- Слухай, продай душу, га?
Ну от тобі й маєш!
Я мало не захлинулася кавою, і господиня співчутливо поплескала мене по спині. Встановилася неприємна тиша.
- Ну то як? – зацікавлено заглядаючи в очі.
Господи! І це на десятій хвилині розмови. А я ще думаю, яка у мене сусідка уважна та добра. Ото нема чого довіряти людям. Всього лише вчора вранці переїхала у нову квартиру, під вечір перезнайомилась із сусідами, а сьогодні вже така пропозиція! Куди тільки котиться цей світ!
- Ціни у мене високі, більше ніде таких не знайдеш. Гарантію даю. На два тижні. – По своєму зрозуміла моє мовчання господиня.
Я підняла на неї очі – дороге вбрання, зачіска, розкішна квартира. Імідж в такій роботі усе. Щоб одразу було видно, що умови виконає і не обдурить – солідна така молодичка років тридцяти. Виглядає, звичайно, на двадцять п`ять. Добра і уважна посмішка на обличчі. А от очі мені одразу не сподобались. Чіпкі, настирні. Від таких очей легко не відкрутишся.
- Ну ти не квапся, не квапся. Подумай. – Заспокоювала вона мене.
Може, перевести все на жарт? Я спробувала посміхнутись. Обличчя сусідки не змінилось ні на йоту. Така аж пекуча увага.
- Та, у мене, Тамаро, вже і нема, того, що Ви хочете… - спробувала я іншим шляхом. – Самі знаєте, життя зараз дуже дороге, а такі пропозиції на кожному кроці…
Я до неї на „Ви” – усе-таки, мені лише щойно двадцять, та й ми із нею ледве знайомі.
- От! Не розказуй! – Пані Тамара напівжартома пригрозила мені доглянутим пальчиком із дорогим манікюром. – Я ж тобі не дилетантка якась, все перевірено, документацію піднято. На Вероніку Петрівську жодних документів не оформлено. Ні з куплі-продажу, ні з оренди.
Ого! Нічого собі. Дійсно, не дилетантка. Тут професіонал із широкими зв`язками – до сховища Філії доступ відкритий навіть не всім працівникам. А тут ще й за такий короткий термін…
- Таж усе-одно рано чи пізно доведеться продати. А я тобі найкращий варіант пропоную. Усе-таки, сусіди. – Добра, уважна посмішка стала ще добрішою і уважнішою. Воно хоч і не страшно, а неприємно. Дивиться на тебе, як на здобич. Хоча, так і є. – Я ж знаю усе: і квартира дорого обійшлася, і за навчання треба оплатити. А ти дівчина молода, тобі зараз тільки для себе й жити! Погоджуйся! Світу побачиш, смак справжнього життя відчуєш. А вже суконь і прикрас не злічиш!
Ой, як у пані Тамари очі загорілися. Уміє вона переконливо говорити – не один, мабуть, і повірив.
- Ви вже вибачте, але… ні, мабуть. Знаєте, я вже піду. Мені на роботу час. А шеф суворий, страх!
- Та стій, дурненька! Ну, ніхто ж тебе не силує! Он, каву допий. – Господиня підсунула до мене забуте горнятко. – Чекай, вона вже мабуть охолола, я тобі ще заварю.
- Ну, що Ви, Тамаро… - та я не встигла договорити, як вона вже підхопилася зі стільчика і заходилася коло чайника, не давши мені так легко утекти.
Десь за хвилину Тамара, розмішуючи у горняті цукор, відновила спроби.
- А втім, як не хочеш продавати, то й не треба. Ти в оренду мені віддай – спробуєш, що, як, а там, дивись – і сподобається… - хитро підморгнула. – Сама подумай, до чого тобі та душа здалася? От що ти з нею робити будеш? Витягнеш, та й будеш милуватися?
І сама розсміялася зі свого жарту. Тільки очі – насторожено-напружені.
- Ну, не знаю… - невпевнено протягнула я після п`ятихвилинного мовчання. Господиня задоволено примружилась.
- Що там думати, погоджуйся. Не пошкодуєш.
- А все офіційно? – Перепитала я про всяк випадок.
- Звичайно! У мене і ліцензія, і все є! Я ж кажу, я – професіонал. І гарантію даю, яка перекупка тобі гарантію запропонує? – Аж образилась сусідка. – Зараз принесу.
