1984 рік.
Моя подружка Галка живе в бараках. Розташоване її помешкання в дикому районі - біля вокзалу (від якого до тюрми cто кроків). Галка і її сім*я вірять, що ось-ось на місці цих бараків побудують дев*ятиповерхівку і вони нарешті заживуть «як всі». Це заповітна мрія Тупальських – зажити, як всі. Туалет надворі. Про ванну годі й говорити. Ходять в баню. Тьотя Ксеня називає це - «не всі зручності». Для мене таке життя - екзотика.
Галка молодша за мене на два роки, вища на 20 сантиметрів і важча вдвоє. Тому не будемо приймати до уваги паспортні дані. У свої 16 пропозицій, щодо сороміцьких стосунків я ще не отримувала. Галку вже давно використовують. Це не афішується нею, але я здогадуюсь. Галя має брата-урку (ну не геній же кібернетики, їй-богу, в бараках). Її мама, тьотя Ксеня завжди на роботі – миє посуд в шкільній їдальні.
У двері кімнати грюкають. Галка відчиняє, в хату мовчки заходять страшні спиті типи. Моя подружка дає їм по пакунку, загорнутому в газету «Труд» (здогадуюсь що, хоча ніколи не допитуюсь). Так само безслівно вони зникають. У цій хаті завжди повно пустих пляшок... Галка часто розповідає про батька. Хоча той врізав дуба коли вона була занадто юною, аби пам*ятати його. Показує мені фотки. Давні-предавні. Він дуже гарний – високий. Галка зростом і розвиненістю м*язів вдалася в нього.
- Цироз печінки. – каже вона й ховає фотку в особливу коробочку. А ту в маленьку валізку, яка зникає у тумбочці.
Мені цей діагноз ні про що не говорить. Галка ж в свої 14 добре знає від чого буває цироз печінки. Ми лежимо на залізному високому ліжку. Я роздивляюсь плюшевий килим про темний ліс, Червону Шапочку і вовка. Галка тицяє мені купу світлин, таких самих за якістю, як і портрет її татка. Коли я беру їх я все ще дитина. Коли кидаю перший погляд на картинку – в мені прокидається жінка.
Зараз не пам*ятаю детально тих порно-сюжетів, але відчуття називаю ранньою стадією оргазму. У 84-му роблю вигляд, що мене то не турбує, аби бути на одній хвилі з Галкою. Та серце стукотить шаленно. Здається навіть сірий вовк з килима підцибує в такт з ним...
...
Позаду дев*ять класів загальноосвітньої школи. На літні канікули ми з батьками їдемо на море. Під Одесу. Звичайний пролетарський відпочинок початку вісімдесятих. Я навіть уявити собі не можу, що моя засмага змінить світ навколо мене...
Йду вулицею рідної Вінниці. На мені біла коротка спідничка й така ж кофтинка. Мама зв*язала власноруч. Цей одяг пасує до моєї засмаги. Відчуваю.
- Дівчино! – чую. Не йму віри, що звертаються до мене. Бачу перед собою дорослого чоловіка. Білявого й занадто привабливого. Йду далі.
- Дівчино! – розумію, що кличе він саме мене, бо легко торкається моєї руки.
Щось незвідане проноситься тілом. Дивлюсь в його ясно-блакитні очі. Він посміхається щиро й невимушено.
- Ви не підкажете де тут вулиця Денікіна ?– питає.
- Не знаю. – механічно вимовляю і нічого кращого не можу придумати, як піти.
Він мене доганяє і пояснює, що це жарт. До мене нарешті доходить, що в радянському 1984 році в обласному центрі жодна вулиця не може бути названа іменем білогвардійського головнокомандувача, по суті ворога. Я сміюся. Він також. Володимир. Мені не подобається ім*я. Та він йде поряд зі мною туди, куди йду я. Хоча зустрілись ми, йдучи один навпроти іншого. Мені приємно, що на мене звернули увагу. Виходить – подобаюсь.
... Наприкінці літа наша річка Південний Буг пересохла. Люди прийшли на пляж і не змогли поплавати. Діти ходять серединою зневодненого русла табунами та збирають в намулі рибу. Дорослі шукають коштовності. Відчуття дивні: цікаво й страшно водночас. Вова пропонує: «Ходім на той берег». Ми йдемо. На протилежному березі - «дикий пляж». Така в нього назва не тому, що там юрмляться натовпи нудистів, а тому, що він захаращений і весь вкритий очеретами, кущами та високою травою. Якого «бена» я сюди попхалась? Романтика! Там в непрохідних кущах він притискає мене до себе. Мене цілували й до цього, але здебільшу хлопчики мого віку. А цей - старший років на десять. Мене лякають розміри і ступінь твердості чогось в його плавках. Я тікаю на свій берег. Але не по дну висохлої річки, а через міст...
