Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2626
Творів: 47983
Рецензій: 92778

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Трилер

Поліз не в своє діло

© Вадя Ротор, 26-02-2009
Рано вранці, коли сутінки були густими, я вийшов із дому, і поки дійшов до перехрестя біля малого базару, вони ще не встигли розсіятись.
Базар був пустий – будній же день! – і рідко яка машина проїжджала по пильній дорозі, від асфальтового покриття якої лишилась тільки згадка у вигляді кількох „пеньочків”, які всі об’їжджали – асфальт уже давно розбився, оголивши нижчі шари покриття, котрі теж довго не проіснували: щебінь із дороги „вимели” тутешні хлопці, вітер наніс на його місце пилюку, наче її не вистачало. Тепер кожна машина, їдучи по дорозі, тільки піднімала пилюку. Важко було тим, чия хата стояла близько до цеї кошмарної купи дрібного піску: у вітряний день його завівало на подвір’я; а базар, біля якого дорога йшла дотично, довелось розібрати й перемістити подалі (аби не псувало товари), ті лотки, що лишились, у сукупності назвали малим базаром, товарний день тут був тільки в неділю (на великому – тричі на тиждень), тоді дорогу перекривали, щоб ніяке падло не попсувало їм товар, хоч часто цим падлом ставав вітер, від якого захищалися білими полотнищами, розставленими обабіч дороги.
Мало хто любив те місце.
Тим не менш, воно лишалось багато в чому осередком цивілізації в малому селі: там стояв досі єдиний таксофон, який навіть хотіли стерегти (бо в разі чого на другий не буде грошей, як немає грошей на ремонт дороги й відновлення покриття), але селяни просто домовилися берегти його, бо кожному, до чийого дому не проведений телефон, зв’язок із більш вдалими родичами (які полишили село) усе-таки потрібен.
Наприклад, мені. Я повідриваю руки якомусь бандюзі-мембраннику, як побачу, що він з простого хуліганства розкурочить апарат. Не тому, що він заради пустих виграшок шкодить всьому селу, а тому, що шкодить мені. Я не в своє діло ніколи не лізу й нікого не чіпаю, але якщо хтось буде псувати моє життя – я зіпсую йому пику. Хоч сам по собі я людина не конфліктна.
Підходжу до „осередку цивілізації”, прибитого на стовпі до паркана, вставляю картку (купив на пошті), набираю номер. Я знаходжуся навпроти базару (через ґрунтову дорогу, яка метрів за 50 перехрещується з тою, про котру я так добре розповів), він з правого боку.
Поки говорю, прямо перед очима на екранчику висвітлюються цифри – час розмови – не можу передати, як вони дратують! Хочеться побалакати по-людськи, а тут під носом цей чортів автомат мені весь час нагадує, що мушу закруглятися. Так і хочеться його розбити – мабуть, не мені одному, одначе тим якраз таксофон і цінний, що попри все люди знаходять в собі сили не нервувати, аби зберегти єдину нитку, яка зв’язує їх із родичами.
Мені вже діє на нерви. Ці цифри так мене дратують, що я просто не можу бачити їх. Відвертаюся, вільним вухом чуючи дівочі голоси. По узбіччю ґрунтовки біля мене проходять дві кокетливо вдягнуті дівчини з іншого краю села – одна висока, друга менша, але така ж худа дримба, як і та – наче вішалки.
В принципі, ранок здає свої позиції дню, люди вже потроху виходять надвір, проте цим двом явно нема чого робити, вони вийшли не по справах, а просто погуляти, „совершить променад”, і саме цією легкістю й невимушеністю привернули мою увагу. На них дивитись набагато приємніше, ніж на проклятущі цифри.
Тут коло мене проходить якийсь високий патлатий хлопець у чорній куртці, йдучи прямо за ними. Було помітно, що він йде не просто в той же бік, а до дівчат – якась цілеспрямованість відчувалася в його ході. А хто він взагалі такий? Наше село невелике, кожного волею-неволею якщо не знаєш, то регулярно бачиш і мусиш вітатись, а тут якийсь зайда...
Я помітив: біля кам’яної подоби бордюру скраю дороги стояв 20-літровий бутель від води, втім, повний якихось помиїв – через те його ніхто собі не брав. Той хлопець підняв його (з такою легкістю, наче завжди носив), підбіг до дівчат... розмахнувся!... менша повернула голову до нього, та не встигла попередити вищу – він з розмаху гупнув її бутелем по черепку, „щогла” впала на землю, наче скошена бадилинка. Кинувши бутель на неї, парубок почав битися з малою, нижчою від нього на голову.
