Світ на долоні – це не красива метафора.
Хай він вам скаже.
Але, боюсь, він нічого вже не скаже. Важко розгубити слова, а потім збирати їх, як намистини, що розкотилися десь по закапелках свідомості. І не віднаходити зв’язку поміж ними.
Будинок під номером дев'яносто п’ять по вулиці, де ходить зачуханий тролейбус, поховав немало душ, що не мають контакту зі світом.
Він тоді сидів на ковдрі, постеленій просто на підлогу, в кімнатці якогось гуртожитку. Там узимку диявольськи холодно і цвітуть кутки. За розхитаним столом на табуретці сиділа його дівчина і курила папіроску середньої дешевості, струшуючи попіл у надбиту тарілку. У кімнаті, окрім уже названих меблів, не було нічого, самі голі стіни. Куток, що найбільше цвів узимку, був заклеєний зверху донизу рекламними буклетами. Стояли, правда, ще дві великі картонні коробки з його одягом і різними пожитками. І ще в кутку, оперті до стіни, кілька шматків фанери, картону та ДВП, а біля тої стіни, що навпроти вікна, - рама з полотном, що підсихало. Банка з пензлями та кілька заляпаних тюбиків фарб поруч. Полотно видивлялось на дівчину впритул, як відчайдушно розплющене око. Ніби намагаючись щось пояснити. Порвані контури будинків і халуп. Крона дерева, що насувається просто в погляд. І вода, вода, вода, що хлинула на цей пейзаж, велетенський гребінь хвилі.
Картина дивилася на дівчину своїм відчайдушним оком і мовчала. Він теж мовчав, із винуватим виглядом втупившись у носаки своїх кросівок. У нього були делікатні пальці та абияк відросле волосся до плечей, сплутані попелясті пасма. Її вочевидь щось дістало, бо нервово била вказівним пальцем по цигарці і стиснула зуби, аж рельєфно обмалювалися вилиці. У кишені джинсів у неї був квиток.
- Не мовчи, - попрохав він її, - ну скажи щось.
- Чого ти сьогодні не прийшов?
- Я не міг. Прихворів трохи.
- Я попрощатись. Мусила ж я сама прийти, коли ти на мене забив. Але це ненадовго. – Вона подивилася на нього примруженим поглядом.
- Як же це?
Дівчина пропустила сказану фразу повз вуха.
- Він остаточно відмовив?
- Може, на нього якось ще можна подіяти… - Він перебив себе. – Навряд.
- Ну, і що тепер? Що тепер, блін?
- Я не знаю, - глухо обізвався він, втягнувши голову в плечі.
- Я нічим не можу допомогти.
Вона ткнула недопалком у тарілку й жорстко покрутила ним, щоб загаснув. Відняла руку. Недопалок стояв сторч на білому фаянсі, як обеліск. Вона повернула до нього своє гостре обличчя.
- Максиме, - сказала, - я від’іжджаю. Не знаю поки що, на скільки часу. Залежить від обставин. Тому треба щось вирішувати. Ти знаєш, про що я.
- Але насправді ні, - заперечив він, - ну як же отак з ходу. Ти не готова.
- Все ти знаєш, - роздратовано кинула вона. – Я після закінчення універу тут не можу роботи знайти. У мене практично нема грошей. Я тобі пояснювала, мені ж ніхто не поможе. Вдома: пробивайся сама. У нас нема плечей. І потім. Ти мені заважаєш. Реально. Заважаєш.
Він змовчав, але стиснув руки. Вона збиралася з духом.
- Знаю, це я винен. Але ж я намагався забути.
- Тут не про це йдеться. Я розумію, ти геній. Я не дурепа, щоб не зауважила. Ти інший, ти не живеш поняттями ширпотребу, але тебе варто розкрутити, такий потенціалище. А я не можу. Без налу нічого не робиться, хоч розіпнись. Ще якби ти хотів себе добре подати. Я про піар. Але куди, ти ж неконтактний до…
- Я ж не від себе. Це вони… - Він знічено осікся. – Знову не те сказав. Пробач. Я ж дійсно не від себе.
Вона кивнула в бік полотна.
- Закінчив?
- Так.
- Фантастично. Так живо.
- Я бачив.
- Ну так, звісно
Вона помовчала.
- Пам'ятаєш, як ми познайомилися? – Він трохи пожвавішав. – На тому відборі. Ти стояла не в силі відвести очей. І не знала чому. А я бачив, як вони помирають. Це жахливо. Смерть жахлива в будь-якому вигляді. Чому ніхто не додивився до того, що я хотів сказати?
- Ага, я тоді подумала: от буйна уява.
- Я знав. Господи, я знав.
Вона різко встала.
- Максиме, ти хворий. Я тебе вже з літа знаю, але досі не можу просікти, що тобі є. Тільки скажу однозначно: тебе лікувати треба.