...
1985 рік
Мені вже 17. Школу закінчено. Знову літо. Потрібно готуватись до вступу в інститут. От тільки, що вибрати. Не гріє нічого. Думки не про те. Чому я все ще дівчина – от що мене турбує. Ні, не кожної хвилини я переймаюсь цим питанням. Але... Можливо не варт було тікати тоді від Володі.
Мені не цікаві прищаві однолітки. Інтуїтивно здогадуюсь, що вони вміють і знають ще менше ніж я.
Моя територія – пляж. Саме там і треба знайомитись. Та я вже зі всіма знайома, мало не в кожного була закохана, з двома навіть ходила на побачення. Усі вони дорослі чоловіки (середній вік 27). Але є один. На мою думку найкращий. Коли зараз бачу його синього від самогону під магазином – здригаюсь. Він любть бухнути. Навіть палюче сонце не стає йому в цій справі на заваді. Завжди загоряє в сімейних трунях і загар той специфічний – лише зі спини. Пінгвін. Характерне забарвлення картярів. От вам іще одна вада. Та для мене - він напівбог. Можливо тому, що знаю я про нього найменше. Романтика! Альоша – його ім*я. Прізвище ще благозвучніше. Задністрянський. Друзі звуть його Заднік.
Я таки набиваюсь до нього у гості. Восени. До інституту не вступаю. Байдикую (по тим часам ходжу під статтею за неробство). Він приводить мене до себе й показує свого «альошку» ... Ні, не отак відразу з порогу. Трохи згодом. Я тікаю. Коли сиджу в тролейбусі і мене колотить, як бельгійську кобилу питаю себе «А чого приходила?». Відповіді не знаходжу, але більше не тремчу.
...
Юрій мені дуже подобається. Я з ним сміюсь. Коли він веде мене додому, пригинається й оглядається (навмисно). Каже, що боїться моєї мами, яка вірогідно хоче поцілити в нього горщиком з якоюсь городиною. Він має рацію. Мама моя зазвичай виглядає у вікно, по-шпигунськи прикрившись фіранками. Та не може вона через густу темноту ночі роздивитись, що йому майже 30.
...Недільний ранок. Я все вирішую і йду до нього. Старі двоповерхові будинки на околиці міста недалеко від хімкомбінату (район лондонських смогів). Я знаю, що його мами немає вдома. Вона дуже старезна. Юрко її чи любить шалено чи боїться надмірно не можу второпати. Дзвоню. Він здивований. Їмо манну кашу!!! Потім дивимось старі фотографії, де Юрко зображений в далеких ( для мене) семидесятих. Мене до безтями смішить та мода. Авжеж з висоти стилю диско клешені джинси й зачіски а-ля Джиммі Моррісон видаються клоунськими прикидами. Він також сміється і глузує із Юрка-хіппі. Після перегляду вмикаємо телевізор. Чергові вожді вчергове розповідають, як треба жити. Тішимось ще й з того. Коли вже зовсім вичерпались усі запаси розваг, я переходжу до наступу. Він залюбки мені піддається. Ми по-дорослому цілуємось, розклавшись на матусиному дивані. Коли ми вже роздягнені Юрко з доброю посмішкою питає : «Ти запобігаєшся?». Я дивлюсь на нього і не можу второпати про що він говорить.
- Ти ж це вже робила? – питає він ніби підштовхує мене до ствердної відповіді.
- Ні, - кажу я і розумію, що втратила свій шанс.
Він схоплюється. Нашвидкоруч вдягається. Намагається не дивитись на мене. Переконуюсь, що найстрашніший недолік для дівчини – бути незайманою.
Намагаюсь повернути його в ліжко. Кажу, що хочу цього і хочу, щоб це був саме він. Юра вже не сміється і не жартує зі мною. Надто серйозно пояснює, що не може брати на себе таку відповідальність. Тоді повертається на кухню, аби доїсти залишки манної каші... Я зникаю з його життя...
...
Моїй подрузі Альбіні подобається мій сусід – Віталик. Щоправда його можна назвати моїм сусідом лише умовно. Живе він в іншому під*їзді і зовсім зі мною не знається. Де, коли та як його примітила красуня Альбіна для мене загадка.
Ми цілодобово вартуємо на моєму балконі, куримо непомірно й вдивляємось вниз і вдалечінь з висоти восьмого поверху. Іноді нам (читай Альбіні) щастить і ми (читай Альбіна) хвилини три маємо нагоду милуватись його потилицею. Альбіна мріє віддатись йому і весь час про це говорить. Щоправда вона доволі мовчазна, але коли говорить, то саме про це.