Повернувшись за мить, вона гордо продемонструвала мені папери.
- Ну то як?
- А що дасте? – Зацікавилась я.
- Вибір у мене великий. Що хочеш? Гроші? – з`явилися ділові нотки. Не перша угода у моєї співрозмовниці.
- Скільки?
Вона витягнула із кишені костюму олівця і написала цифру на серветці.
- Ого! – Ні, я справді здивувалася. Звідки у людей беруться ТАКІ гроші? – А що ще можете запропонувати?
Це вже із цікавості. Не скажу, що мені ніколи не пропонували продати душу, але таких цін я ще не зустрічала.
- Стандарт. – Відповіла співрозмовниця. – Влада, сила, знання, любов, краса, талант. Усе, що завгодно. Але раджу гроші – надійніше і зручніше. Ніби все в одному.
Знову посмішка. Вже не така настирна і уважна, більшу частину роботи вона вже виконала – ми вже домовляємось.
- Не знаю. – Засумнівалася я. – Чи воно того варте?
- Є ще спеціальні пропозиції для особливих клієнтів. – Загадково протягнула сусідка, нахилившись до мене ближче і стишивши голос. – Нелегально, звичайно, але я можу домовитись. Безсмертя, зцілення, прокляття, подорож у часі, зміна минулого. Дві останніх, звичайно, одноразові послуги, але ж вони того і варті. Але тут орендою не обійдеться. Це вже – лише за миттєвий продаж.
Ні, таких сюрпризів я не чекала. Мені за цих два роки яких тільки пропозицій не робили, але про таке тільки чути доводилось. От тепер стало страшно. Якщо вона все це може дістати… Чи бреше? Але ж, здається, і справді не перший рік такі справи прокручує, мала б знати, що підробку легко викрити. Чи то мене за дурепу тримає?
- Що вибираєш?
Я вагалася. Трохи нервувала. Хиталась на стільчику, накручувала на палець волосся, крутила у руках перстень, знімала його і знову одягала, м`яла у руках нещасну паперову серветку із надряпаною олівцем спокусливою сумою. Сусідка терпляче чекала. Вона - втім, як і я - знала, що відступати вже пізно.
- Гроші. – Витиснула з себе я. У горлі пересохло і голос неприємно скрипів. Мені таки потрібна була готівка. Багато.
Тамара виглядала задоволеною. Я і помітити не встигла, як на столі переді мною опинився контракт, на протилежному боці виросла купа (ні! ціла гора!) крупних купюр, а господиня із ввічливою турботливою посмішкою протягала шпильку. Ну, все вірно. Розпис кров`ю як був, так і залишився стандартом.
Я узяла шпильку. Покрутила її в руках. Куди мені поспішати? Хвилин через п`ять посмішка замерзла на обличчі моєї співрозмовниці. Їй уже набридла я із моїми ваганнями.
- Ну? – Як могла, лагідно, хоч і крізь стиснуті зуби, поквапила вона.
Та я знала, на що чекала – тієї ж миті одночасно дзенькнуло розбите скло вікон і глухо гепнули вибиті двері. Вже за хвилину ми із Тамарою стояли в колі членів оперативної групи. Поки я акуратно складала гроші у сумочку, кілька оперативників проводили обшук, а ще один одягав кайдани на пані Тамару (яка, до слова, страшенно пручалася і шипіла), мій старий знайомий Котик зачитував господині обвинувачення.
- Тамаро Ясінська, Ви звинувачуєтесь у підробці ліцензії, незаконному придбанні, зберіганні, перепродуванні і контрабанді душ згідно параграфам 23, 25 і 28 статті 39…
Я пропускала формальну частину повз вуха – все ж, не вперше чую. І, навряд чи, востаннє.
- … торгівлі послугами, забороненими згідно статті 42 Двосторонньої Конституції і активних діях, спрямованих проти Філії. У Вас є право на адвоката…
Привітавшись із кількома знайомим із опер групи, можна було б і піти, але нове завдання мені завжди передавали Котиком, і доводилось чекати, поки він закінчить. Пані Тамара під його байдужим поглядом хрипло хлипала. Розтріпана, пошарпана, без усмішки вона вже не виглядала на таку успішну і хижу леді. На мить мені стало її навіть шкода - звинувачення у діяльності проти Філії – річ серйозна, там жартів не люблять. Їм заслати Униз – справа буденна, чого і гірше можуть вигадати… Держава не втручається: сфери впливу давно поділені, руйнувати встановлений устрій собі дорожче вилізе – Філія останнім часом дуже зміцнила свої позиції.