- Так, я знаю. Я навіть знаю, де межа між реальністю і моїми фантазіями. Тільки головне – не бійся. Я можу себе контролювати. Коли я стаю не я, то зачиняюсь тут і не з’являюсь на люди. Так уже довго тягнеться. Я мучуся, дуже, але я цього не віддам. Я не ляжу ні в яку лікарню. Я тобі говорив. Я цього не віддам за можливість спокійно жити. Треба комусь бути таким. У цьому сенс. Напевно, доля. Однозначно, я не хочу лікуватись, навіть якщо збожеволію остаточно.
- А я? Про мене ти подумав?
Вона почала плакати, але сльози виглядали як штучні на її обличчі з усе ще рельєфними вилицями. Вони рухалися по нерухомому, що не змінилось жодним м’язом.
- Послухай, ти так говориш, ніби хочеш, аби мені стало гірше. Я ж не прошу тебе ні про що, чого ти не можеш зробити. Коли у мене є хоч що-небудь, я не прошу у тебе грошей. Часу. Або щоб ти мене розкрутила. Або щоб опікала.
- Не просиш. А виходить так, ніби я щось повинна. Але я нічого не повинна. Я роблю так, як вважаю за потрібне. Ні, я не боюся твоєї хвороби. Не боюсь, якими були б наші діти, що скажуть люди, що скаже моя родина. Тут інше. Я сама, скільки я можу витримати? Чому я не можу тебе з цього витягти? Невже я не владна над твоєю душею?
Він зірвався з місця й почав рвучко ходити по кіинаті. Від перехвилювання його рухи стали аж винятково незграбні.
- Сядь, заспокойся. Хочеш цигарку?
ВІн витяг із пачки цигарку й припалив. Тремтячий вогник сірника на мить застиг у його долонях.
- То що сказав той ідіот?
- Він сказав, що не може її взяти, бо він замовив пейзаж, а не цю мазанину. Треба було намалювати якесь деревце, доріжку, річечку, травичку, небо з усміхненим сонечком, не знаю що. Але я його бачу таким. Як на долоні. Розумієш? Світ. Я інакше не можу.
- Він заплатив тоді завдаток?
- Яка різниця. Я не можу його бачити. Мені здається, я його вб’ю, коли побачу. Хай краще взагалі не приходить. Бо від того тільки гірше. Після того як він зранку забігав, я півдня не міг встати з постелі. Знов напад. Потім дописав полотно.
У кімнаті було сутіно. Око картини дрімотно закрилось. Вона дрімала сторожко, як звір, вичікуючи, коли надійде його час.
- Сьогодні який день? – спитав Максим.
- Двадцяте грудня.
Вона раптом вибухнула.
- Уже три місяці, а нічого не зроблено! Ні, я більше не буду так. Я так зроблю, як сама захочу, і чхати мені, що з тобою буде, твої почуття до уваги не беруться!
- Ти через це не переступиш?
- Ні. Не можу.
- Але ти все можеш, - вирвалось у нього.
- Не все. Годі, бувай, - вона взяла сумку і попрямувала до дверей.
- Посидь ще.
- Мені збиратись.
- Куди?
- До Києва, далі літаком.
- Куди? – повторив він із якоюсь хворобливою допитливістю.
- Яка тобі різниця.
- Ні! – він підбіг до дверей, випередивши її, і став у проході.
- Не переймайся, - м'яко сказала вона. - Я спробую зробити щось зі своїм життям і, може, потім...
Він уже знав, що буде потім.
- Хоч на п’ять хвилин, будь ласка. Ти знервована, давай поговоримо... – він не знав, у що вона там зопалу вляпалася зі своїм планом поїхати на заробітки, але навіть не це було суттєво. – Подумай ще.
- Я вже подумала. Геть від дверей, дай пройти.
- Прошу! – він затулив прохід усім своїм тілом, - я... я тебе не відпущу!
- Ти шизофренік. Відійди, - сказала вона жорстким скипілим голосом.
Він витримав німу паузу її напруженого погляду і повільно, наче осліплий, відступив кілька кроків убік.
Максим не знав, скільки точно лишилось. Але знав, що скоро. Скоро.
Він узяв свій наплечник. Виклав звідти все, навіть олівець та ескізник, витрусив навіть календарик за поточний 2004 рік. Грошей виявилося вісімнадцять гривень тридцять чотири копійки. Він переклав їх собі до кишені, де лежала якась решта - скільки, не рахував. Потім запхнув досередини свою стару куртку, щоб укриватися в дорозі, і вийшов, засунувши поміж одвірком і дверима кусень картону, щоб краще трималися. У дверях його дому не зачинявся замок.
Максим зайчиком проїхав п’ять з половиною діб на третіх полицях поїздів та випадкових машинах, впрохуючи провідників і митників. На шостий день він вийшов на незнайомій зупинці й попрямував привокзальною вуличкою до станційного міста. Тепер можна було перепочити: він усе одно не встиг. Тіло, загублене статистиками, уже взяла вода. Велетенський гребінь хвилі.
У центрі Максим помітив міліційний патруль. Він хотів до них озватись на їх запитання: «ваші документи», але не зміг: мова, якою пролунала його відповідь, уже не належала цьому світові.
Російські службовці передали його лікарям.