Все це мовчки, без слів (тільки мала дівчина кричала) – і все це на моїх очах, прямо за тридцять метрів від мене.
- Ало? Ало, що таке! – чую в трубці, однак не те, що не помічаю, а ледве розбираю слова: вся увага прикута до сцени, яка розгорталася зовсім поруч. Стою, наче вкопаний, ще більше шокований за ту дилду, котра лежала на землі, оглушена двома ударами, й не розуміла, що навколо неї коїться. Тільки менша дівчина мало не на рівні боролася з тим хлопцем – він її ніяк не міг побороти (то він сильний чи слабкий?) – і кричала.
Навколо вже ходили люди, але чогось вони її не захищали (хлопець не напав би, якби не був впевнений, що так і вийде), ніхто не підійшов помогти дівчатам, усі перехожі робили вигляд, ніби нічого не помічали. Всі ж тут один одного знають, невже вони хочуть, щоб їхні сім’ї почали ворогувати?
А я чого стовбичу, мов приклеєний, і мовчки дивлюся, нічого не роблячи?
- Ало! ти чуєш? – питали в трубці, та я її кинув і рушив вперед. Мої ноги самі пішли, хоч я-то зовсім не хотів зіткнутися з тим коньченим. У моїй свідомості боролися два чоловічки – ледачий і проворний: перший вмовляв не лізти не в своє діло, бо це в мене принцип такий, та й сам я, повторюю, людина не конфліктна; другий виступав у ролі совісті – я ж тільки-но так браво обіцяв собі покарати мембранника, якщо його знайду, а тепер переді мною чи не гірший випадок, а я стою без діла!
Ноги жили своїм життям, окремо від голови. Я підійшов до нього, коли він вже перемагав меншу дівчину (а більша й досі не могла зіп’ястися на ноги), поставив хлопцеві підніжку (він відпустив малу, щоб битися тепер зі мною) і турнув його. Він впав поруч із „щоглою”.
Не встиг підвестися, як я взяв камінь і замахнувся на нахабу. Він повернув до мене обличчя – і я тим каменем розбив йому носа. Потім узяв бутель і бахнув його по голові, що він знову, ледве встиг устати, заплутався в своїх ногах і впав на землю.
Менша дівчина забрала високу й побігла з нею, маніяк прямо переді мною випростався в повний зріст, і тоді мені стало страшно, я побіг за дівчатами, не оглядаючись. Ми заскочили в Ладу, яка проїжджала запиленою дорогою, й погналися. Озираюсь на перехрестя – очманілого вже нема, утік! Добре, що не причепився до машини, як у фільмах „Термінатор” роботи люблять вилазити на авто й трощити його, коли там їдуть головні герої.
Висока лежала на сидінні без тями.
- Що він од вас хотів? – питаю притомну, відхекавшись.
- А мені відки знати? Перший раз його бачу!
- Невже посеред вулиці, на виду у людей він напав просто так?
- Ну, може, він зовсім якийсь прибацаний. Не знаю, що йому зашибло... Мало який заскок у хлопця!
Я зауважив так, як зазвичай казали старі бабки в бесіді на подвір’ї:
- Бач, тепер і в ліс спокійно не можна вийти, бо там маніяк – чи зґвалтує, чи уб’є. Ніколи раніше батьки так не боялися за своїх дітей. Раніше вірили, що в полі є духи, в лісі лісовик і чугайстер, але все одно відпускали чад і в чисте поле погуляти, і в лісочку грибів позбирати. Водилися вовки, та ніхто їх дуже не боявся, все одно дітей самих пускали в ліс. А тепер і купкою людям стрьомно ходити: вовки вимерли, в наші роки з’явились маніяки.
- Пришиблений страшніше за звіра – той без причини не нападе, - хитала головою дівчина, а водій все цокав язиком, зирячи на непритомну у салонне дзеркальце.
Ми приїхали до них додому. Нести високу не довелось – вона, уже отямившись, пішла сама, - та я б і не зміг: руки чогось трусилися, не можна було їх угамувати. Запрошували мене на чай, та я скоро попрощався: якесь хвилювання сповнювало мене, здавалося, що історія з маніяком не закінчена.
