здається двадцять хвилин як урок.Вибачте,що спізнилась,мене затримали.-заволала вчителька в величезних притемнених окулярах.
“Ну де ця Анька?Залишила мене на призволяще.Ненавиджу,коли мене залишають одну.Стою тут одна,як билиночка в полі.Як дурепочка посеред коридору!Йой-йо-йой,мамо,народи мене мертвою!Повзе ця Інна зі своїм ескортом.Може буде агітувати в Партію Зелених,або в клуб фанатів ляльки Барбі.Цікаво вони листівки або плакати мають?Прикидаю,Інна зі значком на грудях “Хочеш бути схожою на ідіотку?Спитай мене як.”підходить і каже:”Я представник канадськоїфірми”Брітніінкорпорейшн”,пропоную вам придбати лак для волосся за спеціальною ціною...Ох!
«Чорна хмара з-за лиману небо,сонце криє...”Спокійно.Це ж тільки Інна-Брітні.Треба подумати про щось приємне.Родику,мій Родику!ДЕБІЛЬНЕ ІМ’Я!!!Дімка!”
-Салют,нас не познайомили,але я впевнена,що ти про мене вже чула.-сказав дивовижно противний дитячий голос.
-Феєрверк!!!А ти шо,така популярна,невже ,Юрій Гагарін власною персоною?
-Не смішно.Ти не бійся,я прийшла запропонувати свою дружбу.
“Руку і серце.Я з шизічками не дружу”
-Може спершу відрекомендуєшся?
-Мене звати Інна.Але друзі називають мене Брітні.можеш мене також так називати.
-Класно!А тобі я дозволяю називати себе Агілерою. Можна просто Крістіна.
“Ти ба яка крута.Могла б постаратися хоча б перше враження пристойне справити.”
-Ти краще не наривайся...
“О-о-о-йо-йой,воно мені щей погрожує!!!А я думала,що я-нахаба!!!”
-...Тут тобі нема чого робити,якшо маєш зі мною погані стосунки.Зі мною,навіть старшокласники рахуються.Поняла.Я бачу,шо ти не дура.Подумай трохи.Тобі нема чого робити з цими недоумками.
“А я промовчу”
І тут пригнався якийсь малий і з небувалою насолодою завопів:
-КААРААНТИИН!!!
За мить в гардеробі стояли черги,як в 91-ому за хлібом.Офелія перезувне туди не здавала,тому в розвалочку,не поспішаючи,спускалася сходами.Позаду бігла якась постать,яка зрівнявшись з дівчиною,вхопилась за рюкзак.
-Віддай!
-Я понесу!
-Віддай я сказала!
-Він важкий,Я понесу.
-Не важкий!Без тебе впораюсь!
-Як не важкий?Ти ж сьогодні книжки отримала!
-Я мало книжок отримала!Вали,бо в рило заїду!!!
-Я не можу дозволти дівчині носити важкі речі.
-Слухай,джентльмен,та ти проламаєшся під моїм рюкзаком!
-Може я і маленький на вигляд,але сильний!
-Та ти шо?!Ти хто такий?
-Я Костя-твій однокласник.Чому ти мене не пам”ятаєш?
-Бо я одна,а вас багато.Може я твою сумку понесу,а то її,бідолаха,ледве тягнеш за собою?
-Це не припустимо!
-Па-па!Не хворій!Пильнуйся,пий вітаміни,бо грипом,в першу чергу,хворіють маленькі ослаблені організми!
-Не смійся!От побачиш,виросту,ше будеш сама за мною бігати!
“До чого він це сказав?Шо за день?ФУ,головне,що я його пережила,а поки маю тиждень-два на роздуми,як тут прижитися.Треба буде показати їм ,хто я така.Я не просто новенька жертва шостого”Б”класу.Я лідер.Тільки,як це довести?Треба поставити на місце цю Брітні!!!Ой,тримайся,дівчинко!!!
На фіга воно мені треба?Шляхи мої-ноісповедимі!Амінь.”