Добре, що я узяла собі за правило не шкодувати „клієнта” більше п`яти хвилин. А що поробиш? Бізнес.
- … можете розраховувати на особисту зустріч із керівником Філії та на відкуп душами, або ж іншими товарами, вказаними у статті 30, у розмірі, встановленому законом. Якщо Ви не маєте змоги заплатити відкуп, це можуть зробити Ваші родичі, або будь-які повнолітні особи, за умови відсутності у них попередньої судимості за тими самими або подібними статтями.
Оперативники потрохи розходились. Один виносив величеньку коробку, доверху наповнену кульками розміром із мій кулак. Невже? Взагалі-то, форма може бути будь-яка, але зазвичай чомусь обирають кулю.
- То у неї дісно все це було? - Наздогнала його я. - Можна подивитись? Ще ніколи в житті справжніх не бачила...
Він глянув на мене дещо розчаровано:
- Підробка. - І докірливо хитаючи головою вийшов.
Мені стало незручно. Справді, звідки у неї автентичні подорожі у часі чи зцілення? Так проколотися...!
Присоромлена, я повернулась на кухню саме вчасно. Котик закінчував виголошувати обвинувачення заплаканій Тамарі, яку вже помалу тягнув до виходу Малий. Малий дістав таке прізвисько, бо тільки-но перейшов на цю роботу і був тут наймолодшим, не рахуючи, мене, звичайно. Та офіційно я, усе-одно, у їх складі не рахуюся, просто так вийшло, що ми часто співпрацюємо.
- …в іншому випадку, Вас буде покарано згідно Двосторонньої Конституції і законів Філії. Ви зрозуміли свої права?
У Малого ввірвався терпець і він, не дочекавшись, поки затримана - вже колишня моя сусідка - хоч кивне головою, махнув мені рукою і потягнув її до виходу.
- Привіт, Котику. – Підійшла я до нього. – Де ж це вас усіх чорти так довго носили? Я хвилин десять тому як виклик відправила, мало контракт не підписала, поки дочекалася.
Котик усміхнувся, оцінивши каламбур, і розвів руками.
- Прибули щойно змогли. Знаєш, скільки в нас викликів останнім часом? За рік не встигнеш, не те що за кілька хвилин. Ще добре, що половина - помилкові, а то чекала би до завтра.
Ой, знаю я ваші „помилкові виклики”: то доказів нема, то запізно приїдете і угода вже підписана, а „живця” без душі до уваги вже не беруть. Але уголос я цього Котикові не скажу, він смертельно образиться і ще довго буде фиркати сірою. Як, його, Коториспенсихаркона, чистокровного чорта у якомусь-там-поколінні, вважають недостатньо кваліфікованим? Недостатньо обізнаним? Як, це ВІН погано працює? Та щоб знали деякі ледацюги, такого старанного чорта ще навіть Унизу не було! І далі за текстом. Знаємо, проходили. Одного разу я дозволила собі невеличке зауваження, вже й не пам`ятаю яке, то пройшло більше місяця, поки налагодились нормальні професійні стосунки. І то, я піддобрилась – зазубрила його ім`я і тільки так, у повній формі і зверталася. Це для них – вияв високої поваги. Але надовго мене не вистачило, і за першої ж сприятливої можливості я домоглася милостивого дозволу скоротити довжелезне благородне ім`я до Котика.
- Ще би дякувати мала! – Обурився колега.
- Дякую. – Усе таки, я чемна дівчина, а він на кілька чи то століть, чи то тисячоліть старший. Питати поки незручно, але колись обов`язково запитаю.
- Гонорар, бачу, уже забрала. – Кивок у бік моєї кругленької сумки.
- Забрала, - посміхаюся. – Ну, куди я їду далі?
Він покопирсався у кишені і витягнув конверт.
- Тут адреса і папери на квартиру. Далі зорієнтуєшся за обставинами, ну, як звичайно – походиш по сусідах, прогуляєшся парком. Як хтось купиться – викликай. Але не раніше, ніж справа дійде до підпису, щоб усе… Ну, не мені тебе вчити.