Цілу ніч я не міг спати. Все крутився, ніяк місця собі не знаходив.
Вранці наступного дня мені захотілось самому прийти на місце вчорашньої драми й розслідувати той випадок, надто він видався несподіваним і неясним.
Навідуюсь туди, коли ще сутеніло, надіючись знайти якісь сліди, якщо їх не вимело за день. Підходжу до таксофону – а там з пазу стирчить моя картка. Ніхто її чи не помітив, чи просто не брав собі. Або, може, люди по тих місцях не ходили: і до цього вони хіба що в неділю приходили на малий базар (небажаючі товктися на великому), а тепер узагалі оминали те недобре місце: звістка про напад маніяка рознеслася селом миттєво, ніхто не хотів стати наступною жертвою. То чого я сюди прийшов – шукати біди на свою голову, наче мало мені?
Дивлюсь – а бутель стоїть на тому ж місці, як учора, той самий бутель із помиями. Зірвавши кришку, я перекинув його набік, помиї стали виливатися. Раптом відчуваю чийсь погляд на собі – то маніяк! Він ішов на мене! З того ж боку, звідки вчора прийшов!
Я підняв бутель, облив божевільного тим, що в ньому лишилось, і побіг, а він мені навздогін кидав каміння, воно фурчало мені то біля правого вуха, то біля лівого. Раз чи два каміння мене вдарило по лопатках, але я біг так перелякано, що не відчував болю.
Не оглядаючись (іще біжить за мною, чи ні?), я зашмигнув до одного покинутого дому - колишньої їдальні, з заднього ходу якої вискочив прямо в невелике соняшникове поле біля дому цигана. І коли я, схований посеред рослинності, міг дозволити собі зупинитися й огледітись, моя голова запрацювала: чорт! – я не на своїй території, я на землі цигана, він подумає, що на його полі ворюга! Лишатися тут не можна, треба швидше покидати приватну територію, доки мене не помітив хазяїн. Та й не лише він.
Прокрадаюся між стебел, стараюся не ворушити соняхи, щоб божевільний мене не відшукав. Поруч був циганський дім, драбина вела на відкрите горище - як мені хотілося туди залізти, проте зараз пізно, якщо полізу по драбині, маніяк мене побачить і спіймає!
Я зашився й тихо сиджу, прислухаюся. Серце гупає так, неначе я ще біжу. І ноги хочуть бігти, сиджу, обхопивши їх руками, ніби стримую. От би хватило витримки, от би пересидіти й, уже відчувши себе в безпеці, спокійно вибратися звідси! Всього лиш пересидіти...
Зненацька маніяк схопив мене ззаду й так стис, немов збирався роздушити мою грудну клітину, і скільки я не пручався, він не пускав (ти диви, хороняка таки дужий!), я вже боявся, що не виберуся з його хватки. Але він іще не висох, його руки, мокрі від помиїв, були надто слизькими, він мене не втримав, наче рибалка рибу, яка. вирвавшись із рук, пірнула від нього назад до свого ставка – я втік по тих же соняшниках.
І справдились мої страхи: почув крики цигана, який, недовго думаючи, спустив на мене собаку – а патлатого хлопця він ніби й не бачив, той дубяра знову здимів, не став мене доганяти, бо за мною гнався вже чотириногий переслідувач. Від нього, як не дивно, втекти було легше – вилетівши прямо на середину подвір’я, я з розбігу перескочив через металеві ворота й дав драла. То був не паркан, який собака легко перестрибнув би, а ворота висотою 1,80, так що тут я опинився у виграші.
На щастя, хазяїн не відкрив хвіртку, аби пустити собаку доганяти мене далі, він розраховував, що все одно іншого дня надибає мене й влаштує допит – тут же всі в селі один одного знають, куди я втечу?!
Ввечері того ж дня я навідався до дівчат.
- Ми чули, циган злий на тебе. Щось у нього вкрав?
Я мусив розповісти їм, що маніяк досі за мною женеться.
- Треба подзвонити в райцентр у міліцію, бо це не діло, - кажу, розводячи руками.
- Той очманілий розбив таксофона.
- Коли?
- Сьогодні. Люди бачили, як він його розбивав, підбігли до нього, але він знову втік. Тепер хіба що хтось з’їздить до райцентру. Я скажу сусідам (у них є машина), щоб поїхали в міліцію, а ти поки піди десь сховайся, потім, як міліціонери приїдуть, вони тебе захистять.