На цьому розповідь про Альбіну закінчується і розпочинається власне про моє гріхопадіння.
... Мій тато божеволіє від думки, що ось-ось за мною прийдуть з органів і поволочуть до в*язниці за дармоїдство (я займаюсь «нічим» аж місяць). Отож з жовтні я йду працювати в універсам. Я стаю фасувальницею першого в Вінниці магазину самообслуговування. У глибоких нетрях великої споруди ми розкладаємо сипучі товари по паперовим та поліетиленовим пакетам. Мішки, ваги, кран (трохи інший ніж на будівництві) та миші – ось складова цеху фасовки. Клан фасувальників – це зграя анархістів. Фасувальниці продають наліво цілі упаковки (10 кілограмів) цукру , коли в одні руки дозволяється відпускати лише кілограм на місяць. Я, як представниця цієї робочої професії, дозволяю собі з*являтись в стерильно чистій залі святилища самообслуговування у зачовганому умовно-білому халаті та без (увага!!!) пілотки. Вже з місяць я виїзжаю до зали на завантаженому фасованою крупою колісному контейнері, як на самокаті. Швидко ставлю його на порожнє місце й бігцем тікаю в універсамівську нору. Мене штрафують за те, що я не надягаю штани під халат. Я свічу трусами й радію неймовірно. Фасувальниці мають необмежений доступ до чоловічої статі. Вантажники – їхні постійні супутники.
...Імені цього хлопця я не спитала. Він білявий і з заможної родини. Чого його понесло в вантажники? Вбий, не знаю. Ми з ним познайомились. А вже надвечір до нього прийшов товариш. Ним виявився Віталик, якого так бажала Альбінка. Після робочої зміни ми втрьох вже сидимо в безіменного вдома.
- Знаєш, що це? – питає Віталик у мене, вказуючи на синю наколку на руці.
- Цифра 12. – відповідаю я.
Він мені зовсім не подобається. Тупий.
Після розмови зі мною Віталик повертається до друга й регоче.
- Що це означає? – вдруге звертається він до мене, як на допиті.
Мені не хочеться продовжувати цю бесіду тому я мовчу.
- Скоро взнаєш!
Його слова звучать так, що мені кортить додому. Але в цей час той інший згадує, що в нього немає хліба й виходить, зачинивши нас на ключ...
... Віталик мене проводжає, розповідає, що був в Афгані. Мені не лячно, коли слухаю про відірвані руки й ноги, кров і наркотики. Цей хлопець мені занадто байдужий, аби я переймалась його проблемами. Коли ми нарешті дісталися нашого будинку він з гордістю подивився на свою наколку і сказав дуже серйозно:
- Завтра виправлю на 13. Вписую лише дівчаток.
Для нього важлива кількість, для мене данність...
Нещодавно бачила його в магазині. Минуло більше 20 років, а цифра залишилась та сама...
...
1986 рік
Двокімнатна хрущівка в спальному районі «Вишенька». Кімнати суміжні. Кухня тісна й не зручна. Про вбиральню промовчу. У середині вісімдесятих, епоху раннього дурнуватого стилю диско всі секси відбуваються саме у таких квартирах. Змінюються лише маленькі деталі в оздобленні інтер*єрів (гучно сказано). Всюди такі самі меблі, килими, колір стін. Кавалер, який запросив мене по-телефону «попити чаю» вдає з себе заможного пана. Насправді ж він живе тут з батьками, які, мабуть, зараз на роботі. Та вірогідніше десь відпочивають. Далеко. Бо веде себе Гєна дуже розкуто. Не боїться раптового повернення старих. На столику шампанське. Оце так! 12 година дня. Гєна походжає з однієї кімнати в іншу в смугастому махровому халаті ( неймовірна розкіш). Я сиджу в кріслі (стандартному) й розглядаю вітальню. Роблю висновок, що Гєна не «бик». Насправді ж він «бик», але не «село». Згодом виявляється, що мама в Гєни працює на базі. Він починає мені подобатись. Хоча викликає в мене відразу. Рудий. Не рудий – червоний. А рудий – жовтий. Бр-р-р! Це не я кажу бр-р-р. Це до мене підбіг домашній цуцик. Сімейний улюбленець. Маленький, волохатий і однієї масті з Гєнкою.
Коли шампанське випите мужчині, що поважає себе просто нічого іншого не лишається, як перейти до активних дій. Вмовляння його довгі, пісні і майже безрезультатні. До того ж цуцик весь час втручається у процес. Ми тікаємо від нього до спальні та щільно зачиняємо двері. Труси мої Гєнка зняв ще у вітальні.
- У мене трохи місячне... – відмазуюсь я.
- Навіть краще. – каже він, втискаючи мене у розкладений диван.
Я намагаюсь вивільнитись, але не щоб зберегти свою честь, а лише для того, аби хапнути повітря... Слава Богу я не мучилась довго.
Ось я уже збираюсь йти. Мало не забула труси. Гєнка миється і голосно співає. А я не можу знайти «середу» (з трусів-недільок). Ось! Бісів цуцик сидить на них. Хочу забрати своє добро. Пес гарчить на мене вишкіривши свої малесенькі жовті зубки. Я б*ю його тапком по голові. Добре, що Гєна цього не бачить. Вони обожнюють один одного... Дуже добре, що Гєнка цього не бачить... Аби він це побачив, висміював би мене все моє життя. Дуже добре, що він не бачить цієї картини... Добре що він не бачить моїх трусів... Ця чортова жовтуха погризла мою білизну. Лишились лише непридатні для використання шматки. Я запхала рештки дефіцитного краму в кишеню плаття і пішла не прощаючись...
...
Він давно мені подобається. Ще б пак! Фарцовщик! Дискотечна еліта! Вони ходять зграєю. Усі гарні, самовпевнені, стильні, зухвалі. Я мрію потрапити до їхнього кола у будь-який спосіб. Які модні у них дівчата. З начісаними, залакованими гривами, фіолетовим рум*янцем, що широкими шрамами сяє на вилицях. Яскрава помада не має аналогів у подальших часових вимірах. Впевнена, до цієї додавали уран чи ще якусь хрінь. Несамовитий її колір примушує здригатись представників обох статей (від слова стать). «Золоті» прикраси, зроблені з тюбиків з-під зубної пасти, туфлі-лодочки на невеличких шпильках, плямисті джинси-банани... Такого барахла немає на «базах». Це називається «фірма». Шалене диско по-вінницькі...
Мій тато любить подорожувати. І хоча працює на заводі, відкладє гроші, аби вряди-годи кудись поїхати. Того року йому пощастило побачити Болгарію. Він привіз мені шкіряного плаща. Шкіряного коричневого плаща! Фірма!
- Фірма! – вигукує Тата Шапошниця (звати її Наташа. А татко її шиє хутряні шапки).
Вона сама (сама!) підійшла до мене після дискотеки. Мило посміхнулась і обняла проводячи рукою по гладенькій шкірі (не моїй - плаща). Невдовзі я познайомилась зі всіма – Козлом, Гасею, Дебоном, Сєбою та іншими. Мені потрібно лише обрати, хто мене проводжатиме. Вони наперебій домагаються цього. Я обрала Гасю. Гасинського Толика. Я впевнена, що він зустрічається з Татою. Толя ж довів мені, що у них все скінчено. Давно. І дійсно Тата не заперечує, а навіть радіє з приводу того, що Гася мене проводжатиме...
- Ну чого ти, ми ж разом уже 3 дні. – каже Гася.
Ми сидимо на розкладеному дивані у нього вдома (вдома у його батьків). Я йому щойно відмовила в сексі. Тепер не можу сказати, що він мені подобається, хоча дуже хочу. Дзвонить телефон.
- Я над цим працюю, Тата.– чую я голос Толі.
Після розмови Толик засмучений, задумливий. Він мій одноліток. Мені стає його шкода. Я думаю, що засмутився він моєю відмовою. Роздягаюсь та припрошую його до себе. Він знімає лише штани. Він дуже худий. Я худа. Ми не можемо пристосуватись один до одного. Це не секс, а мука. Наші тазові кісточки весь час боляче б*ються. Наші вісімнадцятилітні мізки не працюють і не дають команду змінити позу. Ми нічого не відчуваємо окрім болю в місцях стиковки. Толик не витримує першим. Він злазить з мене. Саме злазить, повільно і крекчучи. Я радію, але нічим не виказую цієї радості.
- Продай шкірянку? – нарешті каже він.
Не можу второпати про що мова. Тоді Гася йде і приносить мені мій плащ. Він дивиться на нього з такою любов*ю. Він закоханий. Та на жаль не в мене...
...
1987 рік
Нас називають «Динамо-дует». Представники чоловічої статі не хочуть з нами мати справу. В часи першої хвилі диско вважається аморальним відмовляти в сексі. А ми не просто відмовляємо. Ми тікаємо. Навіщо кудись йти, аби потім тікати? Гормони – ось моя відповідь. «Динамо-дует» - це я і моя подруга Альбіна. Нас об*єднує спільне бачення ролі жінки в суспільстві. У іншому ми протилежності. Вона – висока, м*язиста і по-доброму зла; я – низенька, худа і добра злючка. Вона – не надто переймається читанням книг, я – ковтаю все поспіль (мається на увазі чтиво). І головна різниця між нами полягає в тому, що її батьки зовсім не звертають уваги на те, коли їхня дочка приходить додому. Моя ж мама відразу після одинадцятої вечора перетворюється на гарбуза. Мені її шкода. Ця інформація зашита в мені на генетичному рівні. До 22.30 я звичайна весела дівчина. Зі мною цікаво потеревенити, погратись у кохання, посміятись. Коли ж настає час ікс, я божеволію. Мені конче потрібно бігти, йти, летіти у напрямку дому. Я не маю годинника, та о пів на одинадцяту в моїй голові зчиняється несамовитий «алярм». Цей стан дещо вибиває мене зі стилістики диско. Та що поробиш – сімейні цінності понад усе.
Нас з Альбіною того дня проводять на закритий пляж ВВС (абревіатуру зберігаю оригінальною). На цей пляж можуть потрапити лише обрані. Іноді форци хизуються один перед одним такою подією, як перебування саме в цьому місці. Хоча всі знають через які поневіряння доводиться проходити, аби дістатись біленького піску обетованного (всі інші вінницькі пляжі вкриті пролетарською травою).
А нас з Альбіною провели по-білому. У нас на руках перепустки. Ми лежимо в оточенні двох дядьків. Дядьки час від часу погладжують нас по спинках. Ми з неприхованим сарказмом дивимось на форців, які вимушені ховатись у воді, коли на пляжі з*являються контролери. А ми з Альбінкою граціозно пред*являємо блакитні папірці тим лохам з пов*язками на руках. Контролери подумки обзивають нас «лярвами». Нам по-фіг.
Гарний день продовжився гарним ресторанним вечором. Боже, які галантні ці уроди. Вони з Пітера. Принаймні один з них. Хто за ким упадає зрозуміти неможливо. І це нас тішить. Ніби й ніхто ні за ким.
Після ресторану:
- Давайте зайдем до нас у номер. Подивитесь, як ми живемо. – і ніякого натяку на секс.
Я відчуваю в голові постукування. Це попередження.
- А скільки годин? – звертаюсь я до того, що трохи менш огидний.
Альбіна дивиться на свій годинник.
- Пів години. – відрізає вона.
Вона звертається до мене. Отже зараз 22 година. Кавалери приймають це на свій рахунок.
- А більше й не треба. Встигнем.
Ми обидві дивимось на них.
- Та ми ж тільки кімнату показати... А ви що хотіли? - сміються.
Нормальна кімната. Як в усіх не дуже гарних готелях. Два ліжка. Дві тумбочки. Балкон. Четвертий поверх. На оглядини пішло дві чи три хвилини. Тоді настала гнітюча тиша.
- Роздягайтесь. – порушив її страшенно огидний.
- Обидві. – додав менш огидний.
Альбіна показала їм дулю. Я закликала їх до порядку.
- За все потрібно платити. – дуже просто і добродушно завірив нас один з них.
- Давайте вип*ємо. – запропонувала я, бо знала, що в них немає спиртного.
В моїй голові уже народжувався план.
Чоловіки посміхнулись, підморгнули один одному і вийшли з кімнати. Та,гади, замкнули нас на ключ.
Альбінка підійшла до дверей і зачинила їх ще й на клямку зсередини, потому вляглась на ліжко.
...Мене починає колотити. Наближається критичний час.
- Лягай і спи. – наказує Альбіна. – Нехай підари в коридорі ночують.
Вона відчуває себе переможницею. Але не я.
22.30.
Я вибігаю на балкон. Перша думка – стрибати. Друга – лізти. Перелізаю (4 поверх) на сусідній балкон. Стукаю в скляні двері. Відчиняє здивовано-перелякана бабуся в халаті. Вона притримує халат схрестивши руки на грудях. Я проходжу через її кімнату. На ліжку інша бабуся, вкрита ковдрою по самі вуха (хоча можливо то дідусь). Пильно стежить за мною. Німа сцена. Я біжу східцями вниз. Чую, що хтось біжить за мною. Обертаюсь. Альбіна. Вона дивиться на мене так само, як і ті бабусі. Ліфт у цей час вже не працює. І я й Альбіна ще не знаємо, що готелі зачиняються о 22.30. Ми дізнаємося про це за декілька хвилин. Розпач. Не в мене, в моєї подруги. Вона пропонує повернутись назад і лягти спати. Їй легко про таке говорити. Я уявляю, як ми йдемо назад через тих бабусь... Піднімаємось на другий поверх. Я поводжусь, наче загнанний звір. Інтуїтивно знаходжу вихід. У холлі другого поверху відчинені двері на балкон. Виходимо. Перелазимо з балкону на півметровий виступ (невеликий дах над дверима першого поверху). Від землі метри чотири. Ми з Альбіною стоїмо на цьому даху і дивимось на Леніна. Нам відкривається вигляд на центральну площу Вінниці, по праву руку від нас міськвиконком (він тоді називався по-іншому). Там, звичайно, міліційний осередок. А ми стоїмо, обвіювані вітрами, тримаємо в руках модельні черевички і не наважуємось на подальші дії. Альбіна розуміє, що назад дороги немає і сумує, згадуючи готельне ліжко. Ми стоїмо на апендиксі готелю «Поділля», як на вершині світу. Я вже знаю, що буду вдома в потрібний час і що в мою життєву скарбничку тільки-но впала чудова історія з хеппі ендом. Ми б постояли тут іще, аби не міліція. Ми можемо загреміти до в*язниці. І не по якійсь недолугій статті, як то "наруга над пам*ятками готельного господарства". Совєтська феміда залюбки нам вліпить проституцію. А ви як думаєте? Що можна робити після 22.30 в готелі та ще й в черевиках з підборами.
Стрибати страшно. Та на наше щастя повз проходить хлопець. Він приймає нас в свої обійми і не просить нічого навзамін. Просто посміхається. Роблю висновок, що він не з цієї епохи...
...
Ще зовсім рано. Лиш-лиш почало сутеніти. А ми втрьох (зі мною ще Олька й Світланка) прощаємось, стоячи на Парижі. Вінниця славиться богемними назвами районів чи визначних місць – на додаток до Парижу є Варшава, Слов*янка, Корея (ближня і дальня на кшталт Північної і Південної справжньої).
Ми маємо розійтись в різні боки на цьому п*ятачку. Не виходить... Я чую відривчасті бібікання. Три наші голови синхронно повертаються в бік сигналу (синдром собаки Павлова). Ми знаємо чия це машина. Про нього всі говорять, як про бандюгу, насильника. Щоправда, він надто молодий, аби відсидіти по повній за те, що йому інкремінують (принаймні пліткарі). У розмові він виявляється доволі милим. Розмова ця проходить в салоні його машини, де ми опиняємось після пропозиції підвезти нас додому. Їхати нам треба в різні, віддалені один від одного райони – на Тяжилів (назва в честь річки Тяжилівки), Вишеньку (назва в честь села Вишеньки) та Київську (назва вулиці на честь столиці). Чому ми запхалися в одну машину? Питання риторичне.
Спершу їдемо на Київську. Я тішуся, бо то мій напрямок. Дівки мені не надто близькі подруги, тому подальша їх доля мене не турбує. Природньо, там де я прошу машина не зупиняється (дуже характерно для життя в стилі диско), відносячи нас у незвідану далечінь (романтика). Лише тут ми згадуємо (впевнена згадали всі одночасно) про його минуле. Мовчимо. Спостерігаємо. Перед виїздом з міста авто звертає ліворуч, пробаламбується бездоріжжям приватного сектору і врізається в суцільну чорноту ( встигла наступити ніч) зарослого берега річки Південний Буг. Мовчанка.
- Виходьте. – наказує той дебіл і відчиняє всі дверцята.
- Сидіть. – відрізаю я і втискаюся ногами і руками в салон машини.
Виявляється правильно роблю. Його сильні жилаві руки чіпляються за мене. Як не дивно витягти він мене не може. Він зухвало сміється. Це дійсно здається грою. Невинною. Він з силою грюкає моїми дверцята й переходить до інших. Дівки повторюють мій трюк. Щоправда на цей раз він не сміється. Потім сідає на своє місце. Повертається до мене і дивиться так, що я вмить пітнію. Тоді, не зводячи з мене очей лівою рукою дістає щось з бардачка. Перекладає це щось у праву руку і підносить мені до лоба.
- Страшно? – питає він, вочевидь отримуючи задоволення.
Мені не страшно, бо в напівтемряві салону я можу лише здогадуватись, що саме він прикладає мені до лоба. Відрізнити справжню зброю від іграшки я не змогла б. Мене більше лякають його очі. Дівки сидять так само розкарячившись, хоча зараз небезпека бути витягнутими з автівки минула.
- Візьми щось підстелити. – звертаюсь до нього і посміхаюсь.
Я себе не силую посміхатись. Бо вже знаю, що буду робити. Мені він видається смішним. Він виходить і починає порпатись в багажнику. Та до того моменту, відразу, як за ним стукнули дверцята я кажу дівкам тихо і впевнено:
- Знімайте шкари, будем бігти.
Шурхіт...
– Гоп!- даю я команду і вистрибую з автівки, ніби куля.
Не можу сказати, як біжиться позаду дівкам. Я біжу дуже швидко (ще б пак, кандидат в майстри спорту по легкій атлетиці). Біжу і дякую собі,що зняла черевички. Чути, як той мудило матюкається, як він зачиняє дверцята, багажник, як заводить свою тарадайку. Я кидаюся в першу ліпшу хвіртку. Дівки за мною. Ми сидимо в схованці довго. Спостерігаємо, як світять фари машини, яка їздить взад-вперед. А може то інші машини... Наш страх не випускає нас. Напевно ми просиділи б тут до ранку. Але з будинку, на подвір*ї якого ми переховуємось, виходить баба. Вона наближається до нас впритул. Тоді витягає з-за спини мітлу й б*є нас зі словами : «От, бляді»...
...Ми гордо крокуємо на підборах по умовно освітленій Київській вулиці, сміємось і відповідаємо тій бабі:
- Блядєй на пляжі трахають...
...
1988 рік.
Знову двокімнатна квартира (читай квартира його батьків). Кімнати так само не окремі. Але будинок старовинний і розташований в центрі міста. Це змінює все. Хлопець інший. Не у мене інший хлопець, а цей хлопець – інший. «Гострий на язик» - сказати про Фелікса Коха (справжнє прізвище, а не кличка) – все рівно, що назвати бабником того, хто в неприродній спосіб жорстоко згвалтував принаймні 10 неповнолітніх дівчат. Він дозволяє собі такі заяви: «Жінкам не можна ростити волосся на цицьках». Ми з ним говоримо один одному образливі (для стороннього) речі. Та не ображаємось, а навпаки захоплюємось цими ремарками (не письменниками). Наші стосунки не мають ніякого стилю, або іншими словами мають свій власний, неповторний стиль, який, дякувати Богу далекий від «диско»...
Він мене лагідно, наче сестру обнімає. Піднімає хутряного коміра мого пальта і ніжно роздивляється моє обличчя. «Ти мені не потрібна» - каже він й мені робиться тепло...
...«Дебіл» - називаю його. Він сміється і дістає свою шкільну золоту медаль, ганяє за мною і б*є нею по спині. Боляче (б*є бо по-справжньому), але не образливо...
...Він лежить на розкладеному дивані голий. Я лежу на ньому. Гола. Він зціпив в мене на спині руки і так лежить. Ще нічого не було. Він розповідає, що отак звик останнім часом спати (лише вдягнений). А замість мене звик тримати дипломат (були такі портфелі). В нього рік тому помер тато. Був рак. А зараз мама в лікарні. Рак – це інфекція? Він після пар в інституті напереміну зі старшою сестрою чергує ночами біля мами. Надії ніякої. Вони лише чекають. Я дивлюсь на нього. Він схожий на покинуту дитину.
- Я вже дорослий. – говорить він, відкорковуючи зміст моїх думок.
- Я відчуваю. – натякаю на те, на чому лежу.
Та нічого не вийшло. Щоб пояснити чому, використаю стилістику дешевих еротичних романів: «Моє лоно занадто тендітне, аби вмістити його богатирського товкача» . Для нас це класна тема для кепкувань на весь наступний тиждень...
Його мама померла. А ми все ж таки виходимо на статевий контакт. І робимо це не на розкладеному дивані, а на маленькому ліжку, з віджитими своє пружинами. Ми жартуємо в найважливіший момент. Коли все скінчилось за чашкою кави вирішуємо, що нам не слід продовжувати сексуальних стосунків. Ну де ви таке бачили - кохатись і в цей час видумувати, як гостріше скласти фразу. КВН, їй-богу.
Як заповіт він передав мені істину, що аби дізнатись чи варт щось крутити з чоловіком потрібно придивитись до розміру його взуття. Ну, насамкінець до носу. На думку Коха розмір цих частин тіла прямо-пропорційний розмірам фалоса. Фелікс технар тому все переводить в графічні стани.
Він одружився і змінив собі Батьківщину (і двічі правильно вчинив).
...
Уже рік, як я навчаюся в технікумі. Набрид універсам. Вступила до найближчого від свого будинку закладу. Педінститут виявився на кількасотметрів далі, тому перевага надалась саме цій цитаделі науки. Літо. Знову літо. Моє життя складається з літ...Чи літів.
П*ю воду з краника на пляжі. Чую: «Привіт». Піднімаю голову. Стоїть щось надзвичайне. Очі такі сині! Волосся таке чорне! Я втрачаю дар мовлення.
- Мене звати Ваня. - він простягає мені руку.
Дивний. Не наш. Знайомимось. Стоїмо біля водопою. Він просить номер мого телефону. Машинально кажу. Не записує. Посміхається і зникає. Я про нього забуваю...
Ввечері дзвінок.
- Привіт. – чую приємний, розмірений і спокійний голос.
- Привіт... – відповідаю і думаю, що помилились номером.
- Це Ваня... – продовжує він і чути як посміхається.
...Ми гуляємо. Він не надто високий і це збуджує. Іван тримає мене за руку. В часи трохи розвиненого диско всі ходять "по- під ручку". За руку – не модно. Він не дає мені часу думати про дрібниці, умовності.
Після прогулянки він мене ніжно цілує. Ми ні про що не домовляємось. Дивно...
- Я їду до Львова. – чую я його голос наступного ранку.
«Ну, от і все» - встигає промайнути думка.
- Їдь зі мною. – каже, ніби ми знайомі вічність.
- Добре. – відразу, не вагаючись погоджуюсь я.
- Передзвоню за годину...
...На вокзал я приходжу неймовірно гарна – подобаюсь навіть сама собі. Ми від*їжджаємо того ж дня післяобід. За кілька годин до його наступного дзвінка я встигаю наплести мамі історію про хворобу технікумівської подруги. Про термінову здачу крові, на яку погодилась вся наша группа і тому усі ми вимушені їхати до нещасної дитини. Мама дає мені грошей, з сумом дивиться на мене (відчуває брехню?) і просить, щоб я дзвонила...
...Нас зустрічає Іванів кузен. Він прибіг на перон з високою чорнявкою (як потім з*ясувалось новоспеченою дружиною). Після обіймів до яких активно була залучена і я, брат Вася помітив, що букет лише один, а панянок аж дві. Тоді він схопив за руку Ваню і розчинився у натовпі. За хвилину вони з*явились з іншим, точнісінько таким самим букетом. Квіти урочисто вручились мені. Я почуваюся так добре, як ще ніколи в житті. Не тому, що букет (терпіти не можу гладиолуси), а тому що все мило, сімейно, класично і смішно.
Я навіть не думала, що між нами може бути секс...
Може...
Секс... А не якась нудота...
Я ще мало що умію, а він не заплющує очі, а дивиться на мене. Він хоче побачити подобається мені чи ні...
... Я встигаю зняти лише одну штанину. Мені подобається...
Ми гостюємо декілька днів. Хапаємось один за одного у хвилини поки хазяї виносять сміття, йдуть за хлібом чи вигулюють кота (дається взнаки їхній медовий місяць - вони роблять все разом). І найголовніше - встигаємо ми саме до їхнього повернення.
В Васі є машина і ми їздимо Львівщиною. Смакуємо фореллю в дерев*яних лісових ресторанчиках. Лазимо по горбах. Вдивляємось в прудкі гірські річечки.
Ми з Іваном подорожуємо на задньому сидінні. Нам віддано карту й призначено штурманами. На передніх сидіннях весь час точиться боротьба (одвічна боротьба між водієм і його дружиною, подругою, тещею). Той, що веде машину робить усе не так на думку того, хто знає, як її, цю машину вести, але який при цьому не вміє цього робити. Дещо плутана історія. Та штурмани нею не переймаються. Я вдягнена в коротенькі шорти (як згадка про життя-диско) і Ваня прикрившись картою відверто мацає мене між ногами...
Гарна подорож.
За тиждень ми повертаєсось до Вінниці і припиняємо стосунки. Виявляється, що Ваня навчається у Києві, в престижному вузі і до рідного міста навідується не часто.
Я не плачу, як зазвичай, коли втрачаю коханого. Та й сказати, що він мені коханий я не наважуюсь. Надто дороге для мене те, що відбулось, аби обзивати це явище словами...Мені лестить, що Ваня все ж таке не зникає зовсім і остаточно. Час від часу він з*являється у моєму житті. І завжди органічно. З ким би я не зустрічалась на той момент, кого б не кохала, за кого б не збиралась заміж коли кличе Ваня – йду. Жодного разу не пожалкувала. І тепер пішла б...
...
1989 рік
Епоха раннього диско завершується (принаймні для мене) саме цього року. Я починаю жити з одним хлопцем... Нічого цікавого.