Слухаю і киваю. Стосовно останнього – Котик правий. Не вперше.
- Але переїхати туди можна не раніше за післязавтра. Вибачай, не думали, що тут усе так швидко станеться. Тут теж не залишайся – нема чого „світитися” після арешту.
- Добре, дякую. Бувай.
Повертаюсь і йду.
- Стій, почекай. - Чогось окликає мене колега.
Повертаюсь.
- Ну, чого? – Перепитую, бо Котик чогось мовчить, нервово постукуючи об паркет кінцем китиці на хвості.
- Тут, знаєш, справа така. – Нарешті наважується, почухавши між ріжками. – Мені вже давно казали натякнути тобі… От я і натякаю. Ти потрохи готуйся.
- До чого? – Усе не можу зрозуміти.
- Ну... Вже тепер у Льові складно знайти дорослу людину із непроданою і незакладеною душею. Щойно стукає вісімнадцять – як її обмінюють. Душа людини за тридцять – вже рідкість, їх вишуковують найбагатші і найзавзятіші колекціонери. Потрохи дійде і до двадцятип`ятирічних. І до двадцятирічних.
Вже розумію. Але щось мені не дуже подобається це розуміння.
- І до чого ти усе це ведеш? – Обережно запитую.
- Сама знаєш, яка зараз ситуація. Ще півроку, рік – і усе зміниться. Спекуляції потроху припиняться – ми уже беремо ситуацію під контроль. Скоро Філії не потрібні будуть „живці”
- Що мені пропонують? – Швидко вловлюю суть.
- Постійну роботу. Можливо, навіть сама вибереш відділ, в якому працювати. А там – дивись, і дістанеш підвищення. Дозвіл на трансформацію. Зараз багато так роблять. Кому пощастило, звичайно. А тобі пощастило. Так що, уточнюй умови, ціни – і плануй дату. Але май на увазі – оренда нам не підійде, тільки продаж.
Потемніло в очах. Я передбачала, що колись ситуація може повернутись подібним чином. Але так раптово? Так несподівано?
А Котик усміхається радісно-радісно, ніби яку приємну новину приніс.
- Вірунько, та посміхнися. – Видушую з себе мертву посмішку. – Тебе ж підвищують!
- Дякую. – Кажу. Це – уголос. А так - не хочу. І не буду. – Та знаєш, я мабуть…
Отут він одразу змінився. Ні посмішки, ні добродушного колеги.
- А такі думки кинь, чула! Не будь така дурна, Філія нікого не відпускає. Ти знала, на що йшла.
Мені стає страшно, коли він кричить. Це вже не Котик, це якась невблаганна незнайома істота. Древня. Холоднокровна. Жорстока. Дурна, дурна, забула, з ким працюєш?
- Та ні, я нічого…
Намагаюся виправдатись. Знаю, що звучить жалюгідно, а нічого не можу вдіяти. Задкую до виходу.
- Сама знаєш, що доведеться. Рано чи пізно доведеться. То вже краще добровільно, хіба ні?
Переляк змінюється роздратуванням. Надумали на мене тиснути. Хто я їм, неосвічена панянка? Я закони знаю, примушувати мене ніхто не має права. Це офіційно. А на неофіційні дії Філія так швидко не піде. Вона зміцнилася, але ще не настільки. Отже, маю трохи часу. Киваю Котикові і виходжу.
- Вірунь, ти ж усе зрозуміла, правда? А на мене нема чого ображатися, мене попросили – я передав. То ж для твого добра!
Лунає мені услід. Ну як не люблю, коли Котик намагається вдавати старого турботливого дядечка!
І вже аж на сходах мене наздоганяє:
- Усе-одно ж доведеться!
Акустика у під`їзді хороша, голос відбивається від стін, і на мене з усіх сторін летить оце „доведеться”. Чи це не акустика?
Я на своїй роботі усякого надивилася, та й занадто стомлена, щоб ще й таким забивати собі голову. А у вухах все-одно усю дорогу дзвенить голос Котика, переплітається із голосом Тамари, сотні схожих людей і не-людей, що казали мені цю фразу, і повторює, неприємно розтягуючи голосні, повторює, повторює, повторює: „Дооовеедеетьсяаа”.
Все. З мене досить. Я втомилась. Я їду додому.