- Де мені сховатися?
- Не знаю, де, проте зашитись треба добряче: тепер за тобою ганяються троє – маніяк та циган зі своєю собакою, не знаю, хто з них страшніший. Тобі взагалі не слід було чіпати циганів, то страшні люди...
Ёлки-палки – на мене полюють! Наче в бойовику. Перше, що спало на думку - сховатись на авторемонтній станції, де багато закапелків, і мене ніхто не знайде, там є сарай, на вершечку дому в автороті. Відразу, не гаючи часу, я побіг туди околичними шляхами, щоб мене ніхто не запримітив. А вже на місці, прокрадаючись поміж залишеними на ніч пустими автобусами, я шукав очима найзапущеніший сарай, аби там зашитися в найдальший і найтемніший куток. Шукав та все тремтів-боявся, що хтось до мене підкрадеться й зловить, як на соняшниковому полі.
Короткими перебіжками від одного автобуса до другого я просувався до майстерні, яка мені здалася найбільш непримітною з усіх тутешніх домів: дощані стіни з дірочками, замість вікон натягнута на рами поліетиленова плівка – наче похмурий барак. Набравшись хоробрості, вибігаю з-за останнього автобуса й заскакую всередину, швидко орієнтуюся, тихо біжу до схованки, а ноги піді мною наче ватні...
Сховався я. На другому поверсі (таки не помітив ніхто, як я сюди проник!). Темніє. Робітники всі давно розійшлися по хатах, світло вимкнули. Півділа зроблено, лишається сама малість: пережити цю ніч, а коли наступного дня приїде міліція – здатись їй, вона мене захистить. Хай приїжджає до ранку, а то, може, маніяк знову повернеться на місце злочину, вони знайдуть його, як знайшов я.
Сиджу. Холодно і страшно. Другу ніч не сплю – і хочеться заснути, а не можу: нерви перегріті.
Хто страшніший – маніяк, циган чи його пес? Цигани тут один за всіх і всі за одного, їх півсела одна сім’я, і якщо весь цей клан гуртом мене вполює, навряд чи світить мені щось хороше.
Псяра мою шкуру запам’ятав, він знає тепер, що я злодій, якого треба будь-що покусати. Якщо циган його спустить, собака сам знайде мене по запаху й порве. О, запашок від мого одягу такий, що тільки безносий не вчує: я ж і по землі на полі катався, і патлач, облитий помиями, мене замазав, я просто ідеальна приманка для пса. Тільки би циган не пустив його на пошуки!
А маніяк... Він теж мене шукає. Як не крути - і так і так, мені не жити. Ніби весь світ на мене ополчився, й нікуди дітися! Набиті каменюкою лопатки ниють, не кажучи вже про дискомфорт у ребрах – міцнюще ж гад стиснув! Але це тільки початок; якщо мене знайдуть, мої теперішні травми здадуться дитячою забавкою.
Нічний прохолодний вітер наскрізь продуває моє темне пристанище, а я в одній футболці (зашкарублій від засохлих на ній помиїв), і починаю дрижати від холоду, та все боюся ворухнутися: здається, найменший шурхіт може видати мене.
Звук! Зненацька защеміло у скронях, до голови прилила кров. Звук! Чую, як хтось заходить сюди, тихо крадеться – знизу, на першому поверсі! Ловлю найменший порух, найменшу підказку, яка може пролити більше світла на моє становище.
На жаль, це не нічна тварина типу кота чи їжака – це точно людина (втім, моє щастя, що не пес). Людина... хто ж?! Я прислухаюся, та обережні, поодинокі, приглушені віддаллю звуки майже нічого не кажуть про їхнє джерело. Хіба що видають двоногість: тварина так не ходить точно. Але це так мало, я хочу знати більше про того, хто прийшов! Нехай я його не бачу, нехай майже не чую, та й крім власного смороду мені не чути нічого (зняти футболку? ні, звуком видам себе швидше, ніж запахом)... Не чую, не бачу - можу лише уявляти, хто це прийшов по мою душу. Однак зовсім не хочеться давати волю уяві: вона такі картини намалює, що я з ума зійду.
Я з усіх сил напружив свої відчуття, щоб упіймати будь-який знак, і згодом почав немовби шкірою уловлювати енергетику чоловіка, котрий ішов. Непоясненним чином я відчув його настрій... О, це може бути тільки маніяк, тепер я точно знаю, що це він. А він, мабуть, так само відчуває мене... він прийшов по мене! Хто мені поможе, якщо всі вже сплять?! Куди мені дітися?
Зненацька чую тихий, обережний скрип дверей і нові звуки. Ще хтось другий прийшов, невже маніяк не один?! Намагаюсь заспокоїти себе: це просто наркоман, уколеться й засне, мені нічого не заподіє. Але якщо то просто нарік, чому ж він так тихо прокрадається? Ні, точно ці двоє прийшли до мене. О, як важко у моєму положенні самого себе не лякати! Як мені зберегти розсуд?! Я точно, точно відчуваю, що прийшли по мене.
Я помітив, що у мене тремтять руки, й довелось напружити всю силу волі, аби вгамувати прокляте тремтіння. Боюсь поворухнутися; принишк, наче кіт, який ховається від собаки – нікуди він де дінеться, якщо дерев нема! – собака його все одно унюхає. Чую, чую, хтось тихенько продирається на другий поверх, ходить зовсім близько. Ось він уже підійшов до мене, я не смію поворухнутися, навіть голову підняти, щоб його роздивитися, та й чи побачу в такій темряві. Тихими кроками він обійшов місце моєї схованки і зачаївся позаду. Я гарячково став думати: що ж мій невидимий противник збирається зробити? Якраз тут переді мною відкриваються двері й заскакує циган, осліпивши мене кишеньковим ліхтариком:
- А, он ти де! Що ти робив у мене в соняшниках?! – він, розлючений, хотів мене вже за коси чупрати, як бачить, що я тут не один - за спиною на мене вже заносив руки маніяк; іще б мить…
…Ми з циганом разом побили хлопця. В моїй кишені ще з ранку була телефонна картка, вона надламалася й гострим кінцем надлому я став різати маніякові руки, наче осколком.
Тут звідки не візьмися пес – видно, коли хазяїн пішов з дому, собака увірвався з цепу, вибрався з подвір’я на вулицю й вирішив провести власне розслідування та покарати мене. Він почав мене кусати, його могутні щелепи змикалися на моїх руках, які я підставляв для захисту, мов тиски, а крупні зуби впивалися в плоть, заходячи глибоко, до самих кісток, і він махав головою в боки, як акула, що терзає свою жертву, відриваючи від неї шматки. Я несамовито заверещав, циган відволікся від маніяка до мене.
- Лови ту скотину! – кричу йому, щоб не випускав з поля зору маніяка, бо ми його не зловимо, якщо він знов утече. Головне – не дати йому знову здиміти, бо вже не спіймаємо.
А очманілого вже нема ніде, втік, тільки чутно його біг, що віддалявся.
Хазяїн відвів від мене собаку й пустив за маніяком, той вже надворі догнав його й порвав. Собака був дійсно страшним: поки ми прибігли, встиг відірвати маніякові вуха, губи й носа, попрокушувати руки, вони перетворились на суцільні струмки крові. Добре, що я не попався тому псу надовго.
Маніяка ми прив’язали до дерева, підняли на ноги всю округу і гуртом вчинили над ним, напівмертвим після жахливих укусів, самосуд, наче якісь сектанти на зборищі принесли жертву на жертовник, щоб задобрити свого бога... – видно, злого бога, якщо він вимагає таких кривавих жертв. Хтось із селян прихопив вила, інший – граблі, ще хтось узяв сапу, один чолов’яга вибіг з дому із сокирою в руках; все пішло в діло.
Міліція надійшла лише в той час, коли від лінчованого хлопчини лишились ріжки і ніжки, причому в колективному вбивстві брало участь мало не все село – натовп завівся, й зупинити його не змогла би й армада танків. Лише коли все було скінчено, засліплені афектом люди отямилися й зрозуміли, ЩО вони скоїли... А міліція постала перед нелегким рішенням: ну, що робити з селянами? Кругова порука: зачинщика не знайдеш, а у самосуді брали участь десятки людей – що, усіх їх судити й садити? В тюрмі місця не вистачить. Вирішили домовитись про все, що сталося, забути...

Вадя Ротор
9 лютого 2006, Ашхабад

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Вітаю нового автора

© М.Гоголь, 26-02-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 26-02-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4552459716797 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …